// Євген Сінкевич
Замість передмови
Шановні колеги! Уже майже місяць я розсилаю тексти своїх роздумів щодо актуальної ситуації в Україні, зокрема стосовно Криму. Я свідомий того, що для багатьох інтервенція збоку Росії стала несподіванкою і ця обставина вносить сум’яття в роздуми щодо цього питання. Впродовж 6 років читаю лекційні курси «Міжнародна та Європейська безпека», а також «Міжнародні відносини країн Центрально-Східної та південно-Східної Європи». Для мене агресія Росії не стала чимось несподіваним, про її вірогідність твердив студентам неодноразово, що в частини з них викликало саркастичні посмішки – мовляв, перегрівся, очевидно, професор на сонечку – це ж неможливо, щоб «брат пішов на брата», адже ми належимо до спільного східнослов’янського коріння. Як діяти нам у цій непростій ситуації? Дозволю собі зробити визначення сучасного стану речей (на сьогодні, 23 березня 2014 р.) і запропонувати Вашій увазі ймовірні кроки державних органів та громадян.
Як нам облаштувати країну – Україну?
Перш ніж братися до справи, необхідно зрозуміти, що відбувається в Україні, а також навколо неї. Смію стверджувати, що агресія Російської Федерації проти Україні знаменує собою початок Третьої світової війни з усіма її можливими неприємними наслідками. Щоб не бути голослівним і нікого не залякувати, щоб не накликати загроз («не буди лихо, пока оно тихо») спробую провести певні історичні аналогії.
Завершення Першої світової війни знаменувалося розпадом чотирьох імперій: Російської, Австро-Угорської, Прусської, Оттоманської. Війна з її нечувано великими людськими жертвами показала нагальну необхідність у створенні якісно нової моделі взаємин у Європі (лозунг Об’єднаних Штатів Європи, який у 1916 р. В. Ленін висміяв у своїй одноіменній статті). На руїнах імперій поневолені народи отримали можливість відродити або заснувати свою державність. Не всім повною мірою вдалося скористатися з такої нагоди. Зокрема втратили свій шанс українці. Паралельно з громадянськими конфліктами (війнами), формуванням нових кордонів у Європі, створенням Ліги націй склався новий порядок міжнародних відносин – Версальсько-Вашингтонська система. Боротьба українців за свою незалежність дала-таки можливість створити свою квазі-державу – УСРР. Керована більшовиками, делегованими з Москви, республіка мала достатньо тісні інтегративні зв’язки з Кримом. Це було викликано не тільки географічним та економічним чинником, але й наявністю на півострові достатньо великого прошарку українців (затіяний більшовиками навесні 1921 р. перепис населення показав, що їх там більшість – тому без врахування цієї обставини, рішенням ЦК ВКПб Крим було проголошено складовою частиною Російської Федерації). У Кремлі існувало бажання сполучити півострів з федерацією шляхом входження до її складу й теренів Донбасу та північної Таврії. Цю місію, на думку ленінців, мав виконати Володимир Винниченко. Однак не так сталося, як хотілося (Винниченко швидко повернувся до Відня). На руїнах Російської імперії (хай із певними виключеннями) виник Радянський Союз, засновниками якого попервах були чотири союзні республіки (дві з яких федеративні). Складні внутрішньополітичні процеси в СРСР та УСРР (голодомори, колективізація, чистки) не стали на заваді включенню в 1934 р. Радянського Союзу до Ліги націй (пропагандистська кампанія, організована Й. Сталіним, так замилила очі західним емісарам, що ті не помітили чи не захотіли помічати ні наслідків голодомору, ні масових репресій). Очевидно, включення СРСР до «клубу цивілізованих країн» було свого роду відповіддю на прихід до влади в Німеччині у 1933 році Націонал-соціалістичної партії на чолі з А. Гітлером. Однак нерішучість лідерів Західноєвропейських країн, закулісні ігри та інтриги дали можливість для подальшого порозуміння між собою двох тиранів століття. Їх альянс, закріплений договором від 23 серпня 1939 року, обумовив поділ країн Європи на зони інтересів двох диктаторів. Розв’язання Другої світової війни 1 вересня 1939 р. стало наслідком цих домовленостей. Ліга націй і Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин де-факто припинили бути інструментом мирного врегулювання спірних питань. Запізніле рішення про виключення СРСР (1940 р.) з Ліги націй уже не могло зупинити розкручений маховик агресії. Про психічні та фізіологічні відхилення А. Гітлера і Й. Сталіна загальновідомо. Зрозуміло, що двом «буйним» пацієнтам психіатрів неможливо було ужитися спокійно у «європейському домі». Народи світу дорого заплатили за апетити безумних вождів.
