І. СЕРЕД ГОЛОВНИХ ПОДІЙ ФОРУМУ ВИДАВЦІВ
Панельна дискусія: «Україна в Європі міжвоєнного періоду – чи світ міг уникнути Другої світової війни?»
У зв’язку з видавничою серією «Україна. Європа – 1921-1939».
Учасники: Марта Богачевська-Хом’як, Оля Гнатюк, Ярослав Грицак, Сергій Плохій
Модератор: Мирослав Чех
20 вересня, 14.30–16.15, вул. Драгоманова 5, Бібліотека ЛНУ, ІІ пов.
В історії Європи період 1914-1945 рр. історики називають «Другою Тридцятилітньою війною». Для переважної більшості континенту роки 1921–1939 були періодом «перемир’я». Однак не для українців, бо війна проти української нації продовжувалась, хоч велася іншими методами. Трагічним підтвердженням цього став Голодомор.
Українське питання стояло в центрі двох світових воєн. Воно було центральним й для проектів світової комуністичної революції чи Тисячолітнього Третього Рейху. Після поразки українських Визвольних змагань 1917-1920 років українці стали найбільшим недержавним народом в Європі, і невирішеність українського питання відкрила великі можливості для всіх зацікавлених у ревізії Версальської системи.
Завдяки багатим природним та людським ресурсам України, як і з огляду на її ключове геополітичне становище той, хто вправніше розігрував українську карту, мав кращі шанси встановити свою геґемонію на європейському континенті, та й в усьому світі.
Для Сталіна і Гітлера Україна була в центрі їхніх колоніальних планів. Сталін намагався за будь-яку ціну втримати контроль над українськими землями, надрами і населенням. Гітлер вважав, що лише заволодіння Україною забезпечить йому перемогу в Другій світовій війні. Війні, яку він розв’язав не сам, а вдвох зі Сталіним.
Ґенези і перебігу Великого Голоду не можна зрозуміти лише в українському контексті, або навіть коли розширити його до російсько-українських взаємин – єдиним адекватним контекстом є загальноєвропейський. Європейські та позаєвропейські лідери знали про Голодомор і правильно інтерпретували його мету: знищення українців як нації. Однак вони мовчали або й протидіяли поширенню інформації про українську трагедію і забороняли акції допомоги голодуючим.
Позитивної відповіді на українське питання не мали держави переможної в 1918 році Антанти: Великобританія і Франція, як і США. Єдиною демократичною країною, яка підтримувала український національний рух була Чехословаччина, але тільки до зламу 20-30-х років. Польща ставала чимраз жорсткішим авторитарним режимом і на початку 30-х років припинила підтримувати петлюрівську еміграцію. Такої підтримки не надавала Румунія, натомість Угорщина 1939 окупувала Карпатську Україну.
Українська нація, розділена між чотирьома державами, чинила відчайдушний спротив перспективі національного знищення. Використовувалися всі доступні способи боротьби – від збройного опору до мирних акцій, які мали сколихнути світову громадську думку. У межовій ситуації, в якій опинилися українці в СРСР та українці поза його межами проявили мобілізацію і згуртованість.
Українська нація не була суб’єктом міжнародної політики, лише її об’єктом, але використовувала всі наявні засоби, щоб про українське питання не забули. У другій половині 30-х років українські політики та інтелектуали попереджали, що боротьба за Україну стане приводом для нової світової війни, яку розв’яжуть Гітлер і Сталін.
Історії не детермінують наперед визначені правила; політика – це мистецтво можливого, отже завжди існує шанс вибору при прийнятті рішень. І тому, особливо в наш час, варто ставити запитання про те, чи світ міг уникнути Другої світової війни, коли б демократичні великі держави зробили розумні висновки із значення українського питання для майбутнього Європи? І схотіли протистояти геноцидові української нації в УРСР – єдиному державному утворенні, яке в назві мало термін «українська республіка».
ІІ. ІСТОРИЧНИЙ МАЙДАНЧИК
1) Націонал-комунізм 20-х років – прообраз деколонізаційних рухів 50-60 рр.»
