Як (не) варто уявляти Русь

У наукових і популярних текстах “Київську Русь” часто змальовують як єдину державу-монархію, що простягалася від Карпат до Волги і від Балтійського моря до степів Надчорномор’я. Згідно з цим образом “Київську Русь” населяв “єдиний народ”, що був спільним предком усіх східних слов’ян, тобто українців, білорусів і росіян. Такий погляд на історію Східної Європи Х–ХІІІ ст. сформувався в
історіографії Російської імперії і Радянського Союзу. Він спирався на фундаментальний російський історичний міф, за яким давня Русь була прямим попередником Московського царства та Російської імперії. Московську державу заснували князі-нащадки давніх Рюриковичів, а панівною релігією було православне християнство, яке прийшло на московські землі з Києва у період “Київської Русі”. Ці два факти стали основою російських претензій на увесь давньоруський спадок включно з назвою “Русь”, від якої утворено сучасне “Росія”.
Ця історична концепція також вплинула на термінологію. У російських текстах досі використовують те саме слово на позначення як давньої Русі та її населення, так і сучасної Росії та росіян. Звідси походить аналогічна практика в європейських мовах до сьогодні.
Окреслене розтиражоване уявлення про середньовічну Русь не відповідає сучасним науковим висновкам. “Київська Русь” не була політичним цілим, це не була національна держава, її не населяв “єдиний народ”, але політичне і культурне ядро Русі лежало на українських землях.
Ідея про політичну єдність Русі Х–ХІІІ ст. є інтелектуальним конструктом. Від початку ХІХ ст. у Російській імперії стали з’являтися великі історичні синтези, першою з яких була “Історія держави Російської” історика Миколи Карамзіна. Він і його наступники уявляли руську ранньосередньовічну державність подібно до тієї, у якій вони самі жили. Цілком свідомо або слідуючи традиції, історики наділяли Русь рисами модерних держав. Цей спосіб мислення добре видно вже із побудови речень. Вислови на кшталт “Русь уклала союз з…”, “зовнішня політика Русі”, “Русь здійснила / зробила…” і т.п., що рясно трапляються в літературі, передбачають образ Русі як інституції, держави у модерному розумінні.
У той же імперський час народилася тричленна модель руської історії, яка в різних формах відтворюється до сьогодні. Згідно з нею Русь на початку, у Х–ХІ ст., була цілісною монархією на чолі з “великим князем київським”. Це була доба її “розквіту”. Потім настала друга фаза. Держава розпалася на провінції, ослабла і занепала, та врешті (саме через роздробленість) була підкорена монголами у ХІІІ ст. Незважаючи на політичну роздробленість, населення Русі нібито зберігало етнічну, мовну і культурну єдність та “прагнуло” до возз’єднання. Далі, на третій стадії такого наративу, центр тієї самої руської держави нібито перемістився зі зруйнованого Києва до Москви, правителі якої взялися відновлювати цілісність монархії. Відповідно до цієї схеми лінія історичної спадковості пролягає від “Київської Русі” до Московії і Росії, а українська історія подається як її маргінальне відхилення. Нескладно побачити, що цей тенденційний образ минулого використовується у нинішній загарбницькій війні Росії проти України. Фундаментом такого образу є концепція “Київської Русі” як єдиної держави. Проте, аналіз середньовічних джерел переконує у її помилковості.

Держава “Київська Русь” – це абстракція. Ані такого терміна, ані інституції, яку можна було назвати “Київська Русь”, в Середньовіччі не існувало. Головними суб’єктами політичної історії Східної Європи на північ від степів з кінця Х ст. були “Рюриковичі” – фактично нащадки князя Володимира Великого, що зробив християнство панівною релігією в своїх володіннях близько 988 р. Декілька
століть цей рід тримав тут політичну монополію. Але панування Рюриковичів не передбачало монархії (єдиновладдя). Право на владу мали усі представники роду, котрі складали найвищий соціальний стан – князів. Кількість князів постійно зростала, родинні зв’язки ускладнювалися, доводилося періодично ділити підвладні території, вести безкінечні переговори, у тому числі й за допомогою зброї.
Уявлення про особливий статус “великого князя київського” як глави держави, що мав якісну перевагу над рештою князів, не має достатніх підтверджень. Воно виникло на початках ХІХ ст., коли імперська історіографія намагалася описати Русь як “нормальну” монархічну державу. Насправді окреслення “великий князь” вживається у джерелах ХІ–ХІІІ ст. рідко, “великий князь київський” – взагалі в одиничних випадках. Руські князі знали поняття “старшинства” (сеньйорату).
Старшинство могли пов’язувати з віком, належністю до старшого покоління та володінням Києвом. Причому далеко не завжди київський князь був старшим чи сильнішим за інших. Нерідко “старших князів” було декілька.

