“Мовчання” в назві цієї книжки символізує змісти, витіснені з української суспільної свідомості у сферу колективного несвідомого, і це переміщення, слідуючи за фройдівською думкою, стає причиною появи соціальних травм, трансльованих у культурних практиках. Я вважаю, що ця травма, пережита українським суспільством під впливом тоталітаризму та його посттравматичних симптомів, що після краху совєтської імперії проявилися у низці наративів, політичних, економічних, соціальних і культурних досвідів, належить до центральних соціокультурних проблем, що властиві й іншим країнам колишнього східного блоку, будучи водночас однією з найзанедбаніших дослідницьких царин сучасних українських студій – і вдома, і за кордоном. Драматичні події, що мали місце в Україні від кінця 2013 року – Революція Гідності, анексія Криму та війна у східноукраїнських реґіонах – трагічним чином оновили й активізували цю проблему. Вони продемонстрували, в який спосіб неопрацьовані / притлумлені травми тоталітарного гніту – особливо часів Другої світової війни, коли екстремальний вплив двох тоталітарних режимів – совєтизму та нацизму – накопичилися в Україні, якоюсь мірою симбіотично позначаючись впродовж майже всього повоєнного десятиліття. Цей вплив певним чином “проклав шлях” для конфлікту в соціальному просторі сучасної України, в якій царина пам’яті стала початком для імплементації неоімперських ідей путінської Росії. У цьому аспекті я вважаю свою книжку скромним внеском до актуальної дискусії в Україні, що намагається знайти відповіді на питання про те, що складає суть і специфіку процесів, феноменів і механізмів емансипації української культури від тоталітарного та посттоталітарного домінування – совєтського спадку, того, якої форми набуває досвід українства нині, і які процеси й механізми справляють вирішальний вплив на цю форму? За якими метафорами, символами, фігурами, наративами й дискурсами криється її досвід і який імаґінарій її зумовлює. Однак у цій розвідці мене цікавить не дослідження культурної репрезентації травми, а аналіз творів культури як каналів передачі досвіду, що виявляють ознаки травми Відсутнього. Прийнятий мною афективний дослідницький підхід має на меті уможливлення ефективнішого розуміння українського минулого, того, як українці облаштовують і реалізують свої взаємини з минулим, що ґрунтується на тому, за допомогою яких критерів і оцінок вони це роблять, і що мотивує їхні дії, внаслідок яких українське суспільство перебуває на такій, а не на іншій стадії історичного розвитку. Тому я вирішила, що предметом мого дослідження, який характеризує обрану тему, будуть артворки (Б.Л. Еттінґер): літературні тексти (проза, драматургія), квазілітературні тексти (есеї), а також кіно, фотографія та культурні події, що у значущий спосіб схоплюють психологічний стан деколонізованого / детоталітаризованого українського організму (й індивідуального, й колективного) воднораз із суттю феноменів і процесів, які формують культурну ідентичність цього організму (в масштабі макро та мікро), що після краху Совєтського Союзу постав перед потребою впоратися не лише з солідним спектром численних викликів, що з’являлися щодня як наслідок нових реалій епохи трансформації, відкриваючи Україну безпосередньому впливу глобалізованої імперії, але й також водночас зі спадком складного минулого – колоніального ХІХ і тоталітарного ХХ століття. Я трактую ці твори як специфічні культурні, соціальні й мистецькі лабораторії (у розумінні Бруно Латура) – в яких українські творці представляли ті теми, проблеми й питання, що залишаються проблемними для найновішої української культури та українського суспільства загалом, – для експерименального дослідження з поглядом на їхнє сприйняття. Я запроваджую для аналізованих творів оптику деколоніальної революції і, особливо, трансґресивної сили перформативності, що міститься в ній, призводячи до появи правд, основою яких є не буття, а колоніальність буття, “колоніальна травма” (у значенні, яке їй надав Вальтер Міньйоло). Інакше кажучи, я намагалася ідентифікувати ці творі в українській культурі та літературі, що, зважаючи на їхній деколоніальний потенціал, містять сценарії перформативного опрацювання травми Другої світової війни та її посттравматичні симптоми з періоду системної трансформації після 1991 року. Інтенцією таких досліджень було бажання змінити панівне в сучасних українознавчих студіях переконання про те, що посткомуністична травма лише примножувала негативні впливи на українське суспільство та культуру. Метою мого дослідження було довести, що парадоксальним чином, на додачу до очевидних соціокультурних наслідків, посттоталітарна травма також спровокувала чимало позитивних впливів, включно з найважливішим – “примушенням” українців до перевизначення своєї ідентичності (колективної та індивідуальної) перед лицем війни з російським аґресором, однак набагато ґрунтовнішого, ніж 1991 року і пізніше, 2004 року, під час Помаранчевої Революції), яку в символічному плані слід вважати входженням українського суспільства на стежку свідомої деколонізації, тобто епістемічної, політичної й етичної деколонізації. Іншими словами, використовуючи психоаналітичну термінологію, я розглядаю цей момент як початок опрацювання посттоталітарної травми і поступового привласнення болісного колоніально- тоталітарного спадку.
