Кожен раз, коли ми виходимо з темряви на яскраве сонце, то замружуємо очі, щоб призвичаїтись до світла. Після тривалішого перебування в темноті часами відчуваємо запоморочення. Голова крутится від світлового контрасту: наш організм потребує часу для адаптації. Інколи, коли прокидаємося після сну, не одразу розуміємо, де знаходимося – чи ще уві сні, чи в дійсності. Часом жах залишається навіть після пробудження.
Якщо ти живеш в постійній темряві, то погані сни, напевно, відображають твою щоденну реальність, а дійсність є страшнішою, ніж нічні жахи. Нічні жахіття, пережиті в дитинстві, часами залишаються з нами на ціле життя. Здоровий людський інстинкт – захистити свою дитину від жахів, забрати з темряви і вивести на світло. Але що робити, якщо єдиним способом врятувати власну дитину є занурити її в темряву і змусити пережити жахіття, які не знають кінця?
Уявімо собі на хвилину, що наша восьмирічна дитина, племінниця, сестра, чи просто дівчинка з сусідньої квартири попадає в постійну темряву, в підвалля міських каналів, де опиняєтся серед каналізаційних стоків, фекалій, і щурів? Уявімо собі, що миле дитя – навіть якщо чуже ‑ мусить залишитись там не годину, не день, навіть не тижлень, а чотирнадцять місяців, без чистої води, без сухого одягу, серед шуму стічної – брудної – води, в постійному страху і серед незмінної темряви?
Фото з сайту: www.wciemnosci.pl
“В темряві” – це
саме така історія, історія дівчинки з сусідньої вулиці, яка мусить спуститись і провести більше ніж рік в каналізаціях, пережити жах, який здоровій людині важко уявити. Дівчинка, її молодший братик і їхні батьки рятуються не від щурів, які переслідують їх в каналах, не від прибульців і не від тварин. Вони рятуються від інших людей, які полюють на їхні життя з ідеологічних міркувань, але – найстрашніше – сусідів і добрих знайомих, які з певних часів становлять більшу загрозу ніж щурі, прибульці, чужинці і всі інші жахи разом взяті.
Кшися – або Христина – Хіґер народилась у Львіві в 1935 році. До 1939 року вона разом із батьками та молодшим братиком Павликом жили в центрі міста: асимільована єврейська сім’я, яка виховувала дітей в польській мові і культурі, і яка мало чим відрізнялась від багатьох сусідів. В 1939 році прийшла радянська армія, і батько перший раз сказав, що “все скінчилось”. Сім’я вижила. В серпні 1941 року прийшли німці, і батько вдруге сказав: “все скінчилось”. Але для дітей життя продовжувалось. В вересні 1941-го Кшися вперше пішла до школи. Але те, що вдалося під радянською окупацією – зберегти життя – ставало чим раз складніше під німцями. В 1941 німці облаштували концентраційний табір на Янові. Там працездатні євреї буди поставлені до праці на німців. Непрацездатні – серед них діти і старі – були фактично приречені на смерть.
Одним з варіантом порятунку була можливість втекти з гета і переховуватись в не-єврейській сім’ї. Такі сховки не гарантували порятунку, але давали принаймі якийсь шанс на життя. Але восьмирічна Кшися ні за яку ціну не погоджувалась покинути батьків. Тоді батько – Іґнацій – знайшов іншу можливість. Разом із групою інших єврейських чоловіків він вирішив викопати канал під одною з квартир, щоб під землею врятуватись від німців. Вдень чоловіки ходили на роботу в Янівський табір, а вночі копали канал. Після кількох місяців підкоп був готовий.
30 травня 1943-го року року Іґнацій Хіґер із дружиною Пауліною, двома дітьми і групою інших людей (більше тридцяти осіб) зійшли в канал, щоб там перечекати війну і вижити. Для дружини і дітей перехід в підземелля був більш ніж шокуючий. Жінки, звичайно. знали про саму ідею і підтримували чоловіків в роботі. Але ніхто з них не усвідомлював, як канали виглядають зсередини – темрява, сморід, брудна вода, і щурі.
Який батько міг приректи власну родину та таке життя? Який батько міг позбавити дітей ліжка, іграшок і найважливіше – світла? Той батько котрий хотів вберегти життя власних дітей за будь-яку ціну.
