Васілій Віталійович Шульгін народився у Києві в січні 1878 року і був правником. Проте уславився не як правник.
1907 року Шульгіна було обрано депутатом Державної думи, і відтоді він відомий своїми російськими націоналістичними поглядами, підтримкою царської монархії, амбівалентним ставленням до євреїв (з одного боку, юдофобія, з іншого боку — критика дій уряду під час справи Бейліса). Уславився тим, що під час Лютневої революції 1917 року саме він, Ю переконаний монархіст, як представник Думи прийняв зречення царя Ніколая ІІ від престолу. Шульгін був одним з організаторів та ідеологів антибільшовицького Білого руху у 1917-1922 роках.
Після вимушеної еміґрації 1920 року Шульгін став жертвою спецоперації ҐПУ (Государственного политического управления): його заманили на територію Радянського Союзу. Побувавши з фальшивим паспортом на імʼя Едуарда Шмітта в Києві, Москві та Ленінграді, Шульгін написав книгу «Три столиці» (1927), яку без його відома відредагувало те ж ҐПУ і яка внесла суттєве сум’яття у російське еміґраційне середовище. Коли справа розкрилася, Шульгін відійшов від політики та знову еміґрував — цього разу з Франції до Югославії, де продовжував писати для різних еміґрантських газет, виявляючи дедалі більшу прихильність до фашистської та націонал-соціалістичної ідеології.
Коли 1944 року до Югославії увійшла Червона армія, Шульгіна виявила радянська спецслужба і через Угорщину доправила до Москви. Тут у 1947 році він був засуджений до 25 років увʼязнення за антирадянську діяльність. У 1956 році за амністією Шульгіна звільнили, і відтак він мешкав у місті Гороховець Владимирської області, писав мемуари та інші праці. У 1960 році він отримав однокімнатну квартиру у місті Владимирі, а наступного року став гостем на ХХІІ зʼїзді Компартії Радянського Союзу у Москві. Прагнучи використати його вплив на російську еміґрацію, радянські спецслужби підбили його на написання книги «Лист до російських еміґрантів» (1961). У книзі Шульгін, «натхненний» відвідинами різних місць СРСР (зрозуміло, рекомендованих для оглядин КҐБ), доходить висновку, що результати, досягнуті радянськими комуністами, абсолютно необхідні російському народу і є порятунком для всього людства.
З життя Шульгін пішов в лютому 1976 року. Він залишався монархістом, але виправдовував більшовиків. Вони, на його думку, «на свій лад прославили ім’я російське, …як ніколи раніше».
А ще Шульгін відомий своїм ставленням до українського питання. Іван Дзюба назвав його «класиком українофобії». Справді, Шульгін ніколи не вживав слів «українці» і «Україна» (лише «малороси» і «Малоросія»). Він вважав, що української нації не існує, а Малоросія є органічною частиною Росії.
Цікаво, що в родині Шульгіних не всі ставились до «українського питання» так, як Василь Шульгін. Так, його двоюрідний брат Яків Миколайович Шульгін співчував соціал-демократії (через що родина Василя Шульгіна з ним не спілкувалася) і підтримував український рух. Наприкінці життя Яків Шульгін віддав весь свій скромний стан на видання літератури українською мовою.
Усі троє синів Якова Шульгіна брали активну участь в українському русі, а старший, Олександр, став міністром закордонних справ Української Народної Республіки. Рідна сестра Якова Миколайовича Віра Миколаївна Шульгіна вийшла заміж за українського педагога та громадського діяча Володимира Науменка, і відтак, як і її рідний брат, стала на «українські позиції»
Був у біографії Шульгіна один дотепер мало відомий і недостатньо відрефлексований епізод. Йдеться про брошуру «Аншлюс и мы» («Аншлюс і ми»). Вона вийшла друком у Белграді у 1938 році. Це був саме той рік, коли Адольф Гітлер окупував і приєднав Австрію до Німеччини. До речі, планів своїх він не приховував, написавши про необхідність поглинання Австрії ще у книзі «Моя боротьба».
Отже, у 1938 році нацисти просто поставили світ перед фактом «мирної аґресії». І цього ж року зʼявляється брошура Шульгіна «Аншлюс і ми». У брошурі Шульгін порівнює гітлерівський аншлюс Австрії до Німеччини з Переяславською Радою 1654 року. Він вважає, що це — приклади добровільного об’єднання двох раніше розділених відгалужень одного народу в єдину державу.