Заснування ООН і формування нової повоєнної системи (Гельсінський договір щодо непорушності кордонів країн Європи та ін.) міжнародних договірно-правових відносин (навіть в умовах біполярної системи) дозволили уникнути поглиблення глобальних конфліктів, у тому числі з використанням ядерної зброї (Карибська криза). Знекровлений виселенням татар (1944 р.) та спустошений війною Крим потребував людських і матеріальних ресурсів. Включення відповідно до всіх необхідних юридичних процедур півострова як автономної області до складу УРСР дало позитивні наслідки – свідченням цього став розвиток туристичної та аграрної галузі. Україна в свою чергу передала Російській Федерації деякі території Харківської області (Валуйки) та Луганщини. Розвал Радянського Союзу обумовив нову реальність у Європі та світі – колишні республіки СРСР де-юре стали незалежними державами, розвалився Варшавський договір, припинилося протистояння двох суспільно-політичних систем. Понад 90% українців підтримали на референдумі незалежний статус держави і обрали нового (старого) лідера – Президента Л. Кравчука. Стара номенклатурна колода, яка обслуговувала Кремль разом із опозицією (де теж достатньо було агентів Кремля, тільки прихованих), не провівши люстрації, взялася до розбудови держави. Українців тішило те, що на відміну від республік Союзу, при його розвалі вдалося уникнути кровопролиття та територіальних чи інших критичних конфліктів. Усі без винятку жителі, що на момент проголошення незалежності проживали на теренах України, отримали можливість стати громадянами молодої держави. (Навіть ті, що вороже поставилися до цього – вважаємо обмін радянських паспортів на українські без врахування бажання мешканців помилкою. Вороже налаштовані щодо української державності люди, отримавши нав’язаний їм замість радянського український паспорт, здобули інструмент для реалізації своїх переконань – можливість підтримувати на виборах політиків антидержавників). Лідери компартії України ніколи не приховували своїх намірів привести Україну під владу Кремля. Розібравшись із внутрішніми проблемами (Чечня, перекроювання адміністративного устрою, встановлення контролю над свободою слова, знекровлення опозиції тощо) кремлівські лідери разом з Р. Ахметовим виплекали партію регіонів з її лідером В. Януковичем. Певний час я не міг збагнути головоломку – чому з такою наполегливістю і навіть впертістю (особливо під час виборчих компаній) нав’язувалася особистість Віктора Януковича, людини з явно «підмоченою» репутацією. Невже на Донеччині не можна було віднайти лідера з широким кругозором, скромного у повсякденному житті, з привабливою біографією? А такий був не потрібний – освічена людина, з незаплямованим минулим була б не керована олігархічним українським та кремлівським кланом. Російські спецслужби, соціологи, психологи, політтехнологи, медійники вкупі з українськими ретельно ліпили для нас образ В.Ф. – господарника; свого пацана з народу, який «порожняк не гонить»; зрештою, «проффесора». Рецидивіст-гопстопник, що у злочинному світі знаходився на нижчих щаблях ієрархії (той, що спав на шконці поблизу параші) добре засвоїв уроки молодості – служи вірою і правдою пахану, товчи тих, хто знаходиться нижче тебе в ієрархії, розставляй виключно своїх людей на «хлібні місця», налагодь безперебійну систему поборів та відкатів. Так і зажили ми «щасливо» під контролем донецьких опричників. Не дарма народ відреагував на цю обставину анекдотом: «В Донецьку, а особливо в Єнакієво, люди на вулицю бояться потикатися. А чому? Тому, що всіх відловлюють і відправляють у регіони чимось керувати». Прокурори, начальники СБУ, начальники ДАІ та міліції, податківці, митники, керівники обласних державних адміністрацій по всій держави призначалися майже виключно з Донбасу. Не меншим був цей клан і в столиці – на ключових державних постах. Але була й новація, аналоги якої не так легко відшукати в історії (на пам’ять приходить хіба міністр оборони ПНР громадянин СРСР – К.