Польська шафа в українській хаті, знайдена на Мазурах: українсько-польські родинні історії на тлі Волині. Частина 1

Несподіване знайомство в Красногруді 

Кінець липня – початок серпня 2023 року, Міжнародний центр діалогу імені Чеслава Мілоша в Красногруді на польсько-литовському пограниччі. Закінчуємо представлення учасників семінару. Виходимо з семінарської кімнати під назвою «Повернення». Починаємо small-talk і виходимо за рамки ще більш ранньої війни. Розмова відбувається українською мовою:

– (Ельжбета) Я чула, що ти з Волині.

– (Петро) Так, із маленького села на Волині – напевно не знаєш.

– (Ельжбета) А з якого саме? Мої предки звідти походять.

– (Петро) Зелений Дуб, неподалік були Руська Гута, Гурби, Мости – це колишній Здолбунівський (а ще раніше – Мізоцький) район Рівненської області (нині – частина Мізоцької територіальної громади у Рівненській області).

– (Ельжбета) І мої також. Моя бабуся походить зі Старої Гути (нині – Шумська територіальна громада Тернопільської області).

– (Петро) Так, моя бабуся також народилася в тій місцевості, вона все життя розповідала про події війни.

– (Ельжбета) Моя бабуся Станіслава Квечинська, в дівоцтві Єленковська, народилася на Волині. Частина родини втекла до Польщі в 1943 році, а інші поховані у масовій могилі в Зеленому Дубі.

– (Петро) Йдеться про ту могилу, що знаходиться за сільським магазином?

– (Ельжбета) Так, це вона. Вишлеш мені фотографію надгробної плити? Я покажу бабусі і татові. Востаннє ми були там у 2010 році. Приємно, що хтось пам’ятає.

– (Петро) Я був там нещодавно. Фотографія трохи нечітка, але звісно ж надішлю.

– (Ельжбета) Ми обмінюємося матеріалами. Петро надсилає мені записи спогадів своєї бабусі, я натомість відправляю письмові спогади своєї бабусі. Розмовляємо наступні кілька годин, навіть дещо забуваючи про поточний семінар, присвячений обговоренню чорнової версії книги Тімоті Снайдера «Про свободу».

Потім я ділюся з Петром сімейною історією про українську жінку, яка врятувала польського хлопця в Зеленому Дубі під час волинської різні 1943 року. Саме такі історії ми хотіли б розповідати одне одному на подібних семінарах на нашому пограниччі, тому що у розмовах ми постійно повертаємося до оповідей наших бабусь і дідусів. За словами самого вцілілого, Яна Верещиньського, історія його порятунку була такою:

«Потрібно було якомога швидше покинути цю територію. Щоб роздобути трохи їжі, я вирішив піти до Христі, дружини Гука Сили. Вона, побачивши мене, майже розчулилася і затягнула мене до себе додому, запевняючи, що своїх боятися не варто. Це означало, що в хаті не було чужих. Але поки українка готувала щось поїсти, у сусідній кімнаті я почув тиху розмову, і за мить чоловічий голос сказав: «Ти мусиш це зробити, це наказ!». Я хотів вистрибнути у вікно, але розгублена жінка прикрила мене собою і провела через прохідну кімнату на кухню, а потім, загорнувши у свою запаску, вивела за стайню і прошепотіла: «Втікай!». Коли я йшов через кімнату, то чув клацання затвора гвинтівки, а тепер, коли рушив яром у напрямку Пасіки [1] і пробіг значну частину шляху, то побачив зі схованки, як, ймовірно, сусід Саватій [2] біжить за стайнею і озирається, чи не побачить десь мене» [3].

– (Петро, Ельжбета) Христина Гук – це прабабуся Петра, яка врятувала Яна Верещиньського, далекого родича Елі з боку батька (двоюрідного брата бабусі Станіслави). Саватій, який хотів убити Яна, був рідним братом дідуся Петра Долганова, котрого також звали Петро. 3 липня 1943 року в Зеленому Дубі партизани УПА спалили в стодолі загалом 38 поляків. Після того, як ми дійшли висновку, що обидвоє чули одну й ту саму історію від наших дідусів і бабусь, то пообіцяли собі написати спільний текст про ті трагічні події. Окрім Яна у родині Елі вижив ще один хлопець підліткового віку – Амвросій Верещинський. Зі спогадів Яна та Амвросія, бабусі Елі – Станіслави Квечинської та бабусі Петра – Антоніни Гук ми дізнаємося, яким чином наші сімейні історії складаються разом як частинки пазлу однієї історії.

Січень 2024 року, Праведники під Любліном

– (Ельжбета) Під час святкових канікул я вирішила відвідати свою бабусю Станіславу Квечинську, яка народилася у 1929 році на хуторі Ставчини, котрого більше не існує, поблизу нині також не існуючого польського села Стара Гута. Зараз вона проживає у селі Праведники біля польсько-українського кордону з родиною своєї наймолодшої доньки і моєї хрещеної матері Анни Сікори. Цього року бабусі виповнилося 95 років. Гарний краєвид Розточчя дуже нагадує мені волинські пейзажі – і бабусі, можливо, теж. Проте вона ніколи не говорила про це прямо, а зараз бабуся вже майже незряча.

Я розповідаю бабусі, що познайомилася з Петром, який народився в Зеленому Дубі. Показую тітці Анні фотографію надгробної плити, яку він мені надіслав. Тітка і бабуся радіють, що плита вціліла і хтось про неї пам’ятає. Бабуся каже, що не любить «стригти всіх під одну гребінку», тобто вона проти колективної відповідальності. Вважає, що були хороші й погані люди. Вона говорить про сучасну ситуацію, про те, що вона проти антиукраїнських настроїв, тому що, можливо, деякі молоді українці не знають що насправді сталося. Бабуся хоче бачити в людях добро. Проте вона завжди з острахом згадує про УПА. Вона також боялася, коли у 2007 році вперше з часів Другої світової війни поїхала відвідати рідні місця. Ми вечеряємо, а бабуся згадує про Волинь 80 років тому так, ніби це відбувалося вчора. Після зустрічі з бабусею я пишу Петру повідомлення українською мовою:

«Коли ми вчора їли рибу, бабуся сказала, що у магазині в Руській Гуті [4] продукти були смачнішими. Її батько ходив туди за оселедцями, які були дуже жирними, та за смачною халвою для дітей. Бабця розповідала, що її батька попереджали, аби він більше не ходив до Руської Гути в магазин. Навіть коли почалися вбивства поляків, він цим не переймався. Думав, що всі свої. Проте й місцеві українці, які були в УПА, теж стали попереджати, що їхні побратими можуть ставитися до нього по-іншому і навіть убити».

Бабця також розповідала про «бандерівців», які напали на неї, її сестру та сусідку Казюху, коли вони пасли корови. Ці бійці були немісцеві. Казюха знала українську мову, і коли її запитали, хто вона, відповіла: «Я українка». Потім вона стала молитися вголос українською – це була молитва «Отче наш». Її відпустили. Бабця зі своєю сестрою не знали українських молитв. Вони заховалися у збіжжі, а потім стали тікати. По них стріляли, але не влучили, і їм вдалося втекти.

Петро питав мене, чи пам’ятає бабуся, хто напав на польську частину Зеленого Дуба, або чи знає вона щось про дерево, яке він з дитинства пам’ятає як «польську шовковицю» (його нібито посадили ще в довоєнні часи). Бабуся не пам’ятала (Зелений Дуб був сусіднім селом, звідки походила її мама). 