Панельна дискусія з приводу книжок:
Юрій Шаповал, «Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. – Київ-Львів, Україна модерна, Українські пропілеї, 2017».
Степан Величенко, «Імперіалізм і націоналізм по-червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925) / пер. з англ. С. Сєряков, наук. ред. В. Склокін, С. Сєряков. Львів: Видавництво УКУ, 2017».
Учасники: Ярослав Грицак, Юрій Шаповал
Модератор: Володимир Склокін
Середа, 19 вересня, год. 17.00–18.30, вул. Драгоманова 5, Бібліотека ЛНУ, ІІ пов.
Український націонал-комунізм був політичною течією, що виникла після 1918 року і зберігала свій вплив на політичну ситуацію в УРСР до половини 1926 року. Організаційно націонал-комунізм представляли: Українська комуністична партія (“укапісти”), Українська комуністична партія (боротьбистів) і тзв. націонал-ухильництво в Комуністичній партії України (більшовиків).
УКП – невелика і мало впливова – проіснувала до 1925 року. У своїй монографії Степан Величенко блискуче проаналізував її програму, в основі якої була побудова українського комунізму серед колоніальної нації, що її статус не змінився в СРСР. Укапісти засудили колоніальну експлуататорську природу російського більшовицького режиму і вважали більшовицьку окупацію завоюванням своєї країни. Вони бачили Україну як члена Європейської соціалістичної конфедерації. Вони наголошували важливість безземельних селян і сільських робітників в Україні, а також соціоекономічну відмінність України від Росії.
Важливою спадщиною УКП – на переконання Степана Величенка, – є теза, що немає ні соціальної, ні національної свободи без політичної незалежності; про ніякий федералізм не може мови. І що сама націоналізація економіки не означає припинення соціального і національного гніту. Укапісти писали, що не можна відділити культури від економіки. Хочеш контролювати культуру – мусиш мати капітал. Врешті вони звернули увагу на російських колоністів-поселенців як на соціальну базу чорносотенців, які домінували в тих часах у большевицькому апараті в радянській Україні.
Розправу з тзв. шумськізмом, тобто націонал-комунізмом як течією, що впливала на розвиток політичних, економічних, соціальних і культурних процесів в УРСР, завершено в червні 1926 року під час відомого Пленуму ЦК КП(б)У. Хвильовий назвав тоді політичну мету розправи: «Українська нація виходить зі свого стану етнографічного і переходить в культурний стан, і я говорив: оскільки це так, остільки ми мусимо зробити з цього відповідні висновки».
Цю саму проблему Шумський називав у дещо інших термінах: «В партії панує російський комуніст, який ставиться до комуніста-українця з підозрілістю, неприязно, щоб не сказати гірше. Панує, спираючись на жалюгідний шкурницький тип малороса, котрий у всі історичні епохи був однаково безпринципно-лицемірним, по-рабському нещирим і по-зрадницькому підлабузливим».
Ці погляди він відстоював усе своє життя. Про історичний феномен «малоросійства» він написав велику працю, яку знищив. У жовтні 1945 року він написав листа до Сталіна, в якому засудив Нікіту Хрущова, який від імені «молодшого українського брата» дякував «старшому російському брату» за «ясний розум, стійкій характер і тверду волю». Шумський побачив у цьому «лінію партії» і назвав її «лінією національно-політичної кастрації українського народу. Лінію перетворення України в політично аморфне тіло – в Малоросію». За свій протест він поплатився життям, а вбив його горезвісний Павло Судоплатов.
Андреа Ґраціозі назвав український націонал-комунізм провісником деколонізаційних рухів, які змінили політичну карту світу в 1950-60 роках.
