Як ми пам’ятаємо та що таке Подія?

 Навязчивой идеей девятнадцатого века была история – 

с ее темами развития и замедления, кризиса и цикла…

 Нынешняя же эпоха будет, скорее всего,  эпохой пространства.

М. Фуко. Об иных пространствах

…Нельзя ли при помощи усовершенствования 

нашей геометрической интуиции придать научный

 смысл массе более тонких образов и схем, 

которые обеспечили бы отрывочным явлениям 

удовлетворительное качественное истолкование?

Р. Том. Структурная стабильность и морфогенез

Подія як надлам повсякденності

Ми живемо у світі термінових новин де у будь-який момент наша повсякденна рутина може бути порушена віддаленою подією. Події відіграють центральну роль у тому як особистості та суспільства переживають власне буття. Навіть моменти які жоден з нас не може оминути (народження, любов, смерть або війна) частіше за все стають несподіванкою. Відштовхуючись від катастрофічних подій 11 вересня 2001 року, професорка соціології Університету у Вигнанні (Нова школа соціальних досліджень) Робін Ваґнер-Пачіфічі пропонує нам аналіз того, як події з’являються та виокремлюються у загальному потоці повсякденного життя, і як вони, згодом рухаються у часі та просторі. 

Книга «Що таке Подія?» [1] одночасно охоплює декілька дисциплін, систематично аналізуючи процеси виникнення подій, те як вони формуються, отримують простір впливу, протікають та затихають, або, навіть, зникають. Крізь книгу ми дивимося на Подію як на момент розриву тканини повсякденності та бачимо захоплюючий механізм розуміння насичених форм та потоків, від мікро-рівня подій окремого особистого життя, до макро-рівня революцій, терористичних атак та світових економічних криз. Професор Ваґнер-Пачіфічі декорує свій аргумент багатьма прикладами з реального життя та мистецтва, конструюючи їх через звіти, персональні історії, картини, знакові образи, політичні плакати, скульптуру, оповідання які вони генерують та крізь які говорять про своє життя. Те, що за думкою авторки, є камнем заснування подій для окремих людей та суспільств – це ідентичності, соціальні стосунки, та особистий досвід переживання часу та простору. Її книжка дає нам інструментарій як соціальним та політичним істотам що живуть у вирі подій, та як рефлексуючим істотам зрозуміти що стоїть на кону у процесах формування та переживання подій що маркують та визначають наші життя.

Такі події як 11 вересня 2001 року, Велика депресія або Паризька комуна – про які авторці йдеться в книжці – не вписуються у спроби соціології сформулювати загальні закони суспільства. Скоріше за все вони будуть навіть виключеннями з таких законів, і Робін Ваґнер-Пачіфічі надає характеристику природньому «скептицизму щодо того, як події відображують певні стійкі тенденції суспільства». З цієї точки зору книга «Що таке Подія?» може бути прочитана як відступ від типових патернів соціологічних досліджень.

Авторський підхід соціологині пропонує нам сприймати події як розриви (ruptures) у тому, що на перший погляд видається нам звичним, позбавленим думки потоком повсякдення. Для того, щоб краще розуміти чому розривиє тривожними та дезорієнтуючими, ми маємо спершу зрозуміти яким чином людина функціонує у повсякденному житті, яке «нормальна» (тобто нормально немисляча) людина бачить як небагате на події. Тобто подія стає Подією тільки тоді, коли ми відчуваємо або момент її поступової реалізації(emerging) або безпосередньо бачимо розрив(rupture) у тканині звичної повсякденності.

