Українство як спосіб життя, або хто ти, невловимий Фантомасе?

Огляд книг: Вадим Ададуров. «Переставляючи слова в століттях: інтелектуальна біографія Ілька Борщака». Львів: Видавництво УКУ, 2024, 540 с., Іван Монолатій. «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина». Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023, 448 с.

  «Людина зазвичай не знає, що для того, щоб зуміти бути тим,
                                                     ким вона є, вона повинна повірити, що вона є чимось більшим».

Роберт Музіль. «Людина без властивостей»

      Українство… які перші асоціації виникають у нас з цим словом? Народ? Нація? Чин? Традиція? Герої? Незламність? Опір? Честь? Ці поняття ми з великим задоволенням інтегруємо в наші наративи, адже вони напрочуд компліментарні нашим уявленням про самих себе та про минуле спільноти, до ми себе відносимо. Але як бути з особистостями, для яких українство є частиною вічної гри із собою та з навколишнім світом? Особистостями, які мало схожі на самовідданих підпільників з криївок чи жертовних студентів-добровольців? Особистостями, яких складно поставити в чіткі рамки національних, політичних, ідеологічних та культурних маркерів? Особистостями, які подібно до героїв класичної французької комедії 1964 року з Луї де Фюнесом та Жаном Маре постійно міняють ролі та маски? І як дати раду з тим, що такі люди можуть інколи залишити по собі щось більш вагоме, ніж українці з «правильними» ідентичністю та біографією? Щоб хоча б наблизитись до цих питань, спробуємо вслід за Авторами запропонованих для огляду книг зануритись у світ національних та соціальних масок, шпигунських інтриг та несподіваних контекстів.

     Метод конструювання наукових біографій обох авторів досить суголосний – опора на інституційні джерела з численних архівів, українських та закордонних [1]. Різниця полягає радше в способі конструювання наративу та подачі його читачам. Іван Монолатій протягом більшої частини книги веде читача манівцями різноманітних еґо-наративів та документів спецслужб, здебільшого базованих на різноманітних чутках та здогадках. І лише наприкінці книги [2], спираючись на документи інституційних архівів, він намагається подати найбільш переконливу версію. Тоді як наратив в книзі Вадима Ададурова чіткіше структурований, кожна частина, крім інтермедії, ділиться на три важливі розділи: 1) що про себе сам каже герой книги; 2) що про нього кажуть знайомі з ним сучасники; 3) інформація з інституційних документів. У цьому сенсі обидва дослідження попри різні способи подачі є постмодерністськими в їхній інтертекстуалізації, але водночас дослідницькими в сенсі базування на ґрунтовних архівних джерелах як основі тексту.

     Яків Макогін та Ілько Борщак на перший погляд є відносно відомими постатями. Кожен, хто цікавився міжвоєнним періодом, стикався з певною інформацією щодо їхньої діяльності. Але ким були ці люди, які досить синхронно увійшли в українське життя на хвилі невизначеності революцій та війн в 1919-1920-х рр, і так само синхронно відійшли в тінь забуття наприкінці 1950-х років? Чи дійсно Макогін був нащадком гетьманського козацького роду та претендентом на український престол? Чи дійсно Ілько Борщак був православним українцем та геніальним відкривачем європейського минулого України? Як і належить справжнім «людям-таємницям», загадки їхнього життя починаються з обставин їхнього народження. Автори показують, що довший час не тільки укладачі енциклопедій, але й навіть співробітники провідних європейських спецслужб не знали нічого певного про те, ким були ці люди, звідки вони, хто їхні батьки. Укладачі аналітичних довідок французьких, італійських, британських, німецьких, радянських, американських, бельгійських… (цей перелік можна продовжувати ще довго, адже ці особистості привертали уваги всіх, хто відігравав хоч якусь роль в європейській політиці 1920-1940-х років) переплітали факти і вигадки, намагаючись дати раду з новими малозрозумілими гравцями. Сучасники химерним чином переплітали різноманітні чутки, намагаючись осмислити тих, хто для них так і залишився таємницею. 