Націонал-комунізм асоціюється перш за все з українізацією, яку в 1933 році символічно завершено самогубством Миколи Скрипника. Юрій Шаповал (повторюючи тези Івана Кошелівця) стверджує однак, що Скрипника не можна називати націонал-комуністом, бо лінією поділу між ним та Олександром Шумським і Миколою Хвильовим був стосунок до Росії. Націонал-комуністи вважали, що самостійність України нездійсненна в союзі з комуністичною Росією, в такій самій мірі, як і з царською. Скрипник натомість вважав, що стара захланна Росія, яка гнобила колись підкорені нею народи, назавжди похована революцією.
Для політичного центру СРСР «українізація» і толерування націонал-комуністів були одним із способів відповіді на виклик, яким був «прометеїзм» – програма розчленування Совєтського Союзу на національні держави. Найбільш послідовну «прометеївську» політику проводила Польща. У відповідь на українських землях, які увійшли до складу довоєнної Польщі, розвинувся сильний комуністичний рух з яскраво вираженими національними гаслами. Це була політика «радянського прометеїзму», яку завершено наприкінці 1920-х років.
Націонал-комунізм можна назвати «тупиковою гілкою розвитку української політики», бо комунізм – як ідеологія й політична практика – був монополізований російськими більшовиками. Їх метою було колоніальне панування над Україною, перетворення українців на «тубільну» спільноту, яка не заслуговує на звання нації. Як наслідок, комуністична російська метрополія проводила політику винищення українців як нації, яка по суті ніколи не припинялася.
2) Об’єднана Європа Ольґерда Іполита Бочковського
Презентація книжки «Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том І та ІІ». Україна модерна, Видавництво «Дух і літера». Київ 2018
Учасники: Оля Гнатюк, Мирослав Чех
Модератор: Андрій Павлишин
Четвер, 20 вересня, 10.30–11.45, вул. Драгоманова 5, Бібліотека ЛНУ, ІІ пов.
Ольґерд Іполит Бочковський (1885-1939) був українським соціологом, який у міжвоєнному періоді створив теорію виникнення і розвитку націй, що випередила на кількадесят років класичні студії над націєтворенням. Він був учнем Томаша Ґарріґа Масарика – філософа і політолога, першого президента Чехословацької Республіки – і продовжувачем інтелектуальної традиції Михайла Драгоманова. Його основною науковою працею був «Вступ до націології», як він називав науку про зародження та розвиток націй.
Бочковський залишив велику спадщину, яка нараховує десятки наукових розвідок і сотні публіцистичних статей, по суті невідому українському читачеві. Тим часом без знання праць Бочковського наше уявлення про течії української політичної думки міжвоєнного періоду залишатиметься вкрай бідним.
Ольґерд Бочковський все своє життя був соціал-демократом, але ніколи не зазнав «укусу Геґеля» – не визнав верховенства «історичної необхідності» над правами людини, як вичинила більшість представників лівої інтелігенції в середині ХХ століття. Він бачив, чим є комунізм, і розумів, до яких жахливих наслідків призводять політичні та соціальні експерименти, жертвою яких стали мільйони людей. Він проникливо аналізував природу російського комунізму, італійського фашизму та німецького нацизму. Назвав їх «сіямськими близнюками».
У 1936 році він назвав трикутник Москва-Рим-Берлін «трикутником світової небезпеки». Аргументував, що «всі диктатури брешуть, щоб затаювати справжні свої побажання й завдання. […] Москва – це безнастанна загроза суспільних путчів і авантур по цей бік радянського кордону. Рим і Берлін – військових авантюр, що при теперішньому міжнародному напруженню можуть легко привести до вибуху нової світової війни. Бо диктатура – це путч або війна. Тривкий мир й певне замирення світу може дати тільки демократія».
Бочковський народився в Україні, але не був етнічним українцем – батько був поляком, мати литвинкою. Українцем він став в еміграції, і до кінця життя залишився палким патріотом. Під час Першої світової війни він співпрацював із Союзом Визволення України, написав чимало наукових і популярних видань, які надруковано в бібліотеці СВУ. Підготував концепцію й програму Конгресу народів Росії, який у вересні 1917 року пройшов у Києві. Згодом Бочковський був співробітником дипломатичного представництва Української народної Республіки у Празі.