Професор Ваґнер-Пачіфічі описує конкретні історичні Події, але не тільки для того щоб вивчити окремі розривиі, відповідно, їхній вплив на певні суспільства; вона скоріше мобілізує їх як приклади що допомагають артикулювати те яким чином можливо розуміти конструювання Подій par excellence. Центром цього аргументу є твердження, що Події існують тільки у формах їхньої репрезентації. Іншими словами, Події проявляються (існують) у формі їхньої медіації з повсякденністю: через новини, картини, романи і кінофільми, юридичні рішення, утворення нових категорій «ворожих комбатантів», стрічки соціальних медій та меморіали. Авторка робить дуже цікаву інтервенцію на прикладі меморіалів. Вона стверджує, що меморіалізація відіграє централь роль у створенні Подій, таким чином Подія «припікається» на тілі повсякденності. Встановлення пам’ятнику, наприклад, означає присутність зусилля спрямованого на колективізацію пам’яті та пропозиція виокремлення певної Події відносно до звичного потоку подій. Але професор Ваґнер-Пачіфічі пропонує нам альтернативну інтерпретацію, припускаючи що «меморіал є такою ж частиною Події, як і все, що сталося». На її думку меморіали відіграють важливу роль у процесі власне створення Події. Можна сказати, що сам по собі меморіал 11 вересня, або рішення розташувати Ісламського культурного центру біля «Ground Zero» (територія комплексу будівель Всесвітнього торгового центру) так само стосуються Події терористичних атак, як захоплення літаків та руйнування Всесвітнього торгового центру. 

Не варто, однак, ігнорувати те, що ця книга також є дзеркалом такого світу, в якому мислення та дослідження втратили значення казуальних зв’язків, і тому такі терміни як «історія», «рух»і «трансформація»програють новому лексикону «розривів», «вибухів»та «спалахів». Нове сторіччя принесло підвищення зацікавленості до проблеми події у культурній та політичній теорії. Цей підйом можна тільки частково пояснити зростаючим впливом робіт Вальтера Беньяміна та Жиля Делеза, пізніше – Антоніо Негрі, Алена Бадью та, авжеж, новими прочитаннями Володимира Леніна. Ця тенденція, також, має бути історизована як реакція на нову політичну реальність що характеризується миттєвістю новин, медіа-спінами, віртуальними натовпами, хакерством, прихованим державним насиллям, політичними протестами, ракетними ударами з дронів та тероризмом – все це отримує назву «суспільство ризику» [2] або «плинної модерності» [3]. Авторка сама визнає, що її аргумент першочергово народився після події, яку згодом всі називатимуть просто «9/11». Тому вона часто повторює метафору про те, що події стаються несподівано (out of the blue), що відсилає нас до синього безхмарного неба над Нью-Йорком 11 вересня 2001 року та «голубих екранів» які вже за декілька хвилин повідомили весь світ про трагічну Подію – і на цьому голубому небі сяє чорна зірка Події, що застигла за секунду до вибуху.

Категорія події, як видається, канібалізує категорію історії. На мій погляд є підстави для протистояння цій тенденції, оскільки вона, імовірно, спонукає до розуміння процесів та суспільства таким чином, що в підсумку потурає соціальним уявленням які транспонують світ у нескінченний та нестабільний процес розподілений на «події». Навіть більше – «події» ніби утворюють мережу що охоплює всі сфери життя у всіх можливих напрямках. Справжнім викликом є потреба переосмислити темпоральність не під знаком події, але під знаком історії, що б ця категорія не означала у сучасному розумінні. 

Ці проблеми та виклики, власне, є одними з центральних у книзі професора Ваґнер-Пачіфічі. ЇЇ робота виділяється у великому корпусі сучасних теорій події завдяки першочерговому аналітичному інтересу. Це книжка про метод соціальної та історичної інтерпретації. Можна з упевненістю говорити, що авторка надихалася роботами багатьох теоретиків суспільства та історії. Одними з головних «співрозмовників» авторки є професор історії та політології Чиказького університету Вільям Сьюелл[4]та професор історії свідомості Гайден Вайт [5]. Трохи менше книга перегукується з філософами які намагалися вписати категорію подію в онтологію темпоральності буття, передусім це Гегель, Сартр, Вальтер Беньямін та Поль Рікер. Так Рікер отримує належну згадку на початку книги, а Беньямін з’являється вже наприкінці наративу, очікувано у вигляді такого собі «ангелу історії». Тим не менш, згадування цих авторів у декількох реченнях не наближує нас до обговорення істино важливих – для питань сформульованих Робін Ваґнер-Пачіфічі – теорії Поля Рікера про «неминучу наративацію подій» [6] або запроваджене Вальтером Беньяміном поняття jetztzeit [7] (актуальний теперішній час) що є потенційним злиттям агенції, дії та зміни.

