Суперечки навколо постаті Нестора Махна ведуться з моменту, коли він уперше став відомим як повстанський лідер влітку 1918 року. Чи був він ідейним анархістом, який боровся за новий суспільний порядок, чи звичайним головорізом, що скористався хаосом громадянської війни задля власної вигоди? Чи ставився він прихильно до єврейського населення, чи був погромником? Ці та інші питання викликають дискусії серед науковців та публіцистів від буремних років громадянської війни і до сьогодні [1]. Брак точної інформації сприяв зростанню зацікавленості легендарною постаттю батька Махна, і не дивно, що його образ зайняв значне місце у багатьох літературних творах, зокрема у романі Олеся Гончара “Собор” [2]. Махном зацікавились також нові ліві, особливо Даніель та Габріель Кон-Бендіт, які вбачали в Махнові приклад для молодого революціонера, що не сприймає комунізму [3].
Попри значний інтерес до постаті Махна, йому самому та рухові його під проводом присвячено напрочуд мало наукових праць. Необхідність відокремлення історичної правди від легенди та збирання вкрай розпорошеного джерельного матеріалу ставало на перешкоді дослідникам. Понад це, на Заході зберігся і є доступним дуже малий обсяг документації стосовно Махна (газети, прокламації, особисті папери) [4]. Через контроверсійні погляди на характер Махна та обмежену кількість наукових дослідженнь про нього важко було оцінити його ставлення до Української революції. У даному дослідженні зосереджено увагу на цій надзвичайно важливій проблемі – сприйнятті Махном українського питання.
Не існує остаточно усталеної біографії Махна чи загальновизнаної оцінки керованого ним руху. Однак, загальний перебіг його життя відомий [5]. Він народився у 1889 році у бідній селянській родині в Гуляй-Полі, сільському центрі на півдні України неподалік Запоріжжя. Під час революції 1905 року Махно приєднався до анархістської групи у своєму рідному містечку. Ця терористична група анархо-комуністів була притягнута до суду за вбивство поліцейського у 1908 р., і Махна засудили до довічного ув’язнення в московській тюрмі Бутирка [6]. Тут він продовжив своє навчання з анархізму завдяки Петру Аршинову, російському робітнику з Катеринослава (Дніпра). Лютнева революція 1917 року звільнила Махна з в’язниці, і він негайно повернувся до Гуляй-Поля, де відновив анархічну групу та почав активно займатися революційною діяльністю на селі. Німецька і австро-угорська окупація України навесні 1918 р. змусила Махна та його товаришів-анархістів втекти до більшовицької Росії. З березня до липня 1918 р. він мандрував охопленою революцією Росією й мав зустрічі з Леніним та видатним анархістом князем Петром Кропоткіним. У липні Махно повертається до Гуляй-Поля і розпочинає партизанську війну проти уряду гетьмана Скоропадського та військ Центральних держав. Масове незадоволення селян України створило сприятливі умови для зростання махнівського повстанського руху, забарвленого анархізмом, і після повалення гетьманського уряду Махно здобув значну владу в Катеринославській губернії та на прилеглих територіях.
Махно виявився блискучим військовим керівником своєї селянської армії. З грудня 1918 року він підтримував більшовиків, коли їхня Червона Армія билася з Директорією за Київ. У лютому 1919 року Махно уклав союз із більшовиками, які, в свою чергу, вимагали підпорядкування його “Повстанської революційної армії України” командуванню Червоної Армії. Проте невдовзі союз опинився під загрозою через спроби більшовиків перебрати командування силами Махна та контролювати підвладні йому території. Додаткову напругу в стосунках з більшовиками викликала угода про співпрацю Махна з найбільшою анархістською групою в Україні “Набат” під проводом Всеволода Ейхенбаума (Воліна). “Набат” бачив у махновському русі можливість практичного втілення теоретичних засад анархізму, що помітно посилив анархічний вплив на махновців, надавши необхідні ідеологічні кадри [7]. Загроза з боку спільного ворога, отамана Матвія Григор’єва, тимчасово покращила відносини між більшовиками та махновцями, але навесні 1919 року вони знову погіршилися, що призвело до відкритої ворожнечі. Григор’єв становив набагато більшу загрозу більшовицькому правлінню, ніж Махно [8]. Махно відмовився приєднатися до повстання Григор’єва і під час зустрічі 27 липня вбив його.
Розвиток наступу Денікіна в серпні-вересні 1919 р. витіснив з Лівобережної України як більшовиків, так і Махна. Він відступив аж до Умані, де встановив контакт із Українськими Січовими Стрільцями та силами Петлюри. Зіткнувшись із загрозою з боку Денікіна, Махно та згадані українські формування 21 вересня 1919 року погодилися на тактичну військову співпрацю. Проте, через чотири дні Махно самостійно виступив проти денікінців і прорвав оточення Білої Армії. Блискавичними рейдами по Лівобережній Україні він завдав значних втрат тиловим частинам Денікіна, що загальмувало наступ білого генерала на Москву [9]. Після поразки Денікіна махновці досягли вершини своєї сили. До осені 1919 р. вони зайняли великі міста Олександрівськ (Запоріжжя) та Катеринослав, що дозволило їм на короткий час зосередитися на ідеологічній роботі та реорганізації підконтрольних територій.
На початку 1920 р. більшовики відновили контроль над Україною і розпочали бої з махновцями. Лише осінній наступ Врангеля спричинив тимчасову зміну ситуації, коли більшовики уклали новий союз із Махном. Ця угода остаточно призвела до відходу основної частини групи “Набат” від Махна. Після несподівано легкого розгрому Врангеля більшовики відновили протистояння, і в листопаді 1920 р. махновці опинилися під потужним натиском Червоної Армії. У серпні 1921 р. рештки махновського війська перейшли кордон із Румунією.
Після інтернування в Румунії та судового переслідування в Польщі за “підбурювання до повстання” Махно виїхав до Парижу [10]. Він залишався активним у анархістських колах, однак йому дошкуляла бідність, негаразди еміґрантського життя та звинувачення в антисемітизмі з боку деяких російських анархістів. Незважаючи на ці труднощі, Махно до своєї смерті в 1934 році написав численні статті для паризького журналу “Дело труда” й завершив три томи свої мемуарів – оповідь про махновський рух до грудня 1918 р. [11]
Поданий короткий нарис підкреслює важливість ролі Махна у революційних подіях в Україні. Однак, якщо досліджень про життя, погляди Махна та історії руху, який він очолював, існує небагато, то щодо його відношення до українського національного пробудження зроблено ще менше. Стандартна історія махновщини, представлена Петром Аршиновим та Всеволодом Ейхенбаумом (Воліним), містить лише декілька поверхових зауважень щодо позиції Махна відносно українського питання [12]. Дещо більше уваги приділяє цьому питанню радянський історик М. Кубанін, чия праця цікава насамперед твердженням, що в 1920-1921 рр. Махно перейшов на позиції українського націоналізму [13]. Єдиною працею, що спеціально присвячена одному із аспектів цієї проблеми, є коротка стаття Любомира Винара “Зв’язки Нестора Махна з Армією УНР”; вона, однак, не розглядає докладно ставлення Махна до українського питання [14]. Махно і махновщина часто розглядалися окремо від українського національного відродження. Почасти це сталось через наші власні упереджені концепції щодо періоду 1917-1921 років. Критерієм ставлення тої чи іншої історичної фіґури до українського питання була її підтримка чи опозиція української національної держави. Зосереджуючи увагу на українських політичних рухах, ми часто недобачали “революцію” після 1917-го, що мала тоді навіть істотніше значення. Цією “революцією” було сприйняття ідеї утворення держави під назвою “Україна” із досить чітко визначеними кордонами, та самовизначення населення цієї території як “українців”. Це була революція сприйняття, яка принесла з собою загальне визнання того, що українці є окремою нацією. Навіть росіяни й поляки , які до того розглядали українців лише як частину своїх власних націй, поступово прийняли цей погляд. Хоча питання про ступінь національної свідомості українських мас перед 1917 роком залишається спірним, і хоча багато росіян та “малоросів” (українців, які вважали себе малоросійською гілкою “загальноросійської” нації) ставили під сумнів існування української нації, поняття “Україна” і “українці” у 1920-ті роки стали майже загальноприйнятими й аналогічними, скажімо, поняттям “Вірменія” та “вірмени”. Динаміку пробудження української самосвідомості можна зрозуміти лише через вивчення безлічі індивідуальних проявів цього процесу.
Махно є цікавою темою з декількох причин. По-перше, незалежно від його власної національної самоідентифікації, його ідеологічна приналежність до анархізму означала, що він ніколи не міг прийняти філософію груп, які прагнули створити державу (в тому числі і національну державу). По-друге, як селянин, котрий дістав лише мінімальну формальну освіту, він швидко досяг значної влади як лідер селянських мас. Вивчення Махна може допомогти нам зрозуміти ставлення селянства до національного пробудження. Нарешті, Махно був русифікований у юнацтві, принаймні лінгвістично, і значну частину життя провів у російських революційних колах [15]. Тому, на початку своєї діяльності, він пов’язував себе із панівною російською групою та культурою. Зрозуміло, що всі ці фактори істотно вплинули на його ставлення до українського питання.
Ранній період життя Махна в гуляйпільському середовищі є мало дослідженим. Населення містечка складалося переважно з українців, але також була значна кількість євреїв і мала кількість росіян, більшість із яких займала урядові посади [16]. Гуляй-Поле було розташоване неподалік зрусифікованих центрів – Катеринослава та Олександрівська, що стало важливим чинником у біографії Махна. Зрозуміло, що зростання політичної активності, спрямованої на українське село, не обійшло Гуляй-Поля. Першою важливою сходинкою в кар’єрі Махна була його політизація – вступ до анархо-комуністичної групи, створеної в Гуляй-Полі анархістами з Катеринослава. Таким чином, Махно та кілька інших українських юнаків увійшли в контакт із міським анархістським рухом. Відданість Махна анархізмові залишалася визначальною протягом усього його життя, і для розуміння його вчинків та найважливіших впливів, під які він підпадав, необхідно розглянути взаємозв’язок між теорією анархізму та націоналізмом.
Згідно з анархістською теорією, розв’язання національного питання досягається шляхом ліквідації держави. У бездержавному суспільстві буржуазія більше не зможе пригнічувати робітників, маніпулюючи їхніми національними почуттями. Ліквідація держави покладе край також і національному гнобленню, відкривши шлях до вільного розвитку всіх націй [17]. Класичний анархізм не визнає національних питань.
