Вчора я брав участь в дискусії щодо декомунізації та політики пам’яті в Україні на ТРК “Львів”. Через брак ефірного часу мені не вдалося викласти свої міркування повністю. До цього додавалася необхідність дискутувати з іншими учасниками програми, що також займало час і змушувало відійти від розгорнутого викладу моєї позиції. Відтак, в цьому дописі я зроблю те, чого не вдалося зробити в ефірі – викладу свої міркування щодо декомунізації в сучасній Україні.
Що таке декомунізація? Найпоширеніше розуміння випливає з самого закону про декомунізацію: декомунізація – це очищення символічного простору України від радянського спадку. Проте це явне визначення не є достатнім. З інтерв’ю представників УІНП випливають ще два рівні декомунізації, які відсутні в законі. По-перше, це очищення історичної пам’яті від радянського минулого. По-друге, декомунізація – це викорінення радянських практик з українського повсякдення. Як зазначив в інтерв’ю журналу “Фокус” директор УІНП Володимир В’ятрович:
Я уверен, что пока улица будет называться улицей Ленина, на ней будут ямы. Сам Ленин является символом ценностей советского прошлого, которые предусматривают безответственность.[1]
Фактично, теперішнє розуміння декомунізації УІНП опирається на одному припущенні: якщо змінити символічний простір міст та сіл України, то одразу ж зміниться історична пам’ять та соціальні практики українців. Це припущення виглядає доволі обґрунтованим лише в тому випадку, коли припускати, що більшість громадян України не мають радянської версії історичної пам’яті, не мають рис homo sovieticus`a. Відтак, усунення символів радянського минулого автоматично “вивільнятиме” істинну українськість населення України, яку досі стримували політичні еліти.
Припущення УІНП є хибними. Як засвідчує ситуація з перейменуванням Кіровограда, більшість українців не відповідають очікуванням УІНП. За даними квітневого опитування, проведеного Соціологічною групою “Рейтинг”, 56,9% опитаних кіровоградців бажали залишити назву Кіровоград. Якщо ж цього не можна зробити, тоді 54,9% вважали, що місто слід перейменувати в Єлисаветград. Якщо ж обидва варіанти перейменування не будуть можливими, то 71,2% не підтримали жодного іншого варіанту перейменування міста [2]. В одному з інтерв’ю Володимир В’ятрович зізнався, що шкодує, що в закон про декомунізацію не включили положення про деімперіалізацію. Чому цього не було зроблено? Відповідь може бути проста: ніхто в УІНП не очікував, що українські громадяни не відповідатимуть уявленню про них, тобто вважатимуть імперське минуле прийнятнішим за українське.
Чи потрібна в такому випадку Україні декомунізація? Так, потрібна, причому на всіх трьох щаблях – символічного простору, історичної пам’яті та соціальних практик. Чи можна це зробити в тій формі, яку зараз пропонує УІНП? На мою думку, ні. Пропоную окремо розглянути кожен з рівнів декомунізації окремо.
1. Символи. Кампанія зі знесення радянських монументів та пам’ятників є радикальною, різкою. Наприклад, знесення в Києві пам’ятника чекістам відбувалося в такий спосіб, що найкраще цьому відповідало б поняття “вандалізм” (і дехто таки порівнював дії активістів з діями ІДІЛ на Близькому Сході). І в цьому проблема такого знесення. Демонтаж радянських символів подається таким чином, ніби це запекла боротьба проти радянського минулого. Ясно, що учасники демонтажів будуть з радістю описувати себе саме в таких термінах, адже це додаватиме їм значимості у власних очах і підкреслюватиме важливість того, що вони роблять. Проте з погляду психології це програшний варіант, адже він також мобілізуватиме і противників знесення радянських пам’ятників. Вони – дзеркально до активістів декомунізації – відчуватимуть, що захищають щось важливе, варте захисту і збереження. Найкраще про це сказала Олена Стяжкіна:
Десакралізація радянських пам’ятників відбулась уже давно. Питання в тому, щоб діяти, а не розмовляти про це. До того ж, ми могли б зробити це смішно, і тоді навіть старі люди не трималися б за них так сильно. [3]
Дослідження Олександра Гриценка у двох невеликих містах Черкащини – Звенигородці та Ватутіному – підтверджують цю тезу: монументи Леніну перестали бути сакральними об’єктами, довкола яких відбуваються ритуальні дійства за участі населення міст. Навпаки, пам’ятник Леніну у Ватіному не раз ховався за атракціонами, які розташовували на головній площі міста, тобто неусвідомлено ставав елементом парку розваг. Фактично, сам пам’ятник став непомітним населенню міста [4]. Відтак, якщо зараз привертати надмірну увагу і драматизувати знесення пам’ятників Леніну, то частина населення, яким до того пам’ятник був зовсім байдужим, стане активно його захищати. Натомість карнавалізовані, висміяні пам’ятники захищати вже не будуть активно захищати. Адже захищати смішне – ставати смішним. А от захищати щось небезпечне – це самому відчувати себе небезпечним і борцем за праве діло.
