21 лютого 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест. У 2006 р. Фундацією ім. О. Ольжича біля нього вмонтовано також три плити, напис на центральній із яких запевняє, що впродовж 1941-1943 рр. в окупованому Києві було вбито 621 члена ОУН(м) і саме Бабин Яр «став їм братською могилою». Натомість на бічних плитах перераховано лише 62 загиблих (далі для зручності називатиму це «списком 62-ох»), імена яких ідентифікував тогочасний директор Фундації ім. О. Ольжича Сергій Кот[1]. Попри періодичні акти вандалізму, пам’ятний хрест із тими ж написами зберігся до цього часу [2]. Як виглядає, жодних подальших досліджень із доповнення та уточнення «списку 62-х» не проводилось, хоча теперішній голова ОУН Богдан Червак (наступник багаторічного провідника ОУН(м) Миколи Плав’юка) в одному з нещодавніх інтерв’ю запевняв: «Сьогодні ми знаємо поіменно 459 членів ОУН, які разом з Оленою Телігою та її чоловіком Михайлом загинули в Бабиному Яру. Ці прізвища і псевда викарбувані біля пам’ятного хреста» [3]. Менше, ніж за півроку до цього сам Червак оприлюднював той же «список 62-ох» без жодних змін [4]. Тоді ж його вкотре опублікував і Кот [5].
.jpg "Пам'ятний хрест жертвам ОУН(м) у Бабиному Яру")
Пам’ятний хрест жертвам ОУН(м) у Бабиному Яру
Незмінно 32-им у цьому списку фігурує Созонтій Пиндуляк (за іншими версіями – Піндуляк або Пендуляк). З доступних публікацій про нього можна дізнатись не так багато. До Києва прибув у складі Буковинського куреня, при чому був у ньому чотовим [6]. Згодом, як і багато інших прибулих буковинців, Пиндуляк вступив до 115-го охоронного батальйону поліції порядку, де також зайняв командну посаду [7]. Подальша його доля не така зрозуміла. За одними даними, він був у групі офіцерів-буковинців 115-го батальйону, які «пропали» після арешту СД у травні 1942 р. [8]. За іншими, його таки розстріляли, але без прив’язки до Бабиного Яру [9].
Виявляється однак, що жодна з цих версій не відповідає дійсності. Працюючи в Архіві управління СБУ в Рівненській області, мені вдалося виявити архівно-кримінальну справу на Созона Дмитровича Пендуляка [10]. Він був затриманий 22 листопада 1944 р. і утримувавя у в’язниці № 4 в Рівному. Його справу розслідував відділ по боротьбі з бандитизмом управління НКВС Рівненської області.
Матеріали справи дають дуже мало інформації про життєпис Пендуляка до осені 1941 р. Народився він в 1911 р. у місті Садгора (нині в межах Чернівців), закінчив школу псаломщиків і працював у церковному хорі, був одружений та мав сина [11]. У 1940 р. перебував на зв’язку в НКВС у Чернівцях під агентурним псевдонімом «Чорний» [12]. За його словами, влітку 1941 р. намагався долучитись до РСЧА, аби не залишатись під румунською окупацією, але йому відмовили, позаяк був псаломщиком, тобто неблагонадійним [13]. Наскільки свідчення Пендуляка про цей період життя відповідають дійсності встановити важко. Імовірно, що вже тоді він мав відношення до діяльності підпілля ОУН(м), але не говорить про це ані слова. Так само йому вдалося приховати свою приналежність до Буковинського куреня, обмежившись загальним твердженням, що прийшов до Києва «разом з іншими» у жовтні 1941 р., при цьому визнав свою службу в 115-му охоронному батальйоні [14]. У ньому він перебував на посадах командира взводу та заступника командира роти, забезпечував охорону різних об’єктів – аеродрому, кондитерської фабрики, машинобудівного заводу [15].
Поліцейські зі 115-го охоронного батальйону у Києві, 1942 р.