“Старші князі” були лідерами кланів, а не верховними правителями, що панували над провінційними магнатами. Політична культура Рюриковичів не знала відомого вже тоді на Заході “королівського” статусу, який би якісно піднімав особу чи династію над загалом вищої аристократії. Тогочасна Русь не знала обрядів коронації чи помазання. Не було поняття, яке би передбачало належність усіх “руських” земель до єдиної “Корони Руської”. Київ ХІ–ХІІІ ст. вважався найстаршим і найпрестижнішим престолом, головним спадком Рюриковичів і центром їхнього династичного домену. Але це місто складно назвати столицею (власне, столицею чого?).
За ХІ–ХІІІ ст. влада руських князів залишалася персональною, а не інституційною.
Їхні взаємини були побудовані на родинно-свояцьких зв’язках і особистих домовленостях. У ХІІ–ХІІІ ст. князівський рід настільки розгалузився, що перетворився на окремі регіональні клани. Чи мали усі ці клани відчуття родової єдності? Чи вважали себе єдиною династією? Аналіз джерел схиляє до негативної відповіді на ці питання. Князям Волині, наприклад, були значно ближчими польські князі з роду П’ястів, з якими їх єднали тривалі й тісні сімейні зв’язки, аніж далекі рязанські князі на сході.
Пізній династичний міф Московського царства розглядав Рюриковичів як одне ціле, а звідси виводив права московських правителів на усі колишні володіння цього роду. У модерну добу відбулася етнізація цього міфу. Ідея про династичну єдність “всієї Русі” (тобто володінь Рюриковичів) була переосмислена як єдність етнічна і використана у російській “націоналізації” історії Русі.
Насправді Давня Русь, як і вся середньовічна Європа, не знала модерного поняття національної держави. Джерелом влади в руських землях не був “народ”, а кордони князівств не визначалися межами розселення окремих етносів. Правлячий рід, що уособлював руську державність, мав скандинавське коріння.

Однак, починаючи з Володимира Великого, князі мали щодалі більш змішану кров через династичні шлюби. Впродовж життя вони переміщувалися між різними підвладними землями, розмовляли кількома мовами, мали різне за походженням оточення. Як вищий стан, вони чітко відрізняли себе від решти суспільства. Тому їхня етнічність (у сучасному розумінні) у принципі не піддається визначенню.
Історію простору, над яким панували Рюриковичі, часто уявляють як еволюцію від єдиної великої держави часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого до окремих шматків, на які вона нібито розпадається з кінця ХІ ст. Цей образ є хибним. На початковому етапі цієї історії – на рубежі Х–ХІ ст. – ми не знайдемо великої адміністративно цілісної державної території від Карпат до Волги і від Балтики до степів. У той момент влада київської князівської родини поширювалася на мережу контрольних пунктів на головних річкових шляхах Східної Європи – точніше, тієї розлогої транзитної зони, яку скандинави називали “Східний шлях” (Austrvegr). Київські руси-нормани почали підпорядкування цієї мережі ще у середині Х ст. Від часів Володимирового хрещення контрольні пункти один за одним перетворювалися на центри територіальних володінь, урбанізованих районів з більшою щільністю населення, складнішою соціальною структурою, системою князівського управління і новим правом. Перша така “мутація” відбулася на Середньому Дніпрі і задала тон усьому процесу. Тут на рубежі Х–ХІ ст. виник домен Рюриковичів із центром у Києві, що отримав назву Руська земля.
За образом і подобою Руської землі впродовж ХІ–ХІІ ст. виникли інші аналогічні землі – як наслідок “осідання” окремих ліній княжого роду, чисельність якого швидко зростала. У цих землях творилися окремі суспільства зі своїм специфічним етнічним наповненням, економічними зв’язками, політичними традиціями і культурними особливостями. У добу Володимира і Ярослава, та навіть ще у ХІІ ст., між розкиданими на далеких відстанях володіннями Рюриковичів простягалися великі “прогалини”, заповнені населенням, що не підпорядковувалося князівській владі або лише платило данину.
Така форма давньоруської державності має аналогії у “варварських королівствах”, що виникали у Європі в ранньому середньовіччі. Вчені ще з ХІХ ст. проводять паралелі між “Київською Руссю” часів Володимира чи Ярослава та “імперією” Карла Великого, за “право власності” на яку тоді точилася полеміка між німецькими і французькими істориками. Порівняння не цілком коректне, оскільки Русь не мала нічого схожого на каролінгську імперську ідею. Крім того, діяльність
Карла стала підсумком трьохсотлітньої еволюції ранньої державності франків, тоді як часи Володимира були лише самим початком руської державної традиції. Більш доречним є зіставляти Рюриковичів кінця Х–ХІ ст. із Меровінгами кінця V–VI ст. Ця франкська родина поширила свою владу на конгломерат романізованих і варварських земель, кожна з яких зберігала своє окремішнє право і етнолінгвістичні відмінності. Сучасна історіографія схильна писати про множинні “Меровінгські королівства”, аніж про єдине “Франкське / Меровінгське королівство”.