Шульгін запевняє, що гетьман Богдан Хмельницький у січні 1654 року реалізував нацистське гасло «Ein Volk! Ein Reich! Ein Führer!», тобто «Один народ! Одна країна! Один вождь!».
Ось що пише Шульгін: «Хмельницький возз’єднав два російські народи, північний і південний, єдиний російський народ. Ein Volk! Гетьман обʼєднав велику Русь і малу Русь в одну державу. Ein Reich! Батько Богдан поставив на чолі обох російських народів одного вождя: царя. Ein Führer! Таким чином, Адольф Гітлер у 1938 році повністю повторив те, що зробив Богдан Хмельницький ще у 1654 році. Але є й різниця: Гітлер поєднав у собі дві особи — і гетьмана, і царя… Це єдина різниця між двома аншлюсами. У решті вони представляють разючу подібність. І ця схожість знаменна».
Шульгін переконаний слова мають значення: «При світлі аншлюсу, можливо, теоретичні прихильники одного Reich’a зрозуміють, нарешті, те, що давно чітко знають самостійники, тобто люди, які практично домагаються поділу Росії на два Reich’a. Поки є ein Volk, два Reich’a можуть бути тільки явищем тимчасовим».
І тут Шульгін вмикає конспірологію: «Українцям їхніми керівниками було свого часу дано певне завдання: розірвати єдину Росію на два Reich’a! Талановиті виконавці чужих накреслень, вони дуже добре засвоїли, що така установка є ефемерідом, поки два Reich’a не спираються на два Volk’a. Тому з такою пристрастю та завзятістю вони прагнуть створити ці два народи: український та російський. У разі успіху, тобто якщо ці два народи «таки так» будуть зроблені, установка «два Reich’a» обіпреться на серйозний фундамент. Якщо ж буде дві Reich’a, але один Volk, дві держави, але один народ, то цей останній, рано чи пізно, зламає штучні кордони держав, ці умовні паркани з митниць, віз та поліції; зламає і зіллється в одне органічне національне тіло, як на наших очах злилися Австрія та Німеччина, хоча їх поділяла вікова історія самостійного існування».
Тут виникає питання: а чого це у Шульгіна у переддень Другої світової війни виникло таке гостре хвилювання? Чому йому так важливо, щоб і надалі росіяни і українці залишались в одній державі і залишались «одним народом»?
Шульгін передбачає, що в період ліквідації більшовизму нацистами «може статися земельний грабіж споконвічно російських територій». У перекладі нормальною мовою ці слова означають, що нацисти можуть здійснити «благодійний жест» і повернути українцям їхні землі. Повернути тоді, коли, за словами самого Шульгіна, «ослабне аркан, що захопив захід і південь Росії». Шульгін так і пише — «аркан». І цей «аркан» слід зберегти, щоб українці називали себе не українцями, а росіянами, свою мову називали не українською, а південноросійською, малоросійською, а найкраще — просто російською.
Саме це у своїх публікаціях на історичні теми пропаґує другий президент Росії, військовий злочинець Владімір Путін і його. Найбільше вони говорять про те, що росіяни і українці — «один народ», хоча при цьому планомірно нищать частину цього «одного народу», тобто українців.
Понад те, Путін і ідеологи російського нацизму повторюють те, про що написав Шульгін у своєму памфлеті: «Ніхто інший, як Ленін, був першим… хто прокламував незалежну «Українську» республіку». Цілком ймовірно, що у ХХІ столітті Росія почала свій «аншлюс» (захоплення Криму і Донбасу) саме через 360 років після Переяславської Ради, тобто у 2014 році і через 60 років після включення Криму до складу України.
Безумовно, Шульгін викривлено тлумачить історичну Переяславську угоду. Проте важливе не це і не його сумнівне трактування нацистського аншлюсу. Важливий ключовий акцент його міркувань.
На думку Шульгіна, вирішальним чинником у відносинах між Північною і Південною Руссю (тобто між Росією й Україною) була національна свідомість і малороси мають (чи повинні мати) всеросійську свідомість. Саме тому вони неминуче повинні тягнутися до злиття з Північчю. Так само як австрійські німці нібито (хоча насправді обставини аншлюса березня 1938 року не були аж такими однолінійними) прагнули до об’єднання з нацистським Райхом. В такому разі тимчасове політичне відділення російського Півдня від Півночі, наприклад, унаслідок чужоземної окупації не матиме довготривалого значення.
