Проще поверить, чем понять.
Проще разочароваться, чем понять.
Проще плюнуть, чем понять.
А. и Б. Стругацкие «Улитка на склоне»
Українське суспільство сьогодні живе наче сомнамбула. Задаються питання, які не отримують відповіді. Очікування вже давно не чекають на реалізацію, а просто залишаються пам’ятником нездійсненним мріям.
Як це – жити після катастрофи?
Таке питання частіше за все викликає асоціації з геноцидом – фізичним винищенням людей. Але геноцид може бути іншого порядку – інтелектуальний, культурний.
Трохи більше місяця тому у московському видавництві «Новое литературное обозрение» побачив світ переклад книги історика Олександра Еткінда «Кривое горе: Память о непогребенных»[1], яка пропонує нам концепцію “горя” як емоційного та інтелектуального стану піздньо-радянського та пост-радянського періоду. Разом з автором ми намагаємося розв’язати коло доволі складних реальних та уявних фактів про життя тих, кого радянська репресивно-каральна система поховала ще при житті, прирікши на “мучене життя”. Об’єднуючи історію та культуральні студії ми бачимо біль, страждання та, як не дивно, фарс як спосіб передачі горя. Дивно, адже фарс так само є частиною нашого повсякдення.
Центральна ідея книги – яскраве текстуальне повторення проблеми пам’яті жертв радянської системи, яка знаходить свій прояв у горі. Воно [горе] у свою чергу визначається автором як “криве” через його невизначеність, темпоральну загубленість, і взагалі – неканонічність. Тому велика увага приділяється саме формам “роботи горя”, яка не підлягає типологізації. Через це книга скоріше нагадує збірку есе, які можна читати окремо і непослідовно.
Однак, не дивлячись на заявлену тематику, головним мотивом книги професора Еткінда все таки є смерть, трудова або трагічна, невідома, бажана. Філософ Олександр П’ятигорський якось відмітив, що філософствування про смерть, внаслідок досить невизначених причин, було і лишається непопулярним, чимось одночасно дуже простим, зрозумілим та відстороненим[2]. Олександр Еткінд так само уникає філософствування про смерть, хоча й описує її у різноманітних конотаціях. Вона, смерть, лишається у тіні пам’яті та екзистенційних митарств, адже “те, що не має кінця – не має сенсу” [3], саме тому Надія Мандельштам акуратно збирає свідоцтва про свого чоловіка, намагаючись відповісти на страшне питання “як він «там»?”.
Автор ніби проводить межу між життям та смертю, причому смерть у ГУЛагу може бути як реальна, так і символічна. Важливим елементом, який описує професор Еткінд, є це саме перебування на порозі смерті, адже воно краде в людини її [смерті] гайдегеріанську цінність, як єдиної речі, що є дійсно приватною. Тому окремо взята проблема смерті Осипа Мандельштама підтверджує тезу Ханни Арендт про те, що смерть у таборі “краде смерть в особистості”, тим самим здавалося що людини ніколи і не існувало[4].
Осип Мандельштам після арешту (1934 рік)
Другою темою книги можна визначити ГУЛаг як максиму мучимого життя та трудової смерті. Тут ми бачимо театр, від “Отелло” 1930-х до “Гамлета” 1960-х, від трагедії до фарсу. Жахливі історії з “щоденників сталінізму” та подвійне горе покоління шістдесятників.
Цікаво, що випадкове попадання в ГУЛаг іноді провокувало створення найкращих текстів, творів та загалом робіт, які були визнані одразу[5] або десятиріччя потому. У такі моменти ми бачимо травму, але не бачимо конкретно артикульованої “роботи горя”. Здається у цьому полягає глобальне питання – ми випадково втрачаємо горе по втрачених роках, які були символічно поховані у таборах.
“Мы меняем души, не тела”[6] – таким рядком з пізнього Гумільова можна визначити те глибоке почуття, яке переживали ті, хто мучився від горя, та ті, які безпосередньо проходили крізь “мучиме життя”.
Досить цікавим є поняття “подвійного горя”, яке розкривається автором у якості одночасної скорботи за невинно убієнними, та глибокого почуття туги за сплюндрованим ідеалам. Серед наведених прикладів проглядається криза недоконаного поховання, яка семантично нагадує сьогоднішній стан України. Хоча про це трішки пізніше.
У книзі Олександра Еткінда описується роздвоєння горя і провини, в яких ми бачимо живих і не до кінця похованих жертв, проте можливо автор упустив третій елемент який з’єднав в собі провину і горе. Йдеться про тих, хто був “замучений реальністю”. Адже мучиме життя так само було фактором повсякденного життя покоління “шістдесятників” і їхніх послідовників, які за щасливим збігом обставин уникли арештів, але зазнали на собі весь жах світоглядної кризи “розриву поколінь”, схожий зі стражданнями Осипа Мандельштама по світовій культурі.
Особисто мені в цій книзі не вистачало кількох персонажів – наприклад цікавими могли б бути рефлексії через творчість Геннадія Шпалікова, якого без сумніву можна назвати одним з найталановитіших людей свого покоління. Цікаво те, що він не шукав мандельштамовську “світову культуру”, але хотів бачити світ через ленінські догми (як його бачили багато українських представники “шістдесятників”[7]), в той час як реальність 1960-70-х загнала його в могилу. І це не “скорботні спадкоємці марксизму”, про які говорить автор цитуючи Жака Дерріда[8], а ті, хто намагався побороти страх “комуністів” перед комунізмом. Ті хто глибоко переживав горе по ідеї.
