13 грудня 2015 р. помер Бенедикт Андерсон – дослідник, якого, мабуть, не треба представляти українському читачеві: автор книги Уявлені спільноти, український переклад якої було опубліковано у видавництві Критика 2001 р. Втім, вже в такому представленні криється сумна іронія. Весь науковий доробок Бенедикта Андерсона обмежується лише однією книгою. Звісно, видатною і поворотною, але лише одною. Бенедикта Андерсона ця ситуація, без сумніву, дратувала. В післямові до третього видання Уявлених спільнот він написав:
Окрім тої переваги, що Уявлені спільноти є короткою книгою, вона також спокійно вміщається в пару слів, з яких вампіри банальності випили майже всю кров (P. 207)
Звісно, цінність книги не обмежувалася лише парою слів, але стійка асоціація в читачів таки сформувалася. Втім, як це часто буває, Уявлені спільноти виявилися драбиною, яку відкидають після того, як вибралися нею нагору: задавши напрям подальшим дослідженням, зараз книга стала асоціюватися лише з тими двома словами, на які так напосілися вампіри банальності.
Контекст появи. Як зазначав Г. Касьянов, три провідні праці, які репрезентують інструменталістську традицію в дослідженні націй, вийшли одного року. 1983 р. було опубліковано Уявлені спільноти Бенедикта Андерсона, Нації та націоналізм Ернеста Ґелнера та Винайдення традицій (збірку, редакторами якої були Ерік Гобсбаум та Теренс Рейнджер). Поворотність цих книг полягає в тому, що вони запропонували новий погляд на вивчення націоналізмів. Замість того, щоб залишається в рамках історії ідей, три збірки запропонували соціологічний погляд на це явище. А саме, намагалися продемонструвати, як певні соціокультурні умови породжують виникнення націоналізмів та націй.
Оминаючи увагою концепції Ернеста Ґелнера та Еріка Гобсбаума, адже розповідь про них вартує окремого допису, зосереджуся на Бенедиктові Андерсонові. Попри те, що ідеї відомі, ще раз перекажу їх. Це необхідно для того, щоб зрозуміти: актуальні Уявлені спільноти чи ні?
Основні ідеї “Уявлених спільнот”. Намагаючись простежити виникнення націй, Б.Андерсон виявляє, що основними перешкодами на їх шляху були: 1) релігійна спільнота, яка часто була “наднаціональною” чи “наддержавною”; 2) династична держава, яка об’єднувала різні землі та народи лише завдяки тому, що вони були “власністю” певної династії; 3) концепція часу. Перші два явища робили неможливими модерні уявлення про національну ідентичність: в домодерний час люди радше ідентифікуватимуть себе за вірою чи династичною залежністю, аніж національністю. Отже, нації могли виникнути лише за умови руйнування цих двох принципів організації соціального світу. Третя проблема крилася в концепції часу. Сучасна людина живе в однорідному та порожньому часі, в якому відлік ведеться від певного символічного “Грінвіча”, тобто цілком можливо є ситуація, коли нічого не відбувається, але ми все одно фіксуємо те, що час минає. Натомість, в домодерний час така концепція часу є абсолютно неможливою: люди мислять подіями, а тому сказати: “Поки герой А перебуває в Палестині серед хрестоносців, герой Б пасе овець в Англії”. Сама побудове речення не є можливою, адже передбачає розуміння, що час є однорідним – і однаково тече для всіх людей.