К. Рокосовський). Збройні сили держави, СБУ – очолювали громадяни сусідньої держави. «Смотрящі» з Москви були приставлені й до Міністерства закордонних справ та інших ключових структур держави. Впродовж всього правління В. Януковича здійснювалися спроби примусити українців жити за стандартами тоталітарної Росії (наступ на свободу слова, повернення до темників, заборони судів на мирні акції протестів, підкупи та залякування опозиції, телефонне право тощо). Із спортсменів-невдах та гопників сформували підконтрольні обласним організаціям партії регіонів загони тітушок. Васали комуністи пригорнули до себе активних і прикормлених улюбленим продуктом – гречкою «бабушок» та «дєдушок». Газовий вентиль у руках російського керівництва слугував безвідмовним механізмом впливу на українських очільників (Харківські угоди, призначення одіозного і злодійкуватого міністра Д. Табачника тощо). Український артистичний бомонд (за незначним винятком) швидко зорієнтувався (особливо після оголошення нев’їзною до Росії В. Сердючки), якою мовою і в якій тональності необхідно співати (чи не співати). Альфа-самець із сусідньої держави настільки оволодів ситуацією в Україні (контррозвідка, СБУ, міліція – під контролем, військо і флот – в напівпритомному стані), що міг уже не церемонитися з поставленим «смотрящим» за Україною Віктором Федоровичем і нахабно, нехтуючи дипломатичним протоколом та етикетом запізнюватися (на пару голин) на зустріч. Адже по дорозі трапилися російські байкери (така приємна несподіванка), що відмовити собі покататися на моцику не вистарчило сили волі. Заслані з Росії масовики-затійники гнали населенню України на численних телешоу всяку «пургу», аби не помітили, що з під носа у нас викрадають державу. Щоб не кортило мітингувати на Майдані – там упродовж кількох років влаштовували майданс. Набивши власні кишені, синів та близького оточення, Віктор Федорович усе ж таки спробував показати кремлівським кукловодам (злобним карликам) свій норов. Не поважаєте? А я асоціацію з ЄС підпишу! Запалу, правда, вистарчило замало (компромату аж забагато). Тому, «підібгавши хвоста», щось таке там не зовсім зрозуміле булькотів у Вільнюсі, зіскочивши з підніжки потяга, що мчався до Європи. Події листопада 2013 – березня 2014 рр. ще свіжі у кожного в пам’яті.
На чому базувалася моя впевненість, що Росія є загрозою і навіть ворогом незалежної України? Ми дійсно в 1991 р. отримали незалежність (де-юре), але не отримали свободи. Україна (як і більшість колишніх союзних республік) фактично залишилися свого роду протекторатом (домініоном) Російської Федерації. В чому це проявлялося? Наш правлячий клас, як зрештою, і опозиція надто сильно виявився прив’язаний до Москви мовою, освітніми традиціями, економічними та кооперативними зв’язками, військовими технологіями, шляхами сполучення, моделями мислення, шаблонами розв’язання проблем тощо. Інакше кажучи, звикли бути на побігеньках у Москви, тому задавити у собі «раба» якось не виходило, а на багатьох до того ще й був там, «де потрібно», компромат (адже люстрацію за обопільною згодою влади та опозиції провести не відважилися). Мало хто з представників правлячого класу володів окрім російської ще якоюсь іноземною мовою, тому було краще мати справу з росіянами. Окрім того, ментальність сусідів ближча та зрозуміліша (випили по чарчині і братання в розпарі). Зрозумілими, відпрацьованими ще з часів СРСР були схеми взаємних відкатів, за принципом «ти мене поважаєш, і я тебе поважаю» – і кінці в воду (тут на згадку приходить довго тліючий і заплутаний «скандальчик» навколо ЕСУ). Мережа залізничного сполучення, сформована