Бабуся Станіслава дуже хотіла, щоб про неї пам’ятали її численні нащадки (9 дітей, 24 онуки, 5 правнуків), тому опублікувала у 2018 році за допомогою моєї хрещеної мами Анни Сікори власні спогади. У цьому тексті йдеться про довоєнну Волинь, Другу світову війну та повоєнне життя у Стальовій Волі. Спогади закінчуються заміжжям Станіслави у 1958 році. У цих мемуарах бабуся ділиться порадами щодо правильного життя, молитвами, історіями порятунку від волинської різні та оповідями про біженство. Її розповідь дуже добре вписується в рамки жіночих мемуарів – бабуся насамперед дає рецепти, як досягти любові та миру в родині, а не коментує політичні реалії. Про своїх численних родичів і предків вона пише насамперед те, хто був яким чоловіком і батьком або дружиною і матір’ю. Урок, який можна винести з її воєнних спогадів, полягає у тому, що сім’я повинна триматися разом на засадах взаємопідтримки.

Бабуся прожила своє довге життя дуже традиційно, як і поляки 100 років тому на Волині, підпорядкувавши його сімейним цінностям та католицькій релігії. Після війни її сім’я оселилася у Стальовій Волі, де була фабрика, яка одразу ж забезпечила роботою воєнних біженців. Бабуся, незважаючи на свої різноманітні таланти, не мала можливості продовжити освіту. Після втечі з Волині вона була змушена відразу ж піти на роботу, щоб утримувати своїх численних молодших братів і сестер. Вона працювала в житловому управлінні аж до виходу на пенсію. Коли її чоловік, мій дідусь Станіслав, почав хворіти і їм обом став потрібен догляд, вони переїхали до села Праведники під Любліном. Моя тітка Анна Сікора переїхала туди зі Стальової Волі, коли її чоловік і зять моєї бабусі Даріуш Сікора отримав роботу в PKP Cargo в м. Замость. Він відповідає за залізничні вантажні перевезення в Україну і далі на схід. 

Нещодавно за кілька кілометрів від їхнього будинку впала російська ракета, тож про всяк випадок вони придбали електрогенератор. Коли Росія вторглася в Україну у 2014 і після 24 лютого 2022 року багато українців виїхали до Польщі в пошуках притулку, це стало поштовхом, який порушив тему травматичної сімейної історії. Дядько Дарек використав наявні у нього засоби, щоб організувати залізничне перевезення українських біженців вантажним транспортом, зазвичай недоступним для пасажирів. Бабусині діти, татові брати і сестри спеціально брали під свій дах і опіку великі багатодітні українські сім’ї – подібні до сімей наших предків, які втікали з Волині до Польщі під час Другої світової війни.

Серпень 2024 року, Рівне, Волинь, Україна

– (Ельжбета) Наступного літа ми з Петром вирішили зустрітися. Я приїхала до Рівного. Ми зупинилася у тітки Петра, на кухні якої здебільшого й писали цей текст. Кухня – універсальна резиденція всіх критично налаштованих східноєвропейських інтелектуалів.

– (Петро) Мій дідусь Петро Гук народився і все життя мешкав в українсько-польському селі Зелений Дуб. Тато дідуся – Сила Гук (по-сімейному його називали «Сіло» або «Сило») – був власником олійні. До нього з’їжджалися люди з багатьох оточуючих сіл – привозили сировину (найчастіше ріпак) і просили зробити з неї олію. Це був надзвичайно цінний продукт у релігійних християнських середовищах, де з 12 місяців на рік принаймні кілька займали пости. Під час посту релігійні селяни дуже суворо дотримувалися вимог щодо споживання їжі. Наприклад, було заборонено їсти будь-які м’ясні продукти та жир, який часто був ключовим джерелом калорій у бідному сільському раціоні. Щоб якось компенсувати цей брак калорійної їжі, селяни використовували олію. Ріпакова олія – це один зі смаків мого дитинства. Якось так сталося, що цей продукт пережив радянські часи і ще подекуди використовувався в селі у 1990-х роках, хоча вже тоді він був маловживаним.

– (Ельжбета) Тоді наступного разу привезу тобі ріпакову олію з Польщі замість «Пташиного молока». Це буде смак дитинства! 

– (Петро) У мого дідуся Петра було двоє братів – Саватій та Анастасій Гуки – і три сестри – Марфа, Антоніна і Федора. Вони всією сім’єю мешкали по один бік села Зелений Дуб, утримуючи разом із батьками Силом та Христиною олійню та займаючись сільським господарством. По другий бік села мешкали їхні польські сусіди. Як саме вони жили – чи товаришували, чи не дуже зі своїми польськими сусідами, я, на жаль, від дідуся ніколи не чув. Він помер надто рано (у 1990 році, коли мені було 6 років), щоб залишити якусь пам’ять про ті події.

Значно більше розповідала бабуся Антоніна Гук. Вона народилася в Руській Гуті поблизу села Зелений Дуб у сім’ї Вознюків (тата звали Матвій Вознюк, а маму – Калина). Перед Другою світовою війною бабуся зі своєю сім’єю переїхала жити до Зеленого Дуба. Досі пам’ятаю їхній перший будинок: коли я був дитиною, там мешкав бабусин тато, мій прадідусь Матвій. Прабабуся Калина померла ще до мого народження, тому про неї знаю радше зі спогадів бабусі Антоніни. Остання була найменшою в сім’ї й разом із батьками, братами Павлом (старший брат) і Миколою (наступний за віком) та сестрою Ганною (третя за віком) мешкала на хуторі Пасіка поблизу Зеленого Дуба. Вони ходили до сусідньої Андрушівки купувати одяг в магазині, який утримувала тамтешня єврейка, котру звали Ціпа (прізвища бабуся, на жаль, не пам’ятає).

З поляками ж, за словами бабусі, діти товаришували, але дорослі не надто добре спілкувалися: «Поляки були по сусідству, то ми [їх] знали. Діти, як діти – гралися [разом], ми не сварилися. А старші, батьки не жили з ними добре, з тими поляками» [5]. Як це часто траплялося на етнічному пограниччі, діти ладнали із представниками інших етнічних груп значно краще, ніж дорослі. Конкуренція за землю та обопільні стереотипи й упередження інтерналізувалися в міру дорослішання, що подекуди породжувало міжетнічну напругу. За спогадами бабусі, дорослі члени сім’ї розповідали, що поляки всіляко обзивали українських селян і ставилися до них дещо по-зверхньому. Хоча, мабуть, багато залежало від особистісного фактора, й міжетнічна дружба поміж дорослими поляками та українцями також траплялася. Інакше ми не знали б низку випадків, коли під час етнічної чистки українські сім’ї намагалися допомогти своїм польським сусідам.

– (Ельжбета) Мій прадід Мар’ян Єленковський (нар. у 1881 р. в Старій Гуті), батько бабусі Станіслави, був ковалем у Ставчинах (хутір, що розташовувався поміж селами Стара Гута і Руська Гута). Поруч з його майстернею розташовувався будиночок лісника, в якому мешкав його сусід-українець з двома доньками, а також єврейська корчма. Прадід виготовляв серед іншого брички для міщанської еліти в м. Кременці, металеві огорожі для могил, зокрема й православних, а також серпи та коси для місцевих українських селян. На останньому він часто виготовляв деякі металеві прибори для бідніших українських селян безкоштовно і, ймовірно, користувався повагою з їхнього боку. Моя бабуся згадувала, що в його кузні відбувалися емоційні політичні дебати місцевих мешканців, де вони перекрикували одне одного гаслами на зразок «Самостійна Україна!» і «Польща від моря до моря!». Коли мій дядько Єжи Єленковський (нар. у 1935 р. в Старій Гуті), брат моєї бабусі Станіслави та хрещений батько мого батька Єжего, у 1990-х роках приїхав відвідати могилу своїх родичів у Зеленому Дубі, один із місцевих українців у Зеленому Дубі з добрими намірами витягнув сокиру і хотів подарувати йому, оскільки вона мала довоєнне походження й могла бути зроблена прадідом Мар’яном. Дещо спантеличений дядько відмовився, пояснивши, що не зможе перевезти її через польсько-український кордон. Проте насправді йому тоді спало на думку дещо інше питання, яке він не наважився озвучити: чи не цією сокирою вбивали його родичів кілька десятиліть тому?