На початку серпня 1942 р. Пендуляка було заарештовано СД. Він пояснював це тим, що «займався перепродажем продуктів харчування» [16]. Дійсно, звіт СД про ситуацію в Києві за липень-вересень 1942 р. вказує на значні масштаби «чорного ринку» та спекуляції продуктами, що не дивує з огляду на голод серед міського населення. Паралельно у цьому ж звіті відзначалось про боротьбу проти активу ОУН(м): «В останній час у Києві було заарештовано кілька чинів 115-го і 118-го охоронних батальйонів; їх звинувачували в радикально-націоналістичній пропаганді в рядах цих військових частин. У них знайдені картини із зображенням символів руху Мельника і брошура під назвою «Наша ціль». В цій брошурі йде мова, між іншим, що тільки за допомогою збройної боротьби можна вигнати окупантів з України» [17]. Загалом арешти і навіть страти серед особового складу 115-го батальйону не були рідкістю – в тому ж серпні 1942 р. перед строєм повісили кількох поліцейських [18]. Проте Пендуляка серед них не було. Після арешту він кілька місяців утримувався у в’язниці, а з листопада 1942 р. – в Сирецькому виправно-трудовому таборі [19]. В’язнів використовували на різних роботах у місті, зокрема Пендуляк працював на тому ж машинобудівному заводі, що його раніше охороняв [20]. В ув’язненні він перебував більше року, допоки у вересні 1943 р. не почалась евакуація Сирецького табору. Пендуляк зумів втекти з ешелону під Васильковом, там дістав для легалізації робочу картку і вирішив просуватись на захід. На певний час він зупинився в селі Богдашів Здолбунівського району, де 24 листопада 1943 р. зустрівся з підпільниками ОУН(б) і в результаті приєднався до районної боївки СБ, отримавши зброю та псевдо «Буковинець» [21]. «У в’язниці мене німці мене сильно били і морили голодом. Я поклявся помститись їм і з бажанням взявся за роботу в СБ» – пояснював Пендуляк пізніше на допиті [22]. Його завзяття було належним чином оцінено і вже за три місяці він зайняв посаду заступника коменданта боївки. У травні 1944 р. його перевели до районної боївки СБ, що діяла в сусідньому Мізоцькому районі, а з жовтня, за завданням районного політреферента Адама Сокола-«Остапа», доручено провести мобілізацію коней, підвід та пошук зброї для потреб УПА. Завершити діяльність в цьому напрямку він не встиг через затримання [23].
На допитах Пендуляк подав інформацію про багатьох підпільників ОУН(б) та розповів про кілька десятків відомих йому випадків вбивств осіб, запідозрених у співпраці з радянськими спецслужбами. Зізнався, що сам в грудні 1943 р. у селі Арестів Здолбунівського району задушив шістьох фольксдойчів, при чому зробив це «із задоволенням» через жадобу помсти, а в лютому 1944 р. там же розстріляв двох радянських партизан [24]. Крім того, був причетний до здійснення вбивств 26 осіб на території Мізоцького району: «Я приймав участь в їх арешті, охороні арештованих при конвоюванні, а після розстрілу приймав участь в закопуванні тіл» [25]. Свідчення Пендуляка про цей період виглядають цілком достовірними. Принаймні частково їх підтверджує його безпосередній керівник – районний референт СБ Андрій Олейничук-«Чорнота», заарештований у лютому 1945 р. [26].
Пендуляк нагадував слідчому про свою агентурну роботу в 1940 р., що не чинив спротив при затриманні і тоді ж вказав на деякі відомі йому криївки, заявляв про готовність показати й інші. «Якщо мені збережуть життя, то виконаю все, що мені накажуть, щоб повернутися знову зі шляху звіра, в якого перетворився, на шлях чесної людини» – запевняв він [27]. Однак такого шансу не отримав. 20 грудня 1944 р. його було засуджено до вищої міри покарання і за тиждень повішано в селі Глинськ Здолбунівського району [28].
Довідка про страту Пендуляка від 24 квітня 1945 р.
Загалом життєпис Пендуляка, який за три роки встиг побувати і колаборантом, і жертвою, і учасником спротиву, і винуватцем насилля, є яскравим прикладом того, що німецька дослідниця Таня Пентер окреслює як «комплексність воєнних біографій» – відмову від звичних одношарових біографічних трафаретів, особливо, коли йдеться про людську поведінку в екстремальних умовах Другої світової війни [29].
При цьому не виникає сумнівів, що ім’я Пендуляка зайве в мартиролозі Бабиного Яру. Можна було б подумати, що це всього лише одинока прикра помилка. Однак проблематичність «списку 62-ох» нею не обмежується. Вже працюючи над даним текстом, я звернув увагу на Романа Фодчука – 53-го у списку. Чому його ім’я опинилося на пам’ятному хресті в Бабиному Яру зрозуміти важко. Фодчук, на відміну від Пендуляка, був досить відомою в середовищі ОУН особою. Племінник письменниці Ольги Кобилянської, він вважався «взірцевим воїном Української Національної Революції». У 1941-1942 рр. Фодчук служив перекладачем у вермахті на Східному фронті. Офіціоз ОУН(м) «Наступ», що легально видавався у Празі, в номері від 26 квітня 1942 р. вмістив некролог, в якому чітко описувались обставини його загибелі, що не мали жодного відношення ані до Бабиного Яру, ані до нацистських репресій загалом: «З першого дня війни бере участь у поході проти совєтів, як перекладчик при штабі батальйону. У військовому однострою переходить цілу Україну аж до Ростова. Звільнений вже фактично з війська гине 5.ІІІ. на передніх позиціях на відтинку Донецького басейну тяжко ранений у голову й рамя» [30].
