Численні скандали щодо проєктів меморіалізації російсько-української війни змушують людей, які так чи так професійно працюють з питаннями колективної пам’яті, реагувати саме в професійному полі. У цьому контексті платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво (співкураторкою якою я є) разом з партнерами ГО «Музей Сучасного Мистецтва» запустили Лабораторію практик меморіалізації. Бо мали купу запитів на «поговорити» від митців, яких зараз дуже хвилює робота з колективною пам’яттю, але які не мали досвіду в цьому полі.
Ідея була в тому, щоб зробити лабораторний простір саме для митців, щоби вони в розмові з нами почали опрацьовувати те, що стане новою мовою пам’яті війни. Унікальною, не скопійованою зі «світових зразків», але розробленою саме в усвідомленні того, з якими проблемами вже стикались автори світових меморіалів, та які тенденції меморіальної мови в світі розвиваються десятиліттями.
Уявивши архітектуру майбутньої Лабораторії, ми проговорили для себе очевидну річ —меморіальний проєкт не може створити тільки художник. Має працювати інтердисциплінарна команда, склад якої залежить від конкретного випадку. Тут можуть співпрацювати історики, спеціалісти з memory studies, соціологи, конфліктологи, правозахисники та інші. Якщо це військовий меморіал, його неможливо зробити без військових. Якщо меморіал цивільним жертвам — мають бути й правозахисники, й представники громади, в якій сталося нещастя. Отже, учасниками Лабораторії мають бути не тільки художники, а всі, хто розуміє свою зацікавленість у розробці меморіальних проєктів (неважливо — чи як творець, чи як реципієнт).
У своїх сміливих фантазіях щодо кількості потенційних учасників Лабораторії ми уявляли сотню тих, хто зареєструвався, та 40-50 тих, хто реально дійде до зустрічей. Коли кількість реєстрацій дійшла до трьох сотень, ми напружились. Коли на першу зустріч прийшло 237 осіб, ми зрозуміли, що дуже потрапили в точку. На зум-зустрічі з нами опинилися люди з усіх регіонів України (та українці, які зараз перебувають в інших країнах), з дуже різним професійним бекґраундом.
Коли збирається так багато різних людей, це інколи дає додаткові імпульси, які власне зараз хочу почати фіксувати для себе. Не про зміст розмов, а про реперні точки розуміння того, чим є колективна пам’ять в Україні сьогодні.
Перший важливий для мене момент: академічні дослідники та представники громад, активісти пам’яті та художники, говорять на теми, які їх хвилюють, однією мовою. Інколи треба прояснити термінологію, але це вирішується за тридцять секунд, і розмова йде далі. Це можливо тому, що вирішуються суто практичні питання, хоча зачіпається співвідношення «лобових» та «символічних» меседжів, використання висновків психології тощо. Люди розповідають про власні досвіди — дуже різні. Наприклад, як врахувати в меморіальних практиках такі ефемерні речі, як сидіння в метро під час обстрілів: «не табличку ж в метро ставити про це!». А що робити зі зміною аудіального досвіду війни? А як проаналізувати готовність/відмову бачити трупи ворогів?
Про що це для мене? Про те, що колективна пам’ять — поле пошуку солідарності та підтримки. І про те, що перші меморіали – це саме розмова. Розмова та порозуміння. Коли нам говорять «зараз не час меморіалів», я можу заперечити, що варто домовитись про те, що ми розуміємо під меморіалом. І не даремно це питання декілька разів порушували учасники розмови: а що ми маємо на увазі, коли говоримо «меморіал»? Для мене під час розмови наново відчулася та теоретична настанова, яку я дуже часто проговорюю: меморіал сьогодні — це не об’єкт у просторі, це люди, які розмовляють між собою.
