Перш ніж перейти до власних роздумів на заявлену тему, я хотів би на початку зазначити певні контекстуальні речі, які дозволяють зрозуміти суть того скандалу довкола історичної пам’яті у Львові, який піднявся протягом останніх двох тижнів.
7 червня 2018 року депутати Львівської міської ради, які представляють різні політичні сили, ухвалили рішення, згідно якого ТОВ «Сучасне місто» було надано дозвіл на будівництво житлового комплексу на ділянці за адресою вулиця Грабовського 11, яка розташована на території комплексу Львівська Цитадель. 14 червня мер Львова Андрій Садовий наклав вето на це рішення, яке депутати міськради спробують подолати на черговому засіданні 21 червня. Представники львівської інтелігенції та громадськості планують в цей день о 9:30 пікетувати Львівську міськраду на площі Ринок.
Наведу шановним читачам кілька аргументів, чому інтелігенція буде протестувати, чому я збираюсь долучитись до протесту і чому закликаю всіх небайдужих приєднатись до нього.
Львівська Цитадель є унікальною пам’яткою австрійської міської фортифікації середини ХІХ століття на території України. Цей комплекс є місцем пам’яті, яке пов’язане з польсько-українською війною 1918-1919 рр. Львівська Цитадель була однією з найгарячіших точок збройного протистояння і вона є важливою і для українців, і для поляків з точки зору спільного вшанування пам’яті жертв цієї війни.
Протягом 1941-1944 рр. на території Цитаделі існував німецький табір для військовополонених “Stalag-328”. Згідно результатів розслідування, проведеного в 1944 році радянською Надзвичайною державною комісією з питань встановлення фактів злочинів, вчинених нацистами, через цей табір за три повних роки пройшло 280 тисяч полонених, 140 тисяч з них загинули внаслідок цілеспрямованих вбивств, жорстокого поводження, голоду та хвороб. Нині з цим числом жертв погоджуються українські та західні дослідники. За кількістю жертв “Stalag-328” є одним з найбільших таборів для військовополонених на території України та Європи.
Більшість полонених, які пройшли через цей табір, були вояками Червоної Армії, майже половина з яких були мешканцями України. Внаслідок масового вбивства військовослужбовців єврейського походження, на території Цитаделі загинуло близько 2-3 тисячі осіб. Тому це місце також пов’язане і з пам’яттю про Голокост.
Радянські військовополонені на Львівській Цитаделі
Назагал, Львівська Цитадель є інтернаціональним місцем пам’яті, як через багатонаціональний склад полонених червоноармійців, так і через те, що вона стала місцем ув’язнення французьких та бельгійських полонених. Восени 1943 року після капітуляції Італії та переходу її на сторону союзників, “Stalag-328” став місцем масового вбивства штабу та львівського гарнізону італійських експедиційних сил в СРСР, вчиненого нацистами, а також центральним місцем ув’язення для «Італійських воєнних інтернованих».
За даними аерофотозйомки, проведеної у 2014 році, встановлено, що на території Львівської Цитаделі знаходилось не тільки місце масового вбивства, але і масові могили вбитих та померлих в’язнів.
Тема масових злочинів проти військовополонених залишається актуальною для України у зв’язку з російською агресією яка триває, наявністю в російському полоні українських військових та цивільних заручників, а також злочинами проти них.
Постановою Кабінету міністрів України комплекс Львівської Цитаделі в 2012 році був внесений в реєстр пам’яток історії національного значення, а тому будь-які спроби будівництва на її території є, м’яко кажучи, сумнівними з точки зору закону.
Варто додати, що будівництво житлового комплексу з точки зору рельєфу місцевості є потенційно небезпечним з огляду на загрозу зсуву грунту з пагорбу і руйнації будівель фортифікаційного комплексу, а також самого потенційного житлового будинку.