Ці три перешкоди на шляху появи націй руйнуються в XVI ст. завдяки кільком процесам: друкарству та формуванню абсолютистських держав. Друкарство призводить до а) розмивання релігійних спільнот та б) формуванню уявлення про однорідний час. Релігійні спільноти базуються на священних текстах, мова яких також є священною, адже будь-який переклад є спрощення чи викривлення. Відтак, релігійні спільноти також опираються на мовну спільність. В Західній Європі такою спільною мовою є латина, а тому друкарство призводить до втрати нею свого статусу: прошарок знавців латини надто малий, а тому друкарський капіталізм змушений розширювати свій ринок – виходячи на маси, які не знають латини, але знають народні мови. Крім того, друкарський капіталізм в погоні за прибутками винаходить ідеальний тип продукту – бестселери на один день. Тобто газети, адже газети надають актуальну інформацію, але вже на наступний день застарівають. І саме завдяки газетам формується відчуття однорідного порожнього часу: читач газети розуміє, що поки в їх місцевості нічого не відбувалося, деінде вирувало життя. Ще один важливий аспект газет – вони стосуються новин певної території, чим формують в людей відчуття приналежності до окремої спільноти. Абсолютистська держава тільки посилює ці тенденції – з допомогою світського паломництва, тобто регулярного переміщення чиновників з одної посади на іншу в межах одної держави. Мета такого переміщення – не дозволяти чиновникам “обростати” зв’язками з місцевим населенням (що може призвести до посилення опозиції центральному урядові). Проте побічний продукт – чиновники виявляють, що їхні переміщення обмежуються тільки територією певної держави. Це і є світське паломництво: вони починають розуміти, що їх переміщення зумовлені благом держави та людей, що її населяють.
Ось тут і варто згадати основне поняття книги – уявлені спільноти. По-перше, будь-яка група людей, яка більша за село, є уявленою спільнотою, бо жоден з її членів не зможе особисто познайомитися зі всіма іншими членами цієї групи. Відтак, постає питання: як спільнота себе уявляє? По-друге, нація є спільнотою, бо
незважаючи на фактичну нерівність і експлуатацію, які там панують, нація завжди сприймається як глибоке й солідарне братерство (C. 24)
Отже, розпад релігійних спільнот та династичних держав просто змінює спосіб уявлювання груп, до яких належить індивід: тепер це мовні спільноти, які живуть на одній території в одному часі. Така зміна уявлювання відбувається завдяки друкарському капіталізмові та абсолютизмові. На цьому можна наразі зупинитися.
Критика. Наведені вище міркування Бенедикта Андерсона виявилися не зовсім коректними. По-перше, виявилося, що релігійні спільноти не знкають з появою друкарства, а національні не приходять в XVI ст. Як доводять в своїх працях Ентоні Сміт, Джон Армстронґ та Адріан Гастінґс, усвідомлення своєї приналежності до певних етнічних груп було притаманно індивідам і в домодерні часи. Звісно, тоді не існувало сучасної національної ідентичності, але і не панувала релігійна чи династична ідентичність. Так само і з часом: варто почитати записки Гальфрида Монмутського, зроблені в ХІІІ ст., щоб побачити – усвідомлення однорідного часу існувало і в домодерні часи. Крім того, роль друкарського капіталізму є надто перебільшеною: читачі народною мовою могли з’явитися лише завдяки тому, що їх хтось навчив читати народною мовою. Проте звідки б мала взятися ця освіта? Якщо від держави, то держава мала б усвідомити, що її населення знає саме цю мову. Крім того, як долати проблему діалектів, які фрагментують читацький ринок? На ці питання Уявлені спільноти не відповідають.
Чим же тоді цінна книга Бенедикта Андерсона? Як не іронічно, але двома розділами, яких не існувало в 1983 р. Автор написав в кінці 1980-х рр. і додав в друге видання – 1991 р. Назви цих розділів промовисті: “Перепис, карта, музей” та “Пам’ять і забуття”. В них Бенедикт Андерсон показує, як продуковані державами та мас-медіа образи простору та історичного часу формують національну ідентичність. Сучасні соціологічні та соціально-психологічні дослідження показують, що цей механізм таки працює. Наприклад, дослідження проф. Варшавського університету Марії Левицької засвідчують: сучасні поляки поляки переконані, що до 1945 р. у Вроцлаві існувала значна польська меншина. На жаль, реальність є зовсім іншою: до 1945 р. місто було майже виключно німецьким. Проте завдяки тиражуванню “карт” Польщі з сучасними кордонами, витворюється відчуття, що західні регіони Польщі завжди були заселені поляками. Бенедикт Андерсон показує аналогічні процеси “присвоювання” теритеорії на прикладі Індонезії, яка стала цілісністю в уявленнях її населення саме завдяки голландській колоніальній адміністрації, яка позиціонувала цю колонію як одну цілісність. Наголошу, що в цьому випадку йдеться про “карти”, адже мета справжньої карти – допомогти добратися з точки А в точку Б. Натомість такі “карти” не виконують цього завдання, а лише створюють усвідомлення того, яка територія є національною.