У 1923 році став викладачем Української господарської академії в Подєбрадах у Чехословаччині, очолював Товариство прихильників Українського технічно-господарського інституту (пізніша назва УГА). Для збирання коштів на потреби Інституту відвідав Канаду, США і Францію, де виступав перед українською діаспорою, зустрічався з представниками місцевої влади і науковцями.
У 1933-1934 роках Бочковський очолював Комітет порятунку України в Чехословаччині. Він автор двох відкритих листів до Едуара Ерріо, колишнього прем’єр-міністра Франції, який в серпні 1933 року відвідав СРСР і заперечував факт голоду в Україні. Потрясений замовчуванням Голодомору європейською лівицею та лібералами, він опублікував статтю «Безхребетна Європа» – найважливіший інтелектуальний текст європейського інтелектуала про причини замовчування української трагедії та її наслідки для Європи.
Бочковський був прихильником «панєвропеїзму» – руху, який ставив перед собою мету об’єднання Європи, і який промостив дорогу до створення Європейського Союзу. Він вважав, що без України таке об’єднання буде неповним з увагу на імперську політику Росії – без різниці: «червоної», чи «білої». Враховуючи актуальність такого підходу в наш час, Ольґерда Іполита Бочковського потрібно вважати інтелектуальним покровителем інтеграції України з ЄС.
3) Два міфи в одному: “саботажна акція” та “відплата” за неї.
Презентація книжки Романа Висоцького «Пацифікація Галичини 1930 року. Документи, том І». Видавництво Українського католицького університету, Львів 2018
Учасники: Роман Висоцький, Леонід Зашкільняк
Модератор: Андрій Павлишин
П’ятниця, 21 вересня, год. 14.00–15.15, вул. Стрийська 29, Центр Митрополита Шептицького, УКУ
«Пацифікація» Галичини 1930 року, тобто її «умиротворення» спеціальними загонами польської поліції і війська, відома сторінка української історій. Операцію започатковано 11 вересня, вона продовжувалася до кінця листопада, тобто до завершення виборів до Сенату – верхньої палати парламенту. В операції задіяно близько однієї тисячі поліціянтів, поділених на 17 зведених рот, по 60 рядових кожна. До «умиротворення» вжито також військові частини, в тому 6 і 14 кавалерійського полків.
«В’їжджаючи до села, – описує Висоцький – улани побили нагаями зустрінутих селян, котрі їхали на польові роботи, нібито через те, що вони не зняли шапок перед штандартом. […] Тим часом військові заходилися викликати осіб зі списку, який вони привезли із собою, до зайнятої стодоли. Кількох побили до непритомності, після чого привели до тями, поливаючи водою, й далі били. У місцевому кооперативі наказали зняти написи українською мовою й повісити польською, в польських національних барвах».
Удару завдано українським кооперативам, школам і товариствам. Було розпущено філії спортивних товариств «Луги» і «Сокіл» та освітнього товариства «Просвіта», заборонено скаутську організацію «Пласт». Метою «пацифікації» був не стільки удар по підпіллю (бо воно продовжувало діяльність), скільки радикальне послаблення легальних форм українського національного руху. Вбито від 7 до 35 осіб.
У рамках «пацифікації» від 1 липня до 1 грудня 1930 р. у трьох воєводствах були заарештовані 1739 осіб, серед них були 29 послів і сенаторів (справи 20 завершилися перед судами) та 30 греко-католицьких священників. Станом на березень наступного року звільнено майже 90% арештованих, тобто звинувачення у будь-яких формах протидержавної діяльності представлено невеликій кількості заарештованих. Серед заарештованих був м. ін. Дмитро Левицький, голова Українського національно-демократичного об’єднання, найавторитетнішої української політичної партії Галичини. Мета його затримання була суто політична: репресувати політичний провід партії, щоб та відмовилася від самостійності і соборності України.
В історіографії «пацифікацію» пов’язують з т. зв. саботажною акцією Української військової організації – Організації українських націоналістів, тобто 192 актами підпалів приватного та державного майна, спробами підривати мости і зірвати лінії та стовпи мереж електропостачання.