Таким чином бракуючим елементом книги є інтелектуальне горе, робота якого зазвичай означала “писання в стіл”, затяжні періоди мовчання і прагматичну співпрацю з Партією. Ми бачимо лише презентацію прямих зв’язків творчості і таборів, які стоять на горизонті у вигляді Соловецького монастиря з дерев’яними пірамідами замість цибулинних куполів.
Окремим цікавим елементом «Кривого горя» Олександра Еткінда є те, наскільки сильні і репрезантівні образи підбирає автор, і асоціативність самого “кривого горя” з українськими реаліями.
Сьогодні Україна переживає перманентний “бал жертв”, одночасно відчуваючи “подвійне горе” – скорбота за загиблими людьми і обезкровленими ідеями. Це знаходить вираз у тривалому процесі саморефлексії, в рамках якого кожен житель країни подумки (але швидше online) був на Майдані в “найгарячіші” дні, і вже не може відрізнити реальне життя від власної стрічки Facebook.
В таких умовах спостерігається щоденний абсурд реформ та бездумної “декомунізації” наділяється сенсом за допомогою загальної меланхолії, яка народилася з перманентної роботи горя[9], знаходячи своє відображення у псевдосимволічних маніпуляціях з елементами націоналістичного дискурсу та радянської обрядовості. Фактично це підтверджує максиму Славоя Жижека про те, що активізація націоналістичного дискурсу є засобом захисту від травми і дезорієнтації викликаної втратою “реального” соціалізму[10]. І здається що пережиті і вигадані образи втрат можуть створити умови для створення робочої мережі, центром якої стане нація і горе, і це вже можна буде передавати майбутнім поколінням. Насправді це все лише пустопорожня мішура, а реальність лежить в просторі розмежування минулого і сьогодення, і, таким чином, доведення роботи горя до логічного кінця.
У роботі є цитата австрійського письменника Роберта Музіля: “немає нічого непомітнішого ніж пам’ятник”. І правда, пам’ятник не функціонує в соціальному просторі до тих пір, поки навколо нього не відбувається ритуальних дій[11]. Таким чином виникає питання – чи можливо що ми самі актуалізуємо проблеми наявності радянських пам’ятників, доводячи боротьбу з привидами до абсурду? Хоча це вже спричинило за собою появу алегоричного інтелектуального перформансу…
І театральне життя, вальс протистояння тих хто “за” або “проти”, втрачає будь-який сенс, і набуває обрисів того, що філософ Мераб Мамардашвілі назвав “дурна нескінченність” [12].
Олександр Еткінд показує нам, що революції, у спробі довести дискретність буття, руйнують пам’ятники з єдиною метою – створити “події пам’яті”, які б стали маркерами прощання зі старим режимом, після чого режим вже “здається новим”[13]. Таким чином, доводячи персональне бажання боротьби з “привидами минулого” до масової істерії певні особистості об’єднані у державні інституції не дають завершити “роботу горя”, завершити поховання жертв, і покінчити з “містичним реалізмом”, який став частиною повсякденності. Замість цього ми спостерігаємо архівну боротьбу з вітряками.
Як декілька днів тому слушно помітив письменник Сергій Жадан: “Велика річ – архіви, особливо коли ніхто нічого не пам’ятає”.
P. S. Наостанок хотілося б зазначити проект “Меморіалу”, який здійснює символічне поховання тих, хто покоїтися у безіменних братських могилах радянських таборів, під назвою “Последний адрес”[14]. Ця ініціатива подібна проекту німецького художника Гюнтера Демінга[15] має на меті позначити будинок, у якому жила та чи інша людина до моменту арешту органами НК-ДПУ-НКВС-КДБ. На жаль автор дуже цікавої книги «Кривое горе: Память о непогребенных» Олександр Еткінд серед іншого не говорить про нього.
Напевно, це найкращий спосіб зрозуміти і осмислити горе.
Але зруйнувати і плюнути завжди легше…
“Последний адрес”
[1] Эткинд, А. Кривое горе: Память о непогребенных / Александр Эткинд ; авториз. пер. с англ. В. Макарова. – М.: Новое литературное обозрение, 2016. – 328 с.: с ил. (Библиотека журнала «Неприкосновенный запас»)
[2] Александр Пятигорский. Феноменологическое понятие смерти / Новое литературное обозрение. – № 101. – 2010.
[3] Юрий Лотман. Смерть как проблема сюжета / Studies in Slavic Literature and Poetics. – Vol. 20. Literary Tradition and Practice in Russian Culture. – 1993. – p. 1.
[4] Arendt, H. The Origins of Totalitarianism. – New York: Meridian Books, 1962. – p. 452.
[5] У якості прикладу наводиться робота Євгенія Тарлє «Наполеон».
[6] Гумилев Н. Огненный столп. – Петербург: Петрополис, 1921. – С. 9
[7] Напевно найбільш яскравий приклад: Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. : Видавничий дім “KM Academia”, 1998
[8] Эткинд, А. Кривое горе… – с. 250
[9] Эткинд, А. Кривое горе… – с. 212
[10] Zizek S., Tarrying with the Negative; Kant, Hegel, and the Critique of Ideology. – Durham: Duke University Press, 1993. – p. 202 – 203.
[11] Див.: Вадим Ф. Лурье. Памятник.
[12] Беседа М. Гуревича и М. Мамардашвили. – Театр. – 1989. – № 3. – С. 93.
[13] Эткинд, А. Кривое горе… – с. 234.
[15] Детальніше про цей проект див. : Домініка Ранк. Камені спотикання
