Національний музей Естонії різко контрастує своєю ультрасучасною архітектурою з рештою Тарту. Хоча Тарту є другим за розміром містом країни і університетським осередком, завдяки дерев’яним невисоким будинкам воно сприймається затишним і зануреним у минуле. До музею треба пройтися з пів години пішки, і він виринає з горизонту монументальною скляною спорудою, в розміри якої спершу складно повірити.
Місце, де розташований музей, і сам спосіб, в який сучасну будівлю вписали у ландшафт, мають, наче цибулина, декілька шарів значень. Національний музей Естонії існує з 1909 року у маєтку Рааді на околиці Тарту. Сам маєток належав балтійським німцям фон Ліпхартам, але після Першої світової війни перейшов у власність університету Тарту, а після 1922 року там розмістили національний музей незалежної Естонії, сфокусований на естонських селянах, тобто етнографії. У часи Другої Світової війни палац зруйнували, а на місці спорудили радянський військовий аеродром. Сама ж колекція музею була розпорошена по різних інституціях аж до 1991 року. Сучасний музей, який втілює ідею європейської Естонії, відкрили у 2016 році на місці злітної смуги радянського аеродрому як символ того, що хоча радянське минуле неможливо викреслити з історії, можна змінити його значення для майбутнього країни.
При вході касирка на рецепції запитала мене, звідки я є, і почувши, що з України, видала квиток, з допомогою якого можна було перекладати інформаційні тексти українською мовою. Тексти розміщені на екранах на кшталт кіндла, що дозволяє змінювати і перекладати їх різними мовами. Українську мову не так часто зустрінеш в музеях, навіть після 2022 року, і мені завжди соромно нагадувати про неї як про начебто рідкісну мову, для впровадження якої шкода зусиль. Саме тому жест з впровадженням української як однієї з мов музею багато означає для туристів і численних біженців з України. Прочитані історії можна зберегти на сайті і перечитати потім, зайшовши за індивідуальним посиланням на квитку.
Технічні новинки в сучасних музеях часом мають свій темний бік, змушуючи нас проводити ще більше часу за екранами, заплутуючи численними сторінками і атакуючи агресивною анімацією. У Національному музеї Естонії це питання грамотно вирішено на користь артефактів, які в центрі уваги відвідувачів, а цифрові засоби з’являються лише як доповнення і тільки там, де воно справді необхідне. Наприклад, одна з виставок розповідає про традиційне життя на естонських фермах, зокрема зосереджуючись на будівництві, виготовленні їжі та одягу, пробуючи доповнити наше уявлення про селян в народному одязі, щоденними реаліями їхньої праці. Головними експонатами тут є рослини, вовна, ткацькі верстати. На екранах ж показані відео з різними етапи процесів з ними пов’язаних — вичісування вовни чи варіння пива. Для сучасних міських людей саме такі відео дозволяють надати значення незрозумілим предметам і пояснити, яким складним був шлях до простої сорочки чи хлібини.
Одну з постійних виставок, «Ехо Уралу», присвячено фіно-угорським народам. Технічно це вражаючий концепт, який проводить нас через історію і культуру різних груп. У блакитній напівтемряви можна заходити у житла, роздивлятися традиційний одяг. Експозиція добре витримує баланс між реалістичністю та умовністю. Частина фіно-угорських народів живе в Росії (ханти, мансі та ін.), і її створювали у співпраці з російськими інституціями ще до повномасштабного вторгнення. Така співпраця викликала в мене запитання щодо неупередженості наративів. Можливо, власне через це, супровідні тексти про те, що народи мансі зникають через індустріалізацію, але без вказування російської держави як основного актора цієї політики, видалися мені недостатньо відвертими.
Акцент на мові, яка вирізняє Естонію, зокрема серед балтійських народів, виринає в декількох виставках. На виставці про фіно-угорські народи можна послухати як звучать основні слова мов народів, розкиданих на величезній території і, навіть не розуміючи цих мов, зрозуміти спільність. Як розповідає один зі стендів, мова — це основне, що їх об’єднує, бо генетично народи вже не є між собою споріднені. У іншій постійній виставці, «Зустрічі», є велика кімната, в якій на численних екранах водночас лунають інтерв’ю, зібрані в різних частинах Естонії, демонструючи різноманіття діалектів. Коли обираєш одне, всі інтерв’ю затихають, і можна вслухатися в один з голосів. В іншому місці експозиція проблематизує мовний контекст, пояснюючи, що перші естонські книги з’явилися з німецькомовної лютеранської культури XVI століття, і лише від XIX століття естонська література стала масовою. З усіх згадок, втім, стає зрозуміло, наскільки центральною є мова для естонської культури і відчуття себе естонцями.
Іншим питанням є міграції та переміщення. Про радянські депортації розповідає частина , в якій виставлені особисті речі депортованих до Сибіру людей. Це дуже вдалий підхід, в якому через повсякдення та історії окремих людей, можна емоційно сприйняти ширші політичні питання. Хустка в клітинку, яка була після депортації і одягом, і покривалом, але вернулася в Естонію зі своїми власниками, нагадує про складні умови і вміння адаптуватися. Фігурка Ісуса, яку взяли з собою в останній момент в 1941 році, тримали на чільному місці в Сибіру, і привезли назад у 1959, повідомляє нам не лише про релігійність, але і про те, як малі символи могли підтримати у важку годину.
Через особисті речі в музеї змогли показати і складні моменти приналежності. Одна з тимчасових виставок присвячена естонським шведам — групі, яка мешкала на островах у Балтійському морі. Під час німецької окупації в Другій світовій війні німецька армія евакуювала шведів, а в радянський час їхні села було перетворено у зону з обмеженим доступом. Пляшечка піску, набраного на березі моря на крихітному острові Рухну і вивезена у Швецію, змушує думати про те, як одне й те саме місце могло бути домом (і втраченим домом) для багатьох.
Схожою, але ще складнішою, адже пов’язаною із теперішнім життям, є проблема радянської еміграції до Естонії і русифікації публічного життя. Текст, що пояснює цей процес розповідає, що «у іммігрантів були відсутні історичні, культурні та соціальні зв’язки з Естонією, що ускладнювало адаптацію до нового середовища. А в окремих регіонах — наприклад, у містах північно-східної Естонії — пристосовуватися змушені були корінні жителі Естонії. Сформувалися дві громади, що жили відносно окремо одна від одної, та на побутовому рівні майже не стикалися». Ця паралельність життя, яка досі відчувається в Естонії і тепер, і навіть коли відвідувати її туристично, набула гостроти з розпадом Радянського Союзу, коли приїжджі раптом опинилися в новій реальності.
Попри те, що музей розглядає складні питання зньюансовано і делікатно, самий факт його існування, час створення і локалізація, є сильним меседжем щодо того, де себе бачить сучасна Естонія, яка переосмислює, але водночас дистанціюється від радянського минулого. Буквально декілька днів тому, 21 січня, на сайті Національного музею Естонії з’явилася новина про те, що його разом з національними архівами включено до переліку Спадщини Юнеско з підвищеним рівнем захисту. В разі військового конфлікту така спадщина підлягає особливому захисту. У місті, розташованому за сорок кілометрів від російського кордону у країні, яку Росія вважає зоною своїх імперських амбіцій, це рішення виглядає особливо символічним.