Ціна вираховувалась не лише з власного здоров’я і комфорту, але і з власної кишені. В каналах єврейські втікачі зустріли двох інших чоловіків. В довгих гумових чоботях та своєрідних шапках, ті чоловіки були добре обізнанні з системами каналізації. Сім’я Хіґерів і їхні супутники пересіклись із інспекторами міських каналів – Леопольдом Сохою та його асистентом – Стефаном Врублевським. Соха досконало знав канали: як підліток він прославився в місті неймовірною витівкою: в каналізації він зробив підкоп під одним з місцевих банків з метою пограбування. Як наслідок, Соха опинився у в’язниці: там він і так був частим гостем через схожі авантюри. Але після виходу з ув’язнення, його досконале знання міської каналізації було винагородженене і він отримав роботу як інспектор міських каналів. В 1943 році Соха мав сім’ю і доньку – Стефанію – приблизно того самого віку, що і Кшися Хіґер.
Сім’я Сохи бідувала. Сім’я Хіґерів мала певні збереження: частину грошей Іґнацій Хіґер забрав з собою в каналізацію. Інші цінності і ювелірні прикраси він закопав в землю. Соха погодився зберегти життя єврейським втікачам за матеріальну винагороду у розмірі 500 злотих за день. Ціна була неймовірно високою – стільки ж отримував польський робітник за два тижні. Ціна мала бути також винагородженням за ризик, пов’язаний з переховуванням євреїв.
Справжня історія життя і виживання в львівських каналах – чотирнадцять місяців поміж іншими євреями, поляками, німцями і українцями – задокументовані в спогадах Христини Хіґер, які вийшли друком вперше в 2008 році. В 2011, в світ вийшов фільм, базований на цих спогадах. “Дівчинка в зеленому светрику” із заголовку книжки стала основною героїнею фільму “В темряві” режисера Аґнєшки Голланд. 26 лютого 2012 року вся Польша тримала кулаки за Голланд та її акторів: “В темряві” був номінований на Оскара в категорії «найкращий не-англомовний фільм». Фільм не отримав Оскара, але робота Аґнєшки Голланд стала однією з основних подій року в культурному і інтелектуальному житті Польщі.
Це історія про силу волі, бажання жити, механізми виживання в екстримальних умовах. Це також історія про людську гідність, про неймівірне перетворення від бажання наживи до самовідданої допомоги, але це теж іcторія про підлість, неконтрольовані інстинкти і зневагу до іншого – чужого – життя. Чотирнадцять місяців Соха і Хіґери існували в паралельних світах, які пересікались, коли асенізатор спускався в низ, щоб принести їжу, попередити про небезпеку, змінити місце переховування. Спочатку колишній злочинець шукав елементарного збагачення. Згодом почав допомагати щиро. За ці чотирнадцять місяців значна частина з початкової групи єврейських втікачів загинула. Одна з дівчат не витримала життя під землею і втекла на поверхню, в Янівський табір. Інша народила – і вбила – власну дитину. Кілька чоловіків пограбували своїх спів-втікачів. Чоловіки зраджували дружин в присутності власних дітей. Діти хворіли і губились в каналах. Жінки сходили з розуму від розпачу. Асистент Сохи загинув серед інших поляків, повішаних німцями в помсту за вбивство німецького офіцера. Німець загинув тоді, коли Соха і його товариш рятували “своїх євреїв” – тих самих, які вирішили втекти, вкравши гроші своїх спів-мешканців.
Найбільша загроза життю євреїв походить не від німців, а від їхніх щоденних сусідів, львів’ян, які можуть в будь-який час донести на єврейських втікачів німецькій владі. Доля родини Хіґерів, як і інших євреїв, знаходилася в руках Сохи. Від нього вони отримують харчі і інформацію про те, що відбувається назовні. Євреї стали об’єктом полювань, а також потенційним джерелом збагачення: інформація про переховуваних євреїв добре винагороджувалася німцями.
Основна загроза для Сохи теж походить не від німців, а від його колишніх друзів – українців. Антоній Бортнік – один з цих друзів. З Бортніком Соху пов’язує час, проведений в ув’язненні. Під час війни Бортнік – як і частина його українських знайомих – приєднується до німецької поліції. Тоді як Соха носить гумовки і бродить по каналізаціях, Бортнік носить уніформу німецької поліції. В якийсь момент колишні друзі торують різні дороги. Соха самовіддано допомагає “своїм євреям,” навіть тоді коли в них закінчились гроші. Бортнік шукає єврейських втікачів, щоб здати їх німцям.
