Викладаючи соціологію, доводиться пояснювати соціологічний погляд на культуру. Це складно робити, оскільки є різні «соціологічні погляди», а розказати треба стисло. Але мені здається, що певний «спільний знаменник» різних концепцій можна пояснити простою метафорою: культура – це «software» суспільства. Можуть бути цікавими і наслідки такого порівняння.
Що це означає? Оскільки соціологія – це наука про суспільство, усе решта цікавить її з точки зору того, як воно пов’язано (1) з його (суспільства) функціонуванням та відтворенням або (2) з можливістю суспільство вивчати[1]. Роль культури (що б ми під цим не розуміли) як джерела знань про суспільство очевидна, і її тут обговорювати не будемо. Тоді залишається питання, як культура пов’язана з суспільством як таким?
Але не менш важливе питання, що таке суспільство? Знову ж таки, у спробах його визначити зламано багато списів – теорії пропонують означення, скажімо, від різного роду «колективів» до «самореферентних систем»[2]. Втім, спільним, напевне, буде трактування суспільства як певного порядку, що його люди витворюють в процесі взаємодії.
Але витворюється й тим більше відтворюється цей порядок не механічно, а через більш чи менш усвідомлені конвенції щодо того, як «має бути». Тобто йдеться про уявлення. А навіть Карл Маркс, якого часто звинувачують у нехтуванні символічною (суб’єктивною, духовною тощо) складовою суспільного життя (бо вона, на його думку є «вторинною», похідною від «об’єктивного»), свого часу говорив про те, що ідея, що заволоділа масами, стає матеріальною силою. І це означає, що навіть у такого ніби «об’єктивіста» уявлення «працюють». Й більше того, вони необхідні, щоб у суспільстві взагалі щось відбувалося. Навіть, коли ці уявлення хибні, вони все одно працюють[3].
Іншими словами, люди, які одні й діють у суспільстві, мусять мати в голові якусь програму дій («суб’єктивний смисл» за М. Вебером[4]). Тобто люди (як фізичні істоти) – це ніби «hardware» суспільства, а культура – «software».
Що з цього випливає?
1. Якщо хтось хоче, щоб люди поводилися інакше, щоб суспільство було іншим, він має змінити «програмне забезпечення».
2. Це зробити не так просто, оскільки воно залежить, по-перше, від «hardware», тобто від наявних суспільних умов, а по-друге, від власних «старих версій». Культура тут не просто програма, одна з багатьох, а, скоріше, щось на кшталт операційної системи включно з машинними кодами. Відповідно, написати програмне забезпечення такого рівня повністю заново важко й зазвичай малорезультативно з точки зору покращення результатів, оскільки «старі версії» містять в собі реалізації виправлення «багів», що існують, а нові – матимуть свої «баги», які ще прийдеться виправляти в майбутньому. До того ж у новому «software» зазвичай і новий інтерфейс користувача, до якого ще треба звикати.
3. В той же час програмне забезпечення вимагає постійного оновлення. Застарілі версії культури погано працюють в умовах, що змінилися.
4. Так само, як і будь-яке складне програмне забезпечення, культура є колективним витвором. Особливо близькою до істини є, напевно, аналогія з «вільним програмним забезпеченням», яке створюється різними авторами і розповсюджується безкоштовно. Так само, як і у світі технологій, щодо культури виникають численні дискусії щодо прав на інтелектуальну власність.
5. Культурний фундаменталізм (Л. Іонін)[5] чи етноцентризм – це аналог віддання переваги тим чи іншим технологіям чи концепціям: як, наприклад, Microsoft vs Apple vs Android тощо. Хоча насправді функціональним є будь яке програмне забезпечення й будь-яка культура.
6. Встановлення культури, як і встановлення нового програмного забезпечення, зазвичай передбачає певну процедуру інсталяції. І багато в чому від цієї процедури залежить, чи нові програми або оновлення встановляться «криво» чи так як слід. Одним з останніх аналогів цього є, наприклад, «декомунізація». Саме внаслідок недосконалості програми встановлення й виникає багато суперечок.
Цей перелік можна продовжувати ще досить довго, але суть не в цьому. А в тому, що в умовах сучасного технологічного розвитку суспільства можна знайти досить вдалі способи пояснення студентам та всім охочим соціологічних категорій та підходів. А самі метафори можуть бути й іншими.
[1] Зокрема, тому я не погоджуюся з визначенням соціології як «однієї з наук про людину»: людина так само цікавить соціологію лише елемент суспільства та засіб його пізнання..
[2] Найбільш відомим є погляд на визначення суспільства Едварда Шилза (Шилз Э. Общество и общества: макросоциологический подход / Э. Шилз ; пер. с англ. В. В. Воронина и Е. В. Зиньковского // Американская социология: перспективы, проблемы, методы / под ред. Г. В. Осипова. – М. : Прогресс, 1972. – С. 341–359.). На його думку, щоб називатися суспільством, соціальне об’єднання має відповідати наступним критеріям:
- воно не є частиною якої-небудь більшої системи;
- шлюби укладаються між представниками даного об’єднання;
- воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками даного об’єднання;
- об’єднання має територію, яку вважає своєю власною;
- у нього є власна назва і власна історія;
- воно має власну систему управління;
- об’єднання існує довше середньої тривалості життя окремого індивіда;
- його згуртовує спільна система цінностей (звичаїв, традицій, норм, законів, правил), яку називають культурою.
Існує і точка зору, згідно з якою соціологія не може дати задовільного. Так, автори відомого соціологічного словника пишуть, що «поняття “суспільство” являє собою категорію здорового глузду, для якого воно еквівалентно національним кордонам держави» (Общество // Аберкромби Н. Социологический словарь ; пер. с англ. / Н. Аберкромби, С. Хилл, Б. С. Тернер ; под ред. С. А. Ерофеева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : ЗАО Экономика, 2004. – С. 177.).
[3] Див., наприклад, М. К. Мамардашвілі про «перетворені форми»: Мамардашвили М. Превращенные формы (О необходимости иррациональных выражений) // Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М. : Прогресс, 1992. С. 269–282.
[4] Вебер М. Основные социологические понятия / М. Вебер ; пер. с нем. Ю. Н. Давыдова // Вебер. М. Избранные произведения / М. Вебер; пер. с нем. / Сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова ; предисл. П. П. Гайденко. – М. : Прогресс, 1990. – С. 602–643.
[5] Ионин Л. Г. Социология культуры / Л. Г. Ионин. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Изд. дом ГУ ВШЭ, 2004. – 427 с.