Мій дядько Єжи Єленковський завдяки фінансовим зусиллям усієї родини після війни отримав кваліфікацію інженера і згодом став професором інженерії матеріалів у Варшавській політехніці. Саме він передав мені спогади, записані Яном і Амвросієм Верещинськими, які вижили в Зеленому Дубі, і з ним я здійснила свою першу поїздку до краю предків у 2010 році. Дядько називає Україну «батьківщиною» українською, при тому Польща це для нього «ойчизна» вже польською мовою. Свого батька він з гордістю називає не ковалем, а майстром з металопластики. Каже, що те, що він вивчав в університеті, батько знав з практики. Прадід Мар’ян навчався ремеслу в Чернівцях, а також працював на заводі «Форд» у Пітсбурзі, США. Саме з американської практики він перейняв звичку ставити фірмовий знак на металеві інструменти, які виготовляв. Можливо, завдяки цьому маркуванню в американському стилі сокири Мар’яна та інші вироби прадіда довго асоціювалися з ним у навколишніх селах.

Прадід потрапив до Америки з Японії. Будучи російським солдатом-строковиком, він брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років й потрапив у полон. Як стверджує у спогадах моя бабуся Станіслава, полонених неросійської національності японці незабаром відпустили. Прадід потрапив до Сполучених Штатів і таким чином став працівником на заводі «Форд». Разом з ним туди потрапили два його брати, які залишилися в США, а їхні нащадки живуть там і донині. Прадід Мар’ян, ймовірно розчарувавшись у коханні до якоїсь італійки, вирішив повернутися до Європи. Для цього він скористався набором добровольців до Армії Галлера. Таким чином він через Францію повернувся до Старої Гути на Волині, де також народилася бабуся Петра – Антоніна. Будучи 36-річним «світським холостяком» з гарною зовнішністю, прадідусь швидко знайшов собі дружину. За розповіддю бабусі, він двічі відвідав будинок Марцеліни в Зеленому Дубі, а на третій день вони поїхали до костелу в с. Кути і заручилися. Через три тижні, тобто 18 лютого 1918 р., відбулося вінчання Мар’яна з 22-річною Марцеліною Верещинською. У них народилося 10 дітей, але дві доньки померли в ранньому дитинстві. Таким чином, у сім’ї було чотири сини і чотири доньки [6]. Бабуся присвятила багато місця у своїх спогадах появі нових дітей у родині. Великою травмою для прабабусі стала смерть її 4-річної донечки Данусі, яка померла у неї на руках. Старшу доньку бабуся назвала на честь своєї померлої сестри. Моя хресна мама Анна Сікора назвала свою доньку Марцеліною на честь моєї прабабусі, а я маю друге ім’я Анна на її честь.

Одного разу за вечерею я запитала у бабусі, що було частиною їхнього повсякденного раціону на Волині у довоєнні часи. Бабуся сказала, що вони переважно їли страви з «гречки» (на жаль, я не пам’ятаю конкретних бабусиних рецептів, про які вона мені тоді розповідала). Я згадала про цю «гречку» в італійському гуртожитку, де мешкала зі своїми сусідами-українцями Галиною та Сергієм (від яких, до речі, я і вивчила українську мову). Знаючи від бабусі, що гречка була основним продуктом харчування українців, я завжди привозила їм по пачці гречаної крупи, коли поверталася з Польщі. Вони казали, що ця польська «гречка» набагато смачніша за італійську, майже як домашня. Для розмов за італійським вином «гречка» з баклажанами та сицилійськими помідорами підходила якнайкраще.

За день до від’їзду до Рівного влітку 2024 року я також зустрілася зі своїм дядьком Єжи Єленковським, який є хранителем сімейної історії. Він регулярно зустрічається з групою «кременчан», де такі ж старші поляки, як і він, які народилися на Волині до війни, збираються на месу або щоб разом поспівати старих пісень – звичай, який, на жаль, вже зникає в Польщі разом з останніми його носіями. Колись, під час моєї першої подорожі на Волинь у 2010 році, дядько став зіркою вечора, співаючи довоєнні польські та українські пісні у ресторані в Кременці, куди ми пішли на вечерю після відвідин родинних могил. Тоді саме відзначався день працівника лісового господарства, і нас запросили до столу лісників як «своїх». На радість скромній публіці мій дядько співав у дуеті з іншим найстаршим учасником заходу, українським лісником на пенсії.

Цього разу у відповідь на моє запитання про історію нашої родини дядько підкреслив, що до війни головною турботою його батьків були повсякденні клопоти, себто як прогодувати численних дітей і пережити сувору зиму. Тому вони не були «панами на кресах» чи князями в замках, як це зображено в книжках про «легенди кресів», що були популярні в Польщі у 1990-х роках. Завдяки спрацьованим рукам прадіда-коваля сім’ї вдалося уникнути депортації до Сибіру під час першої радянської окупації Волині в 1939–1941 роках. Зі слів дядька, оцінка стану рук людини тоді була одним із критеріїв під час перевірки на приналежність до робітничого класу. Сім’я прабабусі Марцеліни із Зеленого Дуба мала проблеми з цією перевіркою, оскільки вони керували однокімнатною сільською загальноосвітньою школою, яка знаходилася в їхньому будинку. Щоб врятуватися від депортації, вони нібито передали радянській владі хабар золотом через солтиса у Зеленому Дубі, українця на ім’я Форій Гук, який мав якісь контакти з НКВС чи іншими функціонерами. Про їхню схованку із золотом під стодолою, мабуть, поширилися чутки, бо перед тим, як партизани УПА вбили і спалили в стодолі всю сім’ю, вони наказали показати схованку й передати коштовності.

Дядько Юрек охоче розповідає легенду про татарське коріння роду Єленковських, які нібито були привезені на Волинь з Литви самим королем Яном ІІІ Собеським. У польській історіографії татари мають дуже добрі відгуки як вірні патріоти Речі Посполитої обох народів, які також служили в армії. Мій дядько сам ретельно реконструював цю родинну лінію і знайшов могили на одному з татарських кладовищ у Литві. Питання про неслов’янське коріння нашої родини супроводжували мене з дитинства, коли я завжди була «найчорнішою» дівчинкою в класі і, побачивши перукаря, мучила маму, щоб вона перефарбувала мене в блондинку. Єврейське коріння моєї родини завжди було темою табу. Все, що я дізналася від дядька, – це те, що прізвище мого єврейського предка було Залман, і більше він мені нічого не розповідав: якщо бабуся не розповідала, то, мабуть, так воно і має залишитися невідомим. У мене як історикині також виникли сумніви щодо того, звідки мій прадід отримав землю в Ставчинах: чи не отримав він її як колишній солдат Блакитної армії Галлера у межах політики «внутрішньої колонізації прикордонних територій» після Першої світової війни? Тут відповідь мого дядька була ще різкішою – цього, на його думку, я не мала дізнатися.

Однак інформація, яка повністю шокувала і збила мене з ніг за день до від’їзду в Україну, була ще попереду. Дядько Юрек підтримував контакти зі своєю далекою родиною, розкиданою по Україні, США та Росії. З останньою, яка оселилася в Москві, він втратив зв’язок після того, як Росія напала на Україну. Незважаючи на своє критичне ставлення до УПА та її культу в Україні, що випливає з травми часів Другої світової війни, мій дядько, як і решта його родини, негативно оцінив російську агресію. Тому я запитала дядька про походження родини в Росії. Виявилося, що після січневого повстання (1863–1864 рр.) одна частина родини втратила дворянський статус, що було частиною ширшої російської стратегії з викорінення польськості у цій частині Російської імперії. Інша ж гілка родини (з якої ми не походимо) перейшла на сторону загарбників з метою зберегти своє привілейоване дворянське становище і продовжити кар’єру в російській армії та адміністрації. Вони прийняли православне хрещення. Після січневого повстання вони опинилися у Варшаві як її русифікатори і їхні нащадки покинули місто в 1915 році разом з рештою росіян, що відступали до Москви. Могили моїх далеких предків-русифікаторів які прибули до Варшави в шістдесятих роках ХІХ століття залишилися на православному цвинтарі у Варшаві. Як виявилося, я могла б здійснити подорож до могил своїх предків у межах одного міста замість того, щоб вирушати в далеку подорож до іншої воюючої країни.