Отже, не дивлячись на назву книги, професор Ваґнер-Пачіфічі не намагається віднайти онтологію чи епістемологію події; вона, також, не історизує подію як поверхневу, профану категорію, котра як соціальна або інтелектуальна проблема що виникає у певних періодах та суспільствах, а в інших – ні. Іншими словами – авторка не відповідає на питання що таке подія та яким чином її можна раціонально пізнати; вона скоріше ставить питання про те яким чином влаштовані події. Я вважаю, що її скептицизм до онтологічного та епістемологічного питання є результатом інтуїтивного, але скоріше вірного, розуміння того, що будь-яке детальне дослідження Події має починатися із зізнання що цей термін відноситься до феноменів, які заперечують фундамент буття так само як втручаються у знання. Не дивно, що найяскравіші оповідання про події були складені містиками, теологами, поетами та політичними революціонерами, які були охоплені месіанською силою подій. Ця компанія є рідною за духом авторці, оскільки вона натякає на майже майже містичну складову сили події, при цьому залишаючись вірною прагматиці соціологічного методу, тому детально описує як суспільство та культура вносять свій вклад у конституювання події – це є тією самою напругою аргументу, що пояснює силу її книги. 

Теорія Робін Ваґнер-Пачіфічі, як вказувалося, не є епістемологічною або онтологічною, вона виключно еспірична – події відбуваються. Вони «як здається з’являються несподівано, з пустоти, але мають відбутися для того щоб творити історію» [8]. Аналіз цієї проблеми є однією з найбільших цінностей даного дослідження; він забезпечує варіативну можливість методу та лексики, що дозволяє максимально наблизитися до витоків питання про виникнення поді та інтерпретувати перехрещення постійності та змін, порядку та переходів, структури та агенції, без – як це завжди буває в соціології та історії – можливості структур longue durée (таким як поняття геополітики, суверенітету, символічного порядку тощо) затьмарити нестабільний та революційний характер історії людства.

Отже, «Подія» є означаючим, яке професор Ваґнер-Пачіфічі використовує щоб дотримуватися цього подвійного характеру колективної екзистенції людини. Якщо б авторка більшою мірою спиралася на марксистську теорію, то Подія описувалася б як певний діалектичний знак, і, наслідуючи Вальтеру Беньяміну, вона б говорила про Подію як «діалектичний образ». Фактично, метод представлений у дослідженні і є діалектичним: подія розділяє час, так само як вона утримує темпоральність разом єдиним невичерпним (невимовним) жестом. Або, у більш когерентному поясненні авторки: спочатку Подія є «розривом» (rupture) що виникає з «основи» (ground), або ж вона просто ламає цю «основу», Подія пояснюється нам як хаотичне втручання у порядок речей, що як такий є сконструйованим безліччю реакцій та когнітивних зусиль, які, своєю чергою, притягуються до Події немов до магніту. 

Центральним компонентом методу є «аналітичний апарат» політичного семіозу, що пояснює яким чином стається неочікуване – те що авторка генералізує поняттям «розриву» – крізь процеси «когнітивного та перцептивного апаратів» які «інтегрують розриви у лінійний час, епохальний час, спрямований час, попередньо встановлений (визначений) час (як священний, так і секулярний) тощо» [9]. Завдяки такій інтеграції невиражений «розрив» перетворюється у Подію, яка може бути реабсорбована дискурсом і реконструйована соціальними нормами. Політичний семіозис в цьому випадку має три аспекти: він конституює «розрив» як перформативну подію, прописуючи її агенцію та демонструючи яким чином вона дає життя новим ідентичностям; завдяки своєму демонстративному характеру політичний семіозис знаходить «розриви» у часі та просторі часто посилаючись на певні демонстративні показники (індекси), такі як  тут і там, тепер і потім, наше та їхнє. Врешті, «розриви» ідентифікуються, категоризуються, класифікуються та оцінюються крізь характерну особливість політичного семіозу. Цими трьома засобами потрясіння та кризи інтерпретуються, пояснюються та, врешті решт, перетворюються у історичні події, вписуються у впізнаванні історичні та соціальні форми і потоки, які все одно продовжують нести у собі відбитки того, що не може бути вписано у загальну канву історичного потоку. 