Але, як встановив Роман Висоцький, з огляду на економічну кризу кількість підпалів власного майна зросла по всій країні. Метою багатьох підпалів було отримати кошти від страхових товариств. Крім того, у порівнянні з 1929 роком кількість пожеж зросла більшою мірою в центральних (на 15%) і південних (на 13%), ніж у східних воєводствах (на 7%). «Явище підпалів відбувалося у посиленому масштабі скрізь, проте як привід для вчинення «пацифікації» ним скористалися тільки в Галичині» – підсумував дослідник.
Ґрунтовне вивчення архівних матеріалів дозволило Висоцькому ствердити: «Керівництво українського підпілля жодної «саботажної акції» не готувало і провадити масові виступи влітку 1930 р. не рекомендувало. Проте, коли до нього дійшли відомості про те, що польська влада намагається приписати їм заклик до «саботажної акції», воно вирішило скористатися цими звинуваченнями для власних потреб. Що краще могло би підтвердити участь у замахах, ніж заяви державних органів!».
Міф про «саботажну акцію» УВО-ОУН (по-іншому її названо «другим чинним виступом» УВО) по сьогоднішній день закріплений в українській і польській історіографії. Він негативно впливає на відносини між державами і народами, бо використовується як доказ «терористичної природи» українського визвольного руху.
Дослідник дійшов також висновку, що «підложжям для дій польської влади, які завершилися «пацифікацією», було «прагнення до політичного панування в масштабах держави. У ній вбачали різновид підготовки владного табору [т. зв. Санації з Юзефом Пілсудським на чолі] до виборчої кампанії у Сейм і Сенат, котра водночас символізувала поглиблення авторитарної системи влади. При нагоді розправи із політичними противниками репресіям були піддані широкі кола українського суспільства. Польське керівництво вірило, що завдяки розпалюванню антиукраїнських настроїв вдасться мобілізувати підтримку правлячого табору з боку решти суспільства. З цим наміром, що особливо важливо, і було завдано удару українському національному життю».
4) Революція сто років по тому. Історію ЗУНР треба писати заново.
Презентація книжки «Мирон Кордуба. Щоденник 1918-1925». Видавництво Українського католицького університету, Львів 2018.
Книжку видано до 100-річчя створення Західноукраїнської Народної Республіки.
Учасники: Олег Павлишин, Мирослав Чех
Модератор: Леонід Зашкільняк
Запрошені гості: Володимир Муравський, Ярослав Серкіз, нащадки Мирона Кордуби
П’ятниця, 21 вересня, год. 16.00–17.15, вул. Козельницька 4, ауд. 302, УКУ
Мирон Кордуба (1976-1947) був істориком, учнем Михайла Грушевського і дослідником історичної географії України, зокрема її західних земель, бібліографом, істориком Галицько-Волинського князівства і ранньомодерної України. Він викладав історію в гімназіях (Чернівці, Львів і Холм), був членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, а в 1930-ті роки – професором Варшавського університету та співробітником Українського наукового інституту у Варшаві. Після війни став професором Львівського державного університету ім. Івана Франка у Львові.
Під час Визвольних змагань Кордуба був членом Української Національної Ради – парламенту ЗУНР, а на зламі жовтня і листопада 1918 року її Делегації для Буковини. В листопаді перебував у Києві, де спостерігав за повстанням проти гетьмана Павла Скоропадського. Про ці події він надрукував спогади, які по суті повторюють щоденникові записи. З квітня 1919 року проживав у Станиславові (тодішня столиця ЗУНР), поєднував роботу депутата УНР з працею в Державному секретаріаті закордонних справ. Після поразки Української Галицької Армії залишився в Станиславові, а згодом перебрався до Львова.
Щоденник Мирона Кордуби – унікальне свідоцтво про добу Визвольних змагань 1917-1921 років і кілька наступних років, коли на міжнародній арені вирішувалася справа державного статусу Галичини. Автор був активним учасником української політики і наукового життя, тому його щоденник, як історичне джерело, не має аналогів в українській мемуаристиці тієї доби.