Як історикиня я подумала, що сімейна історія про те, як задля збереження дворянства поляки з далекої Волинської губернії, приєдналися до імперської російської влади і приїхали русифікувати Варшаву, була найкращою деконструкцією моделі «центр-периферія», про яку я чула, але настільки несподіваною, що того ж вечора я пішла до бару і замовила собі два пива. Дядько Юрек також передав мені свою велику бібліотеку. Він читав і колекціонував майже все, що стосувалося Волині, щоб зрозуміти злочин, свідком якого він став у дитинстві. Отже, я отримала від дядька: номери журналу «Волання з Волині», збірники спогадів поляків, які пережили волинську різню, романи про Волинь Уласа Самчука – як польський переклад, так і україномовний машинопис самвидаву, історичну літературу про Волинь часів Другої світової війни, партизанські спогади та літописи УПА. Якби росіяни знову увійшли до Варшави і зайняли мою квартиру, ніяке золото, взяте зі схованки, не врятувало б мене. Книгою, якою мій дядько як релігійний католик дуже пишався, був перепис правобережної шляхти в Україні, де якийсь Верещинський (можливо, наш предок) був вказаний як римо-католицький єпископ Києва в XVI столітті. Легенду про походження роду Верещинських з самої Київської Русі згадує Амвросій Верещинський, який, як кажуть, почув її від свого батька Вацлава Верещинського (мого прадіда) [7]. Я ж в одній зі статей віднайшла приклад родини Верещинських як полонізованої шляхти руського походження [8]. Візит до будинку мого дядька напередодні поїздки в Україну лише зміцнив моє переконання про сутність ідентичності як вибору перед обличчям нестерпного палімпсесту сімейних історій з польсько-українського пограниччя. У цьому контексті мій вибір полягав у тому, щоб поїхати до охопленої війною України замість того, аби влаштувати нескладну трамвайну подорож за 10 км до православного цвинтаря у Варшаві.

Друга світова війна й літо 1943 року в Зеленому Дубі та Старій Гуті. Історична довідка

– (Петро) У вересні 1939 року в селі Зелений Дуб встановлюється влада так званих «перших совітів». В адміністративно-територіальному контексті у 1940 році село стає частиною Мізоцького району Рівненської області. Радянська влада розпочинає в Зеленому Дубі процес колективізації. Про ці події відомо небагато. Представником сільської ради у селі Зелений Дуб став українець Фор (Флор) Гук. Про це зокрема йдеться у спогадах Амвросія Верещинського. Коли його батько відмовився вступати до колгоспу, що тільки створювався, всю польську сім’ю включили до депортаційного списку. Їх нібито врятувало лише те, що з допомогою Фора Гука вони змогли якимось чином підкупити радянських чиновників і добитися виключення з депортаційних списків [9].

Влітку 1941 року Зелений Дуб потрапляє під німецький воєнний окупаційний режим. Інформації про те, що в селі у цей час бодай один раз перебували німці, немає. Проте вже з липня 1941 року в оточуючих селах, зокрема в Будеражі, Старій Мощаниці, Дермані тощо, виникають комендатури української допоміжної поліції. Також у кожному селі обирають сільських старшин. Ймовірно, у Зеленому Дубі, як і в більшості сіл, мав би виникнути невеликий підрозділ допоміжної поліції, проте про це нічого не відомо. Сільським старшиною (солтисом) села Зелений Дуб, зі слів Антоніни Гук, залишився Фор Гук. Наскільки ця інформація правдива, на жаль, встановити в інших джерелах досі не вдалося. Зважаючи на те, що в невеликих селах було вкрай мало письменних людей з управлінським досвідом, досить часто одні і ті ж особи виконували функції старшин під різними окупаційними режимами.

У 1943 році в сільській місцевості біля сіл Дермань, Мости, Борщівка, Гурби, Зелений Дуб, Майдан і т. д. починають діяти підрозділи УПА. Частково ядро повстанської групи спершу створили з числа службовців допоміжної поліції. Зокрема до процесу формування долучилися комендант української допоміжної поліції з Мізоча Микола Андрощук [10] та активіст ОУН з позивним «Сталевий», який прибув до Мізоча в липні 1941 року разом із похідною групою організації. Чимало службовців допоміжної поліції Мізоча, Здолбунова та оточуючих сіл Мізоцького й Здолбунівського районів добровільно вступили в УПА або ж були мобілізовані для несення служби [11]. На службу мобілізували й звичайних селян, які не мали досвіду поводження зі зброєю. Ці підрозділи УПА могли брати участь в реалізації етнічної чистки поляків у Зеленому Дубі та Старій Гуті. Зокрема, зі свідчень співробітника польової жандармерії УПА Максима Круглика, влітку 1943 року саме підрозділи цієї армії вбили польських мешканців села Зелений Дуб. У листопаді 1943 Максим Круглик з іншими працівниками польової жандармерії УПА на чолі з бійцем із позивним «Яструб» упродовж деякого часу мешкатиме в одному з уцілілих польських будинків Зеленого Дуба [12]. Колишній комендант мізоцької районної допоміжної поліції, який у 1943 році був одним із низових керівників УПА, ось так пише у своїх спогадах про знищення Гурб і Зеленого Дуба: «У відповідь полякам, що так пописались на Залужі (Дермань-Залужа – П. Д.), обидва відділи в поворотній дорозі спалили чисто польські кольонії, як: Гурби, Кудрин, Камінці (прилеглий до Зеленого Дуба хутір Камики – П. Д.) та частину Зеленого Дуба, враз з прилеглими хуторами, р[айо]н Мізоч» [13]. З його слів, це відбулося як відплатна акція у відповідь на терор, який влітку 1943 року вчинили німці спільно з польськими службовцями шуцманшафту у Дермані проти українського населення. Подібне обґрунтування терору проти мирного населення, що опиралося на «філософію» колективної провини, виглядає дещо сміховинно, зважаючи на те, що сам Микола Андрощук ще в 1942 році сам перебував на службі у німців і був втягнутий в акції проти єврейського населення та, можливо, й інших етнічних груп, обіймаючи посаду коменданта шуцманшафту в Мізочі [14]. Хоча, не виключено, що етнічні чистки на локальному рівні могли набувати обопільного характеру – вбивство мирного населення переходило у «хронічний» формат «я тобі – ти мені». Це лише призводило до ескалації конфлікту та етнічних чисток з обох боків. Все ж, не варто забувати, що застосування принципу «колективної провини» у стосунку до мирного населення – це радше логіка геноцидної політики. 

Про знищення бійцями УПА ще й с.Гурби радянським слідчим органам свідчили колишній службовець мізоцької допоміжної поліції Іван Довгалюк та уродженець цього села Адам Гладунов [15]. Ця ж інформація про вбивство поляків с. Зелений Дуб і с. Гурби підтверджується у спогадах Яна й Амвросія Верещинських.

– (Ельжбета) Під час німецької окупації місцеве польське населення Волині було беззахисною меншиною і залежало від доброго ставлення своїх українських сусідів. Цей образ поляків як слабких і підпорядкованих суперечить пострадянському наративу про «польських панів». ОУН (б) не випадково обрала Волинь, де місцеві поляки були слабкими і перебували в меншості проти озброєних українських партизанів. «Польські пани», тобто інтелігенція та поміщики, вже були послаблені у період від січневого повстання до першої радянської окупації, коли радянська влада депортувала багатьох поляків до Сибіру. Мій прадід був простим ковалем (хоча й талановитим), а після Другої світової війни працював на заводі у Стальовій Волі. У 1943 році економічний статус моєї сім’ї не відрізнявся від її українських сусідів.