***
Повертаючись до запитань, які прозвучали у заголовку. Хто винен чи що винне? Винна перш за все байдужість, як і в багатьох аспектах політичного, соціального та культурного життя. Вона майже всезагальна. В даному випадку – байдужість до пам’яті, майже всеохоплююча, на жаль.
Ні, це не є сучасна риса українського суспільства. Протягом 70 років існування Радянського Союзу цілі покоління українців спостерігали за тим, як «(не)пам’ятають» в державі «загального щастя». Перетворення церков у клуби, а синагог в спортзали вважалось «прогресивною» рисою. Відкриття парків культури та відпочинку на місцях масових вбивств (вчинених і НКВД, і СС) та захоронень було способом «ощасливити» робітників. Успадкування радянською каральною системою нацистських таборів було «необхідністю» (аякже, тюрем не вистачало…), а вимощення доріг мацевами з єврейських цвинтарів, перетворених на ринки – буденністю. Останнє – без лапок, бо таки буденність. У Львові в середньому раз на квартал чи півроку під час ремонту доріг знаходять такі надгробки. Востаннє – вчора.
Українцям лишалось тільки за цим спостерігати. Бо ті, хто засуджували знищення церковних пам’яток або українських чи польських воєнних цвинтарів, отримували покарання за «буржуазний націоналізм». А ті, хто приходив до місць масових вбивств євреїв з синьо-біло-синіми стрічками кольору прапора Ізраїлю на вінках, отримували надовго тавро «сіоністів» і нагляд з боку КДБ в якості «бонусу». А дехто, ніде правди діти, були самі не проти взяти участь у згаданих діях комуністів, або просто взяти собі плиту з єврейського цвинтаря для фундаменту під хату.
Полон в роки Другої світової війни та пам’ять про нього – це взагалі окрема тема. Адже відомо, що канонічним образом героя-червоноармійця в СРСР були: піхотинець, який закрив собою амбразуру, пілот, який пішов на таран німецької колони, танкіст, що згорів у підбитому танку, або цілі гарнізони ДОТів, які співали «Інтернаціонал», коли їх палили вогнеметами. А от радянський полонений, який чи то загинув у таборі, чи, тим більше, вижив після 3-4 років в нелюдських умовах там – вже таким не був. Ну хіба образ генерала Карбишева ще вважали героїчним, але такі винятки лише підтверджують правило. Загалом до радянських полонених після війни в СРСР ставилися як до, можна сказати, «без п’яти хвилин – «власівців». Закономірний результат виродженого і гіпертрофованого мілітаристського культу «Перемоги», який заступив пам’ять про жертв війни і навіть її учасників.
Прикметна деталь. Місцевій львівській ва…, (перепрошую), сов…, (ще раз перепрошую), словом, проросійським та прорадянським мешканцям Львова (так вони і тут є) байдуже до Цитаделі. Вони надто переймаються боротьбою з демонтажем «Меморіала Слави» на вулиці Стрийській, оскільки на його барельєфах прославляють «дєдів», які, за виразом цього елементу, «нагібалі» в 1920 та 1939 році Західну Україну. І саме гордість за «нагібаніє» рухає цими мешканцями. А от коли справа доходить до пам’яті про дідів, які через самовпевненість вищого командування потрапляли в полон сотнями тисяч, їм стає байдуже. Бо це не вкладається в культ «Перемоги», а може вони продовжують вірити, що ці полонені є «зрадниками». Хоча може і добре що ці проросійські мешканці не переймаються дискусіями про “Stalag-328”, інакше вони її доведуть до абсурду…
***
Перед тим, як повернутись до сучасного становища Цитаделі, варто зауважити, що цю байдужість до пам’яті, а точніше її відсутності в Україні, з великими труднощами, але поступово долаємо протягом останніх майже 30 років. За роки незалежності виникла ціла низка громадських ініціатив та наукових інституцій, які активно займаються проблемами комеморації масових злочинів ХХ століття. Результатом цього стали сотні пам’ятних знаків, а також меморіалів та кількох музеїв, присвячених жертвам Голокосту, інших злочинів нацизму та сталінських репресій. Це серйозний успіх, який залежить від підтримки з боку держави, місцевого самоврядування, активістів, інтелігенції, західних держав та інституцій. Показовим є успіх меморіалізаційних проектів у невеликих містах та селах, де місцеві мешканці активно долучились до вшанування жертв Голокосту. Поряд з цим, доводиться з сумом констатувати, у місті Львові не все відбувається так гладко, свідченням чого є нинішній скандал, пов’язаний з можливою житловою забудовою Цитаделі.