Фільм Аґнєшки Голланд – це ще одна робота про війну, вбивства і Голокост один в ряді з “Списком Шиндлера” Cтівена Спілберга і “Життя прекрасне” Бертольдо Бертолуччі. Але в фільмі Голланд з’являються сюжети, які були відсутні в інших роботах зі схожої тематики. Звична картина про війну або Голокост – це історія про жертв – євреїв, які в переважній більшості є хорошими людьми. Голланд руйнує цей стереотип. Навіть в каналах декотрі з єврейських втікачів поводяться підло і огидно. Серед них – як і серед широкого загалу – є хороші і погані, моральні і аморальні, альтруїсти й злодії.
В нашій свідомості жертви часто набувають позитивного образу. Про померлих – за (кращою) українською традицією – говорять лише добре або не говорять взагалі. Ті, котрі померли мученицькою або героїчною смертю, викликають співчуття або подив. Голланд відкриває двері, які були довгий час закриті і показує, що не всі ті, котрі загинули в жахливий чи героїчний спосіб, заслужили на канонізацію. Не всі мученики – українські, польські чи єврейські – були героями.
Інтерв`ю з режисеркою фільму, Аґнєшкою Голланд
Розбиваючи один стереотип, Аґнєшка Голланд в новий спосіб підтверджує важливу істину: жоден з єврейських втікачів в каналах – ні злочинці, ні високоморальні альтруїсти – не заслужили на таку долю і таку смерть. Те, що вони пережили, і ті, хто до цього спричинились, не мають виправдання. Найстрашніше те, що часто за цю долю і таку смерть несуть відповідальність не далекі німці, а власні сусіди, зокрема українці, які добровільно вступали в німецьку поліцію. Перефразовуючи відоме запитання Достоєвського – Чи є мораль без релігії – могли б спитати – Чи є релігія серед тих, хто втратив мораль?
Фільм Голланд теж руйнує стереотипи про поляків. Одна група польських істориків і інтелектуалів (наприклад Ян Томаш Грос) зображають польську суспільство під час і після війни як пронизане антисемітизмом: поляки, як пише Грос, спричинились до вбивства євреїв і потім скористались з їхньої власності. Інша група зображає самовідданих поляків, які зробили все, щоб врятувати єврейських сусідів, і що вбивства і грабунки і корисливі розрахунки були присутні серед кримінального маргінесу, але нетипові для загалу. Голланд показує радикальну трансформацію: людина з кримінального маргінесу з часом міняється і допомагає від щирого серця. Як і серед євреїв, серед поляків зустрічаємо дуже різні персоналії. Кордон між злодіями і альтруїстами був часто досить розмитий.
На відміну від Сохи, який є основним героєм в спогадах Христини Хіґер та її батька, Антонін Бортнік ‑ видумана постать, якої не було в реальному житті родини Хіґерів. Бортнік – колективний образ на означення українців, які служили в німецькій поліції, згадки про яких часто зустрічаються в Хіґер і в інших схожих спогадах (наприклад, спогадах Яніни Гешелес). Серед усіх персонажів, присутніх у фільмі, Бортнік і українські поліціанти мають найбільш негативний образ. В постаті Бортніка загальний баланс фільму дещо зрушується. Одне з найбільших досягнень Голланд – спроба показати збалансовану картину: хороших поляків і поганих поляків, хороших євреїв і поганих євреїв. Українці ж в образі Бортника – винятково погані. Єдиний позитивний український персонаж з’являється в фільмі коротко, коли він допомагає одному з Сохівських євреїв знайти родичку в Янівському таборі. Його мотивація – «Бог мені відплатить» – схожа до мотивації самого Сохи, який надіється знайти відкуп за свої попередні вчинки. Цей образ напевно мав би підтримати загальний баланс картини, але він губиться в тіні Бортніка.
Сцена із фільму. Соха розмовляє із Бортніком. Фото із сайту: www.wciemnosci.pl
За голівудською традицією поганий герой мусить загинути, щоб добро перемогло. Драматична загибель Бортніка – не на полі бою, не в боротьбі з ворогами, а в каналах, шукаючи беззахисних євреїв – теж досить символічна. Бортнік разом із Сохою спускається в канали: українець шукає євреїв, які, як йому здається, переховуються в каналізації; Соха йде, щоб врятувати їх з підтопленого підвалля. Бортнік в результаті губиться в каналах і його змиває водою.
Історія «дівчинки в зеленому светрику» отримала шанс на Оскара тому, що сама дівчинка вижила, і описала те, що пережила. Після чотирнадцяти місяців перебування в каналах сім’я Хіґерів виходить з каналізації. Там їх зустрічає яскраве світло, яке запаморочує голову. Всі мружаться не тільки від світла, але й від загального контрасту: це сон чи реальність, і чи жахливий сон добіг кінця