Наразі пам’ять є скоріш полем спільного пропрацювання досвіду, спільного оплакування, спільного переживання горя та лікування ран. Нещодавно спостерігала (і так, каюсь, долучилася) бурхливу дискусію у фейсбуці про те, що пам’ять є інструментом формування лояльності, тому розумні люди мають не давати собою маніпулювати. Якщо говорити з людьми тут та зараз, можна зі здивуванням відкрити для себе багато іншого. Пам’ять дозволяє лікувати рани. Ми всі потребуємо такого лікування, ми потребуємо розповіді про свій досвід. І це поле спільної розмови, повторюся, і є першим меморіалом. Меморіал — це не матеріальний об’єкт. Це люди, які пропрацьовують досвід та намагаються уявити собі майбутнє. Коли ми говоримо про меморіал, ми нібито подумки стаємо в ту точку історії, коли війна вже завершена та ми маємо право її згадувати. Ні, це не ескапізм. Це робота солідарності та підтримки.
Є ще важлива річ. Те, що меморіал сьогодні це простір розмови людей, не змінює факту, що пам’ять є простором символічного. І саме в цьому просторі людина максимально гостро реагує на символічні речі: на використання певного слова, словосполучення, образу. Важливість символічного простору працює також у підвищенні ролі комунікативної цензури та самоцензури. У розмові про комеморацію люди дуже швидко та різко реагують на тригерні слова. Це зрештою оприявнює й ті розломи в суспільстві, які не є на поверхні.
Спікер говорить про два роки досвіду війни та оговорюється: маю зауважити, для мене війна почалася у 2014 році в Донецьку. Бо знає, що фразу про два роки війни зустрінуть з агресією: а, то для вас з 14 року війни не було? Хоча з контексту абсолютно ясно, про що йдеться. Ми постійно працюємо з самоцензурою, бо знаємо, що слово може спровокувати будь-яку реакцію. Пам’ять є простором, в якому дуже багато больових точок. Хтось і приходить у таку розмову з наміром «влаштувати холодний душ» тим, хто «точно не розуміє». Така людина відстежує, що говорять інші. І йде в атаку з найменшого приводу. Так, одна з учасниць каже: в нашому місті є мурал, присвячений тому, що потопили крейсер «Москва». Відразу отримує відповідь: крейсер не затопили, а знищили, не ображайте військових. Спікерка саме це має на увазі — крейсер не сам втопився, його затопили українські військові. Учасники розмови говорять точно про одне й те саме, але обране слово викликає конфлікт.
Будь-яка розмова про пам’ять є ходінням по мінному полю. Так було завжди, а зараз тим більше. Суспільство знаходиться у стані війни — у всіх просторах. На жаль, пошук ворогів є одним зі способів поратися зі стресом. І нема на то ради.
Так, відразу хочеться згадувати базовий приклад с теорії медіації про апельсин: в холодильнику лежить один апельсин, за який починають запекло сперечатись дві людини. І суперечка завершується рівно в той момент, коли приходить третя та запитує учасників суперечки, навіщо їм апельсин. Виявляється, одному потрібно сік, а іншому — цедра. Всі задоволені, просто треба було спитати: а яка в тебе потреба?
У теорії це дуже красиво. Не так у практиці суспільства, яке перебуває в травматичному досвіді різного рівня інтенсивності протягом десяти років. Нам нема звідки чекати того третього, який прийде та спитає: а що ти маєш на увазі, коли це кажеш? Тому будь-яка ситуація, в якій люди створюють простір спільного пошуку сенсів — безцінна. Для всіх нас дуже важлива розмова, в якій кожен/кожна з нас зацікавлений в тому, щоб зрозуміти, що мають на увазі співрозмовники. І саме така розмова, спільний пошук сенсів людьми, яким важливо розповісти свій досвід та розділити досвід інших, і є першим меморіальним жестом нашого суспільства. Меморіал — це люди, які створюють простір солідарності та підтримки. У реалізації цього жесту важливо не піддатись ілюзії наявності порозуміння, бо магія солідарного пошуку діє так, що можна не помітити тих, хто мовчить, та проігнорувати гострі реакції як прояв індивідуального емоційного стану. Але всі складності — не привід боятись першого меморіального жесту.