Колись, сподіваюсь, з’явиться окреме наукове чи науково-популярне дослідження з приблизно такою назвою «Побудова п’ятизіркового готелю Citadel Inn на території колишнього Stalag-328». Я не випадково згадав цей ганебний випадок в історії міста Лева, оскільки такого роду вандалізм уможливив ту ситуацію, яка нині викликає протест. Крім того, потенційне створення міжнародного меморіального комплексу на Львівській Цитаделі, яке є однією з вимог протесту, неможливе без вирішення долі і цього готелю, й інших об’єктів на цій території (гаражів, офісних установ, тощо). А це неминуче викличе труднощі і спротив.
Камери смертників перетворюються… в номери люкс
Останнім часом я неодноразово чую в приватних розмовах від істориків фразу, хоч і грубу, але небезпідставну: «Львів перетворюється у місто-шинок. І воно продається оптом і вроздріб». Складається враження, що у представників місцевої влади та деяких львівських урбаністів, які відповідальні за концепцію розвитку міста, склалось надто викривлене бачення, у якому кількість «концептуальних» ресторацій і таких самих «концептуальних» пам’ятників та фестивалів є визначальною для формування образу Львова.
Можливо це їхнє щире переконання, або воно перетинається з якимось інтересами. Проте відзначення корпоративних вечірок на території колишнього табору полонених чи намагання побудувати ЖК з «прекрасним краєвидом на середмістя та концтабір» (можливий рекламний слоган) не сприяє формуванню позитивного образу міста, особливо для іноземців. Не одному історику та історикині довелось ховати очі від сорому, коли вони проводили іноземним колегам екскурсію по Львівській Цитаделі.
Єдине місце на Цитаделі, де можна дізнатись про існування на цьому місці табору для полонених.
***
Переходячи до питання «Що робити?» варто одразу наголосити, що пікет 21 червня 2018 року, який відбудеться о 9:30 біля Ратуші, є лише одним з тактичних кроків. Припускаю, що в цей день Львівська міська рада все одно затвердить рішення про надання частини Цитаделі під забудову. Проте це не означає, що протестна акція не має сенсу. Вона має стати початком серйозної розмови між представниками громадськості та інтелігенції Львова стосовно долі цієї пам’ятки історії. Виходячи з того, що як показує практика, процес захисту історичних пам’яток від знищення та забудови є довготривалим і складним, вважаю що варто обговорити наступні питання:
1. На випадок ухвалення рішення про забудову варто обговорити механізми юридичного захисту Цитаделі як пам’ятки історії, починаючи від звернень до всіх можливих інстанцій місцевого та центрального рівня, закінчуючи судовим позовом з метою скасування цієї ухвали. Це можливо, оскільки серед невдоволених спробою забудови Цитаделі є люди, які мають досвід захисту пам’яток.
2. Дану проблему не можна залишати на місцевому рівні. За допомогою медій, звернень та інших заходів її потрібно спробувати винести на національний рівень, з можливою перспективою – на міжнародний.
3. Протестна кампанія повинна бути продовжена і варто серйозно застановитись на тому, що потрібно робити на випадок не тільки прийняття рішення про забудову, а і його реалізації.
Сподіваюсь, що 21 червня у нас буде предметна розмова. Очікую побачити багатьох людей, яким не байдуже пам’ять про історію міста.