      Яків Макогін, використовуючи загальновідомі образи з козацької минувшини, міг видавати себе то за князя Мазепу, то за нащадка графа фон Розумовського, то за «Полтаву» чи Богуна [3]. Частина аналітиків зі спецслужб в 1930-х рр. навіть вважали його буковинським євреєм – Максом Коґаном [4]. Однак, Монолатій показує: за кого б він себе не видавав, документи свідчать, що він народився 27 вересня 1880 р. у В’язовій на Жовківщині в місцевих селян Пилипа та Катерини Макогін [5]. Довший час згідно з еґо-наративами самого Ілька Борщака його вважали вихідцем з Півдня України, народженим у православній українській родині. Однак дослідження Ададурова показує, що насправді він народився 19 липня (за старим стилем) 1894 р. у м. Бєльці (сучасна Молдова) в єврейській родині Лейба-Герша Міхелева Баршака та Паї-Двайри Лейбівної Троцької [6]. Обидва герої протягом життя декілька разів приміряли різні ідентичності. Макогін з підданого монархії Габсбургів перетворився на емігранта спочатку в Канаді, потім у США. Після служби в морській піхоті ВМС, де він став одним з перших пілотів в історії Корпусу морської піхоти США, він повернувся до Європи вже в амплуа багатого нащадка козацьких родів, претендента на уявний український престол.

Ілько Борщак, народившись в єврейській громаді, вже в шкільному віці обрав російську секулярну імперську ідентичність. Революція 1917 року принесла можливість соціальної реалізації в українстві, далі завдяки зв’язкам він став петлюрівським дипломатом, «зміновіхівцем»-радянофілом, українським вченим-публіцистом у Франції й врешті-решт – французьким громадянином. Прикметно, що ключем до українства обох була апеляція до атрибутів козаччини та козацького міфу [7]. Макогін звертався не так до патріотизму Розумовських, які були інтегрованими до імперської еліти малоросами, як до їхнього буцім-то казкового багатства та шляхетного статусу [8]. Тоді як Борщак основний свій інтерес також спрямував на XVII – XVIII ст., однак він не видавав себе за нащадка князівських родів, а конструюював міф про західництво України і українофільство Заходу [9]. Подібно до Джеймса Макферсона та Джона Стюарта (Собєського) він став великим українським міфотворцем, якому ми «завдячуємо» багатьом знаковим моментам гордості національного пантеону: уявній культурній перевазі Анни Ярославівни, козакам і облозі Дюнкерка, невідомим описам Сагайдачного і Мазепи, «українським» планам Наполеона тощо [10].

Обидва герої походили радше з соціальних низів, ніж з привілейованих груп, воліли «ошляхетнити» себе одруженням з жінками вищої соціальної групи: у випадку з Яківом Макогіном це була американка з заможної родини, у випадку Ілька Борщака – емігрантка з дворянського середовища. Макогін, розпоряджаючись значно більшими фінансами, ніж Борщак, часто перебував в ролі мецената, наприклад, подарував мапу Гійома Лавассера де Боплана музеєві Гуцульщини в м. Коломия в 1938 році [11]. За рік до цього Борщак надіслав на прохання цього ж музею свій великий фотопортрет, що теж було цінним подарунком, враховуючи його популярність на західноукраїнських теренах [12].

