Наприкінці 1980-их та на початку 1990-их в радянські і пост-радянські студії увійшло поняття імперії, тоді науковці намагалися вкласти кінець радянської багатонаціональної держави у відповідні порівняльні рамки. Результатом цього стало розмаїття чудових книг, у тому числі збірники за редакцією Bruce Parrott і Karen Dawisha, Barnett Rubin і Jack Snyder, Richard Rudolph і David Good, та Karen Barkey і Mark von Hagen. Не менш важливо також, що поняття імперії увійшло у дискурс пост-радянських студій і відтак втратило свою колишню асоціацію з політичними платформами холодної війни. Термін «імперія» став настільки респектабельним, що зараз його використовують значно вільніше з посиланням на СРСР і Росію, аніж хотілося б найбільш строгим науковцям. Досить дивно, що, часто називаючи політику Володимира Путіна стосовно російського “близького зарубіжжя” імперською чи нео-імперською, дуже мало зусиль було докладено, щоб пов’язати сучасні прагнення Путіна з тим очевидним фактом, що радянська імперія розпалася і що, ймовірно, розпад імперії мав деякий вплив на подальшу траєкторію Росії. І хоча «горбачовська перестройка» послабила сили імперії, СРСР залишався монолітним аж до 1991 року, коли практично за кілька місяців ціла імперська система зникла і була замінена незалежними – чи номінально незалежними – державами.
Рухи, партії та особи віддані відродженню імперії існували в усіх пост-імперських метрополіях. Звісно, вони існують і в пост-радянській Росії, де найбільш промовистим прикладом є Володимир Жириновський з його дивно названою Ліберально-Демократичною Партією, який відверто підтримував ідею імперського відродження з 1990-х років. Проте заклики до відновлення імперії є особливо сильним в метрополіях, котрі пережили крах імперії чи раптовий, швидкий і всебічний демонтаж зв’язків «центр-периферія», які власне визначають імперію. Метрополії, які постають із загниваючих імперій, котрі втрачали свої території протягом століть чи десятиліть, загалом примирюються з втратою імперії і рідко вдаються до повномасштабних спроби її відновлення. Натомість, метрополії після краху імперії і далі зберігають імперські ідеологію, дискурси і культуру, воночас інституційні, соціальні і економічні зв’язки, що колись поєднували периферію і центр назагал продовжують існувати, навіть якщо формально відносини центру-периферії ліквідовано. За таких умов виникає міцний грунт для поширення ідей відродження імперії серед еліт метрополії.
Маємо три добрих приклади пост-імперських центрів, які зазнали краху і відтак намагалися відновити свої імперії після розпаду. Російські більшовики оперлися на імперські ідеології та скористалися тривкими структурниими зв’язками, успішно відновивши більшу частину Російської імперії в 1918-1922 роках. Німецькі нацисти спиралися на подібні ідеології та соціальні зв’язки, але вони зазнали невдачі у відновленні німецького райху в 1940-х. І третім прикладом слугує пост-радянська російська еліта: у 1990-х імперський дискурс вперше зазнав відродження серед російських політиків й інтелектуалів, а коли Путін прийшов і зосередив у своїх руках владу, вона почала щораз дужче зазіхати на суверенітет своїх неросійських сусідів. Російські еліти здійснювали відновлення імперії у формі економічних схем, намагаючись прив’язати неросійські економіки до російської. Вони використовували і «м’яку силу» пропаганди неподільності так званого “русского мира” і підтримки росіян і російськомовних у “близькому зарубіжжі”, і застосовували “жорстку силу”, як у Грузії у 2008 чи в Україні в 2014-2015.
Саме на аналітичному тлі краху і відродження імперії стає доречним порівняння «Ваймарської Німеччини» і «Ваймарської Росії». Обидві зазнали розпаду. Обидві в результаті зазнали жахливих економічних труднощів. Обидві звинувачували демократів в розпаді і в економічних труднощах. Обидві шукали порятунку в імперських традиціях і культурі своїх народів. Обидві пережили прихід до влади правих націоналістів і сильних особистостей, які обіцяли відновити славу нації та її імперську велич. І обоє почали «м’яко-» і «твердо-силові» атаки на своїх сусідів.
Два спостереження випливають з цього аналізу. Перше пояснює теперішню російсько-українську війну майже виключно російською внутрішньою пост-імперською динамікою (культурою, ідеологією, дискурсом, економічними й інституційними структурами), а не зовнішніми факторами, як от реальна чи уявна загроза від пост-імперських сусідів. З огляду на це, хоч Версальський договір виглядав як покарання, не він був причиною нацистської чи гітлерівської агресії. Так само НАТО і Захід хоч і дратують росіян, але поворот Путіна “праворуч” і його війни проти Грузії та України є наслідком імперського краху Росії, природи його режиму “твердої руки” і систематично поновлюваних спроб відродження імперії.
Друге спостереження: досі неясно, якими будуть наслідки спроб Путіна відродити імперію. Чи досягне він успіху, як більшовики, чи зазнає поразки, навіть при великих втратах з усіх боків, як нацисти? Фактор, який сьогодні може виявитись визначальним, так само, як це було в Росії у 1918-1922 рр. і в Європі в 1939-1945 рр., це рівень залученості інших сил у конфлікт між пост-колапсовою метрополією і периферіями. У випадку Росії вони стояли осторонь і більшовики змогли відібрати значну частину імперії. У випадку нацистів великі сили були втрутилися у конфлікт, і як в результаті імперський проект нацистів провалився. Що вражає у сучасній російсько-українській війні – це міра солідарності з Україною, яку показали великі сили – США, Велика Британія, Німеччина. Це дозволяє припустити, що імперський проект Путіна зазнає поразки, хоча коли це трапиться і скільки життів буде втрачено в процесі, залишається неясним.
Первісно опубліковано у Washington Post
З англійської переклала Оксана Сікорська.