Хоча більшість російських анархістів дореволюційного періоду відкидала націоналізм як щось несуттєве, була також меншість, яка вважала, що цій проблемі слід приділити більше уваги. У 1910 році Максим Раєвський писав у “Буревестнике”, що “можна навіть сказати, що національний фактор життя людства вивчений в нашій літературі менше, ніж решта питань соціального й політичного життя” [18]. Раєвський і патріарх анархізму в Росії Петро Кропоткін намагалися змінити ставлення російських анархістів до визвольної боротьби поляків, грузинів, євреїв та інших меншин. Проте, домінуючою тенденцією до 1917 року залишалося або ігнорування національного фактору, або ж, при окремих згадках про нього, прямолінійне засудження націоналізму як буржуазного явища. Ті анархісти, які цікавилися національним питанням, мали обмежену кількість літератури на цю тему, яка не могла суттєво допомогти їм у розвитку цієї проблематики. [19]
Анархісти виявляли значну активність в Україні після революції 1905 р. Однак їхня діяльність була зосереджена в русифікованих містах – Катеринославі, Харкові, Одесі та Києві. Через етнічний склад та мовно-культурні характеристики цих міст анархічний рух в Україні міг бути “російським” з погляду культури, тим самим уникаючи національної проблеми. Неможливо точно визначити кількість українців у анархістському русі, але відсутність власне української групи чи україномовних періодичних видань свідчить про те, що кількість україномовних або національно свідомих анархістів була невеликою [20]. Відсутність доказів української активності в анархістському русі різко контрастує з великою кількістю матеріалу про участь у русі українських євреїв [21]. Навіть Раєвський, анархіст, який цікавився національним питанням і походив з українського міста Ніжина, ані словом не згадує про українців у своєму огляді національної проблеми в Російській імперії [22].
Масштаби анархістського нехтування українською проблемою стають очевидними з місцевих повідомлень, або “хронік”, в анархістській пресі до 1917 р. Перегляд цих “хронік” свідчить про діяльності анархістів у двадцяти п’яти українських містах і селах [23]. Лише в шести випадках (усі з північної України і не включають жодного великого міста) є ознаки усвідомлення існування української нації [24]. Отже, анархістський рух в Україні до 1917 року не лише не був у контакті з українським національним рухом, але й мав слабке уявлення про його існування. Мовно і культурно це був переважно російський рух у містах України.
Анархічні уподобання Махна привели його в світ російських революціонерів, який хоча й не був російсько-націоналістичним, все ж мав російські погляди й вбачав у будь-якому “локалістському” чи націоналістичному русі перешкоду для соціальної революції. Вступ Махна до цього “російського” оточення був підсилений його ув’язненням у московських Бутирках, де він потрапив під опіку Аршинова [25]. Ймовірно, це тривале ув’язнення сприяло русифікації його мови [26].
Махно, який повернувся до Гуляй-Поля в березні 1917-го, прагнув не пошуку національної ідентичності, а соціальної революції і співпраці з анархістськими силами. “Українство”, концепція, про яку він, цілком імовірно, міг лише тоді вперше почути, була для нього буржуазною політичною течією сільської інтеліґенції та ще однією ідеологією, яку треба буде побороти. Відмінність між політичною діяльністю на користь української держави та визнанням своєї етнічної приналежності до українців була тоді ще дуже непевною. Насамперед це стосувалося Катеринославської губернії, де українське культурне й політичне життя було надто слабо розвинуте [27]. Для зміцнення своїх позицій українські політичні угруповання на цій території обʼєднували свої зусилля у проведенні спільних заходів. Групи правої орієнтації присвячували себе культурницькій діяльності. Слабкість українського політичного руху давала підстави іншим, включно з Махном та анархістами, вважати “українців” лише аморфною політичною фракцією.
Вступ молодого анархіста до політичного життя Гуляй-Поля в 1917 році означав боротьбу з українськими силами. Махно та його група анархо-комуністів незабаром здобули панівне становище в Гуляй-Пільській Раді й успішно протистояла найбільшій українській партії – українським соціалістам-революціонерам. Махно вів гостру боротьбу з “українцями”, або, як він їх називав, “соціал-шовіністами”, а вплив анархістів з великих міст тільки посилював антипатію. Маруся Нікіфорова та інші Олександрівські анархісти часто відвідували містечко й радили застосовувати терор проти українських партій [28]. Місцеві анархісти відповіли на цей заклик вбивством відомого у містечку українського лідера Семенюти-Рябка [29]. Глибокий антагонізм Махна до українського руху був одним із факторів, що призвів до його співробітництва в січні 1918 р. з більшовиками в Олександрівську проти сил Центральної Ради [30]. Він вважав запрошення Ради до Центральних держав вступити до України остаточною зрадою революції [31].
Загальні риси політики Махна окреслилися ще до того, як він розпочав партизанську війну, що пізніше переросла в махновщину, і до того, як анархічна група “Набат” мала на нього якийсь вплив. Цей анархо-комуністичний селянин, який не володів рідною мовою, виявляв підозру до українства загалом і упереджено виступав проти українських політичних формуваннь. Анархічні переконання Махна сприяли тому, що він знаходив спільну мову з культурно зрусифікованими анархістами з українських міст і почувався комфортно, працюючи в цьому неукраїнському середовищі. Нарешті, як і багато інших анархістів, він сприймав більшовицький рух як революційний і був готовий співпрацювати з ним проти тих, кого він вважав силами реакції [32].
Незабаром після повернення Махна з Москви до Гуляй-Поля в липні 1918 р., він очолив партизанський рух, який згодом став основою до його влади. Незадоволення селян консервативним режимом гетьмана та німецькою і австро-угорською окупацією було повсюдним. На півночі та заході України це невдоволення було використане українськими політичними силами – Директорією. У той же час Махно став головним лідером протигетьманських повстань у степах Катеринославщини і Тавриди [33]. Однак, від перших контактів між силами Директорії під проводом отамана Гаврила Горобця і махновцями стало зрозуміло, що Махно негативно ставився до груп, які прагнули створити українську державу. Надії залучити Махна на бік української справи були розвіяні його емісарами Чубенком і Миргородським, які вели переговори з Горобцем. Один із діячів Директорії, присутній на цій зустрічі, описував її так:
Говорили вони (представники Махна) російською мовою й поза гаслами боротьби з “контрреволюцією”, “буржуями” і т. п. ні про що інше не хотіли й чути. На пропозицію українського командування приступити до спільної боротьби за відновлення української держави, вони заявили, що вважають Директорію за контрреволюційну силу і що їм, “революціонерам”, не по дорозі з українською “націоналістичною буржуазією”. Взагалі їх фразеологія нічим не відрізнялася від фразеології большевиків [34].
Махно, який наполягав на необхідності революції, мав мало спільного з українськими силами, що зосереджувалися переважно на культурних та національних прагненнях.
Під час складних політичних подій 1919-1920 рр. політика Махна стосовно українського питання залишалася послідовною. Після приєднання до Махна групи анархістів “Набат” було засновано декілька видань, що проповідували палкий інтернаціоналізм. Український націоналізм, як і будь-який інший, засуджувався в головному друкованому органі руху, російськомовній газеті “Путь к свободе” [35]. Коли отаман Григор’єв підняв повстання проти більшовиків під прапором українського націоналізму й закликав Махно приєднатися до нього, махновці видали засуджуючу заяву:
Що каже Григор’єв? З перших же слів його “універсалу” він каже, що в Україні панують люди, що розіп’яли Христа, а також люди, що прийшли з ненажерливої Москви. Браття, хіба ви не чуєте у цих словах темний заклик до єврейського погрому? Хіба ви не відчуваєте мету отамана Григор’єва – розірвати живий братній зв’язок революційної України з революційною Росією? [36]
В опозиції до українського націоналізму знаходився не лише махнівський рух загалом – як прибічники, так і противники Махна засвідчують відсутність у нього національних почуттів [37]. Міру ворожості Махна до українських націоналістів демонструє спогад Фотія Мелешка про його зустріч з Махном у 1919 р. Мелешко пригадує, що Махно запитав у нього чи боїться він, адже про лідера анархістів ходять чутки, що він убиває всіх “національно свідомих” українців [38].
Махно щоразу відмовлявся від військової співпраці з українськими національними силами. Лише один раз він дійшов згоди з українськими військовими формуваннями. Перший контакт був із “іноземцями” – галицькими Січовими Стрільцями – біля Умані під час кульмінації денікінського наступу наприкінці вересня 1919 р. [39] Хоча домовленість була досягнута, і війська Петлюри прийняли групу поранених махновців, угода протрималася лише чотири дні [40]. Табір Махна видав памфлет проти Петлюри, пізніше звинувативши його в планах видати їх білогвардійцям [41]. У відповідь Махно звинуватили в намірі вчинити з Петлюрою теж саме, що він зробив з Григор’євим [42].
Однак було б помилкою таврувати махновців як “антиукраїнську” силу. Хоча вони протистояли політичним цілям більшості “свідомих українців”, махновці визнавали існування української нації та використовували назви “Україна” й “українці” [43]. Виступаючи проти денікінських обмежень на вживання української мови в школах, культурно-освітній відділ махновців видав у жовтні 1919 р. спеціальний наказ на сторінках “Пути к свободе”.
В інтересах духовного розвитку народу, мовою навчання в школі має бути та, до якої природньо схиляється місцеве населення (вчителі, учні, батьки). Місцеве населення, а не влада чи армія, має вирішувати це питання вільно і незалежно [44].
Потреба спілкування з селянськими масами привела до заснування україномовної газети “Шлях до волі” [45]. Специфічно українські теми, історичні та літературні, часто згадувалися в махновських публікаціях на пізніших етапах руху [46].
Зростання кількості україномовних матеріалів у махновському русі стало результатом роботи невеликої групи українських інтелектуалів. Найвизначнішою серед них була дружина Махна, Галина Кузьменко, колишня вчителька української мови та історії Гуляй-Пільської гімназії [47]. Галина використовувала свій вплив для українізації культурного середовища махновщини [48]. Влітку 1919 р. група інтелігенції, що згуртувалася навколо неї, зробила спробу залучити махновський рух до української національної справи [49]. Хоча наявна інформація неповна, можливо, існував навіть план скинути самого Махна, і викриття цього плану, ймовірно, стало одним із чинників, що зумовили появу протипетлюрівського памфлету. Колишній прибічник Махна стверджує, що коли останній виявив ці плани, він легко усунув українських націоналістів з руху [50]. Проте сам факт, що Махно дозволив українським націоналістам працювати в своєму таборі, свідчить про гостру потребу в українських культурницьких працівниках. Хоча план перетворення руху на знаряддя українського націоналізму провалився, потреба в культосвітніх кадрах залишалася [51]. Галина, яку Махно, здається, не підозрював у змові проти себе, продовжувала спроби українізувати рух. Однак діяльність українських інтелектуалів залишалася лише незначною течією в махновщині.
