Про феноменологічний погляд на радянське

Про сутність «радянського» будуть ще довго дискутувати. Дуже умовно полярні точки зору можна означити, з одного боку, як інтерпретацію «радянського» як стремління до прогресу, самовираження та соціальної справедливості, а з іншого, тлумачення його як «совку» – бажання отримувати гроші чи інші блага і при цьому нічого не робити, покладати відповідальність за власну долю на державу і вважати її винною за будь-які негаразди, мати таку ситуацію «стабільною», тобто незмінною, наскільки це можливо. Сам СРСР, відповідно, виглядає втіленням чи першого, чи другого. Чи можна якось поєднати ці тези?

Одними з приводів до цих роздумів стали кілька текстів, з якими мені трапилося зустрітися останнім часом. По-перше, це черговий випуск відеоблогу Андрія Портнова про збірку «Повсякденне життя при соціалізмі. Німецькі та російські підходи»[1], по-друге, це останній допис на «Україні модерній» Данила Судина «Сталінський терор і подвійна свідомість»[2] і, по-третє, це онлайн-курс Ярослава Грицака «Вибрані питання європейської історії» на Prometheus’і[3]. Всі вони певним чином додають розуміння «радянського».

Так, наприклад, Андрій Портнов звертає увагу на питання, які, можливо, для історика видаються очевидними, однак, для багатьох інших не є звичними. Більшість (з нас?) свідомо чи ні намагається оперувати простими схемами, де бажано б було добре видно, де «наші» і «не наші», де «добрі» і «погані». Таке чорно-біле сприйняття щодо «радянського», зокрема, призводить до того, що «радянське» або підноситься як щось позитивне, або заперечується як цілком негативне. Відповідно, можемо мати в обох випадках лише героїв або ворогів, решта ж варіантів зводиться до цих двох. Так, наприклад, можна бути або борцем (з режимом, з окупантами тощо), або колаборантом (якщо ти не загинув у цій боротьбі). Водночас реальність складніше, тому автори і рецензованої книги, і блогу ставлять запитання: Чи обов’язково ступінь участі індивіда в структурах режиму виявляє його (індивіда) справжню мотивацію? Чи будь-яке відхилення від норми в умовах диктатури є дисидентством?

Для відповіді на подібні питання можна спробувати феноменологічно описати різні способи ставлення людей до влади і влади до людей за радянських часів. Тоді мали б різні типи індивідуального ставлення – скажімо, «ентузіазм» (наприклад, «догматичний», коли йдеться про підтримку «генеральної лінії» влади, чи «критичний», коли йдеться про «справжню реалізацію» декларованих принципів, навіть проти даної влади), «пасивна підтримка», «переосмислення», «індиферентність», «втеча» (від чого саме? і куди саме?), «боротьба проти режиму» тощо.

Розмаїття подібних типів ставлення відсилає до (повсякденних) оцінок радянського буття – ідей та/або умов життя:

Чи достойними реалізації були ідеї, покладені в основу (хоча б декларативно) радянського проекту? Чи відображають вони ті принципи справедливості, які поділяють люди? Чи був радянський проект реалізований у відповідності зі згаданими ідеями? Чи можлива взагалі його реалізація? Чи припустимими є жертви на шляху досягнення мети? Чи ті жертви, що були покладені на вівтар ідей, були закономірними, чи вони були наслідком випадку або злочину?

Чи були умови життя в Радянському Союзі достатніми для повноцінного життя / виживання / самореалізації тощо? Що взагалі означає «достатні умови життя»? Чи можна пожертвувати умовами життя для збереження відчуття справедливості й власної гідності? Знову – що таке справедливість, гідність, та які взагалі уявлення існують про те, як працює цей світ?

Іншими словами, йдеться про, так би мовити, «ретроспективну соціологію» радянського, яка передбачала б не стільки звернення до результатів соціологічних досліджень тих часів (що саме по собі є надзвичайно цікавим[4]), скільки звернення до повсякденності, оскільки цікавими є не лише оцінки й уявлення як такі, а їхній зв’язок з практичною поведінкою у конкретних історичних, соціальних та біографічних умовах. При цьому плідним видається ґрунтуватися не лише на історичній традиції інтерпретації та досліджень повсякденності (Л. Февр, М. Блок, Ф. Бродель та ін. – таких досліджень стає все більше), а на соціологічній, у якій повсякденність концептуалізується у межах феноменології (Е. Гусерль, А. Шюц, Г. Гарфінкель, І. Гофман та ін.).

Типізації (повсякденні й наукові) могли б виокремити емпіричні типи, яких вочевидь було б більше, ніж у згаданій на початку чорно-білій схемі. Це суттєво б уточнювало розуміння того, чим насправді була «радянська людина». Очевидно також, що одні типи перестали існувати, а інші продовжуються відтворюватися у сучасних умовах.

Якщо ж класифікувати, наприклад, ставлення влади до громадян, то можна припустити, що влада пропонує, як мінімум, два способи взаємодії людей з нею – мобілізація (активне визнання) або пристосування (пасивне визнання). Про різновид останнього, зокрема, пише Данило Судин, посилаючись на Л. Ґозмана та А. Еткінда: людям нав’язується майже цілковита невизначеність норм, у якій єдиним джерелом істини є вождь особисто. Останнє, у свою чергу, провокує страх змін як таких, оскільки будь-які зміни скоріше за все означають переінтерпретацію доктрини, коли будь що чорне може стати білим і навпаки, а тому можна будь-якої миті виявитися ворогом, абсолютно нічого для цього не зробивши. Страх змін, у свою чергу, як наголошує Я. Грицак, є складником традиційного суспільства. Тож протиріччя «радянського» виявляється у поєднанні традиційного («зміни зменшують шанси на виживання») та модерного («зміни необхідні для того, щоб давати раду викликам сучасності»). Таке поєднання у залежності від акцентів формує, умовно кажучи, два типи (радянської) особистості – традиційну та модерну[5][6]. Очевидно, можна виокремлювати й інші.

Якщо ж повернутися до можливих оцінок, то, знову таки, саме феноменологія (зокрема, у найширшому розумінні – як звернення до людського досвіду) має тут допомогти, оскільки оцінка залежатиме від того, яким чином ті чи інші сторони радянської дійсності проявилися у досвіді (говорячи словами Ч. Міллса – у біографії) людей і які акценти внаслідок цього розставляються у дискурсах про «сутність» радянського[7].