Подія, історія, пам’ять

Трагічні події, насамперед просто події –

буде що згадувати в смутку та безнадії.

С. Жадан

Взявши цю книгу до рук як історик я щиро шукав нового визначення що таке «подія», чим вона відрізняється від «Події» та як можна застосувати цей метод у подальших дослідженнях. Звичайна ситуація коли представники соціальних наук ходять один до одного по методи, прилагоджують їх до своїх об’єктів і називають це все «міждисциплінарність» (при цьому часто не сильно замислюючись над перекодуванням мови з однієї дисципліни на іншу). Однак, якщо б у цій книжці було знайдено те, на що сподівався «гострозорий дослідник» – не було б цієї величезної рецензії. Натомість наведені приклади та спроби авторки помислити значення й місце подій у соціальному бутті та просторі майже природньо підводить нас до розважань про історію та пам’ять.

Зазвичай на історичних факультетах нас вчать відрізняти події від процесів, з упевненістю говорити про «факти» та щоденно повторювати мантру «історія – наука що вивчає минуле людства у всіх його вимірах». Хоча вже пора визнати, що історія займається створенням мов(и), якою можна пояснити як та чому люди вбивають одне одного, і, найголовніше, як так сталося що ми досі не винищили самі себе. Історія не є просто потоком фактів та їхніх узагальнень. Те, як ми її бачимо, визначається також інструментами мислення, які ми використовуємо у процесі дослідження. Історики дивляться на минуле держав та суспільств так само як звичайні люди дивляться на своє минуле – фіксуючи оптику на певних визначних Подіях. Наші шкільні підручники з історії завжди беруть відтинок від Події до Події, але часто вчителям не вдається пояснити чому. Професійній історики використовують подієву пояснювальну модель для конструювання мови, якою можна говорити про вирішальну роль певних Подій. В цей момент за нашими спинами має з’явитися дух Еріка Гобсбаума з книжкою «Сторіччя крайнощів» [10] в руках, в якій він говорить про «коротке ХХ сторіччя», що розпочалося з Першої світової війни та закінчилося розпадом СРСР. Але тут вже виникають труднощі з якими стикається кожен історик (від студента що намагається вчасно подати курсову до професора, який так само вважає дедлайни прокляттям свого існування) – пояснення хронологічних рамок. Наприклад, Стівен Коткін визначаючи хронологію для свого другого тому біографії Сталіна від 1929 року до 21 червня 1941 року [11] не має великих проблем з поясненням «кінцевої» Події, як такої що руйнує певний соціально-політичний порядок (тут ми тактично оминаємо зауваження стосовно того факту, що будь-яка «кінцева» Подія під час зміну фокусу та мови описання може перетворитися у «початкову» вже іншого порядку). Натомість важче сформулювати мову якою можна описати «початкову» Подію тому що вона утворює новий порядок та дає «зелене світло» на всі наступні аналітичні операції у його рамках. Утворюється ситуація ексклаву, коли «початкову» Подію неможливо пояснити мовою тих порядків та структур, які вона сама і утворює. Кожного разу коли соціальні науки говорять про «початкову точку відліку», вони апріорі «вписують» її ту систему, яку вона і створила, «перекладаючи» її на ту саму мову яку вона започаткувала. Зрештою унікальність «початкової» Події губиться, а реферування до неї в рамках мови утвореного нею ж соціально-політичного порядку піддаються міфологізації та цілеспрямованим маніпуляціям. Це відбувається тому що первородним гріхом історії (як, напевно, і будь-якої соціальної науки) є релятивізм. Жоден факт, процес або подія не існує сама по собі. Більш того – ця «свята трійця історичних факультетів» (факт-подія-процес) взагалі має досить сумнівний онтологічний статус, бо напряму залежить від оптики того хто спостерігає, та того хто описує (частіше за все це різні люди розділені, у кращому випадку, роками).