ще за часів Російської імперії та СРСР теж сприяла збереженню інтегративних взаємин. Особливий статус посіли кооперативні відносини високотехнологічних підприємств у галузі ракетобудування, озброєнь, енергетики тощо. Самі по собі, багато з перерахованих вище чинників не є загрозливими чи навіть негативними за умови рівноправних двосторонніх відносин. Однак їх позитивний потенціал може розвиватися на основі взаємоповаги та рівноправності у взаєминах. Як показав час, рівноправності якраз і бракувало. Російський бізнес, маючи кращі стартові показники (врахуймо, що всі активи СРСР успадкувала Російська Федерація), активно скуповував українські заводи і фабрики, але не для того, щоб виконати інвестиційні умови (якщо такі були). В такий нехитрий спосіб прибирали конкурентів (стоїть роками не працюючий Херсонський нафтопереробний завод і т.д.). У Криму ключовим дестабілізуючим чинником залишався ЧФ Росії. «По-братськи» був розділений військово-морський флот – Україні дісталося декілька іржавих «калош» і списана дизельна субмарина («Запоріжжя»). Натомість, окрім ключових бухт, боєздатних кораблів, полігонів, маяків та багато чого іншого Росія погодилася визнавати за собою сплату символічної орендної плати. У всіх багаторічних двосторонніх відносинах Кремль давав зрозуміти українським політикам – хто господар становища. Неефективна й енерговитратна, зав’язана перш за все на російський ринок, економіка нашої держави обумовлювала й політичне лузерство. Намагання вести власну політичну лінію (ГУАМ, курс на членство в НАТО та ЄС) вправно присікалися російською стороною.
Прихід до влади в Росії разом із В. Путіним цілої когорти працівників «невидимого фронту» обумовив нову стратегію Кремля. Курс було взято на домінування в СНД, на входження до когорти світових лідерів (G8), лідерство у світі (Сирія, Венесуела тощо). Подорожчання енергоносіїв у рази дозволило Росії підвести під амбіції лідерів економічне підґрунтя. Приборкання непокірної Чечні та військова кампанія (під час олімпійських ігор) у Грузії, збереження осередків напруги в Придністров`ї й Нагірному Карабасі дозволяють російському керівництву зберігати пострадянський простір в якості власної «вотчини». Прийнята декілька років тому військова доктрина Росії недвозначно дала зрозуміти, що всяке намагання країн СНД вийти з-під впливу Москви буде жорстко присікатися (право превентивного ядерного удару, право військового втручання, якщо Кремлю видасться, що права «співвітчизників» ущемляються). Притому, як показала практика, поняття «співвітчизники» може охоплювати як росіян, так і російськомовних, а також тих, що отримали російський паспорт).
Штучно підігрівалася в Україні внутрішня напруга (2004 р. – розкручування регіоналами тези про три сорти українців залежно від місця проживання); поширювалася неправдива інформація, що південно-східний регіон утримує західноукраїнські області (статистика свідчить, що Кримська автономія, Донецька і Луганська області є дотаційними, тоді як Львівська і ще чотири області держави бездотаційні), регулярно регіонали з комуністами вкидали у суспільство мовне питання (це при тому, що в більшості великих міст південно-східного регіону домінують російські школи тощо). Аналізуючи концептуальні засади зовнішньої політики Кремля, поведінку російських лідерів (у тому числі попрання прав і свобод громадян у Росії), регулярні пропагандистські компанії (українці крадуть газ тощо), зростаючі амбіції та риторику В. Путіна, як збирача російських земель, засилля за останні 3-4 роки російської агентури та колабораціоністів (заяви В. Литвина та інших високопосадовців стосовно переваг позаблокового статусу) в Україні – не можна було не дійти висновку, що держава-сусідка (в опорі на наших корумпованих чиновників) є джерелом реальної загрози для України.