Цю асиметрію щодо поляків на користь українців під час німецької окупації, безумовно, важко зрозуміти сьогодні, коли українці ведуть нерівну і героїчну війну проти переважаючих російських сил. Проте, виходячи з досвіду дискримінаційної національної політики Другої Речі Посполитої та волинської різні 1943 року, як поляки, так і українці повинні запитати себе: що ми робимо з землею, на якій стаємо «панами»? У чому полягає відповідальна політика? Ми використовуємо перевагу для спільного блага чи для знищення тих, хто стосовно нас є меншістю?

Ділячись своєю сімейною історією, я хотіла показати важкі рішення і дилеми: втікати чи не втікати з Волині, кому і наскільки довіряти та як уникнути смерті від рук УПА. Поляки з Зеленого Дуба чи Старої Гути жили в Україні, відколи існувала їхня власна родинна пам’ять. Їм не було куди втікати, вони були родом звідси – не мали жодних контактів чи родичів у Центральній Польщі, і жоден уряд не надав їм гуманітарний коридор чи організований транспорт, як це могло б бути сьогодні. Не дбав про них і польський уряд у вигнанні в Лондоні, який, хоча офіційно й не відмовився від східних територій Другої Речі Посполитої, але й не надав жодного захисту своїм польським громадянам, оскільки польської держави на той час ще не існувало, а Волинь перебувала під німецькою окупацією. Під час волинської різні влітку 1943 року на Волині не діяли організовані партизанські загони Армії крайової, оскільки уряд в Лондоні був зосереджений на підготовці операції «Буря» в Центральній Польщі та підготовці Варшавського повстання. 27-ма Волинська дивізія АК (6 000–7000 вояків) була сформована лише в січні 1944 року. На той час польські села вже були знищені, а ті, хто встиг, втекли. Виникає питання, якою мірою польські партизани були стурбовані справжнім захистом польського населення, що залишилося, і якою мірою вони були охоплені бажанням помститися на невинних жертвах – цього разу українського походження.

– (Петро) Я лишень зауважив би, що питання про абсолютну чи відносну беззахисність польських мешканців наших сіл залежало від ситуації в конкретній місцевості. Якщо заглиблюватися в мікроісторію, то можна виявити, що у березні 1943 року по всьому гебіту Здолбунів, до складу якого входили, наприклад, села Гурби та Зелений Дуб, німці затримали більшість службовців допоміжної поліції, що мали українське етнічне походження, й замінили їх на поляків. Я пишу про ці події у своїй останній книзі «Життя і загибель єврейської громади Здолбунова» [16]. Мені не вдалося встановити багато деталей про роль польської поліції в процесах захисту представників своєї етнічної групи від нападів українського націоналістичного підпілля. Проте в джерелах наявна інформація про залучення цієї поліції до німецьких акцій зі спалення сіл, що позначилося й на місцевості, про яку ми розповідаємо (зокрема на територіях, що входили до складу Здолбунівського гебіту, в 1943–1944 рр. німці спалили близько 18 сіл [17]; здається польський підрозділ поліції міг брати участь принаймні у спаленні одного з хуторів поблизу с. Дермань, а, можливо, й інших населених пунктів). Також наявні історичні факти, які свідчать, що на цей підрозділ польської поліції намагалися впливати польські підпільні організації, які діяли в Рівному та Здолбунові [18]. Можливо, саме цю «польську поліцію» або ж поліцейських із Мізоча має на увазі Микола Андрощук, вказуючи на її дії, як причину спалення польської частини Зеленого Дуба (про що йшлося вище). Також відомо, і про це йтиметься нижче, що польські біженці із сільських місцевостей змогли створити в сусідньому містечку Шумськ (нині – Тернопільська область) загін самооборони, який подекуди долучався до допомоги представникам своєї етнічної групи в сусідніх селах. Ці аспекти все ще потребують ретельніших мікроісторичних студій.

Особисті історії про вбивство поляків у Зеленому Дубі

– (Петро) Бабуся розповідала, що під час німецької окупації лише одного разу з пагорба бачила, як досить далеко, за кілька кілометрів від Зеленого Дуба в сусідньому селі Андрушівці їхали німецькі війська машинами та мотоциклами. Це був єдиний випадок, коли бабуся бачила німців за увесь період окупації села нацистським режимом. Про проходження німецьких військових через Андрушівку пригадує і Ян Верещинський, зауважуючи, що це сталося 25 червня 1941 року [19]. Найбільше бабуся пам’ятає та переповідає про насисльство й несправедливість, яких зазнала не від німців, а від «своїх» українців, подекуди з радянського, але значно більше націоналістичного підпілля. Водночас її брат Микола орієнтовно влітку 1943 року сам був мобілізований до лав УПА. Вона свідчить про це так:

«Він ще був молодий, пацан. Ми привезли підводою снопи до клуні, тато складають в засторонку, я підсовую, а Микола скидає з підводи їх. Приходи до нас один [чоловік] і каже: «Микола, тебе хлопці кличуть». Йде він – раз хлопці кличуть, мусить йти. Повернувся й каже: «Сказали, щоб я йшов з ними». Тато – в плач, мама – в плач: «Сину, ти вже пропав!». А він відповідає: «Як пропав, то сам, а як не піду, то вся сім’я пропаде». Вся сім’я пропаде, бо бандери подушать, поб’ють і його, і нас за те, що не пішов воювати за Україну. От він пішов і навоював. Палили німці Залужжя і зробили там засідку. Мого брата там поранили й… [потім] в Шумську забили» [20].

Орієнтовно влітку 1943 року в Зеленому Дубі й навколишніх селах розгорнулася драма етнічних чисток. Зі слів моєї бабусі Антоніни Гук, усе відбулося дуже стрімко: «На Зеленому Дубі була клуня, то всіх поляків зігнали в ту клуню й запалили. Згоріли поляки в ті клуні, й закопали їх там біля магазину, де зараз пам’ятник стоїть, його поляки якісь поставили» [21]

Як розповідає бабуся, під час тих подій знищили й спалили польську частину села Зелений Дуб. Загинуло чимало поляків, а вогонь з їхнього майна подекуди перекидався й на українську частину села, і його доводилося швидко гасити, аби Зелений Дуб не згорів повністю, адже вогонь – це стихія, яка не знає етнічних бар’єрів. Частині поляків вдалося врятуватися: хтось заховався самотужки, інші отримали допомогу від українських сусідів. Одну польську жінку з двома дітьми переховувала в себе сім’я моєї бабусі Антоніни Гук. Остання розповідає про це так:

«Поляки жили близько до нас. Як їх стали бити, то вони втікали, куди хто бачив. Їдна жіночка тут, де наша хата там на Зеленому Дубі, – там її була хата колись. Вона звалася Антошка, як і я. У неї була їдна дівчина така, як я, а інша була маленька, і в неї був дуже кашель (коклюш, казали). І вона не могла ніде з нею ночувати, на вишках ніде, бо та дівчина, як закашляє, то почують… бандери та й заб’ють її. То вона в нас ночувала з тією дитинкою. А батьки мої їй казали: «Ви перебирайтеся якось до Шумська, бо вас тут можуть забити». І вона якось вночі, бідна, перебралася до Шумська» [22].

