Зазвичай у цьому блозі я пишу про речі, пов’язані з українським діаспорним життям. Але цього разу дещо, на перший погляд незначне, захопило і не відпускає мене кілька днів. Це знак, що варто таки розповісти. Як на людину, яка мешкає в Канаді, не надто стежу за тутешніми новинами, особливо тепер, коли мене поглинули події в Україні. Так спорадично, коли ґуґл помічник мені підготує підбірку канадських новин, то перебіжу очима. Цю історію важко було оминути, усі основні медійні ресурси про це кричать. Йдеться про скарги слухачів однієї з радіостанцій на композицію, яка вже встигла стати однією з найбільш повторюваних у різдвяних ротаціях. “Baby, It`s cold outside” — пісня в оригінальному виконанні Естер Вілямс та Рікардо Монтальбана у фільмі “Донька Нептуна” (1949), відзначена Нагородою Кіноакадемії. Автор – бродвейський композитор Френк Лоесер, який написав її як дует для себе та дружини в якості особливого подарунку для гостей на вечірці в середині 1940-их рр. Виступ мав бути заключою частиною вечора, на що натякав текст пісні. Згодом її переспівуватимуть сотні разів виконавці від Доллі Партон до Леді Ґаґи аж до листопада 2018 року, коли її раптово забанять на одній радіостанції в США. Цю ініціативу швидко підхопила Канада і одразу три найбільші радіотрансляційні гіганти викинули її зі своїх плейлистів.
В усіх обґрутуваннях щодо такого несподіваного негативного рішення зазначають, що, мовляв, слова пісні є образливими не лише через сексистське прочитання ґендерних ролей, але також, через натяки на примус до інтимності та сексуальне насильство. Прослухала пісню разів 10 лише за сьогоднішній ранок і, відверто кажучи, вона таки неоднозначна (тобто, справді може бути прочитана дуже по різному), але ні чим не гірша за сотні інших, а порівняно, наприклад, з піснею “Comfortable place”, з якою роками асоціювалася кожна плитка шоколаду в Україні, таки доволі цнотлива. Сюжет — це розмова пари, де чоловік продовжує наполягати на тому, щоб жінка залишилася, попри її неодноразові заперечення. Вона: “Я мушу сказати ні, ні, ні”, а він: “Ти проти, якщо я підсунуся ближче?”
То дійсно, що такого в цій конкретній пісні?
Канаду, загалом, можна вважати феміністичною країною. Тут в повсякденному житті доволі рідко зустрінеш неетичні, образливі, стереотипізовані коментарі чи жарти стосовно жінки, толерантне ставлення до іншої людини тут частина щоденної культури. Можна припускати, що така толерантність має у свой основі щось інше — байдуже ставлення до чужого життя (справ, орієнтацій, преференцій), зосередженість на собі, яке притаманне розвинутим економічно державам. Нерідко також можна почути (найчастіше з уст еміґрантів), що оця північноамериканська ввічливість і повага такі ж штучні, як і тутешня посмішка, що це не внутрішня позиція, не переконання, а наслідок тиску правових норм і певних суспільних груп. В даному випадку, мабуть, головне, що це діє. Спостереження останніх днів не захитали мою певність щодо цього, а радше вкотре переконали в тому, що проблематика прав жінок, зокрема, категоричне засудження будь-яких форм насильства ніколи не повинні виходити з порядку денного. Навіть, коли здається, що мети вже досягнуто.
