Наразі тільки ледачий не висловився в Польщі та Україні про останні історичні загострення, пов’язані із найменуванням військової частини Сил спеціальних операцій ЗСУ «іменем Героїв УПА». Або той, хто вже просто втомився від цього сходження спіраллю історичного ресентименту та прихованої ворожості. Що ж мало би передувати параду заяв і обурень з обох боків?
За стандартною процедурою, військова частина розглядає варіанти почесного найменування, проводить серед особового складу опитування (чи голосування — то як де буває), і визначається із варіантом назви, яка їй подобається. Далі за звичним алгоритмом підрозділи звертаються з обраним варіантом до командування та Міністерства оборони України. Далі обов’язковим етапом погодження є надання позиції Українського інституту національної пам’яті. Якщо командування та органи влади не мають заперечень чи якихось істотних зауважень, то таку ініціативу скеровують далі до Президента України як Верховного Головнокомандувача ЗСУ, який видає відповідний указ про присвоєння почесного найменування. Зазвичай оголошення про таке рішення відбувається в урочистій атмосфері, паралельно із нагородженням особового складу. В абсолютній більшості випадків, якщо вже подання прийшло на рівень президента, то воно сприймається як перевірене, виважене і підтримується ним без додаткових процедур чи узгоджень.
Чи мав якісь формальні підстави Президент України відмовити українським військовим, які обрали собі таке почесне найменування? Ні, не мав. Тим більше, що УПА відповідно до законодавства (ще з 2015 року!) визнана формацією, яка боролася за незалежність України. Чи передбачено погодження такого найменування з дипломатами, Міністерством закордонних справ України чи іноземцями? Ні, не передбачено, адже це внутрішня справа і внутрішній алгоритм. Якби у черзі погоджень стояло МЗС, то, вочевидь, воно тривало б довше, і взагалі не факт що було би прийнято зараз (точно не перед Ukraine Recovery Conference у Ґданську, де має наприкінці червня виступати Володимир Зеленський, а може й тільки після вступу у ЄС), але тоді можна було би розцінювати такий указ глави держави як дипломатичний сигнал.
Тож якщо відкинути емоції та риторичні фігури, бачимо, що за новими дискусіями проглядається чергова спроба застановити модель пам’яті про наші стосунки в минулому. Які ж вони можуть бути?
- Християнсько-ліберальна: «Пробачаємо, і просимо пробачення».
- Шовіністично-консервативна: «Нагадаємо, де винні ви, але ви не смійте нагадувати, де винні ми» (або інший варіант: «Ми вшановуємо кого хочемо зі своїх, а ви — тільки тих, хто подобається нам»).
- Конфронтаційно-хаотична: «На кожен наш злочин ми знайдемо щонайменше один ваш, і розкажемо всьому світу».
Теоретично можуть бути й інші варіанти, як-от «Нам своє робити: байдужі теревені про історію, треба працювати над реальними викликами» або «Утримуємося від зайвих суджень і продовжуємо досліджувати», але окрім трьох згаданих вище, інші підходи поки не проглядаються виразно.
Як же вони виглядають у наближенні?
Перша модель свого часу мала успіх, і під її гаслами відбулося примирення між поляками та українцями в 1990-х та 2000-х роках. Суть її проста для опису (не для виконання, на жаль): ми уважно вислуховуємо біль і претензії одне одного, визнаємо нестерпність завданих ран, просимо пробачення за вчинки предків, і самі також прощаємо нашим винуватцям. Постановляємо, що всі жертви минулого важливі і всі вони мають бути оплакані та вшановані обома народами. Прагнемо не ображати почуттів сусіда, але водночас визнаємо важливість боротьби за незалежність і свободу наших країн. Відтак — вшановуємо тих, хто цю боротьбу провадив, але не виправдовуємо й не забуваємо їхніх помилок. Ми визнаємо право кожної сторони на своє бачення історії, але домовляємося не витворювати відверто конфронтаційних наративів, щоб не сіяти ненависть. Цей механізм схожий на церковне покаяння та спокуту. Справа не з простих, адже потребує приборкання гордині, милосердя, мудрості, визнання рівності сусіда в гідності та спільної роботи на майбутнє. Зараз, на жаль, цю модель згадують лише епізодично, і не схоже, щоб вона мала шанси стати основою наших відносин.