Ми не маємо підтверджень, що уся сукупність князівств Рюриковичів сприймалася людьми того часу як “єдина країна”. У модерних історичних творах є традиція називати їх усі разом “Русь”. Насправді ці князівства не мали стійкої спільної назви. Термін Руська земля або навіть просто Русь наприкінці Х–ХІ ст. був закріплений лише за Середньою Наддніпрянщиною. У ХІІ–ХІІІ ст. так могли вже називати усі землі сучасної північної половини України. Спільноти більш північних регіонів Східної Європи, зокрема Новгородської і Суздальської земель, вибудовували свої власні ідентичності і чітко протиставляли себе південним “русинам”.

Офіційна імперська ідеологія ХІХ ст. стверджувала про культурну і етнічну єдність східнослов’янських народів. Усіх їх разом вважали “русскими”. Подібна думка панувала і в історіографії Радянського Союзу. Історики здебільшого переносили такий погляд на середньовіччя. Поширеним в історіографії, хоч і не завжди прямо артикульованим, є уявлення про те, що “давньоруська культура” і “давньоруська мова” були рівномірно “розмазані” по всій території “Київської Русі” і ніби виникли одночасно всюди. Реальна ситуація була іншою.
Відомий з археології комплекс, який можна назвати “давньоруською матеріальною культурою”, остаточно формується лише до кінця ХІ ст. і стосується передусім міських спільнот. Виникнення цього комплексу пов’язано з регіоном Середнього Дніпра (сучасна північна Україна), Руською землею, а також теренами на схід і захід від нього (сучасна північно-східна і північно-західна Україна). У цей самий час на території сучасної західної Росії та Білорусі доживали старі “племінні” культури слов’ян, балтів і фінів – у сусідстві з молодими осередками руського суспільства.
Те саме стосується і елітарної культури. Наприклад, у ХІ–ХІІ ст. головні центри створення оригінальних руських літературних творів і перекладів візантійських текстів розміщувалися на півдні, у Руській землі, а у ХІІІ ст. – на Волині, тобто на українських землях. Культурні імпульси йшли з більш урбанізованого півдня. У регіонах на північ від Середнього Дніпра осередками “давньоруської культури” ставали нечисленні міста – резиденції князів і їхнього оточення, а також центри церковних єпархій. Поширення руських культурных моделей з території України на обширну північну периферію сприяло творенню спільних рис на просторі влади Рюриковичів. Проте, одночасно окремі локальні суспільства, що виникали під впливами з Руської землі, формували власні особливі культурні профілі. Уявлення про мову слов’янського населення Рюриковських князівств пройшло еволюцію за останні двісті років. У російській традиції поширена думка про те, що населення “всієї Русі” було єдиним супер-етносом і розмовляло однією мовою.
Лише після монгольських завоювань нібито почалося формування росіян, українців та білорусів і їхніх окремих мов. Але вже наприкінці ХІХ ст. стала очевидною мовна неоднорідність східнослов’янських суспільств домонгольської доби.
По-перше, існувала суттєва різниця між писемною мовою і розмовними мовами / діалектами у князівствах Рюриковичів. Писемною мовою, яка прийшла разом із християнством, була старослов’янська (церковнослов’янська). Її створили у ІХ ст. брати Кирило і Методій та їхні учні на основі македонських і болгарських діалектів. Для східних слов’ян ця мова була чужою, але доволі зрозумілою. У Середньовіччі вживалася у Моравії, Хорватії, Болгарії, Сербії, Русі, на теренах Румунії і Молдови.
У кожній країні фактично розвинувся свій різновид церковнослов’янської мови. У різних землях Рюриковичів вона набула місцевих рис. Зокрема, на українських землях виникла “українська редакція” церковнослов’янської мови. Пізніше у Московії сформувалася її «російська (московська) редакція», а на білоруських теренах – «білоруська редакція».
По-друге, є яскраві докази того, що у східних слов’ян у ранньому середньовіччі була відсутня єдина розмовна мова. В церковнослов’янських рукописах ХІ–ХІІІ ст. було виявлено помилки, які робили писарі під впливом своєї розмовної мови. Ці помилки відрізнялися залежно від регіону. Відмінність діалектів східних слов’ян також підтвердили дослідження «берестяних грамот». Це були приватні послання, писані на корі берези, відкриті археологами у багатьох містах (найбільше – у Новгороді).
“Єдина мова” просто не могла сформуватися на величезних просторах Східної Європи. Так само як, наприклад, на теренах “Священної Римської імперії”, більшість населення якої розмовляло різними “німецькими” мовами, або Французького королівства, північні і південні жителі якого не розуміли одне одного.

