Відомий французький соціолог Мішель Маффесолі стверджує, що у наш час люди об’єднуються не так навколо інтересів, як навколо символів – він назвав це «постмодерною солідарністю»[1]. Одним з таких символів є образ революції – звільнення від несправедливості. Безперечно, і розуміння справедливості, і образи революції бувають різні – «Велика французька», «Жовтнева», «Оксамитова», «Кольорова» тощо. Один з них – «кубинська революція» та «Куба»» як поп-культурний та медійний образ[2]. Але мені завжди здавалося, що у ньому є певне протиріччя.
Востаннє це протиріччя з’явилося переді мною кілька років тому. Мені тоді подарували на день народження пляшку справжнього кубинського рому, після чого дуже захотілося заглибитись у те, що Л. Іонін називає «культурною формою» – певний комплекс культурних образів та практик, поєднаних одним стилем[3]. Заглибитися не так як дослідник, а як простий споживач. Я робив собі коктейлі Cuba libre та Mojito, курив сигари Cohiba, які, як кажуть, любив курити Фідель Кастро, поки не кинув палити, дивився фільми «Сім днів у Гавані»[4] та Олівера Стоуна «Команданте» та «В пошуках Фіделя», слухав кубинську музику (переважно Buena Vista Social Club, Danay Suarez та Roberto Fonseca), щось читав та дивився про Кубу.
Це все було приємно, але я усвідомив собі дві речі. По-перше, я не хочу на Кубу. Точніше, я не хочу зустрічатися з реальністю – мені цілком достатньо образів. Реальність завжди різна й неоднозначна. З одного боку, життєрадісність, з іншого, політичні утиски, з одного боку, розкіш для туристів, з іншого, бідність. Нехай казка залишається казкою, принаймні для мене. Це важливо – чи не про це писав Маффесолі?
По-друге, Куба позиціонує себе переважно як місце для розваг і відпочинку – пляжі, напої, музика, клуби. Суцільне споживання. Але хвилинку, Куба – це ж «острів свободи»! Місце, де романтизована по всьому світу революція перемогла споживання, яке, власне, й спричинило до великої несправедливості, яку кубинці захотіли перемогти. Ось воно – протиріччя, яке не давало мені спокою. То як ці дві речі можуть поєднуватися?
Якщо бути раціональним та реалістичним, то і одне, й інше, – цілком логічні речі. Пошлімося, наприклад, на Мануеля Кастельса, який говорить про те, що для того, щоби певні географічні регіони мали змогу щось заробляти, вони мають, по-перше, бути включеними до глобальної економіки, а по-друге, вибудовувати власний локальний образ як конкурентну перевагу[5]. Тобто навіть досить ізольована донедавна Куба не могла вижити без іноземних туристів, а тому мусила продукувати власну екзотику. Яку? Про це вже сказано: з одного боку, революційну романтику, з іншого, стильне споживання. Іншими словами, і антибуржуазна риторика, і буржуазне дозвілля – образи для економічного позиціонування себе. Тобто – маркетинг.
Але як це може поєднуватися на рівні образів, на рівні дискурсу, на рівні сприйняття себе? Це ж нібито речі, які не можуть бути поєднані?
Але в мене з’явилася одна гіпотеза щодо цього. Річ у тому, як саме сприймається робота: або вона – тяжка праця задля задоволення примх приїжджих буржуїв, або – цілком творче самовираження задля створення настрою, визнання та самоповаги. Якщо маємо справу з другим варіантом, то все стає на свої місця: тільки ти, твоя майстерність можуть зробити такий коктейль, таку музику, такий настрій. А тому робота стає не «експлуатацією пролетаріату», а задоволенням від професійної самореалізації. Чи не це було бажаним наслідком кубинської революції і є тим, що надихає інших?
Який висновок з цього можна зробити для нас? Як мінімум, про те, що реальність, навіть «образна» та «уявлена» трохи складніше й цікавіше дискурсивних схем та стереотипів. І, можливо, має сенс краще міркувати про протиставлення або поєднання цінностей[6]?
[1] «Постмодерна солідарність», про яку М. Маффесолі пише у своїй головній роботі «Час племен: Занепад індивідуалізму у масовому суспільстві» (Maffesoli M. The Time of the Tribes. The Decline of Individualism in the Mass Society / M. Maffesoli. – London : SAGE Publications ; Thousand Oaks, New Delhi, 1996), характеризується існуванням соціальних об’єднань («племен»), що виникають як об’єктивація певних символів, які ототожнюються з спільним досвідом, долею, стилем життя тощо. Саме наявність цих конститутивних для групи символів, відрізняє постмодерну солідарність від форм цілеспрямованого об’єднання для задоволення потреб: «Причинність і утилітаризм не можуть пояснити схильність людей до всякого роду об’єднань. Незважаючи на прояв егоїзму і приватні інтереси, існує щось, що їх цементує, забезпечує їм стійку спадкоємність. Можливо, джерело цієї стійкості слід шукати в спільності почуття. Залежно від конкретної епохи це почуття може бути звернене до віддалених і в силу цього не настільки привабливих ідеалів, або до цілей, більш близьких і тому, більш привабливих» (Маффесоли М. Околдованность мира или Божественное социальное / М. Маффесоли ; пер. с фр. И. И. Звонаревой // СОЦИО-ЛОГОС. – М. : Прогресс, 1991. – С. 277). В цьому можна побачити доволі очевидні паралелі з «уявленими спільнотами» Бенедикта Андерсона (Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Б. Андерсон. – К. : Критика, 2001).
[2] Тут і далі я жодним чином не маю претензій на опис «реальної» Куби «як вона є», а говорю виключно про образи.
[3] Ионин Л. Г. Социология культуры / Л. Г. Ионин. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Изд. дом ГУ ВШЭ, 2004.
[5] Кастельс М. Реконструкция социального смысла в пространстве потоков [Электронный ресурс] / М. Кастельс ; пер.с англ. В.В. Вагина // Urban Sociology. – Режим доступа : //les-urbanistes.blogspot.com/2009/05/blog-post_14.html.
[6] Маючи на увазі, наприклад, протиставлення «виживання» та «самореалізації» Р. Інглехарта (Див., наприклад: Инглхарт Р., Вельцель К. Модернизация, культурные изменения и демократия: Последовательность человеческого развития. – М. : Новое издательство, 2011).