Випадки Пендуляка і Фодчука вказують на потребу сумлінного дослідження дійсних обставин загибелі й інших осіб зі «списку 62-ох», а якщо сумнівів, що принаймні частина із них була вбита таки в окупованому Києві немає (як от стосовно подружжя Теліг чи Володимира Кравченка), то локалізації достеменних місць страти та поховання. Це видається особливо актуальним в зв’язку зі створенням Меморіального центру жертв Голокосту «Бабин Яр», що планується вже за чотири роки.
У публікації використано світлини з АУСБУ в Рівненській області та відкритих джерел.
[1] Кот С. Бабин Яр: українська пам’ять// Українське слово. – 2015. – № 7. – С. 11.
[2] Пам’ятний знак-хрест загиблим членам ОУН(м), 1992 р.
[3] 21 лютого 75 років тому в Києві розпочалися розстріли підпілля ОУН, – Богдан Червак [4] Голова сучасної ОУН: звинувачення ОУН у Голокості – це зневаження українців
[5] Кот С. Бабин Яр: українська пам’ять// Українське слово. – 2016. – № 9. – С. 4.
[6] Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність, 1918-1941-1944. – К.; Чернівці, 1995. – С. 112.
[7] Там само. – С. 122, 178.
[8] Архів ОУН у Києві. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 440. – Арк. 21; Дуда А., Старик В. Буковинський курінь… – С. 112, 122.
[9] Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. – Париж; Філадельфія; Дітройт, 1956. – С. 407; Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни або «Здобудеш українську держави або загинеш в боротьбі за неї». – Торонто, 1991. – С. 82; Войновський П. Моє навище щастя. Спомини. – К., 1999. – С. 267.
[10] Саме як «Пендуляк» він підписувався в матеріалах справи, тому надалі в тексті послуговуватимусь цим написанням.
[11] АУСБУ в Рівненській обл. – Ф. 4. – Спр. 1041. – Арк. 5-5зв.
[12] Там само. – Арк. 13.
[13] Там само. – Арк. 13, 29зв.
[14] Детальніше про 115-ий батальйон див.: Дерейко І. Від колаборації до резистансу: діяльність 115/62-го українського батальйону шуцманшафту на теренах Білорусі та Франції в 1942-1944 рр.// З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2003. – Вип. 20. – С. 179-193; Дуда А., Старик В. Буковинський курінь… – С. 120-124; Пасічник Ю. Українські 115 і 118 курені в боротьбі з совєтською диверсією (Уривки із щоденника з 1941-1944 рр.)// Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА. – 1957. – № 7-10 (78-81). – С. 9-12.
[15] АУСБУ в Рівненській обл. – Ф. 4. – Спр. 1041. – Арк. 13, 20зв.
[16] Там само. – Арк. 29зв.
[17] Київ очима ворога: дослідження, документи, свідчення/ Упорядн. Л. Легасова, О. Лисенко, І. Ковальчук. – К., 2012. – С. 222-223, 237.
[18] Архів ОУН у Києві. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 440. – Арк. 21, 29; Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 5. – Спр. 55730. – Арк. 113-114, 118-119; Дуда А., Старик В. Буковинський курінь… – С. 124.
[19] Детальніше про Сирецький табір див.: Евстафьева Т. Сырецкий концентрационный лагерь// Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы. – К., 2004. – Кн. 1. – С. 171-187.
[20] АУСБУ в Рівненській обл. – Ф. 4. – Спр. 1041. – Арк. 29зв.
[21] Там само. – Арк. 20зв-21.
[22] Там само. – Арк. 13.
[23] Там само. – Арк. 10-11, 29зв-30; Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 2. – Спр. 160. – Арк. 63.
[24] АУСБУ в Рівненській обл. – Ф. 4. – Спр. 1041. – Арк. 13, 21-21зв, 30.
[25] Там само. – Арк. 22.
[26] Там само. – Спр. 17071. – Арк. 10, 38зв.
[27] Там само. – Спр. 1041. – Арк. 12-13.
[28] Там само. – Арк. 32-33, 35.
[29] Penter T. Die Ukrainer und der «Große Vaterländische Krieg»: Die Komplexität der Kriegsbiographien // Die Ukraine: Prozesse der Nationsbildung/ Hrsg. von A. Kappeler. – Köln; Weimar; Wien, 2011. – S. 335-348.
[30] Посмертна згадка // Наступ. – 1942. – № 17 (142). – С. 5.