Зі спогадів Амвросія Верещинського можна дізнатися, що масове вбивство в Зеленому Дубі пережила його двоюрідна сестра Антоніна Ясінська, а також пані Краєвська із двома дітьми. Антоніна часто ходила до знайомих українців по молоко для дітей пані Краєвської. Про переховування в українців Амвросій нічого не згадує, але зауважує, що через деякий час вони всі разом вирішили тікати в сусіднє містечко Шумськ [23]. Проте сім’я Вознюків цілком могла надавати підтримку для Краєвської з дітьми та Антоніни Ясінської. Можливо, саме про них і йдеться у спогадах моєї бабусі. Не відомо, чи брат моєї бабусі мав якийсь стосунок до знищення польської частини села Зелений Дуб, проте із дослідження польських істориків Владислава та Єви Семашків лише кілька років тому я дізнався, що участь у нападі на польську частину села могли брати й мешканці Зеленого Дуба [24]. 

Згідно опису, події відбувалися таким чином. 3 липня 1943 року в місцевості «Лиса гора» відбулася зустріч частини українців із Зеленого Дуба з 20-ма українцями, мабуть членами УПА, що прибули до лісу поряд із селом [25]. «Лисою горою» ще в моєму дитинстві у 1990-ті роки називали невеличкий пагорб, який було добре видно з іншого пагорба, розташованого одразу за селом поблизу території колишнього радянського колгоспу. «Лиса гора» тоді виділялася поміж лісистою територією своєю безлісою ділянкою.

Після цієї ранішньої зустрічі могла мати місце домовленість поміж прийшлими представниками націоналістичного підпілля та групою місцевих українських селян про алгоритм дій під час нападу на польську частину села. Скоріш за все координатором зустрічі від української частини Зеленого Дуба міг бути Олександр Степанчук, про якого Ян і Амвросій Верещинські згадують у спогадах як про людину, що тісно комунікувала з ОУН та УПА [26]. Один із польських мешканців Зеленого Дуба помітив цю зустріч і намагався попередити своїх односельчан про можливий напад, але вони йому не повірили. Можливо, тому що мали запевнення від українців, що в Зеленому Дубі на поляків не нападатимуть. 

У один із днів липня або червня 1943 року до села прибула озброєна група, ймовірно бійців націоналістичного підпілля. Село оточили й усім полякам наказали з’явитися для проведення зборів. Коли більшість із них прийшли, їх замкнули у стодолі сім’ї Верещинських та підпалили. Так загинули польські мешканці Зеленого Дуба.

– (Ельжбета) Під час збору біля клуні, яка ось-ось мала згоріти разом з польськими мешканцями Зеленого Дуба, був 11-річний Амвросій Верещинський, двоюрідний брат моєї бабусі. Він так згадує останні хвилини свого перебування з батьками перед їхньою смертю від рук УПА:

«Моя мама з двома молодшими братиками на руках, а поруч з нею сестричка Марися і брат Стефан. Тітка Юстина і Марися стояли, притулившись до стіни нашого будинку, і страшенно плакали. У якийсь момент мама сказала мені йти в сад і спробувати втекти, що я і зробив, вдаючи, що не усвідомлюю жах ситуації, і дуже повільно, ніби неохоче, почав відходити в сторону саду. Я хотів налягти на ноги і втекти. Однак, коли я зробив декілька кроків, до мене підбіг бандерівець і завернув мене до решти затриманих. У цей час один із бандерівців наказав моєму батькові взяти сокиру і йти за ним до клуні. Наляканий цією ситуацією, я пішов за ними, і в клуні бандерівець наказав батькові показати, де заховані цінності. Я не розумів, яке відношення до цього може мати сокира. Отож, бандерівець наказав моєму батькові відривати дошки і рубати інші дерев’яні частини клуні, що виглядало досить дивно. Це тривало достатньо довго, а батько вдавав, що не знає, що відбувається. З поведінки бандерівців було видно, що їм хтось розповів про місце схованки якихось речей, про які я нічого не знав. Лише через кілька років після війни, коли ми віднайшли своїх братів, які повернулися з Німеччини [з примусових робіт під час Другої світової війни], ми від них дізналися, що в клуні під порогом була захована скринька з золотом, про яку міг знати наш сусід Гук Фор, котрий раніше під час радянської окупації передавав від мого батька золото як хабар для НКВС за уникнення депортації до Сибіру. Коли батько так і не показав місце, про яке йшлося, бандерівець вихопив у нього сокиру і вдарив нею батька по голові. Батько застогнав і упав мертвий, а наступний удар призначався мені, але я встиг ухилитися й стрімголов вибіг з клуні на подвір’я, де ще нічого не відбувалося, тільки панувала атмосфера жаху, плачу і безнадії. Я, незважаючи на цю трагічну ситуацію, гарячково обмірковував, як утекти. Тим більше, що бандерівці ще прибували, але вже в цивільному одязі, і, що лякало, вони були озброєні сокирами, ножами, вилами та іншими знаряддями вбивства. 

У цей момент у мене виникла ідея будь-якою ціною зайти назад в будинок. Я думав, що бандерівці не заборонять мені це зробити, оскільки мене ув’язнять, а будинок спалять. Як виявилося, моя оцінка ситуації в цьому плані була правильною. Раніше я вже чув про їхні методи вбивства з підпалом жертв у закритих приміщеннях. Маючи намір втекти через будинок, я подумав про прохід через коридор школи [27] і другий вихід з протилежного боку будинку. Бандит не міг цього знати, бо стояв біля входу в будинок з вулиці. Я, з іншого боку, знав, що на виході зі школи (в нашому будинку була однокімнатна школа) стоять інші бандерівці, але все ж таки варто було ризикнути. Також я хотів взяти з собою молодшого брата Стефана – він був уже досить великий, щоб швидко бігати, а це мало вирішальне значення для втечі. Я підійшов, щоб забрати його, але він, тримаючись за маму, плакав і не хотів йти. Не знаю, чому я тоді сказав братові, щоб він не плакав і що все буде добре, адже ці слова не мали ніякого реального сенсу. Сказавши ці слова, залишаючись зовні спокійним, я попрямував до входу в будинок з боку вулиці. Як і варто було очікувати, бандерівець, який стояв біля дверей, мене не зупинив. Вираз обличчя цього бандита закарбувався в моїй пам’яті на довгі роки, оскільки я дуже уважно дивився йому в очі, коли востаннє входив до будинку. Від рішення бандерівця в той момент залежало моє життя – якби він зупинив мене, то сьогодні не було б ніякої розповіді. Зайшовши до будинку, я відчув шанс врятуватися. Досі не можу збагнути, звідки взялася моя рішучість, які потужні сили увійшли в мене. Як ураган, я кинувся до дверей, що вели в коридор школи, де були двері в задню частину будівлі. Проблема полягала в тому, що ці двері були зачинені на так званий засув, а за ними стояли бандерівці. Однак бажання врятуватися взяло гору над розумом: залишалися лічені секунди, які вирішили все, тим більше що я відчув запах гару, тобто будинок вже горів, і почув жахливі крики людей, яких убивали. Я дуже обережно відкрив засув, набрав швидкість і своїм кволим плечем штовхнув полотно дверей, яке вдарило одного з двох бандерівців, що стояли за ними, ухилився від іншого і дуже швидко побіг вперед у бік городів. Поки бандерівці оговталися від несподіванки і приготувалися стріляти, я вже був у городах. Пролунали перші постріли, потім ще. Я біг у жаху, в якийсь момент заплутався в кущах і впав, побачивши вбивць, що бігли за мною. Знесилений, з надлюдськими зусиллями я піднявся і крадькома побіг уперед. Бандерівці все ще стріляли позаду мене, тому я біг зигзагом. Переслідувачі також зіткнулися з труднощами через зарослі городи, а особливо через квасолю на тичках й коноплю. Постріли лунали рідше, а я продовжував бігти до єдиного дерева – липи, що росла неподалік» [28].

– (Петро) Амвросію Верещинському вдалося звідти втекти. Також зміг вціліти і Ян Верещинський, котрий під час нападу разом із дядьком перебував за селом. Вижили ще кілька поляків і польок, які переховувалися неподалік. Їх знаходили і вбивали. Антоніна Гук розповідає про один із таких випадків, який стався поблизу їхнього двору: «Один дядько-поляк виліз у нас на городі на липу. Думав, що заховається. На тій липі знайшли його й забили» [29]. 