Стійкість Майдану, втеча В. Януковича і його прихвоснів (до речі, любитель раритетних архівних документів Д. Табачник дременув разом із своїм племінником – заступником начальника Головархіву України Вороновим) до Росії, перспектива денонсації Харківських угод та підписання Україною з ЄС Договору про асоціацію, привели в дію давно приготовані В. Путіним механізми анексії Криму. Небезпека цих дій полягає в тому, що РФ фактично стала на шлях розв’язання Третьої світової війни. Аналіз промови В. Путіна, виголошеної в Георгіївському залі Кремля, показує, що вона за своєю структурою, аргументацією і риторикою повністю співзвучна з промовою, виголошеною свого часу А. Гітлером у виправдання розв’язання агресії Німеччиною. Російське керівництво фактично торпедувало всю систему міжнародно-правових відносин, що сформувалася після Другої світової війни. Окрім того, Російська Федерація за Будапештськими домовленостями виступала одним із гарантів територіальної цілісності України як держави, що добровільно відмовилася від третього за значущістю ядерного потенціалу, порушила взяті на себе зобов’язання. В Криму ключовим дестабілізуючим чинником залишався ЧФ Росії. Дії російських лідерів підривають принципи нерозповсюдження та ненабуття ядерної зброї іншими державами не-членами «ядерного клубу». Москва веде широкомасштабну інформаційну війну із метою виправдати загарбницькі дії перед власним народом та світовою громадськістю. Д. Кісельов (кремлівський пропагандист) відкрито заявив про можливість використання Кремлем у боротьбі за світове панування ядерної зброї.
Про перебіг подій у Криму та діяльність Міністерства оборони України, а також небезпеку розгортання російського вторгнення в південно-східні області нашої держави я писав у попередніх аналітичних оглядах. Стає все більш очевидним, що В. Янукович разом із провладними партіями та частиною підконтрольних мажоритарників, під керівництвом кремлівських ляльководів вели Україну до повного поглинання Російською Федерацією.
Що ж таки робити в цій складній ситуації? Як нам облаштувати Україну?
Виділимо поточні (тактичні) невідкладні завдання, а також стратегічні.
Під загрозою продовження зовнішньої агресії необхідно блискавично відбудувати (опираючись на патріотизм населення) дезінтегровані силові структури (всі). Особливо непокоїть у війську навіть не застаріла техніка та озброєння, а штатні безініціативні керівники вищого командного складу (діяльність в.о. міністра оборони тому свідчення). За можливості повернути на службу «витіснених» патріотів – фахових офіцерів СБУ, міліції, контррозвідки. Невідкладно провести переатестацію офіцерських кадрів у силових структурах (із використанням детектора брехні та оперативних даних), що вбереже від повторення ситуації з новопризначеним командувачем флоту Березовським. Негайно розробити комплексний план дій на випадок продовження агресії РФ, приділивши особливу увагу силам ПВО. Більше уваги звернути на патріотичне виховання народу (нема жодної повноцінної програми на телебаченні). В Криму ключовим дестабілізуючим чинником залишався ЧФ Росії. Відповідно до умов військового стану (зважаючи на окупацію Криму) жорстко присікати прояви сепаратизму та колабораціонізму.
Особливу увагу державних і місцевих органів влади, громадських і волонтерських організацій скерувати на допомогу біженцям з Криму (тимчасове житло, побутові умови, робота і фінансове забезпечення тощо). Хаос у цьому питанні може викликати суспільну напругу.
Перші кроки уряду, спрямовані на оптимізацію фінансової ситуації в країні, заслуговують схвалення. Необхідно пам’ятати, що попередні спроби скорочення державно-управлінського апарату закінчилися його розростанням. Оптимізувати чиновницьку ланку і рішуче відсікти зайве (резерви є в припиненні дублювання функцій різними відомствами, надто багато контролюючих і дозвільних органів). Отримані кошти від країн ЄС та США спрямувати на створення нових робочих місць (тут і стануть у нагоді організаторські навички вчорашніх держслужбовців, зменшиться безробіття).
Держава мусить побороти корупцію. Потрібно скористатися напрацьованим досвідом західних країн. Наприклад,у Республіці Польща не залякують хабарників великими термінами чи навіть довічним ув’язненням (утримання в’язня коштує дорого), а штрафують хабарника за моральний збиток державі та постраждалій через його дії особі, а також суд позбавляє всіх дипломів, ступенів та звань (це дорога у двірники, охочих грати в такі ігри майже немає).