Насправді, основні кадри руху в 1918-1919 рр. складалися з анархістів, багато з яких були росіянами та євреями. Гасла руху були інтернаціоналістичними, а з українським націоналізмом боролися, хоча й вважали його другорядною проблемою. Незважаючи на це деякі радянські історики заявляли, що як Махно, так і рух в цілому, перейшли у 1920-1921 рр. до націоналізму. Кубанін стверджував, що багато ідейних анархістів покинули махновськоий табір, і що під впливом Галини та “шовіністичної групи” заяви селянського провідника ставали дедалі більш націоналістичними. Він також звинувачував Махно у співпраці з петлюрівськими загонами через “пакти про взаємний ненапад та спільні дії проти Радянської влади” і вважав, що остаточне перетворення Махна на українського націоналіста відбулося безпосередньо перед його втечею до Румунії, коли він написав універсал із закликом до визволення “неньки України” [52]. У 1928 р. Махно написав відповідь Кубаніну, повністю відкинувши ці звинувачення. Він стверджував, що Кубанін викривив анархічні ідеї місцевої автономії, щоб спровокувати перебільшені звинувачення у націоналізмі. На жаль, Махно не надав суттєвої інформації про той період, а його твердження, що Галина ніколи не прагнула перетягнути його до націоналізму, не узгоджується з тим, що відомо про неї з інших джерел [53].
Є вагомі підстави сумніватися в звинуваченнях Кубаніна щодо переходу Махна до націоналізму. Документи та заяви з націоналістичним змістом, на які він посилається, насправді ніколи не цитуються в його книзі [54]. Більше того, більшовицька прокламація, видана після листопада 1920 р. – тобто після поразки Врангеля – стверджувала, що на відміну від Петлюри, Махно не був націоналістом і не звертався до національних почуттів [55]. Хоча Кубанін правильно зазначає, що кількість анархістів у таборі Махна значно зменшилася між 1919 та 1920 роками, зростаюче невдоволення групи “Набат” Махном призвело до остаточного розриву в листопаді 1920 р., але цей конфлікт стався не був повʼязаний із національним питанням [56]. “Перемир’я, пакт ненападу, та спільні дії проти Рад” з петлюрівськими військами, про які нібито йдеться, заперечуються навіть самими ж даними Кубаніна, зокрема одним із його головних інформаторів того часу: “З петлюрівськими частинами не було офіційного зв’язку, за винятком певних випадкових зустрічей, оскільки петлюрівці боялися нас як ворожого табору і уникали контактів” [57]. Співпраця між елементами двох груп дійсно траплялася через потужний тиск з боку більшовиків, але вона має обмежену вагу. Більш важливим є визнання самого Махна, що в 1920 р. до нього приєднувалися колишні петлюрівські формування, які вносили націоналістичний елемент до його війська [58]. Проте він стверджував, що боровся із цим впливом. Планований універсал, у підготовці якого Кубанін звинувачував Махна, описується колишнім прибічником Махна, І. Тепером, таким чином: “Незадовго до втечі у Румунію, Махно вирішим здати до архіву усі попередні декларації і самому узятися за складання нової відозви в цілком іншому дусі. Головно, він запропонував у ній план національного визволення України… Але частина командного складу становчо запротестувала проти цієї відозви, і він був змушений відмовитися від неї” [59].
Зовсім не вважаючи цю відозву кульмінацією процесу, Тепер розглядає її як відчайдушну спробу в останній момент забезпечити підтримку українських патріотів. Таким чином, він заперечує припущення Кубаніна про поступовий процес, вершиною якого став запропонований маніфест. Питання щодо зміни ідеологічних поглядів Махна може бути вирішене лише на основі нових свідчень.
Чи розглядав Махно видання відозви про визволення України як останню спробу, звинувачення в тому, що він перейшов до націоналістичного табору у 1920-1921 роках, видається необґрунтованим [60]. Натомість можливо, що його завзятість у протистоянні українському націоналізму зменшилась перед лицем тих, кого він вважав ще більшими ворогами. Крім того, тріумф російських сил в Україні (як більшовицьких, так і білогвардійських) і зростаюча українська самоідентифікація мас могли привести до того, він почав мислити в українському вимірі. Примітно, що в еміґрантській анархістській пресі, яка звинувачувала Махно в єврейських погромах, йому ніколи не приписували український націоналізм [61].
Проблема ставлення Махна до українського питання виглядає простою. Зрусифікований український селянин очолив рух, що ідеологічно протистояв українським національним силам і був укомплектований російською анархістською елітою. Про його життя на вигнанні в Парижі відомо, що він підтримував контакти з російськими анархістами, а не з національно свідомими українцями [62]. Він дописував до російських анархістських видань та часописів і, здавалось, що його стосунки з дружиною Галиною – його головним українським контактом – були напруженими [63].
Усі свідчення узгоджуються, за винятком одного – історії руху Махна, викладеної в його власних мемуарах. Написані наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років, ці спогади відображають людину, цілком свідому свого українського походження й привабливості українського націоналізму для мас. Він навіть виявляє значну міру українського патріотизму [64].
Мемуари містять численні тексти промов, виголошених Махном, які пояснюють банкрутство українського націоналізму. Довгі пасажі підтверджують правильність програми Махна та інших анархістів щодо визволення України і українців [65]. Він характеризує події 1918-1919 років як процес, у ході якого “російська революція на Україні” перетворилася на “українську революцію”. Одна з промов, цитованих у мемуарах містить абзац, де зазначається, що “хоча революція в Україні буде продовженням російської революції на Україні, вона за своїм характером та анти-державними почуттями буде революцією українською” [66]. Махно також включив уривки, що підкреслюють особливі якості української душі. Ось як описує він свої почуття під час звернення до мітингу в Гуляй-Полі: “Я почав втрачати контроль над своїми почуттями і майже плакав від радощів за широту розвитку душ українських робітників і селян. Переді мною постала селянська воля до свободи й незалежності, яка лише в ширині й глибині української душі може так швидко і сильно себе проявити” [67].
Увага Махна в мемуарах зосереджується не лише на українській революційній душі, але й на українській культурі. Хоча він писав російською, Махно зазначає у вступі до свого першого тому: “Про одне лише доводиться шкодувати мені, видаючи нарис: це про те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визнання своєї індивідуальної самобутності і це (мемуари. – Ф. С.) було б важливо. Але в тому, що я не можу видати своїх записок мовою свого народу, провина не моя, а тих умов, у яких я знаходжуся” [68].
Міра українських симпатій Махна навіть змусила Воліна, анархіста, який редагував два останніх посмертних томи, спробувати затушувати те, що він вважав ідеологічними помилками. У примітках Воліна до другого тому зазначається: “в нього (Махна) деінде раптово проступає, поруч із фанатичною вірою в селянство (причому, саме в українське селянство), стримане, недовірливе й підозріле ставлення до всього не-селянського (і не-українського)” [69].
Можна назвати численні фактори, які могли пробудити в Махна інтерес до національного питання та національну свідомість: яскраве пробудження української нації, вплив дружини, зростаюче сприйняття України як цілого у 1917-1921 рр., гострота боротьби проти російських більшовиків та білогвардійців – усі ці чинники могли відіграти свою роль. Однак факт, що в Парижі він зійшовся з російськими анархістами, демонструє, що на еміґрації він був далекий від націоналістичних чи антиросійських позицій.
Справжнє пояснення “українізму” Махна знаходимо у статті, яку він надрукував у 1926 р. в анархічній газеті “Дело труда”, під назвою “Декілька слів про національне питання в Україні” [70]. Махно наголошував на великих змінах, які українські маси зазнали за роки радянського правління. Він вважав, що більшовики і їхня керована з Москви влада зрадили українського трудівника, і і через це виникла глибока недовіра до “пришлых” – прибульців, чужинців. Махно стверджував, що, хоча під час революції українські трудящі не підтримували й не йшли за тими, хто висував ідеї українського “самовизначення”, пізніше вони почали прихильно ставитися до цієї теорії. Відповідно, Махно радить своїм колегам-анархістам:
Трудящі маси підтримують ідею самовизначення. Часами вони навіть стверджують її своїм повсякденним життям. Так, наприклад, вони стверджують свою мову і свою культуру, які у передреволюційні часи знаходилися у становищі пасинків. Вони підтримують свій побут, звичаї вони підтримують в своєму новому житті, узгоджуючи їх з його новими досягненнями. Панове будівничі держави нічого не мають проти використання … усіх цих природних проявів української дійсності, проти яких большевики були б безсилі боротися, навіть якби хотіли … для своєї мети створення самостійної української держави [71].
Він бачив у радянській політиці українізації 20-х років спробу виправити свою первісну помилку й скористатися українським націоналізмом. Отже Махно стверджував, що навіть запеклі вороги анархістів, більшовики, мали якось доходити згоди з відродженою Україною.
Махно також застерігав анархістів, що вони повинні пристосуватися до нової ситуації в Україні, щоб переконати трудящих, що не лише іноземний уряд, але й будь-яка держава є джерелом гноблення. Наводячи приклади з минулого, він згадував, що під час його боротьби “не було часу розбиратися і перевіряти всіх ‘чужинців’ у наших лавах. Віра в революціонера переважала над будь-якою суперечкою про те, ким можуть виявитися ці ‘чужинці’ і чи не вороги вони нам” [72].
Махно робив наголос на тому, що “багато змінилося в психології українського трудівника” і враховуючи велику привабливість ідеї українського самовизначення для мас, анархістам вважати одним з найважливіших завдань пояснення того, що український уряд буде таким же гнобителем, як і чужинська влада. Для виконання цього завдання він застерігав анархістів, що потрібно врахувати наступне: “Україна розмовляє українською мовою і через цей націоналізм часом погано слухає прибульців, які не розмовляють українською. З цим слід рахуватися практично. Якщо до цього часу анархісти справляли слабкий ідеологічний і не враховували національної мови українського села” [73].
З метою виправлення цієї помилки він закликав до створення української анархістської організації, яка б підготувала роботу в таких умовах. Таким чином, Махно пропонував зукраїнізувати анархічний рух. Важливість цієї позиції стає очевидною з огляду на традиційну ворожість і неуважність анархізму до національної проблеми. Навіть у 1917-1921 роках дуже активний в Україні анархістський рух не почав українізуватися. Група “Набат” обрала Україну як поле для своєї діяльності не через міцне місцеве коріння, а тому, що вважала, що тут є більший потенціал для справжньої революції [74]. Анархістські газети, відозви і памфлети переважно були видрукувані російською мовою й нерідко відображали передреволюційні російські погляди щодо існування української нації [75]. Коли перемога більшовиків змусила більшість анархістів залишити Україну, вони еміґрували насамперед як російські анархісти. Таким чином, анархістський рух на еміґрації у 1920-ті роки був не краще приготований до роботи в українському середовищі, ніж анархістський рух зразка 1905 р. Але тепер, як вказував Махно, Україна була чітким утворенням і націоналізм став життєво важливим питанням.
Російські анархісти, які помітили зміни в українському менталітеті, навряд чи були готові їх зрозуміти чи проаналізувати [76]. Їхня заклопотаність всесвітнім, або принаймні всеросійським, революційним рухом не лишала місця для зацікавлення українським питанням. Навіть Волін та Аршинов, які розпочинають свої книги з майже романтичних характеристик українського народу, фактично описують махновщину як російський рух [77]. Махно, хоча і був значною мірою зрусифікований, зберігав сильну прив’язаність до рідного українського села і звертав увагу на зміни, що відбувалися.
