// Олена Петренко
2012 року спеціальну відзнаку конкурсу «Коронація слова» за найкращий історико-патріотичний твір здобув роман «Червоний» Андрія Кокотюхи [1], у центрі якого життєві перипетії одного з командирів УПА – вигаданої особи на ім’я Данило Червоний. У тексті в формі споминів одразу трьох антагоністів подаються різні фрагменти життя повстанця.
Роман Андрія Кокотюхи, як і «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, безумовно, вартий уваги з боку істориків хоча б тому, що самі автори певною мірою позиціонують твори як історичні романи і в епілогах згадують консультації з істориками, вивчення відповідної фахової літератури та навіть опрацювання архівних матеріалів.
Я зупинюсь лише на одному уривку із «Червоного», у якому зображені такі ситуація і подальший розвиток подій, що є, на мою думку, есенціальними для розуміння воєн пам’яті в історії і діяльності ОУН та УПА. В уривку йдеться про вбивство Лізи Вороніної, москвички, 22-х років, учительки російської мови та літератури в післявоєнній Волині. Її тіло знайшли в криниці мешканці села. Молодий співробітник міліції Михайло Середа, який працював у тому ж селі, спілкувався з Лізою і встиг навіть у неї закохатися, сповнений горя і водночас розгніваний через ці страшні вчинки бандерівців. Свідки цієї події відтворюють слідчим діалог тих осіб, що вбивали Лізу (за підозрою – люди Червоного):
«Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» – і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. – «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» – крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап» (псевдо Червоного – А.), обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. (…) Далі просто на їхніх очах той, кого називали «Остапом», вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати – і хату спалимо, – пообіцяв «Остап». – Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли.»
Середа, як і інші мешканці села, впевнений, що Лізу вбила боївка Червоного. Однак перестрівшись із справжнім «Остапом», який навів незаперечні докази своєї невинності, міліціонер-східняк переконався: ті, які називали себе бойовиками «Остапа», насправді були членами легендованої спецбоївки органів держбезпеки. Як виявилось, до вбивств, які відбувались у районі раніше, до приходу Середи, люди Червоного теж були непричетні.
Кокотюха, безумовно, відтворив гранітні постаті повстанців, у яких не знайшлося місця для тріщин, які в наукових дебатах певним чином видозмінюють образ справедливого повстанця. Він продовжив, «дещо» змінивши політичне забарвлення, радянську літературну традицію, яка в тій самій манері, проте на користь іншої сторони, драматично зображувала численні смерті східняків та східнячок у післявоєнній Західній Україні.
Факт масових убивств вчительок у Західній Україні складно обіграти в сторону національного гранднаративу. Найбільш проблемними тут виступають два моменти. Націоналістичний дискурс презентував і презентує насилля жінок як «прерогативу» НКВС та НКДБ. Як відомо, до більшості заарештованих радянською владою і жінок, і чоловіків, які мали приналежність до націоналістичного підпілля, особливо в післявоєнний період, застосовувались катування. Це міг бути і фізичний вплив, і тиск на психіку людини, зокрема значна винахідливість виявлялася в обранні тактик у схиленні арештованих до співпраці. Сексуальне насильство відігравало в цьому не останню роль. Ці факти активно використовуються в гендерному поданні націоналістичного наративу і не в останню чергу допомогли сформувати в культурі пам’яті сприйняття жіночої участі в націоналістичному підпіллі винятково як героїчної жертовності та стражденності.
Тим часом, застосування насилля, тобто насилля з боку ОУН та УПА, закодовується в безгендерне і, скажімо відверто, просто досить аморфне явище –«боротьбу супроти ворогів української нації», що, з одного боку, і не заперечує факт знищення СБ «агентів» та «агенток» і симпатиків радянської влади, а з другого боку, дає про це мінімум інформації.
Другим «слизьким» моментом є те, що, як правило, таких радянських фахових кадрів, як учителів, медсестер, агрономів тощо розподіляли (фактично примусово) працювати в Західну Україну. Їхній статус, активність та рівень безпеки здебільшого залежали від ступеня збройної конфронтації в районі та можливостей повстанців. Новоприбулих підпілля сприймало як подвійну загрозу: з одного боку, вони могли би бути спеціально спрямованими агентами радянських спецслужб, з другого, у кадрах зі Сходу, як і в тих людей, хто народився та виріс у соціалістичному ладі, вбачався певний потенціал до розкладу місцевого населення, схилення його на бік радянської влади.
Визнання бодай одного з аспектів, тобто (оунівського) насилля над жінками або ж над цивільним (немісцевим) населенням, вкрай не сприяло би позитивній характеристиці національного новонаративу. Тому єдиним виходом з такої патової ситуації було би твердження, що це є провокацією з боку радянських спецслужб.
Не хотілося б ніяким чином виправдовувати діяльність псевдобоївок УПА. Їх «подвиги» досить добре висвітлені в збірниках джерел та в історіографії [2]. Їхній терор проти місцевого населення та так звані «відбивання» арештованих псевдоробітниками СБ є загальновідомими. Проте «вішати» на них усі насильницькі акти в післявоєнній Західній Україні, зважаючи на джерельну базу та нові дослідження, зокрема таких авторів, як Alexander Statiev і Serhiy Kudelia [3], більше ніж некоректно.