Люстрація суддів та державних службовців, рівність усіх перед законом (невідворотність покарання за злочин), справедливість судових рішень (викорінення телефонного права) – суддів призначає парламент (у жодному разі не Президент).
Європейські правила для вітчизняного бізнесу (мінімум особистих контактів з чиновниками при реєстрації підприємств), зрозуміла і недискримінаційна система оподаткування, в тому числі й фізичних осіб (чому, скажімо, не ввести ставку 5 грн. за квадратний метр житла для всіх – маєш 70 квадратів квартиру – плати 350 грн. і все; маєш дві квартири – плати вдвічі більше; маєш дім 1000 кв. метрів – плати 5000 грн., а щоб не було таких шустрих як Віктор Федорович зі своїм Межигір’ям – фірми теж повинні сплачувати аналогічний чи вищий податок).
На часі реформування НАН України, яка перетворилася на дім престарілих. Пригадую історію, що розповів очевидець одного із засідань Президії НАН України: «Зайшов до зали Президент НАН України і каже: «Привіт, пацани!» А пацанам по 80 і більше років». Зважаючи на вік Б.Є. Патона, вони дійсно, пацани! Тільки користі для науки від тих «пацанів», як з козла молока. Краще спрямовувати кошти під конкретні програми чи науково-дослідні колективи націлені на реалізацію поставлених завдань. У США теоретична та прикладна наука зосереджена в науково-дослідних лабораторіях (центрах) при університетах – кошти виділяються під конкретних науковців та їх колективи. Не дивно, що щорічно, завдячуючи такій системі організації наукової праці, американські науковці стають лауреатами Нобелівської премії. Щось наших не пригадую? Якщо система НАН достатньо аморфна і дряхла структура, то вищі навчальні заклади (за невеликим винятком) потонули в хабарництві й круговій поруці. Відповідно, для чого паритися над дослідженнями, підручниками та монографіями, коли екзаменаційна сесія добре годує. Окрім того, непоганий заробіток дають корумповані чиновники (депутати), марнославству яких немає меж – один поперед одного пхаються в черзі на придбання дипломів з науковими ступенями та вченими званнями (розплодили проффесорів). За радянських часів в УРСР було 10 університетів. Тепер декілька сотень. Кількість аж зашкалює. А якість ще та. В Європі щодо цього є простий і зрозумілий підхід та розрахунок – на один мільйон населення приходиться один університет, який фінансується державою. Державні вузи нараховують по 10 і більше тисяч студентів. Потужні університети здатні акумулювати кошти на пріоритетні науково-дослідні програми і прикладні проекти. Менше здійснюється витрат на численний штат ректорів, проректорів та їх обслуги (помічники, секретарки, водії тощо). У нас кожен новий міністр отримував від чергового Президента вказівку реформувати освітню галузь. Але віз і нині там, де його залишили на початку 1990-х років. Майже знищена система професійно-технічного навчання молоді. Відповідно – вищі навчальні заклади перетворилися на своєрідний відстійник, куди приймають усіх охочих відкосити від служби у війську чи відсидітися в умовах тотального безробіття, яке особливо торкнулося молоді.
Медицина. В аптеках полиці ломляться від ліків, а хворих не меншає. Наша безкоштовна медицина фактично вже давно платна – за профогляд заплати, за операцію заплати, пологи – теж. Не приведи Господи щось серйозне – біда. Щодня по телебаченню і радіо волонтери збирають на дороговартісні операції за кордоном, бо вітчизняна медицина зарадити не здатна.
Освіта й медицина – дві ключові складові рівня життя людини. Не розвиваємо інтелект нації – біда. Немає здоров’я – висока смертність.
Якщо найближчим часом Європа відкриє кордони для українців, запровадивши безвізовий режим, – усі, хто в стані бігти, побіжать з країни. З ким залишиться влада? З немічними пенсіонерами? Що тоді робити?
Держава потребує реформ. Реформи мають бути справедливими і зрозумілими. Розуміння цього штовхало наших героїв під обстріли на Майдані. Не змарнуймо їх мрію на краще майбутнє. Відстоїмо свій Європейський вибір. Відстоїмо Україну в боротьбі з російським імперіалізмом.