     Прикметно, що обидві постаті виникли на українському видноколі саме після завершення Першої світової війни, коли потік емігрантів з колишніх імперій накрив усю Європу. Це середовище було ідеальним живильним ґрунтом для різноманітних містифікацій, політичних авантюр та різного ґатунку самозванців. У документах Яків Макогін несподівано з’явився в 1919 році в записці білогвардійцям петлюрівського перебіжчика з Генштабу УНР та пізніше в 1920 році у зв’язку з антикомуністичним розслідуванням Баффало в США [13]. Уже на початку 1920-х рр. він з’явився в центрах найбільших скупчень української еміграції, представляючись то як бізнесмен, то як меценат, то як претендент на престол та політичний комбінатор [14]. Його близьке оточення здебільшого складалось з не-українців, що лише додавало йому загадковості [15]. Макогін використовував будь-яку подію, яка здатна була посилити його медійний капітал, активно долучаючись до створення Пресових Бюро в Лондоні та Женеві, медіакампаній з інформуванням європейських еліт щодо Пацифікації [16] та Голодомору [17]. Він зав’язував контакти зі всіма знаковими постатями української еміграції, починаючи з Євгена Коновальця, закінчуючи Павлом Скоропадським та Василем Вишиваним-Габсбургом. В атмосфері міжвоєнної шпигуноманії ніхто не міг точно сказати, на яку розвідку працював Макогін – радянську, німецьку, італійську, французьку, румунську, польську чи… американську? Яка його роль в «марсельському вбивстві» югославського короля й французького міністра закордонних справ та в ряді інших терористичних актів? Він просто використовував ці події собі на користь чи дійсно фінансував різні терористичні «екси»? Монолатій показує, що однозначних відповідей на ці питання й досі немає  [18].

     Ілько Борщак теж здобув найбільшу популярність в середовищі української еміграції 1920-1930-х рр., але передусім як публіцист, один з найактивніших українських дописувачів у Франції. Якщо Макогін видавав себе за українського аристократа, то Борщак міг спокійно видавати себе за фахового науковця, не надаючи жодних дипломів чи інших підтверджень наукових ступенів – нібито вони всі згоріли в полум’ї революційних подій 1917-1920-х рр. Це дозволяло йому конструювати й поширювати фейкові оповіді не тільки про своє походження, але й про свою професійну ідентичність [19]. За підтримки Сергія Шелухіна він став дипломатом УНР, у 1920 році опинився в Парижі, де за завданням очільника делегації графа Михайла Тишкевича почав шукати по архівах сліди україно-французьких контактів в історії. Франція з її чисельними бібліотечними колекціями та архівами стала для Борщака ідеальним прихистком і базою для розбудови кар’єри історичного публіциста [20]. Ададуров показує, що для Борщака ідентичність була радше інструментом власної соціальної стратегії, набором опанованих професійних навичок, найдавнішою і базовою з яких був «фах українця». Це різко вирізняло його з-поміж таких сучасників як В’ячеслав Липинський [21] чи Дмитро Донцов [22], для яких новонабута українська ідентичність стала своєрідною «світською релігією» [23]. Це дозволяло Борщаку вдало маневрувати між різними етно-політичними групами на еміграції. Він міг підігравати білогвардійцям-росіянам в їхній грі проти Тишкевича в 1920-му році [24], а пізніше, остаточно відійшовши від петлюрівського середовища, зайняти радянофільські позиції та вести публічні кампанії проти колишнього Головного Отамана [25]. У процесі над вбивцем Петлюри Шварцбардом Борщак наводив приклади єврейських погромів, засуджуючи Директорію та її очільника, намагаючись відокремити особу Петлюри від поняття «Україна» [26]. Мінлива наративна ідентифікація Борщака призводила до того, що його не сприймали «за свого» ні петлюрівці, ні більшовики, вважаючи ненадійним і в кращому випадку тимчасовим союзником. Однак не варто уявляти собі Борщака як абсолютно безпринципного шахрая, згодного на будь-які комбінації. Попри всі свої ідеологічні конверсії з 1917 року і до кінця життя у нього залишався стійкий інтерес до України та її історії. Навіть його радянофільство середини 1920-х рр. було зумовлено радше феноменом українізації УРСР, а не прихильністю до марксизму-ленінізму. У цьому сенсі Борщак не надто відрізнявся від представників багатьох українських середовищ 1920-х рр., зокрема й Галичини [27]. Власне у 1930-х рр. саме західноукраїнські терени стали головною авдиторією, яка купувала та читала тексти Борщака. Створені ним образи Мазепи та Орлика мали величезний вплив на молоде покоління галичан [28].