– (Ельжбета) Поляк, який загинув під липою, про якого згадує бабуся Петра Антоніна Гук, – це, ймовірно, Лукаш Верещинський, котрий жив по сусідству, сусід і родич Амвросія Верещинського, якому не вдалося втекти. Амвросій так згадує його смерть під липою:

«На мить я кинув оком у бік пострілів і бачу, як втікає старший чоловік, наш двоюрідний брат Лукаш Верещинський, а за ним женуться бандерівці, які стріляють у нього, а заодно і в мене, бо він тікав у моєму напрямку. Я, на щастя, відійшов на відносно безпечну відстань і ліг у збіжжі, бо був дуже втомлений. Як потім з’ясувалося, цей бідолашний Лукаш, страшенно втомившись, впав, і бандити вбили його на тому місці» [30]

– (Петро) Очевидно, представники націоналістичного підпілля віддали наказ своїм прихильника у Зеленому Дубі вистежувати й чи то вбивати, чи доставляти до них тих польських сусідів, які вижили. Одним із тих, кому довелося виконувати цей наказ, став брат мого дідуся Петра Саватій Гук. Коли Ян Верещинський, тиняючись околицями села, звернувся по їжу до Христини Гук (дружина Сили Гука й мама мого дідуся Петра), то мало не став жертвою Саватія – історія, яку вище оповідала Еля [31]. 

– (Ельжбета) Після того, як вояки УПА залишили місце злочину, Амвросій ризикнув повернутися до своєї сім’ї:

«Підійшовши до згорілих будівель, ми опинилися в хмарі смердючого і гарячого диму серед обгорілих корів, які бігали, як божевільні, і не відходили, а вперто кружляли в городах і навколо своїх загонів, яких більше не було. Я звернув на це увагу, бо й гадки не мав, що тварини можуть бути настільки прив’язаними до місця і своїх господарів. Нарешті ми прийшли на місце злочину, яким була наша стодола, де з жахом побачили обгорілі людські тіла, більшість з яких лежали на току в ще гарячій крові, якої було дуже багато. У якийсь момент двоюрідна сестра Ясінська пішла до свого дому, щоб подивитися, що там відбувається з її дітьми. Я стояв стовпом, приголомшений від побаченого. Дивлячись на цю Голгофу, я подумав, що треба обійти все місце злочину – можливо, я впізнаю когось із жертв. Це був найважчий момент в моєму дитячому житті. Я бродив босоніж поміж жертвами, мої ноги були по кісточки в крові. Я намагався будь-якою ціною знайти когось зі своєї родини. Я впізнав свою матір разом з молодшими братами Пьотром і Александром – їхні кістки переплелися в обіймах. Потім я впізнав батька з розрубаним сокирою черепом, який лежав там, де я бачив його востаннє, і свою тітку Юстину, на якій був не догорілий клаптик блузки, яку я добре пам’ятав. Коли я залишив місце страти із закривавленими ногами, які не мав де і як помити, то через сильні емоції, втому і страх був не в стані піти на інші місця злочинів, що відбувалися в нашому селі» [32].

Так само брат Амвросія Ян Верещинський після втечі й переховування за селом ризикнув повернутися додому, щоб в останній раз попрощатися з батьками:

«Зупинилися приблизно за кілометр від будинку. Ми ще не встигли перевести подих після бігу, як у мене закрутилося в голові. Чорні клуби диму і потріскування вогню, полум’я якого, мабуть, сягало хмар, свідчили про те, що, напевно, душі моїх найдорожчих у цей момент відлітали разом з клубами диму до неба. Яким чином малолітні діти, спокійні працьовиті жінки, беззахисні чоловіки, яким у цей момент завдавали таких жорстоких мук, заважали будувати «самостійну»? І це був «героїзм» УПА! Я бачив в уяві, як у вогні гинуть мамуся, батько, 3-річний Олесь, 5-річний Пьотрусь, 7-річна Марися, 9-річний Стефан і 2-річний Амвросій. Я подумав про своїх тіток Юстину і Марію і рефлекторно зупинив погляд на дядькові, який сидів поруч зі мною і заціпеніло дивився в пекельні клуби диму.

Дивлячись на жахливу картину знищення польського поселення, в останню мить ми помітили підводу, що виринала з хмар диму, повністю навантажену награбованим добром. І знову промайнула асоціація: ось вони, «героїчні» вчинки «героїв», які «з жертовністю» борються за самостійну Україну. І «героїчна процесія» довгою вервечкою потягнулася до Руської Гути, везучи здобутки цілих поколінь поляків, які століттями жили на цих землях. Коли настав вечір, ми обережно підійшли до свого подвір’я. Зі схованки у соняшниках і квасолі був хороший огляд нашого подвір’я і вже не існуючих будівель. Це було похмуре видовище, яке навіювало жах. Серед згарищ, які ще диміли, то тут, то там горіло слабке полум’я, а довкола панувала гробова тиша. Ми стояли, як скам’янілі, і дивилися на руїни нашого села. Невдовзі ми почули розплачливий плач, що доносився зі згарища, затягнутого димом. За мить ми побачили кілька фігур, які хиталися, зникали і знову з’являлися в клубах диму. Ми зрозуміли, що це, мабуть, ті, кому вдалося врятуватися, і тепер вони у відчаї шукають своїх близьких. Я побоявся підійти ближче, оскільки ця територія могла бути під наглядом різунів. Чудернацька картина, що постала перед моїми очима, нагадувала блукання душ, які зазнають мук чистилища або витягнуті з глибин пекла. Нарешті, набравшись сміливості, я вже не пам’ятаю як опинився у своєму дворі. Шокований, мені здавалося, що я стою на краю пекла. Людські тіла лежали в жахливих покручених позах, застиглі в смертних муках. Їхні обпалені кінцівки та голі черепи з блискучими зубами з роззявлених ротів заціпеніли в передсмертній агонії. І все це в морі крові, засохлої на сонці і в полум’ї вогню. Біля току лежало крихітне дитяче тільце з голівкою в променистих рубцях від тупої травми, в частково обгорілому одязі. Це наш 3-річний Олесь. На току лежав труп чоловіка з роззявленою щелепою і зубами зверху. У цьому чоловіку я відразу впізнав свого батька. Я нарахував 17 ножових поранень на його грудях. Поруч з ним – сильно обгорілий труп іншого чоловіка, з 7–8 ранами на грудях. Залишки одягу, просякнуті кров’ю, допомагають впізнати мого дядька Казімєжа. Паралельно з ним лежать останки жінки з такими ж ранами. Це тітка Людвіка. Трохи далі – трупи ще двох жінок. Їх ми впізнали за залишками одягу – це тітки Марія та Юстина. Поруч з їхніми головами лежали ще дві жінки, яких ми не змогли впізнати. Жінка неподалік, яка лежала на землі обличчям донизу з розбитим черепом, виявилася нашою мамою. Я стояв стовпом, не в змозі поворухнутися, навіть не плачучи, не відчуваючи неприємний запах горілого людського м’яса і їдкого диму. З цього заціпеніння мене вирвала чиясь рука, яка потягнула мене за плече, і голос: «Ходімо, ходімо вже, небезпечно так стояти». Я відчув, як ця людина кладе руку мені на спину і каже: «Завтра ми прийдемо…». Я йшов і чув, ніби з того світу, запевнення, що завтра ми прийдемо сюди, що до світанку ми поховаємо вбитих… Лише згодом я зрозумів, що йшов зі своїм дядьком Станіславом і чув його слова. Жах цієї картини, яку неможливо ні описати, ні осягнути людським розумом, залишиться зі мною до кінця життя» [33].

