Хотілося б знайти країну, в якій немає своїх скелетів в шафі та не треба розбиратись зі слідами «дивного» минулого в публічному просторі. Не з нашим щастям, як кажуть в місті, в якому я живу. Особливості власного простору наводять різкість на способи роботи з візуальними різними символами минулого в інших країнах, з іншими вимірами проблем, але з впізнаваним рівнем напруження. Цього року вперше побувала в Бостоні, де мала можливість придивитись до пошуків адекватного способу пропрацювання минулого, яке сучасників не влаштовує.
У 1912 році перед будівлею Бостонського художнього музею було встановлено скульптуру Сайруса Далліна «Звернення до Великого Духу». Верхи на коні сидить оголений чоловік, голову якого прикрашає велика конструкція з пір’я, що спускається вздовж спини та падає на круп коня. Чоловік підняв обличчя вверх та розкрив руки в жесті чи то моління, чи то скорботного запитування. Перед нами представник корінних народів Америки, яким скульптор надихається та хоче власне натхнення продемонструвати співвітчизникам. Сайрус Даллін створив декілька десятків таких фігур, серед яких найвідоміші «Сигнал миру», «Протест», «Знахар». Бостонський музей запропонував встановлення фігури, щоби підтримати місцевого митця та підсвітити локальну художню традицію.
Коли в 1912 році скульптуру встановили перед музеєм, передбачалося, що це тимчасова інсталяція, але витвір Сайруса Далліна виявився настільки привабливим, що залишився там до сьогодні. «Звернення до Великого Духу» стало своєрідним символом Бостонського музею, його візитівкою, одним з найбільш репродукованих образів з музейної колекції. Скульптура взагалі набула широкої популярності, її копії є в різних містах та музеях. Одна зі зменшених копій — у Держдепартаменті США. Тобто, це один з тих візуальних образів, які прийнято називати iconic.
Сайрус Даллін бачив свої роботи як уславлення корінних народів та критику соціальної несправедливості щодо них. Вебсайт Бостонського музею називає його «native rights activist» та наводить його слова з інтерв’ю Boston Globe: «Ставлення білих людей до індіанців в цілому — це зверхня пиха». І в цілому він мав рацію, навіть в контексті реакції на його власну роботу. Критики її сприйняли дуже позитивно, описуючи при цьому як прояв поваги до «раси, що зникає». Скульптору йшлося про інше, він не збирався ховати «індіанців», його скульптури — це не зображення на згадку, він намагався подолати негативний образ «індіанців», який репродукувався в американській культурі.
Ми знаємо, що думав Сайрус Даллін, ми знаємо, що думали критики, ми знаємо реакції музейних відвідувачів. Ми не знаємо одного: що в 1912 році думали про «Звернення до Великого Духу» самі представники корінних народів Америки. Чи впізнавали вони себе у скульптурах Сайруса Далліна? Непроговорені думки неможливо відтворити. Але музей вирішив, що можна почати розмову сьогодні, бо музей — це не про минуле, музей — про світ, в якому ми живемо зараз. На початку ХХІ століття виявилося, що власне представники корінних народів тут себе не впізнають. Більш того, вони можуть обурюватися.
Сайрус Даллін представляє дуже узагальнену фігуру, в якій неможливо впізнати представника якогось конкретного корінного народу Америки. Насправді вони говорять різними мовами (хто в університеті вивчав етнографію, пам’ятає, що на екзамені головне — не витягти білет з питанням про мови народів Північної Америки), вони навіть антропологічно можуть відрізнятись. Вбрання людини, що звертається до Великого Духу, містить елементи одягу народів навахо та лакота (покладаюсь тут на висновки музейних спеціалістів), окремі елементи взагалі не можуть бути ідентифіковані. Це саме узагальнений образ. А узагальнення існує саме тоді, коли ми в цілому не розрізняємо навахо, могікан чи делаварів. І людина, яку зображує Сайрус Даллін, оголена, вразлива та беззбройна. Корінні народи безпечні, їх не треба боятись. Зроблю наголос — це абсолютно інше зображення, ніж зображення чорних рабів, яких звільняють білі аболіціоністи. Герой Сайруса Далліна зображений верхи (згадаймо традицію кінних пам’ятників в європейській культурі), він має гідність. Але це зображення екзотизованого об’єкта культури. Це не зображення реального представника корінного народу. Це зображення образу індіанця, створене білим художником для білої аудиторії. Напевно, варто зауважити, що моделлю для скульптора був італієць, не індіанець.
У 2019 році Бостонський музей ухвалив рішення почати розмову про те, що іконічний образ перед музеєм можна бачити дуже по-різному. І треба принаймні здавати собі справу, що різне бачення існує. Музей ініціював дискусію на тему «Що ви бачите, коли дивитесь на Звернення до Великого Духу Сайруса Далліна?» Окрім професійних істориків мистецтва та музейних спеціалістів до розмови запросили широку публіку: відвідувачі могли залишити свої відповіді на питання, що саме вони бачать, коли дивляться на скульптуру біля музею?