Хоча тривале більшовицьке правління означало, що анархізм вже ніколи не зможе пройти випробовування в Україні, побоювання Махна, що рух був занадто “російським” для нових обставин, здаються виправданими. Його заклик, здається, не знайшов відгуку, і немає ознак, що йому вдалося сформувати групу українських анархістів [78]. Є деякі свідчення активності українців-анархістів в обох Америках, але це не було наслідком зусиль Махна. Декілька анархістських публікацій у Сполучених Штатах демонстрували чітко визначену українську свідомість [79] і бралися за нелегке завдання спробувати залучити до свого руху, головним чином, галицьких українських робітників, які належали до націоналістичного табору [80].
Спогади Махна слід розглядати в контексті його нового сприйняття української проблеми. Довгі уривки, присвячені ідейним суперечкам з українськими націоналістами, були спробою переконати “українських трудящих”, що націоналістична ідеологія збанкрутувала. Вибачення за те, що мемуари написані російською мовою, можна зрозуміти у світлі його визнання, що для впливу на Україну необхідно володіти українською мовою [81]. Мабуть, щоб знайти виправдання власній колишній байдужості до української мови і культури, він пригадував випадок, коли, повертаючись з Росії до гетьманської тоді України, зіткнувся з відсіччю залізничника, до якого він звернувся російською, і був змушений розмовляти українською.
“Я був вражений цією вимогою, але не було на те ради. І я, не володіючи своєю рідною українською мовою, вимушено мусив спотворювати її … Я поставив собі питання – від чийого імені вимагається від мене так ламати мову, коли я її не знав? Я розумів, що ця вимога виходить не від українського трудового народу.
Я був переконаний, що для таких українців (прибічників гетьмана) потрібна була лише українська мова, а не повнота свободи України та трудового народу, що її населяє” [82].
Зрозуміло, що Махно прагнув змалювати себе і анархістів як єдиних справжніх носіїв свободи для України. Націоналісти не були єдиними, з ким він сперечався з національного питання. Він також намагався викрити те, що він вважав лицемірством більшовицької політики українізації. Це видно з його власного опису відомої зустрічі з Леніним. Махно пише, що сказав Леніну: “Анархісти-комуністи в Україні (або, оскільки ви, комуністи-більшовики, намагаєтеся уникати слова Україна і називаєте її “півднем Росії”), анархісти-комуністи на цьому “півдні Росії” …”. Потім, коли Ленін поінформував Махна про кордон між Україною і Росією (пост-брест-литовський), Махно пробурмотів: “Але ж ви вважаєте Україну ‘півднем Росії’“. Ленін відповів: “Вважати – це одне, товаришу, а бачити в житті – інше” [83]. Махно застосовує цей прийом для підкреслення свого прийняття України, на відміні від російських шовіністичних позицій його ворогів, також у своєму діалозі з Яковом Свєрдловим. Свєрдлов: “Отже ви, товаришу, з півдня Росії?” Махно відповів: “Так, я з України” [84]. Якщо враховувати переконання Махна, що більшовики почали політику українізації в кінці 1920-х років як спробу виправити свої минулі помилки, його мемуари слід розглядати як спробу донести до громадськості своє бачення лицемірства ставленні більшовиків щодо України.
Критика Махна не обмежувалася лише його ідейними супротивниками; він також зводив рахунки зі своїм ворогом серед анархістів, Александром Шапіро. Шапіро звинувачував Махно в антисемітизмі в численних статтях, опублікованих в еміґрантській пресі [85]. Опис Махном діалогу про Україну, до якого він додає коментар (за Шапіром, “південь Росії”), насправді є контрзвинуваченням свого суперника в антиукраїнському великоросійському шовінізмі [86].
Завзяття, з яким Махно критикував своїх ворогів за антиукраїнство, лише підкреслює розвиток його власної української національної свідомості. Його мислення фактично відображає тріумф українського національного відродження в післяреволюційні роки. Для значної частини українського населення 1917 рік та повстання проти гетьмана стали вирішальними у формуванні української національної свідомості. Для Махна ж вирішальною фазою, здається, стало остаточне встановлення радянської влади. Усі дані свідчать про те, що Махно та його послідовники вели боротьбу в регіоні, де українське питання не було найголовнішим. Проте навіть тут відчувався вплив українського відродження. Для ефективного спілкування з українським селянством махновський рух потребував україномовних культурницьких працівників. Крім того, присутність національно свідомої українки, дружини Махна, сприяла запровадженню обмеженої українізації. Поява національно свідомої української нації в 1920-х роках, яка змусила комуністичну партію розпочати українізацію, мала вирішальний вплив на погляди Махна. Хоча він ніколи не став націоналістом, але до певної міри він перетворився на українського анархіста.
Еволюція поглядів Махна на національне питання була особливо складною через його залученість до “російського” анархістського руху. Дилема українського радикала в дореволюційний період полягала в тому, щоб поєднати українські національні прагнення, які часто здавалися провінційними та незначними для революційної молоді, з більш важливими “загальноросійськими” або універсальними проблемами. Сини та дочки української інтелігенції стикалися з цією проблемою на ранніх етапах свого розвитку. Однак Махно, який вийшов із національно аморфної маси селянства, спочатку приділяв мало уваги наслідкам українського відродження в Російській імперії. Це було досить логічно, оскільки анархісти, з якими він себе ототожнював, були антагоністичними до націоналізму та ізольованими від тих сегментів населення, які найбільше підпадали під вплив зростання національної свідомості. Як і багато його сучасників під час революції, Махно розглядав “українське” більше як політичне, а не національне визначення.
Однак до 1920-х років “українці” вже сформувалися як повноцінна нація, яка могла вмістити всі відтінки політичної думки – від легітимних монархістів до комуністів. “Українство” більше не асоціювалося лише з аграрними популістами. Відповідно, українська нація могла навіть включати анархістський елемент. Так само, як існували французькі, іспанські та російські анархісти, які жодним чином не були націоналістами, могли існувати й українські анархісти. Мислення та праці Махна відображали це становлення до сучасної української нації.
КОМЕНТАР ПЕРЕКЛАДАЧА ЩОДО ПЕРЕКЛАДУ ЦИТАТ:
Цитати української мовою. Чотири основні цитати українською мовою (І. Мазепа у посиланні 33, стор. 284 оригіналу на стор. 18 даного перекладу; І. Мазера на стор. 285 оригіналу на стор. 19 даного перекладу; М. Ірчан у посиланні 50, стор. 291 оригіналу та стор. 26 даного перекладу; А. С. у посиланні 80, стор. 301 оригіналу та стор. 38 даного перекладу) подані відповідно до оригінального тексту авторів цих уривків. Інші цитати українською мовою (Ф. Мелешко та В. Дубровський) подані у зворотньому перекладі з англійської, оскільки у львівських бібліотеках не вдалося розшукати відповідних чисел “Нового шляху” (Вінніпеґ) та “Чорноморського вісника”. Зворотній переклад, напевно, спотворює мову авторів, і якщо не буде виписок з оригінального тексту, то в остаточному варіанті перекладу їх доцільно подати у викладі, а не прямою мовою.
Цитати у перекладі з російської мови. Цитати із мемуарів Махна звірені із київським передруком (1991 р.) паризьких видань. Інші цитати (окремі статті Махна, Аршинова, Тепер, Сухогорська та ін.) подані у зворотньому перекладі з англійської, що, на нашу думку, є допустимим.
В.Козалюк, 9 грудня 1993 р.
Посилання та примітки
1 У спектрі думок про Нестора Махна зустрічаються вкрай протилежні оцінки. Наприклад: “В українській визвольній боротьбі Махно відіграв настільки негативну та руйнацьку ролю, що він заслуговував тільки того, щоб його обходити мовчанкою“ (Ф. Мелешко, “Нестор Махно та його анархія,” Новий шлях (Вінніпег), 18 грудня 1959 р., 3); “Батько Н. Махно був дійовим начальником цієї запорізької фракції нашого національно-визвольного руху і незламно провадив боротьбу проти ворогів нашого народу, не здаючися ні при яких обставинах, не зраджуючи свого народу і не шкодуючи своїх сил і життя” (Василь Дубровський, “Батько Махно – український національний герой,” Чорноморський збірник, том VI [Герцфельд, 1945], 5; цитату подано як зворотній переклад з англійської). Про суперечки з інших питань див. часописи “Дело труда“ (Париж) та “Волна“ (Нью Йорк). Завзяття, з котрим продовжується полеміка про Махна, можна бачити у статтях у “Новом русском слове“ (Нью Йорк) за 23 січня, 2 лютого, 2 і 15 березня 1969 р.
2 Алексей Николаев, Жизнь Нестора Махно (Рига: Общедоступная библиотека, б.д.); Алексей Николаев, Батько Махно (Рига: Laikmets, б.д.); Алексей Николаев, Первый среди равных (Детройт: Из-во профсоюза, 1947); Василь Чапленко, Українці (Нью-Йорк: All-Slavic Publishing, Inc., 1960); Олесь Гончар, Собор (Київ: Радянський письменник, 1968); Клим Поліщук, Гуляйпільський батько, тт. 1-2 (Коломия: Ока, 1925-26); Юрій Яновський, “Вершники,” у Твори, т. 2 (Київ: Держлітвидав, 1958), 169-257.
3 Daniel and Gabriel Cohn-Bendit, Obsolete Communism, the Left-Wing Alternative (New York: McGraw-Hill, 1968), 220-234.
4 Публічна бібліотека Нью-Йорку має одну прокламацію і три числа (№№ 1-3) Пути к свободе (Гуляй-Поле); ще два числа знаходяться у європейських бібліотеках. L.J. van Rossum, “Proclamations of the Makhno Movement, 1920,” International Review of Social History, XII, pt. 1 (Amsterdam, 1968), 249. Публікація Ван Россумом одинадцяти прокламацій з архіву італійського анархіста Уго Феделі значно розширила фонд документів. Прокламація махновців проти антисемітизму була опублікована у “Волне” (Нью-Йорк), № 58, жовтень 1924 р., с. 39-43. Інші прокламації цитуються у: Петр Аршинов, История махновского движения (1918-1921 гг.) (Берлин: Изд. Группы русских анархистов в Германии, 1923). Витяги з протоколу другого засідання Гуляйпільської районної конференції (12 лютого 1919 р.) надруковані у: Петр Струве, “Идеология махновщины,” Русская мысль (София), № 1-2 (1921): 226-232. Див. також С. Семанов, “Махновщина и ее крах,” Вопросы истории № 9 (1966): 57; газета “Шлях до волі” (Гуляй-Поле) доступна онлайн. У Полтаві виходила газета “Анархіст-повстанець.”