Наступного дня Ян Верещинський знову пішов на місце злочину, щоб допомогти іншим дорослим, які вижили, поховати своїх родичів. У його завдання входило поховання дітей його віку і молодших:

«Дядько Марцелій і тітка Антося вже були біля вбитих. Дядько Станіслав приєднався до тих, хто копав яму. Я подолав свій психічний опір і почав шукати серед дітей. Більшість з них лежали в задній частині клуні в попелі спаленої соломи. Біля однієї зі стін лежало близько 10 скелетів з витягнутими вперед руками. Те, як вони були розташовані, вказувало на спробу перелізти через стіну і втекти. Бідолахи заживо загинули у вогні. Поруч лежали самі кістяки, обгорілі так, що розсипалися на дрібний попіл при першому ж дотику.

Я намагався оцінити зовнішній вигляд скелетів, їхній розмір, кістки кінцівок, але не міг зробити жодних висновків. Увесь час я думав про Стефана і Амвросія, дивився на менш обгорілі трупи, але не міг зробити ніяких висновків. Серед менш обгорілих тіл я впізнав свого двоюрідного брата і колегу з наших недавніх ночівель Едека Верещинського, сина Лукаша, далі біля льоху – його сестру Юзефу. Ближче до середини лежав труп жінки, а поруч з нею – дитина віком близько 10 років. Це була Леонтина Красицька з донькою Броніславою. Прямо біля току лежав труп маленької жінки – Зофії Верещинської, дружини дядька Марцелія. Раптом серед тих, хто копав яму, зчинився переполох, і всі побігли з лопатами в бік городів, а дядько Станіслав кивнув мені, і ми попрямували до нашої схованки. Дядько сказав, що хтось із тих, хто стояв на сторожі, дав сигнал тікати, бо наближаються бандити. Він також повідомив, що Амвросій живий і тітка Антося має приїхати з ним увечері. Ця новина мене справді дуже втішила.

Домовилися, що ввечері знову зустрінемося біля вбитих, щоб поховати їх. Непомітно, з цілковитою обережністю, ми прибули на місце і приступили до роботи. Чоловіки носили трупи дорослих, ми з тіткою збирали дитячі кістки. Це була важка робота, тому що кістки здебільшого розсипалися, коли ми до них доторкалися, і губилися в попелі. Ми не встигли ретельно засипати яму, тому що бандити знову напали на нас: почалися постріли, і нам довелося якнайшвидше тікати, щоб не потрапити до їхніх рук» [34].

Чому батьки Яна та Амвросія (двоюрідні брати бабусі Стасі) вирішили не втікати? Вони до кінця вірили, що з ними не станеться нічого поганого, оскільки жили тут століттями і були місцевими. Як поляки з Волині, вони також не мали родичів чи друзів у Центральній Польщі і не мали куди втікати з багатодітною сім’єю. Ян пригадує пояснення свого батька:

«Адже ми серед своїх. Стільки років нас пов’язувала близькість, ми ніколи нікому не робили зла, тому вони не зроблять нам нічого безпідставно. Ті, хто вбиває євреїв, є нелюдами, вони роблять це з ініціативи німців. Усі українці, зрештою, такі ж, як і ми, християни, і наша віра дозволила нам жити разом протягом століть, тому немає причин поспішати» [35].

– (Петро). Зрештою частково напевне саме ті, хто допомагав німцям переслідувати євреїв, і вчинили напад на Зелений Дуб. Адже, як йшлося вище, участь у цьому ймовірно міг брати колишній комендант мізоцької допоміжної поліції Микола Андрощук, у чому він «зізнається» у своїх цитованих вище спогадах. І це досить промовисто – допомагаючи німцям під час реалізації Голокосту, ці люди вже пройшли певний ступінь дегуманізації й добре засвоїли німецьку формулу «колективної провини» у стосунку до цілих етнічних груп. У якомусь сенсі їх можна розглядати як суб’єктами, так і продуктом машинерії насильства під нацистською окупацією регіону. Що достеменно не відомо, так це те – діяли вони за чітким наказом зверху, чи через емоційне рішення прийняте спонтанно у відповідь на якусь атаку за участі польської допоміжної поліції на службі у німців. Зрештою обидва чинники могли зіграти свою роль – ситуація у ширшому контексті на Волині засвідчує, що масові вбивства поляків набували обертів й мали організований характер. Проте рішення коли саме й де саме чинити їх могли ухвалюватися на низовому рівні залежно від ситуації, а наявність в окремих бійців досвіду співучасті в реалізації Голокосту виявилася «неприємним бонусом», що лишень поглиблював динаміку насильства.

– (Ельжбета). За словами Яна Верещинського, страх і дистанція між польськими та українськими сусідами виникли, коли лави німецької допоміжної поліції залишили ті, хто потім вступив в УПА: «У нашому випадку, здавалося б, усе виглядало, як у старі часи, але українські сусіди уникали контакту з нами. Батьки вважали, що у них не було причин нам шкодити. А новини про вбивства поляків вони відкидали, кажучи, що це винятки, і ми можемо почуватися в безпеці» [36].

Про всяк випадок батьки Амвросія і Яна Верещинських побудували в саду схованку під туалетом. Це дозволило родині Верещинських хоч якось пережити першу хвилю вбивств на Великдень 1943 року. За словами Яна Верещинського, про напади УПА їх попередили сусіди-українці, і завдяки цьому їм вдалося якось вижити в укритті під туалетом, пережити Великдень, що врятувало їх аж до липня 1943 року: «Було душно, незручно, не вистачало місця, щоб лягти. Було таке відчуття, що нас поховали живцем. У ніч з 24 на 25 квітня, тобто на самий Великдень, попередження, отримані батьками, підтвердилися. Посеред ночі з усіх боків раптом почувся гавкіт собак, спочатку здалеку, а незабаром і в безпосередній близькості від нас. Ми закрили кришку люка так, щоб тільки був певний доступ повітря і можна було підслуховувати. Нам було чути кроки бандитів, які займалися мародерством, грюкання дверей стайні, стодоли, навіть кроки в безпосередній близькості від укриття, окремі розмови українською мовою. Навіть двері до туалету різко відчинилися, але, на щастя, панувала тиша – ніхто не чхнув і не кашлянув, і ми вижили. Лише близько полудня ми поділили між собою святе, на жаль, не свячене яйце, і сказали одне одному останні побажання, спільні для всієї родини. З тих свят ми зберігали у схованці лише найцінніші речі, а спали в полі, в лісі, за кілометр від дому. Єдине, що мене дивувало – це те, що мій батько, дуже розсудлива людина, зволікав із втечею до Кременця: він чекав чогось, якогось рішення, на яке ніщо не вказувало. Він лише наказав, щоб ми ночували невеликими групками для більшої безпеки. 

Так ми ночували разом по кілька людей і милувалися прекрасним волинським травнем, який того року був особливо сонячним і мальовничим. У результаті ми набиралися трішки оптимізму всупереч самим собі, сподіваючись на щасливий кінець жахливого періоду … Ми постійно пильнували, чи не відбувається в околицях щось підозріле, а наші сусідки-українки попереджали нас, що якщо щось робиш на подвір’ї, то потрібно зберігати спокій і не давати знати, що ти поляк. Тож будь-яка активність могла нас видати. Кілька разів протягом тижня скликали збори, але лише одного разу бандитам вдалося зібрати на них кількох жінок з дітьми. Молодий вчитель з Новородчиць, Заремба, говорив чистою польською мовою і запевняв нас, що УПА не загрожує полякам. Обидві наші тітки, Юстина й Марія, були на зустрічі і знали цього вчителя, але ні вони, ні всі інші не повірили запевненням. Тим часом гра зі смертю тривала, а час спливав. Не можна було спекти хліб, а той хліб, що був, закінчився. Боялися виходити, бо бандерівці могли легко впізнати поляків, а це було рівнозначно їхньому знищенню» [37].

Літературна редакція Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватних архівів авторів та з відкритих джерел.

Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).