Нині ми багато говоримо про колективну та індивідуальну провину, згадуємо Карла Ясперса, риторично питаємо про те, чи Путін влаштував геноцід у Бучі, чи Путін скидав авіабомбу на Маріупольський драмтеатр. Щиро не можемо зрозуміти, чому європейські культурні інституції так наполегливо намагаються посадити в одну дискусію українців та росіян та терпляче пояснюють українцям, що цивілізованість вимагає відійти від концепції колективної відповідальності, що неможливо прагнути європейської інтеграції та використовувати поняття «ми» та «вони». Ви ж знаєте, що вороги приміряються, почніть вже зараз про це думати. Водночас інші (зокрема, і в Росії) жахаються, намагаючись уявити, чи українці зможуть колись пробачити. У третьому поколінні? У четвертому? Ніколи?
На тлі цих нескінченних розмов я згадую людей, які думали про пробачення в контексті зовсім інших подій. Які пробачали — або не пробачали. А нащо нам ще знання про минуле, ніж для того, щоб перевіряти свої відчуття сьогодні?
Свого часу мене не просто здивував, а й спантеличив жест пробачення з боку жінки, яка пережила експерименти доктора Менгеле. Ева Мозес Кор, яка народилася в 1934 році в Румунії, зрештою разом з родиною опинилася в Аушвіці. Її разом з сестрою-близнючкою Міріам відібрали для генетичних експериментів Менгеле. Виживання в цьому експерименті — диво. Жах ситуації полягав й в тому, що було зрозуміло – якщо не витримає та помре одна з них, іншу відразу «ліквідують» як «непотрібний матеріал». На момент звільнення Аушвіцу Ева з Міріам виявилися єдиними хто вижив зі всієї родини. Після війни Ева переїхала до Ізраїлю, а згодом до США. У США вона почала вивчати долю інших дітей, які стали об’єктами експериментів Менгеле, та створила організацію «CANDLES: Children of Auschwitz Nazi Deadly Lab Experiments Survivors», яка мала за мету зокрема й боротьбу проти дезінформації щодо Голокосту.
Найдивовижніше в діяльності Еви — вона пробачила тих, хто скоїв проти неї злочин. Після смерті сестри в 1993 році Ева поїхала до Німеччини, де проголосила, що пробачає злочинців. Вона особисто зустрічалася з нацистським медиком Гансом Мюнхом. Я знаю цю історію багато років, але кожного разу, коли я її перечитую, в мене волосся стає дибки: я не уявляю, як це можливо.
Але зараз я не про власні емоції, а про обґрунтування, яке Ева Кор дає своєму жесту. Чим є для неї пробачення. Вона проговорила це дуже чітко та раціонально. І до цього важливо дослухатись.
Перше, на чому наголошує Ева Кор — прощення не є забуттям. Прощення не є виправданням дій нацистів чи інших злочинців. Концепція пробачення Еви Кор нічого не говорить нам про злочинця. Все, що вона робить, стосується жертви та її потреби звільнитись від болю, який їй завдали. Питання справедливості відокремлене від питання пробачення. Прощення жертви не є підставою для амністії.
Що є важливим для мене в контексті питань, які я ставлю собі зараз: Ева твердить, що кожна людина може прощати тільки від свого імені. Ніхто не може прощати від імені тих, хто вижив в Голокості. У цьому немає ані заклику «робіть так само!», ані засудження тих, хто від пробачення відмовляється.
Ще один дуже важливий акцент від людини, яка пробачила невимовне: коли хтось перебуває у ситуації прямої загрози своєму життю, єдиним питанням є виживання. Виживання та прощення не йдуть поряд. Ми можемо прощати тільки тоді, коли насильство припинено, а жертва є в безпеці та потребує зцілення.
Чим є пробачення для Еви Кор? Для неї це спосіб повернути собі силу на гідність. Ми стаємо жертвами проти нашої волі, твердить Ева, коли хтось, хто має владу, позбавляє нас спроможності володіти своїм тілом та розумом. Це змушує нас відчувати безсилля. Свідоме рішення вибачити спричиняє зцілення, звільнення та повернення втраченої сили. А ще Ева Кор була впевнена в тому, що прощення може запобігти майбутньому насильству. Це був її досвід. Вона змогла. Це суто індивідуальний жест, який є продуманим та здійсненим з перспективи саме цієї людини.
Сьогодні я згадую не тільки Еву Кор, жест якої мене водночас надихає та спантеличує. Нещодавно виданий в ist publishing переклад книги В.Г. Зебальда «Повітряна війна і література» перезавантажив в полі моїх рефлексій фігуру Жана Амері, іншого Holocaust survivor. Зебальд ретельно препарує внесок Амері в післявоєнну дискусію про те, що треба плекати гуманізм та залишити минуле минулому. І цей внесок геть не був примирливим.
Пробачення для Амері неможливо через базову неможливість відшкодування жертві того, що з нею трапилось: «Той, хто став жертвою, залишається нею назавжди». Особистий досвід руйнування створює для Амері його спосіб говорити про жертв — в його текстах немає абстрактних розповідей про жертв. Вони завжди конкретні.
Амері робить жест, протилежний жесту Еви Кор та демонструє непритлумлений ресентимент. Ресентимент, пише Амері, «прицвяшує кожного з нас до хреста зруйнованого минулого, висуває абсурдні вимоги обернути незворотне навспак, зробити подію такою, що не відбулася». Моральна правда полягає не в готовності до примирення: «Йдеться не про залагодження конфлікту, а про його розкриття».
Дивовижним чином позиції Еви Кор та Жана Амері виявляються дзеркальним відображенням одна одної. Це спроба зробити подію такою, що не відбулася. Ева Кор відмовляє кату в праві впливати на своє життя, відмовляє йому у владі позбавити її контролю над своїм тілом та розумом. Вона може добровільно прийти до злочинця, який конає від жаху та відчуття провини, та сказати йому, що вона прощає. Амері з його стратегією, яка не дає проявитися ні співчуттю, ні жалю до самого себе, проголошує свідомий ресентимент з його вимогою обернути незворотне навспак. Для них обох розповідь жертви — це індивідуальний голос, який неможливо «масштабувати» в колективне висловлювання. Обидва нічого не забувають. В їхніх жестах позиція злочинця взагалі не важить — Амері не вірить в спокуту (в кращому випадку це може мати телеологічний сенс, що для Амері нерелевантно), Кор наголошує, що їй взагалі не йдеться про ката. Кор розриває коло спроб обернути незворотне радикальною декларацією пробачення, Амері — самогубством.
Отже, коли хтось поставить Еву Кор як приклад радикального пробачення, можу відповісти, що навіть це не є діалогом між колишньою жертвою та колишнім злочинцем. І її прихід до нациста можливий не тому, що її запросила третя «нетравмована» сторона, яка бореться «за все хороше проти усього поганого». Це її особисте індивідуальне рішення, в якому кат не є учасником. Вона рухається не абстрактними міркуваннями про «спільне благо», а особистим бажанням повернути жертві гідність.
І останнє. Коли спеціалісти з гуманізму та нормальних цінностей м’яко дорікають українцям за відмову сісти в одну дискусійну панель з представниками іншої держави, які «теж жертви», нагадаю настанову Еви Кор, яка змогла неможливе: виживання та прощення не йдуть поряд.