5 Цей огляд містить лише основні відомості, необхідні для ознайомлення читача з передісторією. Повніший біографічний нарис можна знайти у: David Footman, Civil War in Russia (London: Faber, 1961), 245-303. Див. також: Max Nomad, “The Warrior: Nestor Makhno, the Bandit Who Saved Moscow,” у Apostles of Revolution (Boston: Little, Brown and Company, 1939), 302-342, та Victor Peters, Nestor Makhno: The Life of an Anarchist (Winnipeg: Echo Books, 1970).
6 Фундаментальним дослідженням діяльності Махна та гуляйпільської групи анархістів у 1906-1909 рр. є: Г. Новополин, “Махно и гуляй-польская группа анархистов (по официальным данным),” Каторга и ссылка № 34 (5) (Москва, 1927): 70-77. Праця Новополіна ґрунтується головно на звинувачувальному акті одеського прокурора від 14 грудня 1909 р., який стосувався чотирнадцяти осіб.
7 Найретельніше наукове дослідження анархічних тенденцій у русі Махна – Romuald Wojna, “Nestor Machno: anarchizm czynu,” Z Pola Walki № 2 (50) (Warszawa, 1970): 45-76. Див. також: “Анархизм и махновщина,” Анархический вестник № 2 (Берлин, 1923): 27-37. До нападок на Махна з боку його ворогів з табору анархістів, таких як Марк Мрачний та Аарон Барон, можна підійти через вивчення відповідей на них самого Махна, надрукованих паризькою анархічною газетою “Дело труда” у середині 20-х років. Інформативним, але незакінченим дослідженням співвідношення анархізму й махнівщини (головно історії групи “Набат”) є публікація: Д. Ерде, “Політична програма анархомахновщини,” Літопис революції № 1 (40) (Харків, 1930): 41-63; № 2 (41): 29-49.
8 Значної уваги приділено повстанню Григор’єва у книзі: Artur Adams, Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918-1919 (New Haven, Conn.: Yale University Press, 1963).
9 Роль Махна в боротьбі проти Денікіна відображена в назві праці Номада “The Warrior: Nestor Makhno, the Bandit Who Saved Moscow” (див. посилання 5).
10 Тогочасні розповіді про цей дуже заплутаний період життя Махна див. у: Казимир-Валериан Тесляр, “Правда о мужике-анархисте Махно и анархо-махновщине,” Волна (Нью-Йорк), № 34-35 (жовтень 1922): 21-25; Гр. Анар. Молодежи Варшавы, “Суд над Н. Махно,” Волна (Нью-Йорк), № 45 (вересень 1923): 45-46.
11 Нестор Махно, Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине: от марта 1917 г. по апрель 1918 года (Париж: Федерация анархо-коммунистических групп Северной Америки и Канады, 1929); Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции: апрель-июнь 1918. Кн. 3. Украинская революция: июль-декабрь 1918 (Париж: Издание Комитета Н. Махно, 1936-37). Два останні книги були видані посмертно за редакцією головного товариша Махна по анархізму, Воліна (Всеволода Ейхенбаума).
12 П. А. Аршинов, История махновского движения (1918-1921 гг.) (Берлин, 1923); Voline (Vsevolod Eikhenbaum), La révolution inconnue (1917-21) (Paris: Les Amis de Voline, 1947), перекладена англійською як The Unknown Revolution (Kronstadt 1921, Ukraine 1918-21) (London: Freedom Press, 1955).
13 М. Кубанин, Махновщина (Ленинград: Прибой, 1927). Ранні більшовицькі дослідження відрізняються за науковим рівнем. Багато з них є лише пропагандистськими нападками на надто популярного противника. Серед тих, що, за словами сучасного радянського історика Семанова, були написані “по гарячих слідах подій,” можна назвати: Я. Яковлев, Русский анархизм в Великой русской революции (Петроград: Изд. Коммунистического Интернационала, 1921); М. Равич-Черкасский, Махно и Махновщина (Екатеринослав, 1920); Р. Эйдеман, Очаги атаманщины и бандитизма (Харьков, 1921); Д. Лебедь, Итоги и уроки лет махновщины (Харьков, 1921). Праця Семанова “Махновщина и ее крах” є одним із двох радянських досліджень з цієї тематики і єдиною значущою роботою, що не спирається на мемуари Махна. Єдиний коментар Семанова про ці мемуари міститься у посиланні 81 на сторінці 52, де згадуються два перших томи мемуарів, і редакційна робота над ними приписується Воліну. Це наводить на думку, що тексти Махна були недоступні Семанову, оскільки він не згадує існування третього тому. Крім того, Волін насправді не редагував першого тому, що він детально пояснив у передмові до другого тому, зважаючи на їхні особисті незгоди з Махном у той час. Ще одне радянське дослідження: Р.Х. Білий, “Розгром махновщини,” Український історичний журнал XIV, № 5 (1971): 10-21 – присвячене розповіді про останню фазу махновщини. Воно є особливо цінною інформацією про ранню більшовицьку літературу про Махна. Значну цінність має оповідь колишнього анархіста-махновця І. Тепера (Гордеєва), Махно: От “единого” анархизма к стопам румынского короля (Киев: Молодой рабочий, 1924).
14 Любомир Винар, “Зв’язки Нестора Махна з Армією УНР (1918-1920),” Розбудова держави (Монреаль), № 3 (1953): 15-18. Винар також є автором статті, яка містить цінну інформацію про стосунки між махновським рухом і українським національним рухом: “Причинки до ранньої діяльності Нестора Махна в Україні (1917-18),” Розбудова держави (Монреаль), № 2 (1953): 14-20. Стаття Дубровського “Батько Нестор Махно” є важливою працею, що пропонує позитивну оцінку ролі Махна в українській історії. Проте вона є переважно оповідальною і не аналізує погляди Махна на українське питання. Найбільш цінний коментар з цього приводу належить українському політичному діячеві: І. Мазепа, Україна в огні і бурі революції, 3 т. (Мюнхен: Прометей, 1950-51).
Майже сучасна самій махновщині розповідь про неї і, водночас, надзвичайно цінний український коментар про цей рух: А.С., “Махновщина,” у Календар “Громада” для робітного народа в місті і селі на рік 1926 (Львів, 1925), 105-109. Найкраща праця англійською мовою – Victor Peters, Nestor Makhno: The Life of an Anarchist (Winnipeg: Echo Books, 1970); особливо у ній вирізняються зібрані автором свідчення очевидців про махновщину.
15 Опис Махном власної русифікації див. у: Нестор Махно, Русская революция на Украине (Париж: Федерация анархо-коммунистических групп Северной Америки и Канады, 1929), 153-154.
16 Опис Гуляй-Поля див.: Наталья Сухогорская, “Воспоминание о махновщине,” Кандальный звон (Одесса), № 6 (1927): 37-38.
17 Загальний напрямок анархічної думки поданий П. Кропоткіним у: П. Кропоткін, “Национальный вопрос,” Хлеб и воля (Лондон), № 16 (7 червня 1907): 2-4.
18 Раєвський розглядав цю відсутність уваги як наслідок розвитку націоналізму в однонаціональних державах, насамперед у Західній Європі. Він вважав, що анархісти багатонаціональної Російської імперії повинні приділяти більше уваги націоналізму і згадував у зв’язку з цим дві статті Кропоткіна. Це були одні з небагатьох спроб серед анархістів дослідити й пояснити піднесення націоналізму серед неросійських народів імперії, зокрема в середовищі робітничого класу: М. Раевский, “Национальный вопрос с точки зрения коммунистического анархизма,” Буревестник (Париж), № 19 (19 лютого 1910): 13.
Кропоткін пояснював неувагу анархістів до вивчення національного питання впливом французьких анархічних теоретиків, які розглядали націоналізм як опору держави та реакції. Він вважав, що хоча цей погляд був правильним відносно французької та інших панівних націй, він не підходить до пригноблених націй. На основі історії XIX століття Кропоткін дійшов висновку, що жодна соціальна революція неможлива доки нація мусить боротися за своє визволення. З цього випливало, що успіх боротьби за національну незалежність є необхідною умовою для боротьби за соціальну революцію. Він навіть вважав, що розвиток кожною нацією своєї мови та культури сприятиме поступові анархізму. Див. Кропоткін, “Национальный вопрос,” 2-4.
Раєвський, відповідаючи на гостру критику, що виникла в анархічних колах через прихильне ставлення Кропоткіна до національних рухів, закликав анархістів виробити тактику поводження з націоналізмом серед робітництва та пригноблених національностей Росії. Водночас Раєвський не погоджувався із твердженням Кропоткіна, що нації, які прагнуть національного визволення, не можуть стати на шлях соціальної революції. Він наводив приклади євреїв, поляків і грузинів, які демонстрували, що боротьба за національну свободу є складовою частиною боротьби за соціальну свободу. Таким чином, Раєвський бачив у пробудженні пригноблених націй та їхній боротьбі за волю позитивне явище, у якому анархісти мають відіграти свою роль.
19 Зацікавленість зосереджувалася навколо єврейського націоналізму — дуже нетипової форми, враховуючи статус єврейської меншини та сіоністський рух. Кропоткін написав свої статті з національної проблеми під впливом запитів Марка Ярблюма, сіоніста-анархіста. Важливо зазначити, що і Максим Раєвський (Лев Фішелєв) також був євреєм.
20 Про утворення специфічно української групи анархістів було оголошено у 1914 р. Її метою було провадити пропаганду українською мовою (“Набат” (Женева), № 1 (липень 1914)). Немає, однак, свідчень того, що ця група розгорнула яку-небудь діяльність.
21 Paul Avrich, The Russian Anarchists (Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1967), 43-49.
22 Там же, 62-63.
23 Катеринослав (Дніпро); Одеса і Балта (Одеська область); Черкаси, Сміла, Шпола, Звенигородка, Умань і Золотоноша (Черкаська область); Єлисаветград (Кіровоградська область); Вінниця і Погребище (Вінницька область); Мелітополь, Олександрівськ (Запорізька область); Ромни (Сумська область); Ніжин (Чернігівська область); Житомир і Бердичів (Житомирська область); Луцьк (Волинська область); Новопавлівка (Луганська область). Переглянуто газети: листки Хлеб и воля (Лондон) з № 1 (30 жовтня 1906) до № 17 (20 липня 1907); Набат (Женева), № 1 (липень 1914), № 2-3 (травень-червень 1915), № 4 (квітень 1916); Анархист (Женева), № 1 (жовтень 1907), № 5 (березень 1910); Буревестник (Париж) з № 1 (20 липня 1906) до № 19 (лютий 1910); Бунтарь (Женева), № 1 (грудень 1906), № 1 (15 травня 1908); Хлеб и воля (Лондон) з № 1 (серпень 1903) до № 25 (листопад 1905); Хлеб и воля (Париж), № 1 (лютий 1909), № 2 (липень 1909); Альманах (Париж), № 1 (1909).