На вебсайті музею можна почитати міркування відвідувачів. І це цікава та корисна вправа. Хтось надихається та бачить тут сильного та гордого воїна, якій готовий відстоювати свою гідність. Хтось каже, що завжди використовує боковий вхід в музей, щоб не бачити цю фігуру, бо вона є ляпасом всім корінним народам. Хтось згадує, що це улюблений образ з дитинства. Хтось зауважує, що таке враження, що корінні народи пропонують свої землі колонізаторам. Коли ці відповіді на питання «Що ви бачите?» зібрали, їх представили на банерах, встановлених біля скульптури. Вперше за сто років експонування скульптура була інтерпретована. 2024 року біля скульптури стоїть інформаційна табличка, яка повідомляє про питання, що виникають сьогодні в контексті сприйняття скульптури, та пропонує дізнатися більше, скориставшись QR-кодом.
Наступним кроком в пропрацюванні теми з боку музею стала ідея створення site-specificінсталяції, яка створила би контекстуальне висловлювання в просторі площі перед музеєм. У 2024 році на порожніх постаментах біля входу до музею було встановлено дві фігури, створені Аланом Михельсоном, відомим американським художником, який походить з народу мохоків (частина конфедерації ірокезів). Інсталяція «Хранителі знання» створена як відповідь на висловлювання Сайруса Далліна. На двох постаментах з’явилися бронзові фігури жінки та чоловіка з платиновим покриттям. На відміну від анонімного героя Сайруса Далліна, це зображення конкретних людей, представників корінних народів з Массачусетсу. Це Юлія Марден та Андре StrongBearHeart Гейнз. Марден є художницею, що використовує традиційні практики ремесла — Алан Михельсон зображує її з орлиним пір’ям, яке вона піднімає перед собою. Гейнз є активістом захисту прав корінних народів, він також відомий як людина, що працює в традиційних техниках створення житла та каное. Тут він зображений у позі оратора з текстом промови. Алан Михельсон обрав цих двох людей як моделей, щоби наголосити на їхніх ролях як культурних моделей. Вони конкретні, агентні та репрезентують присутність неасимільованих корінних народів. Платиновий блиск фігур біля музею також не випадковий — він є даниною благоговінню народів Північно-Східних Лісів перед міддю, кришталем, перламутром та сріблом, матеріалами, які цінувалися за їхній фізичний та метафоричний блиск.
Мушу зізнатись, що пишу ці рядки дещо в паніці, тому що навіть не знаю, як вимовляються правильно назви корінних народів Америки. Трохи спокійніше писати, наприклад, слово «ірокези», бо воно вже давно відірвалося від назви конкретної людської спільноти та живе власним життям. Так, я теж звикла користуватись апропрійованим знанням.
Стоячи на площі перед Бостонським художнім музеєм, я думала, що для мене ось такий розвиток подій (визнання проблеми, відкрита комунікація, публічна дискусія, підготовка матеріалів для інтерпретації, створення нових акцентів в просторі) виглядає як прекрасний кейс роботи зі складним минулим. Триґерний об’єкт в публічному просторі, якому забезпечено інформаційний та художній супровід, не просто окреслює поле проблеми, але й демонструє, наскільки змінюється суспільство та наскільки трансформується суспільна норма. Триґерний об’єкт є водночас нагадуванням про те, що сьогоднішній стан речей не є таким, що виникає якимось природним чином. Соціальні зміни — результат роботи багатьох людей, які працювали десятиліттями, аналізували, дискутували, шукали кращих рішень. Нинішня площа в Бостоні для мене є віддзеркаленням серйозної роботи та суспільної дискусії. І я розумію, що так площа виглядає саме для мене, людини ззовні. Я свідома того, який рівень напруження насправді існує в Бостоні — ну, приблизно як в Україні в меморіальних дискусіях. Мені дуже цікаво, як вибудовує музей комунікацію власних меседжів в публічному просторі, як бере на себе відповідальність. Я свідома того, що ми всередині України навряд чи можемо сподіватись на запуск подібних практик. Бостонський музей обговорює це з 2019 року (в місцевій газеті запуск проєкту супроводжувався заголовком «Нарешті!»), та нікуди не поспішає, бо США не є в ситуації зовнішньої агресії. Це думки убік, вибачте.
Для мене саме кейс обговорення скульптури Сайруса Далліна має ще один важливий акцент. Фокус захисників «Звернення до Великого Духу» сходиться на інтенції автора: він справді відстоював інтереси корінних народів перед іншими білими, його робота має художню цінність, його метою було створити прекрасний образ індіанця на тлі розповсюджених в той час стереотипів. Коли йдеться про деколонізаційни жести, інтонація звинувачення є основною: розуміння добрих намірів того, кого критикують, подекуди спантеличує. Щодо цього один з відвідувачів музею відповів на питання, що він бачить, коли дивиться на скульптуру Сайруса Далліна: «Я бачу, що білі люди вміють найкраще —змарнувати добрі наміри». Завдання із зірочкою — віддати належне доброму наміру та описати те, що неприйнятно в наш час.