В цьому контексті цікавим видається запропонований авторкою книжки «Що таке Подія?» спосіб говорити про Подію, який передбачає її гомогенізуючий ефект. Припускається, що всі хто спостерігав за терористичними актами 11 вересня 2001 року потрапили у її сферу впливу як «початкової» Події. Так, у семантичній системі подій центральну роль відіграє власне спостерігач, який виконуючи роль глядача, відокремлює щось у якості події, і дає цій події назву та кваліфікацію. Якщо подія може бути вбудована у звичний порядок речей спостерігача – то вона отримує кластерну кваліфікацію, якщо ж подія (або серія подій) не може бути включена у існуючу систему, значить вона(и) змінюють цей порядок речей. Різні спостерігачі можуть знаходитися на різних відтинках спектру сприйняття реальності, що утворилася (або була зруйнована) внаслідок Події, однак ніхто з них не має сумніву у тому що це була власне Подія, після якої була змінена мова інтерпретації повсякдення. Зрештою Подія не має власних хронологічних рамок, вона є моментом після якого можна говорити про світ тільки як пост-Подієвий. Одним з визначальних маркерів впливу пост-Події можна вважати привласнення імені Події певному поколінню. Можна критикувати чи вітати поколіневий метод в історичних дослідженнях (наприклад Теодор Шанін вважає такий метод засобом зрозуміти «куди рухається історія» [12]), але важко сперечатися з існуванням таких конструктів як «покоління 1968 року» (про значення якого, зокрема, багато розважає Тоні Джадт [13]), «останнього радянського покоління» (якому присвячена чудова монографія Олексія Юрчака [14]) або ближчого до нашої реальності «покоління Незалежності». Кожне з названих поколінь не має чітко визначених хронологічних рамок, але є прив’язаним до моменту Події та соціально-політичного фрейму утвореного нею. Власне таким чином, як говорилося вище, «розламні» Події не мають тривалості – вони є моментальними, як і їхні сенси (які взагалі не можуть мати темпоральності). Олександр Філіппов називає такі Події абсолютними, які, природньо, протиставляються відносним. «Існують події, – пише Філіппов – які, так би мовити, не «оточені» іншими подіями та співвіднесені з ними як індукуючи, але неіндуковані… До них відносяться установчі події, як фактичні, так і міфічні, з яких починається відлік хронології історичних подій. Зрештою, до них відносяться сакральні події, тобто такі що мають статус явища трансцендентного у поцейбічному» [15]. Такі Події можуть тільки вкарбовуватись у загальний наратив як визначальні, та створювати монументи самим собі. Вони мають таку властивість яку можна визначити як примусова релевантність, тобто неможливість пройти повз таку Подію, не помітити або не згадати. 

І тут з’являється пам’ять.

Подія що змінює звичний порядок речей фактично «пропалює» тканину повсякдення. Тому між Подією та процесом її осмислення та описання обов’язково виникає пауза – спостерігач відчуваючи нестачу спеціальної мови описання не може дати їй (Події) визначення. Власне тому тільки через три роки після Жовтневої революції було утворено спеціальну комісію для збору та вивчення матеріалів з її історії («Істпарт»). Дистанція почала створювати мову, а необхідність вищої ідеологічної інтерпретації стала поштовхом [16]. Таким чином унікальна (абсолютна) Подія проходить через процес підпорядкування сформульованою нею ж нормативного порядку – ритуалів, патернів, законодавчих актів. І це стосується пам’яті. Релятивізуючи Подію політична влада таким чином позбавляє її (як суб’єкт рефлексі) власної біографічної унікальності. Тобто політична влада нейтралізує Подію виключаючи її з історичної пам’яті: для суб’єктів які діють у даній дійсності історія має або починатися з них, або ними ж завершуватися. Таким чином досягається послаблення (а іноді і прибирання) певних Подій як складових історичних та політичних рефлексій – бо ця Подія в її попередній або апріорній інтерпретації є просто неприйнятною. Таким чином, наслідуючи визначенню Олександра П’ятигорського, «утворюється певний «історичний вакуум», для заповнення якого виконується або відновлення історії з міфу (Октавіан Август та інші римські імператори), або «перекидання» сучасної політичної реальності на історичне минуле» [17]. В цьому контексті можна пригадати спроби радянської влади «модернізувати історію» у 1920-х роках, або звернутися до сучасних практик заперечення та демонізації радянського минулого України через діяльність Інституту національної пам’яті. В останньому випадку, коли процес профанації (іншими словами – десакралізації) Події пройшов майже самостійно і без політичного контролю завершився – позбавлені політичної рефлексії та думки в прогресі дії державного Інституту призводять до реактуалізації та додаткової міфологізації цієї самої Події. 