Друга модель існує давно, щонайменше кілька десятиліть, але ще ніколи вона не була сформульована так ясно й викривально, як останнім часом польськими офіційними особами різного рівня. З одного боку, вони говорять слушну й дійсно важливу річ: наші народи дуже близькі, як брати, і коли до біди, то, наприклад, під час війни поляки надали й надають Україні цінну підтримку. Це правда, ми за це дякуємо і дякуватимемо далі. Прийде час, і ми так само допоможемо братам-полякам, якщо вони матимуть у цьому потребу. Але далі, наче невимушено, додається: ми маємо особливу чутливість до історії, тому українцям не варто вшановувати тих, хто не подобається полякам, а належить лише дякувати й каятись. Ну й нагадувати про польські злочини проти українців теж зась, бо ж «злочини несиметричні», і це начебто достатня підстава мовчати про менше зло. Утопічність такої моделі в тому, що вона завжди ієрархічна. У ній є лише одна «біла й пухнаста» жертва, один історичний тріумфатор, а інший — завжди історичний лиходій, позбавлений права на власну пам’ять і визнання його болю. І хоч зараз ми виразно бачимо цю логіку в словах і діях польських акторів, але вона також існує в певних українських колах, зокрема тих, які вимагають від поляків лише подяки за допомогу у перемозі над більшовиками й покаяння за «зраду Пілсудського» столітньої давнини. Хай яка сторона обрала би такий підхід, інша завжди буде незадоволеною.
Третя модель — стихійно-реактивна. Вона поки не підтримана на політичному рівні, але вже на повну силу живе в соцмережах та нішевих медіа. Вона передбачає невтомне копирсання у найбрудніших закутках спільного минулого та видобування найганебніших вчинків із єдиною метою — вивалити ці гріхи на сусіда. На позір це виглядає як обмін дошкульностями без чіткої стратегії. Останніми днями елементи такої моделі з ентузіазмом розгорнули українські автори, які знайшли чимало компромату на сусідів: від нагадувань про орден Білого Орла у Муссоліні та Петена до раніше маловідомих знімків винищених поляками беззбройних українських селян. У відповідь дзеркально реагує інша сторона, і пристрасті заходять на нове коло: польські автори відкопують подробиці звірячих убивств цивільних на Волині. І так до нескінченності. А враховуючи, що наші народи живуть поруч понад тисячу років, крові й образ знайдеться з надлишком. За нормалізації такої моделі про порозуміння годі й говорити: вона є видовищним «шакалячим пінг-понгом» і принципово не має кінця.
На мою думку, наші суспільства зараз перебувають у точці вибору фінальної настанови, яку зафіксують політики та лідери думок в Україні та Польщі. Перший сценарій, з огляду на минулий досвід, веде до складного, але тривалого примирення. Другий виводить нас у площину гострої конкуренції, приниження та несправедливості; він може дати тимчасове задоволення одній стороні, але не буде стабільним. Третій — взагалі не має фіналу і лише помножує ненависть та фрустрацію.
Зараз здається, що поки перемагає саме другий, ієрархічний сценарій. Якщо так, то ми у великій небезпеці. Рано чи пізно він вийде з-під контролю політиків і запустить реальну низову конфронтацію. І це в час, коли сотні російських бригад очікують на послаблення України, щоб захопити її, мобілізувати людей на окупованих територіях і рушити далі на Європу. Послаблення України й Польщі — сильних країн, які є лідерами у своїх сферах (військовій та економічній) — це справжній подарунок не лише для Кремля, а й для всіх, хто мріє про крах та геополітичне ослаблення ЄС.
Якщо ми не хочемо так ризикувати, потрібно вже зараз спільно виробити чесну й збалансовану модель взаємодії та пам’ятання, яка стане публічним зобов’язанням обох урядів і суспільств. Вона має бути підтримана лідерами думок і моральними авторитетами й стати компасом, що вказує на майбутнє, а не повертає до кривавого минулого. Зрештою, яка втіха виграти минуле шантажем, перемігши на позір в суперечках за право інтерпретувати історію, якщо при цьому ми усі програємо майбутнє і станемо лише пасивними об’єктами у чужій футурології?
І головний виклик у цій історії полягає в тому, що попри численні чужі впливи, спостереження і поради ззовні, лише разом українці та поляки можуть вирішити цю проблему. Можна залучати друзів, які готові допомогти з діалогом, але в підсумку тільки ми є одне в одного, і тільки для нас це дійсно важливо й принципово. Втратити одне одного дуже легко — ми це вже не раз проходили в минулому. Раніше чи пізніше це закінчувалось катастрофою для обох сторін. Але зберегти одне одного, потурбуватися, зрозуміти й спробувати справедливо діяти разом — ось виклик, який чудово розуміли такі люди, як Осадчук і Шептицький, Ґедройць та Іван Павло ІІ, і яким сьогодні, схоже, легковажить більшість із нас.