Психоаналітичні концепції травми Зиґмунда Фройда мали вирішальне значення для моєї розвідки, як і вибрані постфройдівські ідеї – насамперед думки Жака Лакана. Також важливими для мене були ідеї, що виростали з трансдисциплінарного коріння найновішої психології, філософії, антропології, соціології, історіографії і культурології в широкому розумінні нарівні з відповідними етичним, афективним і перформативним поворотами, а отже, трендами, що складають дослідження травми. Зокрема, я посилаюся на праці Ніколаса Абрагама і Марії Торок, Домініка ЛяКапри, Кеті Карут, Маріанни Гірш, Брахи Л. Еттінґер, Джил Беннетт та інших.
Моя монографія складається зі “Вступу”, трьох аналітичних розділів і фінальної частини. У першому розділі під назвою “Меморіальна He-story. Павло Ар’є і Володимир Лис” я аналізую травму Другої світової війни і спроби її опрацювання в сучасному українському суспільстві з точки зору чоловічого досвіду, створеного письменниками-чоловіками. Своєю чергою в другому розділі під назвою “Меморіальна Shy-story. Марія Матіос і Оксана Забужко” я досліджую жіночі досвіди й емоції, пов’язані з Другою світовою війною і їхнє значення в якості травматичного меморіального спадку для ідентичності сучасних українських поколінь, що його жіноче письмо намагається скерувати у слушному напрямі. А третя частина книжки – “Their story? Our story? Голокост” – звертається до єврейського досвіду Другої світової війни, який до першого десятиліття ХХІ століття був витіснений з української культурної пам’яті. У цьому розділі, на додачу до роману Каті Петровської “Мабуть Естер” як контекстуального підмурку, я звертаюся до фотографій, що документують Голокост єврейського населення в київському Бабиному Яру. В останньому розділі монографії, який я вважаю своєрідною кодою моїх досліджень, аналізується травма нинішньої війни на Донбасі, яка переплітається з травматогенними досвідами Другої світової війни, повоєнної епохи і періоду трансформації після 1991 року. Ілюстративним матеріалом для моїх роздумів у цій частині є культурні події, що відбулися в українському суспільному просторі після київського Євромайдану 2013-14 років, есеї Івана Дзюби, фільм “Донбас” Сергія Лозниці, фільм Ігоря Мінаєва “Какофонія Донбасу” і проза Володимира Рафеєнка.
ЗМІСТ
Аґнєшка Матусяк, Авторське слово до українського видання………………….9
Вступ …………………………………………………………………………………………………11
Меморіальна He-story. Павло Ар’є і Володимир Лис ……………………………..38
Меморіальна Shy-story. Марія Матіос і Оксана Забужко ………………………..62
Their story? Our story? Голокост ………………………………………………………….125
Заміст закінчення……………………………………………………………………………….162
Напередодні нової війни: Майдан 3.0 ………………………………………………….163
Донбас: моя любов…моє життя, моя смерть, моє воскресіння……………….185
Бібліографія………………………………………………………………………………………..257
Summary……………………………………………………………………………………………..296
Іменний покажчик………………………………………………………………………………..302
Аґнєшка Матусяк – професорка Вроцлавського університету, докторка гуманітарних наук, завідувачка Центру транскультурних посттоталітарних студій на філологічному факультеті Вроцлавського університету (Польща). Наукові інтереси: історія російської та української літератури XX століття, постколоніальні, деколоніальні, посттоталітарні та ґендернії студії, а також історія та культура українських євреїв. Шеф-редакторка наукової серії «Вроцлавські посттоталітарні студії», а також наукових часописів «Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia» (Вроцлав) та «Між. Полоністично-українознавчі наукові студії» (Київ-Львів-Вроцлав). Стипендіатка Українського наукового інституту Гарвардського університету (2013).