Уявлювання стосується не лише простору, але історії: національні історії пишуться завжди ретроспективно:
Друга світова війна зачинає Першу світову війну; Седан породжує Аустерліц; предком Варшавського повстання стає держава Ізраїль (С. 252).
Відтак, теперішнє визначає минуле, а не навпаки. Національний історик, виходячи з теперішнього, шукає причини в минулому. В соціальних науках така ситуація відома: це “підгонка” причин під результат. Проте для уявлювання нації саме цей механізм є важливим.
Новизна Бенедикта Андерсона. Як не парадоксально, але над цими аспектами Уявлених спільнот не завжди задумуються. У більшості випадків зазначають ідейну близькість Бенедикта Андерсона до марксизму. В принципі, це і не дивно, якщо згадати його ідеї про друкарський капіталізм. Проте, як ми бачили, саме ці ідеї є доволі слабкими, якщо не сказати хибними. Як не парадоксально, але розгадка впливовості Уявлених спільнот криється в подяках:
Як пересвідчиться читач, глибокий вплив на мої роздуми з приводу націоналізму справили праці Еріха Ауербаха, Волтера Бенджаміна й Віктора Тернера (С. 9).
Після літературознавця Еріха Ауербаха та філософа Вальтера Беньяміна (який в українському перекладі став Волтером Бенджаміном) ми бачимо антрополога Віктора Тернера. Він відомий перш за все своєю теорією обрядів переходу, але також і ґрунтовним вивченням ролі символів в соціальному житті. Іншою важливою ідеєю Віктора Тернера є концепція communitas, тобто спільноти. Попри те, що соціолог в назві Уявлені спільноти побачить натяк на ідею спільноти Фердинанда Тьонніса, тобто gemeinschaft, сам Бенедикт Андерсон опирався саме на ідеї Тернера. У післямові 2006 р. він констатує, що при перекладі німецькою виявилося, що спільнота – це gemeinschaft, що додало тексту іншого рівня.
Роль Віктора Тернера важко переоцінити в концепції Андерсона. Фактично, саме завдяки антропології, концепція уявлених спільнот з марксистського макро-рівня перемістилися на мікро-рівень. Бенедикт Андерсон перекинув місток між глобальними соціальними процесами та взаємодіями на повсякденному рівні. Як згодом виявилося, саме цей напрям був дуже плідним. На жаль, не можна стверджувати, що саме Андерсон його започаткував. Адже ці два “антропологічні” розділи були включені у Уявлені спільноти лише в 1991 р. А ще в 1983 р. Ерік Гобсбаум у збірці Винайдення традицій спробував розглянути як національні почуття підтримуються через повсякденні символи та ритуали. Цікаво, що в передмові до другого видання Б.Андерсон не згадує про цю збірку, хоча називає іншу книгу Еріка Гобсбаума 1990 р. А 1995 р. вийшла інша класична праця, яка на емпіричному матеріалі доводила справедливість гіпотези Андерсона про роль мас-медіа у формуванні / підтриманні національної ідентичності. Я маю на увазі Банальний націоналізм Майкла Білліґа. Антропологічний напрям в дослідженні націй виявився дуже плідним, адже макро-теорії не пояснювали, яким чином індивіди отримують національну ідентичність. Як процеси індустріалізації змушують індивіда усвідомлювати себе приналежним до тієї чи іншої нації – це був “чорний ящик”. Емпірично залежність можна було встановити, але не зрозуміти, яким чином ця залежність реалізовується. І згодом історики виявили феномен, який назвали “прокляттям руралізму”: часто найбільш націоналістичними були ті регіони, де не відбувалася індустріалізація. Теорія, побудована за принципом “чорного ящика” не помічала людей та їхніх мотивацій, а тому часто давала збій. Бенедикт Андерсон своїми Уявленими спільнотами вказав на декілька механізмів, з допомогою яких повсякдення формує в індивідів ідентичність. Саме тому його праця залишатиметься класикою, незважаючи на хибність основної частини висновків.