24 Повідомлення з Шполи згадує про необхідність мати газети й листівки українською мовою з метою провадити роботу серед робітників і селян. Повідомлення з Чигирина інформує про перехід до анархізму когось з Української Революційної Партії, в той час як інше – з Ромнів – про перетворення цього міста з центру української “Спілки“ на осередок анархізму, див. Анархист (Женева), № 1 (10 жовтня 1907): 33; № 2 (квітень 1908): 29.
Кореспондент з Ніжина писав про поширення листівок “малоросійською мовою“, див. Хлеб и воля (Лондон), № 11 (вересень 1904): 4. Інша стаття описувала початки анархічного руху в Україні, зокрема події в Ніжині; вона також містила інформацію про українські партії й наголошувала нечисленності анархістської літератури (лише російською мовою) на відміну від соціал-демократичної літератури, яка видавалась трьома мовами – російською, українською та їдиш. Див. А. Придеснянский, “Первые шаги анархизма на Украине,” Альманах (Париж), № 1 (1909): 117-125.
Нарешті, повідомлення з Чернігівської губернії описує роботу українських соціал-демократів. Воно вказує на відсутність впливу російських соціал-демократів, згадує про діяльність Бунду і містить коментар з приводу великої кількості євреїв у лавах “прогресивного“ пролетаріату. Див. Хлеб и воля (Лондон), № 13-14 (жовтень-листопад 1904): 8.
25 Аршинов вступив до анархічного руху в 1906 р. Від 1911 до 1917 року він відбував ув’язнення в Бутирках разом з Махном. Контакт між ними був відновлений у 1918 році під час подорожі Махна до Москви. Аршинов приєднався до Махна й залишався з ним до початку 1921 р. як член Культурно-освітнього відділу та редактор “Пути к свободе“. Волин, “Предисловие,” у Аршинов, История махновского движения, 12-14.
26 Микола Ірчан твердить, що так казав йому Махно, див. М. Ірчан, Махно і Махнівці (Камʼянець: Вид-во “Стрільця”, 1919), 19. Пізніше Махно визнавав, що на липень 1918 р. більше не вмів розмовляти “рідною мовою“б див. Махно, Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции, 153-154.
27 На цю слабкість звертав увагу Мазепа, ілюструючи її такими фактами: (1) перші вибори до міської думи Катеринослава, на яких українські партії здобули 9 місць із 113-ти, розцінювалися ними як перемога; (2) по всій Катеринославській губернії ради і думи майже ніколи не контролювалися українськими політичними угрупованнями; (3) по цілій губернії українці спромоглися на видання лише однієї газети, і це стало можливим лише завдяки об’єднанню зусиль усіх партій, див. Мазепа, Україна в огні і бурі революції, 1, 25-26.
28 Б. Белаш, “Махновщина (отрывки из воспоминаний Б. Белаша),” Літопис революції VII, № 3 (Харків): 194. Махно робить згадку про приїзд М. Нікіфорової 29 серпня 1917 р., див. Махно, Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине, 62. Розповідаючи про події січня 1918 р. та співпрацю з більшовицькими силами, Махно згадує про роль Нікіфорової як делегата до Революційного Комітету, див. Махно, Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции, 116.
29 Махно, Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине, 189-191.
30 Там же, 107-127.
31 Там же, 181.
32 Загальний аналіз стосунків між анархістами та більшовиками див.: Avrich, The Russian Anarchists, 122-203.Слід пам’ятати, що хоча більшовицька “чистка“ анархістів поклала край їхній співпраці, більшовицький режим і надалі цінував анархістів, оскільки ті все ще розглядали цей режим як “революційний“. Махно, звісно, знав про “чистки“, проте його наступні союзи з більшовиками варто розглядати в контексті тимчасової слабкості більшовизму в Україні та потужності “реакційних“ сил, репрезентованих Денікіним.
33 На важливість анти-гетьманського руху в загартуванні української національної самосвідомості та у змаганнях Директорії за владу вказує Мазепа: “Не вважаючи на свої кінцеві невдачі… протигетьманське повстання відіграло історичну ролю в українській визвольній боротьбі. Воно розбудило українську свідомість в народі“. Див. Мазепа, Україна в огні і бурі революції, 1, 59. Хоча його твердження безумовно справедливе для півночі й заходу, протигетьманський рух не мав такого самого ефекту на сході й півдні. Петро Аршинов, через цілу роботу якого простежується характерне для анархістів нехтування національним питанням, зазначає: “Повстання не всюди зберегло свою революційну народну сутність, вірність інтересам свого класу. У той час як повстання на південній Україні піднесло чорне знамено анархізму та пішло шляхом безвладдя і самоуправління трудящих, в західних та північно-західних частинах України після скинення гетьмана повстання підпало під вплив чужих і ворожих йому елементів – демократичних націоналістів (петлюрівців)… В такий спосіб повстання селян Київської, Волинської, Подільської і частини Полтавської губерній, хоча воно мало спільне коріння з іншими повстаннями, у своєму пізнішому розвитку не знайшло в собі своїх історичних завдань, своїх організаційних сил, воно потрапило під керівництво ворогів трудящих і стало, таким чином, сліпим знаряддям реакції у їхніх руках“. Див. Аршинов, История махновского движения, 48. Отже, Аршинов розглядає повстанський дух селянства як колосальну силу, що може бути опанована та керована політично свідомими елементами. Інші намагалися пояснити відмінності між районами махновщини та територіями, контрольованими націоналістами, соціальними факторами. “Близькість головних робітничих центрів, з одного боку, німецьких і грецьких колоній, що оточували українське селянство, – з іншого, затерли те, що українська інтелігенція пізніше намагалася прищепити махнівщині“. Див. И. Тепер [Гордеев], Махно. От “единого анархизма” к стопам румынского короля (Киев: Издательство “Молодой рабочий”, 1924), 48. Міхаіл Кубанін вважав цю відмінність наслідком етнічної компактності села у “націоналістичному“ регіоні, яка надала націоналістичного забарвлення ненависті до міста, а також більша питома вага торгівлі в руках євреїв та вищий відсоток польських поміщиків. Див. М. Кубанин, Махновщина: крестьянское движение в Степной Украине в годы Гражданской войны (Ленинград: Прибой, 1926), 29-30. Тут потрібен більш ретельний соціально-економічний аналіз. Не варто недооцінювати роль лідерів у формуванні рухів. Було б цікаво дослідити, наскільки відрізнялися регіони, контрольовані Григор’євим і Махном, і як напрямок їхніх рухів залежав від дій та впливу їхніх провідників.
34 Мазепа, Україна в огні і бурі революції, 1, 63. Реакція Махна на прибічників Винниченка після приходу Директорії до влади була подібною. У своїх мемуарах він заявляє, що мав словесну дуель з представниками українських сил: “Де, – я вас, товаришу, питаюся, – в революційних українських селах і містах є серед трудівників такі дурні, що повірять в ‘соціалізм’ петлюрівсько-винниченківського українського уряду або ‘Української Директорії’, як воно себе величає?“ Див. Махно, Воспоминания. Кн. 3. Украинская революция, 154; за київським репринтним виданням: Нестор Махно, Махно, Воспоминания. Кн. 2-3. Под ударами контрреволюции. Украинская революция [репринт] (Киев: Украина, 1991), 157 (Прим. перекл.).
35 Наприклад, число за 17 травня 1919 року вміщувало гасла, такі як: “Чи можеш ти не знати, що всі робітники рівні, що революція не знає національної ворожнечі?“ Аршинов цитує жовтневу 1919 р. заяву махновських сил, що незалежність для України існує тільки у розумінні “самовизначення трудящих“, див. Аршинов, История махновского движения, 204.
36 Путь к свободе (Гуляй-Поле), № 1 (17 травня 1919): 3; Аршинов, История махновского движения, 112. Згадана газета містить також статтю “Григорьев – новый Петлюра“, яка застерігає, що Григор’єв хоче допомогти буржуазії увійти до України з “вогнем і мечем“.
37 Навіть Тепер, який закидав Махну перехід на позиції українського націоналізму безпосередньо перед втечею до Румунії у 1921 р., пише: “Сам Махно був так само далекий від націоналізму, як і від антисемітизму, що його багато хто йому приписує“. Див. Тепер, Махно, 50. Звертаючись до українських спроб поставити махновщину від свій контроль, він пише: “Було б комічним твердити, що Махно і основний кадровий склад махновщини, що діяв на Запоріжжі, могли симпатизувати цим національним реформаторам“. Там же, 49. Василь Дубровський, хоча й описує Махно як українського національного героя, визнає його неувагу до національної проблеми. Див. Дубровський, “Батько Нестор Махно,” 21-22. Див. також: Аршинов, История махновского движения, 203-213; С. Семанов, “Махновщина и ее крах,” Вопросы истории № 9 (1966): 40; Кубанин, Махновщина, 163-165.
38 “По полудні моя дружина, яка вчилась разом з Г. Кузьменківною в семінарії приносить тепер вже від молодої «матері» Махнихи цидулку такого змісту: «Мій муж Несторко хоче з вами побачитись. Ручаюсь, що вам нічого не станеться. Несторко відноситься до українців дуже добре. Приходьте до нас – чекаємо…”
“Махно жартовливо запитав, чи ми не боялись з’явитись в нього, бож про нього кружляє недобра слава, що він вимордує свідомих українців. Я зразу помітив, що Махно любить багато про себе” оповідати».
Цитати з: Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархія // «Літопис Червоної Калини . VIІ. Ч. 1. Січень. Львів, 1935. С.12.
39 Про цю угоду див.: Аршинов, История махновского движения, 137-138; Дубровський, “Батько Нестор Махно,” 12; І. Мазепа, Україна в огні і бурі революції, т. II (Мюнхен: Прометей, 1950-51), 112-113. Галицькі Січові Стрільці були найбільшими прихильниками союзу з Махном. Про їхню відповідь українським критикам такого союзу див.: Ірчан, Махно і Махнівці, 27-32.
40 Дубровський подає чисельність групи поранених у 3000 чол. Дубровський, “Батько Нестор Махно,” 12.
41 Аршинов, История махновского движения, 137. Таку ж оцінку дій Петлюри подає Кубанін та Валентин Руднєв і вбачає у ній спробу відкупитися від денікінців: Кубанин, Махновщина, 109; В. В. Руднєв, Махновщина (Харьков: Библиотека “Октября”, 1928), 49. Мазепа заперечує це звинувачення, та каже, що оголошена війна між Директорією та Денікіним робила це неможливим: Мазепа, Україна в огні та бурі, II, 113. Мелешко розглядає бездіяльність сил Петлюри як втрачену можливість: Мелешко, “Нестор Махно,” 3.