Крім того, “цивілізований” демонтаж пам’ятників дозволятиме частину з них використати в музеї радянського минулого, а частину – відправити на переробку з користю для суспільства. Наразі ж виникають питання: куди зникають матеріали пам’ятників? Чи не є такі “спонтанні” акції демонтажу насправді хитрим розкраданням кольорових металів та мармуру/граніту?
Підсумовуючи: пам’ятник радянським державним діячам повинні бути знесені, проте не в формі боротьби, але як позбавлення від смішного та застарілого.
2. Історична пам’ять. Основне припущення, яке лежало в основі законів про декомунізацію, – під поверхнею нашарувань радянського дискурсу про минуле України лежить істинне знання, яке просто “боїться” вийти на поверхню. Відтак, вилучити з колективної свідомості радянські уявлення буде легко – суспільство саме цього чекає! Дані опитувань показують, що так не є. Автори закону про декомунізацію також це відчували, бо пам’ятники, присвячені Великій вітчизняній війні, не підпадають під дію цього закону. Хоча міф про Велику вітчизняну війну був одним з центральних в СРСР від 1960-х рр., і він був осердям радянської ідентичності.
Дані опитувань, проведених в Україні після Революції Гідності показують, що радянське минуле і далі залишається для значної частини українського суспільства своїм минулим [5]. Наприклад, у вересні 2014 р. КМІС проводив загально українське опитування, серед запитань якого були і наступні. Респондентів просили вказати, наскільки вони позитивно ставляться до Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Катерини ІІ, Степана Бандери, Івана Мазепи та Богдана Хмельницького. Аналізуючи базу, я вивив (з допомогою експлораторного факторного аналізу), що всі ці діячі в свідомості опитаних розподілені між двома групами – радянсько-російського минулого (позитивне ставлення до Леніна, Сталіна та Катерини ІІ, і негативне ставлення до Бандери), та козацько-українського минулого (Мазепа, Хмельницький та Бандера).
Проте очікувати, що і населення України розділиться на дві групи – носіїв радянсько-російської та козацько-української версій історичної пам’яті – не варто. Як виявилося, їх чотири:
- Носії як української національної, так і радянсько-російської версій минулого – амбівалентна пам’ять;
- Носії радянської-російської версії минулого – радянська пам’ять;
- Носії української національної версії минулого – українська пам’ять;
- Респонденти, які не визнають до жодної з версій минулого – інша пам’ять.
Отже, майже третина українського суспільства не бачить суперечності між радянською та українською версіями історичної пам’яті.
Чи можемо ми вважати, що люди з амбівалентною пам’яттю мають антиукраїнські чи прорадянські настрої? Зовсім ні. В цьому ж опитуванні КМІСу респондентів просили відповісти на запитання, як змінилося їх ставлення до українських національних символів (гімн, прапор, українська мова, незалежність України). Якщо співвіднести це з питаннями про типи пам’яті, то результат вийде не таким “чорно-білим”, як могло б здатися спочатку.
З графіку бачимо, що негативну динаміку ставлення до маркерів української ідентичності можемо спостерігати лише в носіїв радянсько-російської пам’яті. Проте і в їхньому випадку ця зміна є дуже слабкою. Натомість в носіїв інших типів пам’яті ставлення змінилося позитивно – або дуже сильно (носії української версії пам’яті), або слабо (носії амбівалентної та іншої пам’ятей).
Ще більш цікавим в цьому контексті є опитування, проведене КМІС в лютому 2016 р.