Приписування будь-яких злочинів вагомому «Іншому» характерне і для роману «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко [4], який на днях був відзначений літературною премією Центральної та Східної Європи «Ангелус». Жіночі портрети відіграють центральну роль у цьому романі. Це насамперед дві фігури: Гелі, чиє фото головна героїня випадково знаходить під час сексу в архіві, та єврейки «Рахелі», яка, отримавши агентурне завдання від МГБ після арешту, зізнавшись у вербуванні, залишається в підпіллі.
Забужко дискутує про гендерний устрій в УПА та вкладає в уста Андріяна –повстанця, що подібний до Кларка Гейбла і в якого була закохана не одна дівчина, – такі слова: «Жінки!…А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилось працювати, залишалися вірні та тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами-то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтиїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, – так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалась самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, – і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом. Андріян загалом не надто схвалював, коли колеги заручалися або женилися; вважа, що тепер на те не час. Однак годі було заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєнною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх додатковою енергією. Як акумулятори»
Жінки як основні помічниці завжди поряд у важку хвилину та стимулюють до наступних боїв. А після любовної ночі з «Рахелею» Андріян навіть визнає, що вона чудова медсестра і що тепер він повністю здоровий.
Однак Забужко не зупиняється на змалюванні жіночого портрета жінки в УПА як історії емоцій підпілля. Її героїні, зрештою, презентуються як сильніші й надійніші порівняно з чоловіками. Вони виступають зразком героїчності: «Рахеля» не співпрацює з МГБ, залишившись у підпіллі, вона не видає ім’я батька її дитини та чинить самогубство, вішаючись на власній косі. Оточена групою МГБ у бункері, Геля, дізнавшись, що її коханий, дитину якого вона носить у собі, є зрадником (тут письменниця не подає подробиць обставин його зради), рішуче відмовляється «носити його кров в собі». Вона вирішує померти разом з усіма, супроводжуючи Андріяна з гранатою на виході з бункера.
Забужко презентує ідеалістичну картину, у якій такі «справжні» повстанці, як Андріян, прагнуть урятувати життя вагітній жінці, євреї та східняки зіткаються із толерантними націоналістами, а справжні «зрадники» із справедливою СБ. Власне, «відкриттям» сильної жінки як активного об’єкта дій Забужко докладає зусиль до цементування святкування образу воїнів УПА як незамлямованих героїв війни після війни [5]. Жінки Забужко, попри розкутий формат і загалом, скажімо, новітню, а в історіографії зовсім ще не представлену тематизацію тіла та емоцій у підпіллі, презентують типовий портрет незламної, зорієнтованої на чоловіка, ідеологічно стійкої героїні. А їх головна роль у романі полягає, власне, в допомозі апологетично викласти історію УПА та легітимувати повстанців як ідеальних борців за незалежність України.
Отже, тема насилля, здійсненого УПА, за відсутністі зважених досліджень і надалі залишається предметом політичних дискусій або ж принагідно інструменталізується письменниками, які, подаючи однозначне трактування травматичного досвіду, послуговуються, по суті, старими радянськими кальками та обігрують їх як національний гранднаратив.
_______________________________________________________
[1] Андрій Кокотюха, Червоний, видавництво «Клуб сімейного дозвілля», Київ, 2012.
[2] Вибірково, Білас І. Під видом УПА, Трускавець, 1992; Владимирцев Н., Кокурин А. НКВД–МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1956). Москва, 2008; Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті роки. Київ, 2007.
[3] Alexander Statiev, The Soviet Counterinsurgency in the Western Boderlands, Cambridge University Press, 2010; Serhiy Kudelia, Choosing Violence in Irregular Wars: The Case of Anti-Soviet Insurgency in Western Ukraine. East European Politics and Societies and Cultures Volume 27 Number 1 February 2013 p.149-181. Сергій Куделя приділяє увагу темі насилля антирадянського підпілля проти місцевого населення, яке вступало в колгоспи, і зокрема доводить, що насилля, спрямоване проти «своїх», підштовхнуло ще більше до кооперації з владою та відхилення локального населення від повстанців. Щодо вчительок-східнячок див. статтю автора, Буденність насилля. Долі вчительок-східнячок в Західній Україні в післявоєнний період // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ, Київ-Харків, н.1 (36), 2011, 236 – 254.
[4] Оксана Забужко, Музей покинутих секретів, видавництво «Спадщина-Інтеграл», Київ, 2012.
[5] Думки літературних критиків про ідеологічність роману див. рецензії Євгенії Кононенко Гей, хто в лісі, озовися, або Чи можна повіситися на косі? Режим доступу: //litakcent.com/2010/04/22/hej-hto-v-lisi-ozovysja-abo-chy-mozhna-povisytysja-na-kosi/ , рецензію Яни Дубинянської Ідеальний роман? Режим доступу: //litakcent.com/2010/04/12/idealnyj-roman/