Документ є видатною пам’яткою української політичної думки, цікавою також тим, що написав її автор, який не грав перших ролей в українській політиці. Він ілюструє спосіб політичного мислення «другого ешелону» тодішньої української політики – і картина, яку бачить читач, не викликає заперечення. Навпаки: Мирон Кордуба постає як добре освічений діяч і політик, переконаний державник і соборник. Людина свідома політичних традицій, з чіткими переконаннями, які випливали з розумінням історичних процесів, яких був свідком і учасником.
Мемуари написані галицьким варіантом тодішньої української літературної мови, реєструють події день за днем, хоч, на жаль, з кількома довшими перервами. Переповнені деталями щоденного життя і спостережень про події, особи і народи. Написані образною мовою, суб’єктивні, але в доброму розумінні цього слова. Кордуба був деканом Філософського факультету Українського (таємного) університету у Львові (1920-1925), де викладав історію. Його опис його діяльності і способів боротьби польської влади проти університету – неперевершений.
Автор був членом Президії та Ширшої президії УКРади, яка виконувала роль місцевого представництва парламенту ЗУНР (Західноукраїнської Області Української Народної Республіки), що перебував у Відні – тут також засідав екзильний уряд Євгена Петрушевича.
Справжнім історіографічним відкриттям є історія створення і діяльності «Виділу одинадцятьох» (керівник Володимир Бачинський, серед членів був Кордуба) – законспірованого політичного керівництва акцією бойкоту виборів до польського Сейму і Сенату (листопад 1922 року). Акцію реалізувала підпорядкована «Виділові» Бойова організація (УВО), якою керував Євген Коновалець. Підчас «Першого чинного виступу УВО» (назва закріплена в історичній літературі) організовано саботажі, підпали приватного і публічного майна, діяли партизанські загони. Вбито 11 українських політиків і громадський діячів, які пішли на співпрацю з польською владою. У відповідь польська влада вбила 22 українців запідозрених у приналежності до підпілля та провела військову «пацифікацію» («умиротворення») Галичини.
Трагічний парадокс ситуації полягав у тому, що Кордуба був проти бойкоту, так само як Бачинський і Коновалець. Сам Кордуба був прихильником угоди Пілсудський-Петлюра з 1920 року, тобто «орієнтації на Польщу», якої дотримувався і в пізнішому часі. Його щоденник показує, що основою відомого конфлікту між Петрушевичем і В. Бачинським (злам 1922 – 1923 років) було рішення Петрушевича співпрацювати з більшовиками.
Мемуари Мирона Кордуби дозволяють завершити дискусію про характер польської влади в Галичині до березня 1923 року (рішення Ради Амбасадорів Антанти) про приєднання Галичини до Польщі на 25 років. Це була окупація. Щоденник промовисто засвідчує, що Польща «пацифікувала» Галичину чотири рази: у 1919, 1922, 1930 і 1938-39 роках. Моделлю для трьох інших «пацифікацій» послужила окупація Галичини Польським військом у 1919 році, під час якої репресовано десятки тисяч українців.
Інформація про Видавничу серію «Україна. Європа – 1921-1939»
Серія започаткована 2017 року. Це громадська ініціатива дослідників і добродійників, її метою є наукове видання невідомих і маловідомих документів, що зберігаються в Україні та за її кордоном.
Серія видається в рамках Програми дослідження сучасної історії України імені Петра Яцика Українського католицького університету у Львові.
Редакційна рада: Роман Висоцький, Марк фон Гаґен, Ігор Галагіда, Оля Гнатюк, Ярослав Грицак (голова), Андреа Ґраціозі, Олександр Зайцев, Серій Плохій, Віктор Рибчук, Франк Сисин, Юрій Шаповал, Мирослав Чех.
Науковий редактор Оля Гнатюк.
Координатор Мирослав Чех.
Серія виходить за сприяння Віктора Рибчука.