Як бачимо, 17% опитаних мають позитивне ставлення до Сталіна. Причому це позитивне ставлення в більшості випадків означає і бажання жити в сталінські часи: 64,6% серед тих, хто має позитивне ставлення до Сталіна, також хотіли б жити і працювати при такому керiвнику країни, як Сталiн.
Найпростішим поясненням такої поведінки опитаних є звинувачення в прорадянськості. Мовляв, цим людям незалежна Україна не потрібна, а вони далі вважають себе громадянами СРСР. Напозір це твердження правильне, бо сталінські симпатії притаманні опитаним старшого віку. Але якщо подивитися на регіональний розріз, то виявиться, що частка тих, хто позитивно ставиться до Сталіна є відносно подібною у всіх регіонах, крім західного (3,5%). Натомість в інших регіонах (включно з центральним!) вона не менша 13,5%. Отже, Центральна Україна голосує подібно до західних регіонів, але тим не менше має симпатії до Сталіна? Як таке може бути?
Аналіз відповідей респондентів дозволив виявити несподівану закономірність. Жити в сталінські часи хочуть люди старшого віку, які мають проросійські настрої, але також і люди старшого віку, матеріальне становище яких є дуже низьким! Фактично, любов старших до СРСР – це не бажання ліквідувати українську незалежність, але бажання повернутися в часи, коли в них була більша соціальна захищеність. Отже, ностальгія за СРСР – це не завжди проросійські настрої, але бажання соціальної захищеності і справедливості.
Така реакція на минуле знайома дослідника пам’яті ще від 1960-х рр. Одна з класиків соціологічного вивчення колектвиної пам’яті польська соціологиня Барбара Шацька в своїх студіях виявила, що існує дві реакції на минуле:
- історицистська, тобто бажання зберегти пам’ять про минуле;
- ескапістська, тобто бажання повернутися в минуле [6].
Відтак, радянська ностальгія в сучасній Україні є радше виявом ескайпістської реакції на минуле, ніж історицистської. Ескайпістська настанова щодо СРСР є просто сигналом про існування соціальних проблем в сучасній Україні. Проте наразі сучасна політика пам’яті в Україні сприймає таку ностальгію як історицистську реакцію, що є помилкою. Варто вирішити соціальні проблеми, і значна частина ностальгійних настроїв зникне сама по собі.
Ще одною велетенською проблемою декомунізації є ставлення до радянського періоду в історії України загалом. Зрозуміло, що Сталін та сталінський режим мають сприймаютися як тоталітарні, і їх слід засудити як і нацизм. Проте що робити з періодом після 1953 р.? Цей період характеризвується згортанням репресій, нормалізацією життя (якщо так можна говорити про стан хронічого дефіциту товарів побуту, обмеження в пересуванні та висловленні власних думок). Втім, саме цьому періоду належить більшість архітектури українських міст та сіл. Саме в цей час розбудовуються або й виникають (!) низка українських міст. Як сприймати період Хрущова та Брежнєва? Звісно, найпростішою реакцією є визнати весь період СРСР як час окупації, не визнавати за СРСР жодних позитивних здобутків для українського населення, а УРСР не сприймати як українську державу. В цьому криється низка проблем. По-перше, як це вплине на особисті ідентичності значної частини українців? Вже згадуваний мною Олександр Гриценко, аналізуючи краєзнавчі розвідки про Ватутіне, виявив несподівану річ. Якщо автори займають гостру критичну позицію щодо СРСР часів Сталіна, викриваючи злочинну політику щодо українського населення, і місцями навіть наближаються до радикально-націоналістичного дискурсу, то у випадку опису 1960-х-1980-х рр. тональність їхніх текстів різко змінюється. Цей період подається як період розвитку, процвітання. Чому так? Олександр Гриценко знаходить лише одну відповідь: це час, коли зростали автори цих текстів. Відтак, це той період історії, який вони пережили безпосередньо, він становить частину їхньої особистої ідентичності. Особиста ідентичність – це усвідомлення індивідами тяглості власного буття, тобто своєрідна історія життя, яку вони можуть розповісти про себе. Саме знання про те, ким я був в минулому, ким я в теперішньому і ким можу стати в майбутньому, і становить вісь особистої ідентичності.