Історія формування законодавства щодо сексуальних злочинів в Канаді порівняно недавня. Лише у 1999 році відбувся гучний судовий процес S.B.Ewanchuk v Her Majesty The Queen (о, таки вдалося це пов’язати з українством!). Cправа, яка згодом стала основним навчальним кейсом для поколінь студентів-юристів і одним із правових прецедентів у канадському кримінальному праві, стосувалася виправдання насильних сексуальних дотиків суддями кількох інстанцій, які покликались на знаний в північноамериканській правовій системі принцип implied consent (ймовірна згода). Тобто, судді не побачили складу злочину через відсутність явних (!!!) вказівок на те того, що жінка була проти: хоча вона неодноразово казала “ні”, але не зупинила нападника, не втекла і тд. Цікавий факт: суддею апеляційного суду, який ухвалив рішення на користь Еванчука, був онук найвідомішої канадської суфражистки Неллі МакКланґ, яка серед іншого відстояла право жінок засідати в Сенаті (історія, відома як “Persons Case”). Така собі іронія долі. В цій історії ще один показовий аспект. Апеляційний суд ухвалює рішення більшістю голосів і переважно справа не йде далі до найвищого суду Канади, хіба що серед суддів відсутня згода і один із них стає в опозицію до рішення більшості. Такою особою стала Кетрін Фрейзер (українка з походження, яка про це неодноразово і відкрито заявляла), суддя того ж апеляційного суду. Вона написала розгромне рішення, де доводила провину Еванчука через обґрунтування підстав для визнання складу злочину в сексуальному насильстві щодо жінки, а також, через розкриття поняття стереотипного світогляду, який стоїть на заваді об’єктивності правосуддя. Тоді ж на законодавчому рівні було прописано, що у справах щодо сексуального насильства немає ймовірної згоди, неоднозначності, є згода, або її відсутність (принцип “відсутність “так” означає “ні”). До речі, одне з найбільш відомих і цитованих тверджень згаданого рішення звучало майже іронічно: “Ні” не є сигналом старатися дужче”, що віддалено звертає нас до сумнозвісної пісні. Аргументи Фрейзер, згодом, стали основою справи у найвищому суді, де Еванчука врешті визнали винним.
Усе вище написане є ще одним ключем до розуміння того, як будувалася культура поваги, наскільки глибоко проблематика прав жінок осмислюється у цій країні. Це ілюстрація чутливості щодо питань будь-якого насильства над людиною, зазіхань на честь та гідність (саме про це йшлося судді Фрейзер, яка вперше представила насильне схиляння до сексу як злочин проти людської гідності). Хотілося б сподіватися, що ця свідомість настільки глибока, що це не змінить чергове коливання політичнного маятника і медійні спекуляції.
Втім, моєю першою реакцією на новину про пісню було здивування, десь навіть обурення. Мовляв, яким чином може когось образити текст, написаний у зовсім іншому світі, в інших обставинах. Логіку таких заборон можна звести до абсурду. Доведеться вилучити масу книг, фільмів, може навіть деякі твори мистецтва. І якщо вже цілком щиро, мене бентежать ініціативи першочергово спрямовані проти дискримінації, репресій, зловживання, які врешті через свою радикальність перетворюються у те, проти чого спрямовані. У довколафеміністичному дискурсі таких доволі.
Крім того, це ж якої низької думки треба бути про людей, щоб припускати, що вони не зможуть зрозуміти сенс тексту в правильний спосіб, думала я, продовжуючи переглядати вранішні новини. І тоді натрипила на окремі коментарі прихильників усе тієї ж пісні, масові висміювання, блазнювання на тему сексуального насилля, образи в бік жінок, які були його жертвами і навіть вихваляння власними “подвигами”. І врешті, до мене дійшло: у світі, де таке можливе, де ще є мільйони адептів трампізму чи путінізму, у реальності, де потрібно застерігати споживачів про небезпеку використання посудомийної машини, якщо всередині людина, мабуть таки слід заборонити пісню із неоднозначними словами, які можуть бути використані як інструкція до дії. А якщо зовсім серйозно, головна ідея того, чому питання неоднозначності текстів якоїсь пісні раптом набуло значимості, а рух metoo сягнув таких масштабів криється у тому, що десятиліття знеособлення жінки, яку трактували як засіб, як об’єкт легітимізували насильне схиляння до сексу, експлуатацію, зґвалтування. Це усе стало нормами життя. І подібні рухи – то стосіб заявити, що нічого нормального в цьому немає, відкривати правду про весь жах з цим пов’язаний, проговорювати непроговорене, розуміти і чути. Чути більше, ніж політизовані гасла в цій війні сенсів. З останнім в Канаді часом такі ж проблеми, як і деінде.
То чи я вважаю слова пісні дошкульними? Ні! Але чи я коли-небуть була жертвою сексуального насилля? На щастя, ні.
