Після повномасштабного російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року стало складно пояснювати Росію не використовуючи терміну «імперія». І для дослідників, і для широкого загалу, зв’язок між російською агресією та імперськими амбіціями, імперським спадком Росії виглядає самоочевидним. Війна добре вписалася у антиімперський шаблон популярної культури, чудово схоплений першими епізодами Зоряних Воєн: хижа імперія проти вільної республіки. Величезна перевага у людях і ресурсах проти волі, винахідливості і переконаності у власній правоті.
У цьому контексті в Україні відбулася цікава трансформація уявлень про Радянський Союз і оцінки радянського минулого. Якщо раніше в центрі української історичної критики і «декомунізаційних» законів була ідеологія і політична система – радянські злочини представлялися як злочини комунізму і тоталітаризму, то декомунізація в часі війни стала частиною деколонізації і дерусифікації. Радянський Союз в українській історичній свідомості стає черговим аватаром Російською імперії, багатонаціональною «тюрмою народів».
З іншого боку, ситуація з Радянським Союзом і радянським історичним спадком трохи складніша. Недаремно Путін у своїх антиукраїнських промовах, які мали стати ідеологічною базою для війни на знищення України, зображав Україну як штучну радянську видумку, винахід Леніна і його прибічників, які у своєму антиімперському завзятті розшматували Росію. Та й чи не була Радянська держава в часи революції та коренізації своєрідною анти-імперією? Хоч Террі Мартін і говорив з іронією про СРСР як «імперією позитивної дискримінації (чи підтримчої дії)» та «найвищою формою імперіалізму», він не погоджувався з тими, хто вважав, що Радянський Союз «можна класифікувати як “імперію” за параметрами об’єктивних суспільних наук», оскільки головним імперативом більшовиків було створити альтернативу імперії. Вслід за Марком Бейсінджером, Мартін писав, що хоч Радянський Союз і не був строго кажучи імперією, західні політики продовжували дивитися на нього як на імперію, а з часом так його сприймати стали і радянські народи.
Видається, що у своїх спробах дати визначення імперії, а потім вирішити чи підходить під таке визначення Радянський Союз, більшість сучасної «імперіології» страждає від двох фундаментальних вад. Першою є такий собі імперський примордіалізм – ідея, що на відміну від національної держави, імперії існують майже так само довго як і власне держава, в різноманітних і непов’язаних з собою культурних контекстах – так ніби і Аккадське царство, і держава Чінґісхана, і Британська імперія Вікторіанської епохи належали до одного й того самого типу політичної організації. Другою – є тенденція визначати імперію через контраст з національною державою, як державу не-національну чи понад-національну. Обидві тенденції часто супроводжуються тезою про відмирання імперії як архаїчного типу політичної організації, і її заміни новою нормою – національною державою. Як не як, але найбільше сьогодні зібрання суверенних держав називається Об’єднаними Націями, а не Об’єднаними Імперіями.
Насправді протиставлення новітніх національних держав давнішим і ненаціональним імперіям досить штучне. Як добре відомо історикам, багатонаціональний характер можуть мати не тільки імперії, а й національні держави. Національні держави часами хочуть стати імперією, а імперії – національною державою. Більше того, імперія може бути сприятливим ґрунтом для творення націй і навіть національних держав у рамках імперії – так як це було у випадку Австралії чи Канади, чи західноєвропейських метрополій колоніальних імперій. Навряд чи колоніальні імперії нового часу мали багато спільного з ідеєю imperium як найвищої влади, чи верховного суверена – царя царів.
Замість того, щоб шукати нормативне визначення імперії, яке підходитиме для всіх епох і континентів, а тоді дивитися чи підпадає під нього Радянський Союз, набагато продуктивніше виокремити практики, які роблять імперію імперією в певному історичному контексті, і тоді подивитися чи знаходимо їх у радянському випадку.