Слов’янське населення “Київської Русі” говорило різними діалектами, що утворювали регіональні групи. Зокрема, південна група східнослов’янських діалектів, за оцінками лінгвістів, була прямим предком сучасної української мови. Вона обіймала південні князівства Рюриковичів. У той самий час на теренах сучасної Білорусі і басейну Верхньої Волги зароджувалися дві інші східнослов’янські мови: білоруська і російська. Аналіз масових знахідок берестяних грамот у Новгороді показав, що в регіоні Новгорода і Пскова формувалася четверта східнослов’янська мова. Але наприкінці XV ст. Новгородська земля була загарбана Москвою. Значна частина населення була депортована, а на “вільне” місце переселено московитів. Ці драматичні події зупинили розвиток окремої новгородської мови. Таким чином, з етнолінгвістичної точки зору простір влади руських князів був також розділеним.
Єдиною інституцією, яка зв’язувала князівства Рюриковичів, була Церква – Київська митрополія, що офіційно іменувалася Руською митрополією. Вона була підпорядкована Константинопольському патріарху, а київськими митрополитами впродовж ХІ–ХІІІ ст. були (за кількома винятками) греки (візантійці). Київська митрополія охоплювала величезні території, однак теж не була внутрішньо
цілісною. Це яскраво проявлялося у кризових ситуаціях. Наприклад, висвячення митрополита у 1147 р. без санкції Константинополя чітко поділило єпископів за географічним принципом. Ідея була підтримана лише “південними” (“українськими”) єпископами: Білгорода, Чернігова, Переяславля, Володимира.
Натомість проти “самовільного” висвячення архієрея виступили глави “північних” єпархій: Новгорода, Смоленська, Ростова. Через двадцять років після цього суздальський князь Андрій Боголюбський виступив з проєктом утворення окремої від Києва митрополії. Патріарх константинопольський відхилив цю пропозицію.
Однак, надалі єпископи Суздальської землі (ядра майбутньої Московії) фактично мали автономію: кандидата обирав місцевий князь, а київський митрополит його лише формально затверджував. Аналогічна ситуація склалася і в Новгороді з середини ХІІ ст. Там фактично виникла автономна церковна одиниця на чолі з архієпископом, який обирався з кола місцевої знаті. На початку XIV ст. єдина Київська митрополія врешті офіційно розпалася.
Отож, простір влади Рюриковичів (як і самі Рюриковичі) був неоднорідним і роздробленим у політичному, культурному і етнолінгвістичному аспектах. Кожен, хто спробує укласти єдиний наратив, що включав би історію усіх “руських” земель та навіть просто усіх князівських кланів, легко переконається у складності такого проєкту. Доведеться вести паралельно декілька окремих ліній оповіді.
Ще у 1904 р. український історик Михайло Грушевський опублікував свою знакову статтю про раціональну організацію історії східних слов’ян. Він рішуче виступив проти російської (імперської) концепції, в основі якої лежав старий московський династичний міф. Його базова ідея полягала в тому, що середньовічну історію східних слов’ян не слід уявляти як історію єдиної “Русі” і вважати продовженням цієї “Русі” винятково Московію / Росію. Грушевський пропонував перебудувати її
так, щоб це були історії кількох (власне, трьох) націй. При цьому давня київська держава Рюриковичів виявлялася передусім частиною української історії.
Білоруській і російській історіям діставалися її північні окраїни.
Схоже, Грушевський мав рацію в тому, як раціонально розмежувати національні історичні наративи на цій ділянці. До кінця Х ст., коли Володимир Великий і його родина взяли під контроль ключові пункти на торгових шляхах між Балтійським і Чорним морями, майбутні етнічні території українців, росіян (“великоросів”) і білорусів (а також новгородців) йшли своїми особливими історичними траєкторіями. Безсумнівно різними були ці траєкторії після монгольських завоювань середини ХІІІ ст. і дотепер, незважаючи на періоди культурного і політичного зближення. “Київська Русь” ХІ–ХІІІ ст. була просто першим періодом такого зближення, але ніяк не злиття. А отже історія слов’янської Східної Європи ХІ–ХІІІ ст. може бути викладена тільки як декілька різних історій. Часом дуже пов’язаних, але різних.