Для марксистської (радянської) філософії було важливим віштовхуватися від (правильної) відповіді на «основне питання філософії», яке, як вважалося, стосувалося співвідношення матеріального й ідеального. На відміну від «єдино вірного» марксизму, соціологія включає в себе дуже різні теорії, які по-своєму відповідають на соціологічні питання. А чи є серед них основне? Днями натрапив на інтерв’ю досить відомого і цікавого російського соціолога Віктора Вахштайна на цю тему[1]. Дуже приємно було знайти підтвердження деяких своїх роздумів та висновків, але так само з дечим і не погодитися.
Віктор Вахштайн відомий передусім як дослідник творчості Ірвіна Гофмана та Бруно Латура, один з важливих його доробків – це упорядкування збірки перекладів «Соціологія речей»[2]. Досить часто в інтернет-ЗМІ можна зустріти його виступи або інтерв’ю з ним на теми, присвячені тому, що таке соціологія[3]. Власне, згадане інтерв’ю – один з прикладів.
Серед відповідей В. Вахштайна мене зачепила одна:
« – Чи існує в соціології основне питання?
– Так! Граничне питання, на яке ми продовжуємо відповідати і сьогодні, Томас Гоббс поставив у 1651 році: чому ми все ще не повбивали один одного? Як можливий соціальний порядок в світі, населеному такими асоціальними істотами, як люди? До Гоббса протягом майже 2 тисяч років вважалося, що людина – суспільна, полісна тварина, що в самій його природі закладена здатність жити в світі з іншими. Гоббс заявляє: нічого подібного, навпаки, ми йдемо наперекір власній природі, погоджуючись на мирне співіснування один з одним. За природою ж своєю людина – антисоціальна тварина. І тим не менш соціальний порядок виникає. Чому? Що робить його можливим, якщо не людська природа?»
Сучасні соціологи не надто часто ставлять питання про людську природу – з часів Огюста Конта вважається, що подібні питання в науці, скажімо так, недоречні. Однак, відома відповідь Карла Маркса: «… Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин». Йшлося про те, що без суспільних відносин немає й не може бути ніякої іншої людської сутності. А самі відносини, відповідно, є продуктом необхідності колективно виробляти те, що людина не може взяти у природи в готовому вигляді.
Інший великий класик, що поставив подібне запитання, – Еміль Дюркгайм з його темою соціальної солідарності. Відомо, що він надихався, серед інших, персоною та логікою Рене Декарта – людини, яка є одним з творців методу науки Нового часу – того, що згодом назвуть ньютоно-картезіанською парадигмою. За логікою Декарта, існування хаосу не викликає запитань, це нормально, але існування порядку – це те, що викликає і потребує відповідей. Приблизно так само розмірковував і Дюркгайм: різні інтереси, конфлікти, війна всіх проти всіх – це нормально, але як можливо, щоби люди співіснували разом, утворюючи якийсь суспільний порядок? І я, викладаючи студентам цю тему, так завжди і кажу – як так сталося, що ми досі не повбивали одне одного? Тому і приємно не лише те, що це питання ще хтось, окрім мене, визнає «основним» (тут навряд чи хтось з соціологів буде сперечатися), а те, що воно висловлене в такій саме формі, як завжди це роблю і я.
Однак, яка ж відповідь на це питання? Воно не було б основним, якби відповідь була одна. Варіант Дюркгейма полягає, наприклад, в тому, що в традиційному суспільстві солідарність забезпечується однорідністю думок (колективною свідомістю), яка є можливою завдяки слабкому розподілу праці – люди роблять і можуть робити приблизно те саме, що і кожен інший, то ж вони є досить подібними за способом мислення, а тому легше сприймають однакові ідеї. В суспільстві сучасному є великий розподіл праці – велика спеціалізація діяльності, тому колективна свідомість майже не діє, але діє чи має діяти усвідомлення взаємної залежності один від одного: я сам не вмію і не можу забезпечити себе усім необхідним, значить, хтось інший мені потрібен, а я йому, тому ми маємо жити відносно мирно.
Як бачимо з прикладів, Гоббс та інші тут ні до чого – що саме вони не мали б на увазі під «людською природою», як би її не трактували – як соціальну чи як антисоціальну, – все одно, люди якось утворюють суспільство (хоча Гоббсу окреме спасибі за уточнення питання), вони вимушені це робити.
Спробую і я дещо додати – моя відповідь буде дещо психологічною. Окрім того, про що говорили Маркс, Дюркгайм та інші, людині потрібно визнання. І отримати його вона може лише в суспільстві та від суспільства. Під визнанням я маю на увазі сприйняття себе іншими таким чином, щоби в результаті мати позитивну самооцінку – більшість людських дій спрямована саме на це.
Але чи не можна досягти цього, «просто» перемігши у війні всіх проти всіх? Тут у мене є дві гіпотези. По-перше, справжнє визнання не може йти від переможених і поневолених – вони зі страху, наприклад, не будуть щирими у своїх словах і вчинках. Тому тут з’являється веберівське поняття легітимності – добровільного підкорення владі. По-друге, задля того, щоби хтось один не зміг перемогти всіх інших, люди створили інститути – певні правила, яким всі мають підкорятися («гуртом і батька легше бити»).
Цікаво, що В. Вахштайн вказує на ще два базових питання соціології: питання про смисл соціальної дії та про форми соціальної взаємодії (посилаючись, відповідно, на Макса Вебера та Георга Зіммеля). Але вони як раз і зустрілися в моїх щойно згаданих гіпотезах: легітимність як окремий випадок смислу соціальної взаємодії та інститути як усталені форми взаємодії. Тобто можна сказати, що останні два питання походять від «основного» та конкретизують його. А чи інші колеги думають так само?
[1] Виктор Вахштайн: «Почему мы до сих пор не поубивали друг друга» // Новая газета. – Выпуск № 105 от 21 сентября 2016
[2] Социология вещей / Вахштайн Виктор (Ред.). – М.: Территория будущего, 2006. — 392 с. — (Университетская библиотека Александра Погорельского). — ISBN 5-91129-025- 1.