Загалом, ефект абсолютної політичної влади над Подіями минулого проявляється у тенденції до міфологізації історії, а, іноді, і в тенденції до деісторізації політичної рефлексії. Авжеж, розмови про Події (тобто абсолютні події) завжди будуть слугувати ідеологіям та інституалізації пам’яті, але також вони дають історикам (як і представникам інших соціальних наук) можливість робити вигляд, що релятивізм не усюдисущий в наших теоретичних моделях.

Отже, Подія від початку знаходиться у позиції абсолюту, але за необхідності (яка, наприклад, існує в українському суспільстві) може пройти процес де-абсолютизації: те, що нещодавно сприймалося як унікальне, таке що не має аналогів, перетворюється у щось звичне та рутинне. Відбувається те, що Макс Вебер називає «рутинізація» (Veralltäglichung)[18], тобто регенерація повсякдення. Українські реалії де-абсолютизації Події (радянського минулого) в основному утворює те, що можна назвати «ефектом Шкловського», або «ефектом очуднення». Віктор Шкловський використовує поняття «очуднення» (рос. остранение) для аналізу роману-епопеї Льва Толстого «Війна і мир», пояснюючи через нього як автор бере щось рутинне (наприклад оперу) та зображує це як щось чудне, незвичне, майже неприроднє [19]. Таким чином сьогодні Інститут національної пам’яті абстрагується від Події, надає їй неприродніх макабричних форм, паралельно сакаралізуючи Події «національно-визвольної боротьби українського народу». Однак, більш продуктивним та менш контраверсійним може стати форма де-абсолютизації через апропріацію, або «ефект Стругацьких». Ефект апропріації Події робить протилежне від «ефекту Шкловського» – він перетворює щось загадкове та чуже у банальне та знайоме. Власне як наскрізний герой світів братів Стругацьких Леонід Грабовський у оповіданні «Далекая Радуга», зрозумівши що врятувати людей що залишились на планеті Радуга від нищівних хвиль не вдається, просто виходить на узбережжя, лягає на шезлонг та насолоджувався заходом сонця [20]. Можна надати цьому ефекту більш прозаїчного та реального розуміння. Наприклад, для звичайного львів’янина побачити на вулицях свого міста людей з автоматами, або почути артилерійську канонаду значить стикнутися з Подією, що не вписується у її фрейм повсякденності – працює «ефект Шкловського». Натомість для моєї мами, яка живе у Луганську, стрілянина та дивні люди зі зброєю за більш ніж чотири роки від початку війни є апропрійованою частиною звичного буття – вона сприймає ці події як щось природнє, банальне.

Насправді, подібних «ефектів» рутинізації Події може бути багато і жоден з них не претендує на повноту. Завдяки ним ми можемо хіба визначити межу, що розділяє контексти повсякденних та абсолютних Подій, яким чином їх можна досліджувати та вирішувати. Важливіше те, які питання ставить подієвий аналіз, та як ми можемо боротися з(а) інтерпретації Подій. 

Що нам дає розуміння існування Подій у рутинному повсякденні? Адже вони ламають звичайні казуальні зв’язки та соціально-політичні порядки. Більш того, вони вивершують спостерігача, показують слабкість його теоретичних схем, і, найнеприємніше для нас – визначає наново порядок сприйняття реальності спостерігачем. Однак, і це вже приємніше, саме Події є одними з основ архітектури аналізу для істориків (та інших соціальних наук), даючи нам можливість виконувати вправи з їхньої апропріації або очуднення на тлі суспільства та його пам’яті.