Винар вважає, що Махно зрадив Петлюру, залишивши військо УНР, і відкидає будь-які натяки на те, що Петлюра нібито планував “здати“ Махно Денікіну: Л. Винар, “Звʼязки Н. Махна з армією УНР (1918–1920),” Розбудова держави (Монреаль), № 3 (1953): 16-17. Те, що петлюрівці були далеко не задоволені Махном як союзником, стає очевидним із кількох пунктів у розвідувальному рапорті петлюрівської контррозвідки, датованому 4 жовтня 1919 р.: “… 3) сам Махно і його відділ не визнають жодної влади та противні їй по самій своїй природі, нездатні стати підлеглими Урядові та командуванню У.Н.Р. навіть коли б у них було на це щире бажання; 4) як велика озброєна група бандитів, махнівці є постійною значною загрозою нашому фронту і запіллю, а тому: 5) коли військові обставини дозволяють, найліпше було б витиснути відділи Махно в запілля Денікінові, де б вони були постійною солідною загрозою для них, бо для ліквідації бандитизму Махна з його системою легкої рухомості, денікінцям прийшлося б ужити утричі більших сил, якими розпоряджує сам Махно“. “Махно та його військо,” Літопис червоної калини (Львів), № 6 (червень 1935): 16-17.
Хоча цей рапорт не викриває змови щодо видачі Махна Денікіну, він показує потенційну небезпеку союзу з Махном для УНР. Що стосується втечі Махна до тилу денікінців, це не було несподіваною зрадою війська УНР, і цілком могло статися під впливом останнього (невідповідність у датуванні може бути наслідком запізнілого запису документу). Останньою причиною недовіри Махна до петлюрівських сил стало те, що його посланець до них виявився українським націоналістом і керівником змови проти нього (див. посилання 50).
42 Це, безсумнівно, є одним з найбільших заплутаних питань в історії махновщини. Перше важливе припущення такого роду, здається, було зроблене колишнім махновцем І. Тепером: “Чи став цей план відомий Петлюрі, неясно навіть зараз; у всякому разі, останній за кілька годин до призначеної зустрічі поїхав з Умані і в такий спосіб уник долі Григор’єва“: Тепер, Махно, 51.
Іншим джерелом свідчень про такий план є Ф. Мелешко, прибічник Директорії, що провів деякий час влітку 1919 р. серед махновців: Ф. Мелешко, “Нестор Махно,” Новий шлях (Вінніпег), № 19 (19 лютого 1960). Малоймовірно, що про такий план могли знати у таборі Петлюри. Відомо, одначе, що група незадоволених галицьких Січових Стрільців готувала змову з метою вбивства Петлюри, і що ця група пізніше контактувала з Махном (лист до автора Зенона Яворського від 15 січня 1971 р.). Див. також: К.В. Герасименко, “Махно,” у Деникин-Юденич-Врангель: Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев, т. 5 (Москва; Ленинград: Государственное изд., 1927), 236-238.
43 У русі навіть була, здається, нота прихильності до України та української нації. У вірші “Старого Макеїча“ чуємо відгомін українських почуттів. Див: Путь к свободе, № 1 (17 травня 1919): 3. Заклик до революційної дії завершується приблизно так:
І хоробрі вийшли,
Попрощавшись з сім’ями,
Щоб з Вкраїни рідної
Вигнати гнобителів.
Отже, певні сегменти руху, хоча й не були націоналістичними, бачили махновщину як “свою” революцію на “своїй” землі. Роль “пришлых“ вимальовується з іншого вірша у газеті Путь к свободе, № 3 (4 червня 1919 р.) під назвою “Україні… з півночі“ якогось Чащаріна, де вони, ці чужинці (пришлые) просили Україну прийняти їх по-братерському.
44 Аршинов, История махновского движения, 204. Денікін заперечував твердження, що його рух був спрямований проти меншин, заявляючи, що “державною“ мовою повинні були вести навчання лише публічні школи: А. Деникин, Очерки русской смуты, т. 1 (Берлин: J. Povolozky & Cie, 1926), 142-144.
45 За оцінкою як Воліна так і Аршинова махновщина була переважно українською, лише від шести до восьми відсотків учасників були росіянами, і певна частина – греками, євреями і кавказцями: Аршинов, История махновского движения, 203; Volin, The Unknown Revolution, 221.
46 Ці висновки ґрунтуються на спостереженнях Івана Майстренка, який мав “Шлях до волі“ у своєму розпорядженні: Iwan Majstrenko, Borotbism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism (New York: Research Program on the USSR, 1954), 104. Всеволод Голубничий зазначає, що, хоча на початку література махновців була переважно російськомовною, згодом вона здебільшого стала україномовною. Він також згадує про існування махновської україномовної газети в Полтаві (“Анархіст-повстанець“): В. Голубничий, “Махно і Махнівщина,” у Енциклопедія Українознавства: Словникова частина, т. IV (Париж, Мюнхен: Вид. “Молоде життя”, 1962), 1493-1494.
47 Галина, дочка поліцейського службовця, походила з Піщаного Броду Єлисаветградського (Кіровоградського) повіту Херсонської губернії. Вона навчалася в жіночій семінарії в Добровеличківці (Єлисаветського повіту) і восени 1918 року дістала посаду у нововідкритій українській державній гімназії в Гуляй-Полі. Її рішення стати однією з жінок Махна пояснюють побоюванням денікінців. Повідомляється, що подружжя вінчалося в церкві її рідного села влітку 1919 р.: Ф. Мелешко, “Нестор Махно,” Новий шлях (Вінніпег), № 18 (21 грудня 1959). Пізніше Галина заперечувала, що була церковна церемонія: Г. Кузьменко, “Відповідь на статтю ‘Помер Махно’ в ‘Новій Порі’ від 9-го серпня 1934 року, гор. Детройта, Мич.,” Пробуждение (Детройт), № 50 (вересень-жовтень 1934): 17. Інше джерело стверджує, що церковний обряд був необхідний для задоволення батьків Галини, які походили з селян-старовірців, і пов’язує її ненависть до денікінців із тим, що вони вбили її батьків: Н. Сухогорская, “Воспоминание,” Кандальный звон (Одесса), № 6 (1927): 55. Хоча були чутки про напружені стосунки між нею і Махном на еміґрації, відомо, що Галина була присутня на похороні чоловіка в 1934 р. разом з їхньою дочкою: Ф. Мелешко, “Нестор Махно,” Новий шлях (Вінніпег), № 26 (26 лютого 1960): 3. І. Тепер характеризує Галину як особу, “яка до 1922 року залишалася на досить сильних шовіністичних позиціях“: Тепер, Махно, 44. З іншого боку, Ніколаєв у своєму романі про Махна “Первый среди равных“, який базується головним чином на його особистому знайомстві з Галиною в Парижі, пише, повністю повністю ігноруючи її існування українського питання. Це може свідчити про те, що в 20-ті й 30-ті роки симпатії Галини до українських патріотів послабилися.
48 Сухогорська, російська вчителька з Гуляй-Поля, описує Галину як самопроголошену патронесу освіти та інтелігенції, а також як про організаторку культурних заходів: Н. Сухогорская, “Воспоминание,” Кандальный звон (Одесса), № 6 (1927): 48, 53-54.
49 Роль Галини в історії махновщини була значною. Вона постійно супроводжувала чоловіка, навіть у боях, і, ймовірно, очолювала дисциплінарну комісію руху.
50 Головним джерелом є Тепер, Махно, 51. Він стверджує, що група українських інтелігентів почала проявляти активність серед махновців, і Махно прийняв їх, оскільки потребував культурницьких працівників. Ця група почала почуватися впевненіше, особливо після залучення до своїх лав дружини Махна. Вони планували захопити контроль на махновщиною, коли військо Махна перебувало під Уманню, поруч із силами Петлюри. Тепер зазначає, що анти-націоналістичний Секретаріат руху з легкістю нейтралізував зусилля заколотників. Він також припускає, що план Махна вбити Петлюру виник як реакції на цю змову. Хоча ці твердження потребують ретельного дослідження та перевірки, вони можуть виявитися правдивими.
Микола Ірчан, який був прес-аташе галицьких Січових Стрільців і відвідав табір Махна в середині вересня 1919 р., доповідав: “є дві партії: націоналістична, себто українська і безпартійна, або байдужа до національностей. Перша група постійно росте. Армія має досить великий процент інтелігентів – лікарів, учителів, учительок, а навіть людей, що відомі добре з передвоєнної ще української літератури“. Див. Ірчан, Махно і Махнівці, 17-18.
Зростання українських культурницьких сил відзначається також у спогадах Мелешка, який повідомляє, що після того як він був відрізаний від військ Директорії, він і деякі його товариші отримали запрошення від Галини до табору Махна. Махно пропонував їм зайнялися культурно-освітньою роботою, з натяком, що вони можуть виступити посередниками в переговорах із петлюрівськими силами. Сам Мелешко, В. Надайкаса, Л. Войцик, Т. Березняк і Т. Молдаваненко прийняли запрошення, але втекли від махнівців через місяць. Мелешко зазначає, що Воліна й Аршинова у таборі не було, і один з дванадцяти членів Військово-Революційної Ради був переконаним українським патріотом. Однак Мелешко не згадує, що його перебування серед махновців було спричинене чимось більшим, ніж випадковість, або що існувала українська змова проти Махна: Ф. Мелешко, “Нестор Махно,” Новий шлях (Вінніпег), № 18 (18 грудня 1959); № 29 (29 лютого 1960).
Найвагоміші свідчення про спробу скинути Махна й залучити його сили до співпраці з Українською Народною Директорією подає Р. Купчинський, чия інформація використовується в публікації Дубровського. Він стверджує, що посланець Махна, Шпота, “який часто розмовляв з нами на українські теми“ і якому “не подобався анархізм Махна“, змовлявся проти Махна із Ф. Щусем, одним із головних махновських “генералів“, але Махно викрив змову. Купчинський також зазначає, що дружина Махна не хотіла розриву угоди із УНР і “зраділа б, якби ціла махнівська армія перейшла на бік Петлюри: Дубровський, “Батько Нестор Махно,” 12.
51 Як Аршинов, так і Волін нічого не згадують про українські впливи у махновському таборі. В описі культосвітньої роботи у Аршинова немає навіть згадки про вживання української мови: Аршинов, История махновского движения, 175-179.
52 Кубанин, Махновщина, 165-166.
53 Нестор Махно, Махновщина и ее вчерашние союзники-большевики (ответ на книгу М. Кубанина) (Париж: Изд. “Библиотеки Махновцев”, 1928), 26-27. Про приклад анти-централізму махновського руху (цього разу використаний проти більшовиків) див.: Рощин, “Духа не угасите,” Путь к свободе, № 2 (24 травня 1919): 1-2.
54 Можливо, що те, що Майстренко вбачає як посилення української тематики, Кубанін трактує як націоналізм.
55 “Махновщина, петлюровщина, бандитизм, антисемитизм и борьба с ними,” Волна (Нью-Йорк), № 68 (жовтень 1924): 37-39.