Ціле покоління першокласних істориків, як, наприклад, Іван Лисяк-Рудницький, Омелян Пріцак чи Ярослав Дашкевич зростали, читаючи книги та різноманітні розвідки Борщака. У їхній уяві сформувався образ Борщака як талановитого наратора та майстра історичного слова [29].

     Окремою частиною біографії Борщака в Ададурова є «Інтермедія», присвячена його історичним містифікаціям: поєднанню реальних свідчень з власною фантазією або навіть створенню неіснуючих джерел [30]. Вільно творячи факти власної біографії, Борщак так само легко поводився з аналізом та відтворенням інформації з джерел. Фактично, ця частина книги, як і попередні розвідки Ададурова на цю тему [31], ставлять істориків перед вже очевидним фактом – буквально всю інформацію і кожен документ, використані чи згадані Ільком Борщаком потрібно детально і прискіпливо перевіряти та звіряти в архівах. Однак не варто бути надто суворими до Борщака. Як переконливо показав Олексій Толочко в епілозі до своєї монографії про «Историю Российскую» Васілія Татіщєва, спокуса поглибити знання про минуле за рахунок містифікації властива не тільки профанам-авантюристам, але й навіть солідним дослідникам-ерудитам [32]. Навіть найвідоміший український візантиніст Ігор Шевченко не встояв перед цією спокусою, сконструювавши неіснуючий лист імператора Костянтина Багрянородного [33]. Вочевидь дослідників чекає в цій сфері ще не один «сюрприз» від Ілька Борщака.

      Для Макогона, як і для Борщака, «золотим» часом був міжвоєнний період, адже саме тоді кожен у своїй сфері зміг скористатися контекстом розпаду старих імперських структур та постанням українського питання на міжнародній арені. Попри їхнє включення до українства, як Макогін, так і Борщак залишалися політично відданими передусім тим державам, громадянами яких вони стали, ніколи не виступаючи проти їхніх урядів: США [34] та Французької республіки [35] відповідно. Ілько Борщак конструював образ члена руху спротиву, відштовхуючись від факту свого арешту в окупованій Франції [36]. Яків Макогін зустрів початок війни в фашистській Італії, потім він перебрався назад до США, де консультував американські спецслужби по українському питанню [37]. Обоє працювали з українськими емігрантами після війни й обоє поступово зникли з українського видноколу у середині 1950-х рр.: в 1956 році помер Яків Макогін, у 1959-му – Ілько Борщак.

     Ці люди залишили по собі таємниць більше, ніж відповідей, однак «невизначеність» і незвичність їхніх біографій не применшують їхньої важливості. По-перше, ці книги є прикладами наукового дослідження біографій людей, які так і не потрапили до «національного пантеону героїв». По-друге, Макогін і Борщак були постатями, яким було тісно в межах однієї ідентичності, ідеології чи політичного напрямку. Детальніші дослідження можуть показати, що таких постатей було значно більше, ніж ми звикли досі вважати. По-третє, без дослідження та осмислення постаті Якова Макогона ми не зможемо реконструювати український напрямок американської політики в 1920-1940-х рр. та й взагалі зрозуміти її. Ілько Борщак, на відміну від своїх текстів, як постать так і не здобув справжньої популярності. Його «державницькі» наративи про європейськість України та українофільство Заходу трафили у національне его після проголошення незалежності України. Однак він сам та його спадщина довший час мало кого цікавили як в діаспорі,  так в Україні, про що свідчить хоча б історія з його похованням у Франції [38]. Однак парадоксальність і важливість постаті Борщака у тому, що для українознавчих студій у Франції він зробив більше, ніж будь-який інший «професійний» історик того часу. Біографії обох цих особистостей показують, що в плинні часи не менш плинні ідентичності стають не тільки соціальним інструментом та ремеслом, але й самим способом буття. Їхні біографії вкотре змушують нас поставити питання – а що ж означає бути українцями?

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.