Що робило імперією європейські імперії нового часу? Не імперський титул, не величина території, і не культурне різноманіття. Імперії визначала здатність проектувати силу у глобальному масштабі. Як тільки вони стали здатними це робити, в імперію перетворювалися (чи отримували свою імперію) і королівства, як от Англія чи Франція, і республіки, як от Голландські Об’єднані Провінції. Глобальні амбіції супроводжували вже саме народження Радянського Союзу, його аґенти, військові та політичні радники оперували на кількох континентах вже у 1920-х роках, організовуючи замахи, перевороти і партії. Громадянська війна в Іспанії стала для Радянського Союзу першою пробою застосування збройних сил далеко від власних кордонів, а в другій половині XX ст. СРСР вважався одною з двох «наддержав», які єдиними зберегли цю визначальну характеристику новочасних імперій.
Імперії не мають кордонів. Їхня влада простягається набагато далі, ніж міжнародно визнана юрисдикція їхнього уряду. Імперії оточують свої території державами-васалами і підгодовують держави-клієнти, тримають проконсулів у формально незалежних державах, контролюють регіони через опозиційні фракції і партизанські формування. Торгівля стає предметом політики, і політика невіддільною від торгівлі. Радянський Союз з його «внутрішньою» і «зовнішньою» імперіями, особливими двосторонніми відносинами, улюбленими «народно-демократичними» режимами і щедрою допомогою для вибраних на вибрані цілі може бути хрестоматійним прикладом такої імперії.
Та й в межах радянських кордонів процвітали багатоступеневі формальні і неформальні ієрархії територій і місць. Всі оті союзні так автономні республіки, округи і області, закриті зони, закриті міста, спеціальні поселення і просто зони. Особливий статус Москви як символічного центру і реального раю для невибагливого радянського споживача. Її претензії на роль глобального понаднаціонального центру нового світу. Своя периферія, від Західної України до Кушки і Чукотки, нібито відстала і темна, де радянською цивілізаційною місією було принести світло не тільки ідеології, а й знання, письма, гігієни, сучасної культури. Імперія – це переміщення і обмеження. Не має нічого більш імперського, ніж депортація, виселення, переселення – цей улюблений засіб радянських суспільних інженерів.
Не мають імперії і громадян. Замість загальної рівності перед одним законом, бачимо категорії населення, зі своїми, тільки їм прислуговуючими обов’язками і привілеями. Всі оті «лішенци» і «пораженци» позбавлені громадянських прав, спецпоселенці, та й просто селяни. Громадяни зазвичай мають політичні права, радянські ж громадяни мали права соціальні, але той соціальний захист теж залишався диференційованим і нерівномірним, навіть після включення у 1965 році в його систему колгоспних селян.
Імперські практики – це практики надзвичайності, призупинення, вибірковості. Це – плюралізм у застосуванні влади. Не випадково у політології поняття імперії переживало ренесанс після 11 вересня 2001 року, коли виняткові стани, здавалося, стали новою нормою. Як каже Енн Лора Столлер, так-звані «квазі-імперії» і є справжніми імперіями, імперськість полягає в диференційованому застосуванні влади, законів, сили. Правило імперії полягає в винятках. За Столлер, «імперські формації – це макрополітії відтермінування і відкладання (deferral and postponement)». Ніби-то тимчасові рішеннях і уклади, провізоричні імпровізації стають самою суттю функціонування імперії. Важко уявити собі імперію, яка видала більше обіцянок на майбутнє, ніж Радянський Союз. Радянський час – це час відкладеного на невизначений термін, призупинений час особливого режиму. Сам соціалістичний устрій офіційно вважався таким собі тимчасово-перехідним етапом на шляху до великої мети.
Радянський Союз створили не просто безособові імперські практики, а спеціалісти і науковці Російської імперії: її офіцери, економісти, статистики і етнографи. Імперське знання успішно пережило одну імперію і створило іншу. Подібно до того як після 1991 року радянські експерти і шпиги поставили свій досвід і знання на службу новій імперській формації.