56 Ще у лютому 1920 р. “Набат“ висловлював занепокоєння з приводу методів керівництва Махна. В квітні, коли Барона й Суховольського відправили як посланців до Махна, було знову досягнуто згоди. Після нового союзу Махна з більшовиками вірними махнівщині залишилися тільки Волін, Аршинов, Берман і Гольдман. Аарон Барон та Марк Мрачний стали особливо запеклими ворогами Махна (Д. Іерде. Політична програма… // Літопис революції. – 1930. – IX. – 1-2. – С. 52-54.
57 М. Кубанин. Махновщина. – С. 111. Л. Винар також стверджує, що співпраця між УНР та військом Махна мала локальний і несуттєвий характер (Л. Винар. Зв’язки… // Розбудова держави. – 1953. – № 3. – С. 17-18). В іншому місці він пише, що антагонізм Махна до українських сил сильно зменшився в той період (Л. Винар. Причинки… // Розбудова держави. – 1953. – № 2. – С. 17-18).
58 Нестор Махно. Махновщина и антисемитизм // Дело труда (Париж). – № 30-31. – 1927. – Ноябрь-декабрь. – С. 16. Видається, що в квітні 1920 р. До махнівців приєдналася група українських соціал-революціонерів, і один з них став членом Військово-революційної Ради (Р. Іваненко. Про що не вільно забувати (Махнівщина) // Український голос (Вінніпеґ). – 1962. – 29 серпня.
59 Тепер, Махно, 114.
60 Ще однією ознакою того, що Махно не сповідував українського націоналізму в 1920 р., є факт, що коли Врангель закликав його влітку 1920 р. виступити проти більшовиків, він зробив це з позицій російського націоналізму: Аршинов, История махновского движения, 166.
61 Див. відповідь Махна у: “Махновщина и ее вчерашние союзники-большевики“ та “Махновщина и антисемитизм“.
62 Мелешко стверджував, що Махно “не спромігся зібрати навколо себе і своєї ідеї навіть десятьох українців на еміґрації“ (очевидно, він має на думці національно свідомих українців), і що на його похороні з українців була лише одна особа – його дружина: Ф. Мелешко, “Нестор Махно,” Новий шлях (Вінніпег), № 18 (18 грудня 1959).
63 Пані Іда Метт, яка була знайома з Махном з 1926 до 1929 року, підтверджує, що в цей період стосунки між Нестором та Галиною Махно були напруженими (лист до автора від 7 січня 1971 р.).
64 Єдине дослідження, автор якого помітив відтінок українського патріотизму в мемуарах Махна,належить Максу Номаду. Він зауважує, що “Махно з особливою гіркотою пише про Україну, свою батьківщину, визволителем якої він сподівався стати… Так ненавмисне він дав вихід націоналістичним симпатіям своїх земляків“: Nomad, “The Warrior: Nestor Makhno,” 340. Насправді, коментарі Махна не є такими “ненавмисними“, як вважав Номад.
65 Див., наприклад: Махно, Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине, 98, 104-105, 109-114, 157, 185; Махно, Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции, 7, 72, 84; Махно, Воспоминания. Кн. 3. Украинская революция, 17, 155-156, 172-173.
66 Махно, Воспоминания. Кн. 3. Украинская революция, 59. Теорія Махна про те, що українська революція розвивається з російської, ілюструється назвою його мемуарів. Перший том називається “Русская революция на Украине“, тоді як третій – “Украинская революция“.
67 Махно, Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине, 185. У київському репринтному виданні 1991 року на вказаній сторінці цього уривку немає; його подано у зворотньому перекладі з англійської. – Прим. перекл.
68 Махно, Воспоминания. Кн. 1. Русская революция на Украине, 6.
69 Махно, Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции, 159 (с. 160 за репринтним київським виданням 1991 р. – Прим. перекл.). Зауваження Воліна стосуються двох головних закидів Махна до інших анархістських рухів. Перший – це звинувачення міських анархістів у неспроможності надати допомогу сільським анархістам. Волін відповідає, що сили міських анархістів були катастрофічно недостатні навіть для потреб міст. Другий закид Махна був адресований анархістам Росії за їхню неефективність порівняно з анархістами в Україні. Волін пояснює це значною відмінністю умов, що існували в Україні і в Росії протягом 1917-1921 рр. Він наголошує на блискавичності, з якою більшовики здобули контроль над Росією, та на тій мірі, в якій селянські виступи проти гетьманату створили сприятливий ґрунт для анархістів в Україні. Атаки Махна були значною мірою викликані тим, що він вважав половинчастою й запізнілою підтримкою його руху з боку міст і Росії. Звичайно, в Україні, де поняття “український“ і “сільський“ були майже тотожні, проселянська позиція Махна не обмежувалася лише цим. Про це свідчить і наголос Волін на “фанатичній вірі“ Махна в “українське“ селянство. Приклади нижчої оцінки Махном російської революції в порівнянні з українською див.: Махно, Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции, 39, 142, 150.
70 Нестор Махно, “Несколько слов о национальном вопросе на Украине,” Дело труда (Париж), № 19
(грудень 1926): 4-7.
71 Там само, 5.
72 Там само.
73 Там само, 7.
74 Коли група “Набат“ збиралася в Курську в листопаді 1918 р., вона проголосила, що зосередить свою роботу в Україні, оскільки там був шанс для нового “Жовтня“, який цього разу може не потрапити під більшовицький контроль: Д. Ерде, “Політична програма анархомахновщини,” Літопис революції IX, № 1-2 (1930): 50.
75 Ухвала конференції “Набату“ в Єлисаветграді не свідчить про те, що група враховувала неросійський склад населення реґіону: Резолюции первого съезда Конференции анархистских организаций Украины “Набат” (Буенос-Айрес, 1923). Навіть влітку 1919 р., 21 липня, конференція київських анархістів видала відозву до “російського селянина і робітника“: “Воззвание киевских анархистов,” Набат, № 25 (липень 1919): 1-2. Перегляд тематики “Одесского Набата“, “Набата“ та “Харьковского Набата“ за 1919-1920 рр. свідчить про майже повну несвідомість того, що відбувається українське відродження. Хоча “Харьковский Набат“ часто публікував замітки про створення специфічно латвійськомовної групи анархістів, немає жодного натяку на існування подібної української групи. Хоча планувалося видавати україномовний журнал для сільських читачів, він, здається, так ніколи і не з’явився: П. Руденко, На Украине (повстанчество и анархическое движение) (Аргентина: Изд. Рабочей группы в Респ. Аргентине, 1922), 25.
76 Емма Ґолдман та Александр Беркман, американські анархісти, які залишалися прибічниками Махна навіть після того, як російський анархістський рух відвернувся від нього, відчули цю зміну і згадують її в розповідях про свої поїздки до Радянської Росії й України в 1910 р. “У радянських установах, як і серед людей загалом, відчутний сильний націоналістичний, навіть шовіністичний, дух. Для місцевих Україна – це єдина справжня і непідробна Росія; її культура, мова і традиції вищі від північних. Вони не люблять “російське“ й обурені домінуванням Москви. Прибулі чиновники, незнайомі з умовами та психологією країни, а нерідко й з її мовою, пристосовують до населення московські погляди, що призводить до відчуження навіть більш дружньо налаштованих елементів“: Alexander Berkman, The Bolshevik Myth (London: Hutchinson and Co., 1925), 163. Див. також: Emma Goldman, My Disillusionment with Russia (Garden City, N.Y.: Doubleday, Page and Co., 1923), 211-241.
77 Волін розпочинає своє дослідження махновщини словами, які могли б послужити вступом до націоналістичної публікації: “Відносно розвинений і витончений, індивідуалістичний і здатний не вагаючись брати ініціативу на себе, ревно пильнуючий свою незалежність, за традицією войовничий, готовий себе захищати і століттями призвичаєний чути себе вільним і самому собі паном, українець загалом ніколи не був закріпачений до повного рабства – не лише тіла, але й духу, – яке характеризувало населення решти Росії“: Volin, The Unknown Revolution, 76. Аршинов, розмірковуючи над причинами, чому події в Україні та Росії розвивалися такими різними шляхами, писав, що “другою, ще більш важливою стороною життя українського селянства і робітників (місцевих, а не приїжджих – пришлых) були традиції вільного життя, збережені з минулих часів“: Аршинов, История махновского движения, 41. Незважаючи на такі вступи, обидва автори продовжують описувати махновщину як частину російської революції й російського анархізму.
Аршинов пише: “Махновщина – це революційний рух мас, підготовлений історичними умовами життя найбіднішого прошарку російського селянства“: Аршинов, История махновского движения, 24, 33, 214.
78 Одним із доказів цієї невдачі стала обіцянка Махна перевидати свої мемуари українською мовою, як тільки вдасться знайти перекладача, що вказувало на брак анархістів із українською культурною підготовкою. Спогади так і не були видані українською: Нестор Махно, “К русско-украинской рабочей колонии в Сев. Америке и Канаде,” Дело труда (Париж), № 29 (жовтень 1927): 20. Єдиним перекладом творів Махна на українську мову були його “Записки“ – короткий коментар про його рух у “Волі України“ (Ньюарк, Нью Джерсі), № 2 (1923): 2-3.
79 Див.: “Вільна громада“ (Нью Йорк) за 1922 р. та “Воля України“ (Ньюарк, Нью Джерсі) за 1923 р. Ці групи не були засновані Махном, але дуже шанували батька. 20 жовтня 1923 року Аршинов писав до “Волі України“ з проханням про грошову допомогу для захисту Махна, якого судили в Польщі за нібито підбурювання до заворушень українців у Східній Галичині: Воля України (Ньюарк), № 2 (1923). Приклад їхнього захоплення Махном див.: “Був час боротьби і на нашому ґрунті,” Воля України (Ньюарк), № 2 (1923).
80 Наскільки складним було це завдання, зрозуміло з статті А. С. під назвою “Махнівщина“: А.С., “Махнівщина,” у Календар “Громада” для робітного народа в місті і селі на рік 1926 (Львів, 1925), 108.
81 Визнання Махном, що знання української мови необхідне для будь-якої майбутньої роботи анархістів в Україні підтверджує Іда Метт. Вона пише у листі від 7 січня 1971 р.: “Мені пригадується, що якось він казав мені, що коли котрогось дня повернеться в Україну, то безсумнівно повністю вивчить українську мову, бо це просто необхідно“. Коментар п. Метт є арґументом на користь того, що саме сприйняття нових реалій, а не активна самоідентифікація як українця, була причиною “українізму“ Махна у його мемуарах.
82 Махно, Воспоминания. Кн. 2. Под ударами контрреволюции, 153-154.
83 Там само, 132, 134-135.
84 Там само, 121.
85 Про критику Махна за антисемітизм Шапіром див. Для чего существует анархическая пресса // Пробуждение (Детройт). – 1930. – Ноябрь. – № 14. – С. 62.
86 Махно II, с. 100. Він використовує цю тактику також в описі бесіди з анархістом Львом Чорним. Махно пише, що вони обговорювали анархічний рух в Україні, “яку він ніколи не визнавав і називав “півднем Росії““. (Махно II, с. 96).