Відтак, якщо видалити радянський період з історичної пам’яті, то постраждає особиста ідентичність багатьох українців. Адже якщо для них основний позитивний спогад з минулого – отримання житла в “хрущовці” чи “брежнєвці” , чи здобуття освіти і переїзд з села до міста – то таким людям важко буде визнати, що радянське минуле – це окупація. Адже тоді хто вони в цьому минулому? Колаборанти? Це повністю мінятими їхню особисту ідентичність. Проте людина тільки під тиском готова змінювати власну особисту ідентичність. І в більшості випадків такий тиск породжуатиме спротив.
Є інша важлива проблема, яку ігнорує та політика пам’яті, яка намагається показати радянський період як окупації. Таке твердження знімає з українців відповідальність за злочини комунізму. Відтак, коли повторювати фразу “Ніколи знову”, вона звучатиме порожньо. Адже це не ми здійснювали всі ті злочини – а більшовики/комуністи/радянські функціонери. Втім, сприймати радянську владу як окупаційну можна, але тоді треба наголошувати, що майже все українське суспільство було колаборантами. Дисидентський рух був малочисельним. Якби українське суспільство було проти радянської влади, воно б його підтримало. А так – воно виявилося колаборантом. Проте чи готова українська політика пам’яті зайняти таку позицію: в злочинах комунізму винні більшість українці? Для німців після 1945 р. це питання було вирішено доволі просто: так, більшість німців були винними. Чи ми можемо зараз до цього перейти? З етичного погляду – так, пора це зробити. Але чи це буде зроблено?
3. Практики. Радянськість проявляється не лише в символах чи пам’яті. З наведеної вище цитати Володимира В’ятровича видно, що декомунізація має стосуватися і соціальних змін. Зокрема, посилення відповідальності. В своєму нещовадному виступі Оксана Міхеєва наголосила, що радянська влада змінювала сам простір таким чином, щоб перешкоджати формуванню горизонтальних зв’язків між індивідами [7]. Єдина форма соціального зв’язку, яка була можливою в СРСР – це вертикальний зв’язок між індивідом та владою. За таких умов в суспільства опиратися владному тискові було мало, адже усьому апарату примусу протистояти мала одна людина. Відтак, декомунізація має стосуватися не лише символів чи пам’яті. Вона повинна і спонукати суспільство витворювати оці горизонтальні зв’язки. І створення ОСББ, які з липня 2016 р. повністю замінять ЖЕКи, є прикладом такої декомунізації. Проте чи тільки цього бракує українському суспільству? Homo sovieticus вивчався російськими соціологами ще з 1990-х рр. І його риси доволі неприємні: лицемірство, патерналізм, підозріливість, ізоляціонізм, цинізм та агресивність. Чи ліквідація символів радянської епохи долатиме і ці риси? На мою думку, ні. Заміна символів ліквідує радянський символічний ландшафт, але не зачепить соціального ландшафту. Відтак, зміни символічного простору мають бути першим кроком в зміні простору соціального, і не варто зупинятися лише на “ленінопаді”. Українське суспільство чекають ще тривалі і складні перетворення на шляху до декомунізації.
[1] Повний текст інтерв’ю можна прочитати за цим посиланням.
[2] Звіт про дослідження можна прочитати на сайті СО “Рейтинг” за цим посиланням.
[3] Повний текст виступу Олени Стяжкіної можна прочитати за цим посиланням.
[4] Олександр Гриценко виокремлює три тенденції щодо радянського минулого: 1) партикуляризація; 2) забуття; 3) фаміліаризація. Всі вони описують зміну десакралізацію пам’ятників радянської доби та їх виключення з публічного простору міста. Див. його книгу Гриценко О. Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України / Олександр Гриценко. – Київ : К.І.С., 2014. – 352 с.
[5] В цьому дописі я аналізую дані омнібусів КМІС за вересень 2014 р. та лютий 2016 р. Висвлолюю подяку Національному банку соціологічних даних “Київський архів” за наданий доступ до матеріалів.
[6] Див. український переклад Шацька Б. Минуле – пам’ять – міт / Барбара Шацька. – Чернівці : Книги–ХХІ, 2011. – 248 с.
[7] Відеозапис лекції Оксани Міхеєвої можна переглянути за цим посиланням.