«Але, — пише Шульгін, — якщо росіяни стануть українцями, справу Олександра Шульгіна буде виграно… до нового російського ренесансу, а його, можливо, доведеться довго чекати».
А ось якщо росіяни будуть росіянами, а українці українцями, то «колесо історії» провернеться назад і трапиться найстрашніше для Шульгіна: Північна Росія знову стане, чим вона була перед Богданом Хмельницьким, тобто Росія буде зведена «до рівня Московщини».
Ось головна небезпека для Шульгіна і його послідовників у путінській Росії. У 1938 році російський монархіст Шульгін боїться, що Гітлер може відділити Україну. Логіка така: «…Якщо Гітлер «відбере Україну», він вчинить не лише незгідно з Богданом Хмельницьким, а й усупереч самому собі, як творцю недавнього аншлюсу. Чому? Тому що він не тільки не з’єднає північ з півднем, як було у випадку Австрія — Німеччина, а навпаки — він відірве південь від півночі. Мені видається, це безперечно: Гітлер повинен зрадити сам собі, щоб зробити те, що йому дещо передчасно нав’язують».
То що ж робити в такій ситуації? Шульгін пропонує шукати розвʼязання проблеми на шляхах термінології: імʼя, «що його південь Росії носить у більшовиків, тобто «Українська республіка», це ім’я має бути зметено, як і багато іншого, більшовицького. Вмита святим Хрещенням дитина має отримати нове ім’я».
Це імʼя Шульгін запозичує із ХVII століття — «Велике князівство Руське». На його думку, «за словами Україна та Велике князівство Руське ховаються два різні шляхи. Україна є засіб і спосіб навіки відокремитися від решти російського народу. Велике князівство Руське є шлях до майбутнього… аншлюсу».
Це князівство Шульгін пропонує включити до складу відродженої Російської держави: «Якщо в останній відновиться монархія, цією провінцією буде, на правах намісника, управляти той, кому буде перевірено титул: Великий Князь Руський (Якщо візьмуть гору республіканські устремління, керувати півднем Росії буде Гетьман Великого князівства Руського). Отже, і з цього погляду Велике князівство Руське є двері зручні».
Отже, Шульгін дає такий собі політичний life hack, щоб уникнути проблем з будь-якими спробами виокремлення України, навіть в рамках нацистської парадигми. Проте, як показала історія, Гітлер і не думав якось виокремлювати Україну. Як відомо, спроба українських націоналістів-прибічників Степана Бандери 30 червня 1941 року проголосити у Львові відродження Крайового державного правління була нещадно придушена. Переслідуванням було піддано іншу фракцію українських націоналістів — прибічників Андрія Мельника.
Сам Шульгін, який спочатку захоплювався італійським фашизмом і бачив відмінність цього фашизму від націонал-соціалізму, невдовзі став неґативно сприймати всі крайні форми націоналізму. Всі, крім російського.
Наприкінці життя він публічно проспівав осанну комуністам, але в душі залишився тим, ким насправді був, тобто російським монархістом. Це підтвердили зйомки документального фільму «Перед судом історії» на початку 1960-х років. Ця замовна стрічка мала підтвердити, що біла та інша політична російська еміґрація зазнала краху, а от справа Леніна і його нащадків живе і розквітає. У фільмі Шульгін вів діалог з таким собі «радянським істориком» (його роль грав актор, а за сумісництвом співробітник КҐБ). Фільм відзняли, але у кінотеатрах він демонструвався лише три дні. Занадто непохитним у ньому був старий монархіст. Ґенерал КҐБ Філіп Бобков (куратор згаданого кінопроекту) прокоментував це так: ««Шульгін чудово виглядав на екрані і, що важливо, постійно залишався самим собою. Він не підігравав своєму співрозмовнику. Це була людина, яка змирилася з обставинами, але яка не зламана і не відмовилася від своїх переконань. Поважний вік Шульгіна не дався взнаки ні на роботі думки, ні на темпераменті, не зменшив і його сарказму. Його молодий опонент, якого Шульгін вʼїдливо і зло висміяв, виглядав поруч із ним дуже блідо».
Це чудова оцінка не лише інтелектуальних здібностей Шульгіна, а й цілої доби його життя, повʼязаної, як декому здалося, з переоцінкою цінностей. Російські імперські цінності, як довів Шульгін і як підтверджує путінська Росія, девальвації не підлягають.
