// Богдан БАЛАБАН, Уляна КИРЧІВ
Клод Ланцман (Claude Lanzmann) – французький журналіст, письменник та режисер-документаліст. Найвідомішою його працею стала дев`ятигодинна стрічка “Shoah”, яка вийшла на екрани у 1985 році й вже не раз була названа найкращим документальним фільмом ХХ століття.
Сам Ланцман народився 1925 року в Парижі. Єврей за походженням, хоча на той час його сім’я була вже повністю засимільована, Клод зростав у середовищі, майже не дотичному до єврейських культури, релігії та традицій, та й, зрештою, майже нічого про них не знаючи. Від юного віку він був симпатиком лівих поглядів. Його вибір випав на Комуністичну партію, хоча це був радше випадок, аніж політична симпатія[1]: він ніколи не читав жодної праці комуністичних ідеологів. Підтримуваний своїми колегами по навчанню, під час Другої світової війни він брав участь у Русі Опору та навіть отримав орден Леніна. На той момент він сильно зблизився зі своїм батьком, який, як виявилося, був начальником місцевих сил Résistance. Тривалий час Клод був змушений втікати та переховуватись від гестапо і не раз робив ставки на власне життя.
У 1944 році він повернувся до Парижа. Приблизно тоді й почалося його захоплення творами та ідеями Жана-Поля Сартра. Згодом цей період дістане назву року “все більше і більше скажених викликів”[2]. Він втягується у всі можливі авантюри та краде із університетської книгарні філософські праці.
Після закінчення війни, в якості підготовки до вступу в École normale supérieure, він пройшов курс філософії в Cорбонні. Але за порадою свого друга поїхав навчатися на “Батьківщину філософії”, у Німеччину (до Тюбінгена), а згодом став викладати філософію та французьку літературу в берлінському Вільному Університеті. Одного разу, коли він, на прохання студентів, проводив семінар про антисемітизм (опираючись на працю Сартра “Роздуми над єврейським питанням”[3]), до аудиторії увійшов французький військовослужбовець та перервав дебати, мотивуючи це тим, що вони, нібито, занадто заполітизовані. Після цього випадку Ланцман написав скандальну статтю для Berliner Zeitung[4], яка на той час належала до сектору Ост-Берлін, і у якій він звинуватив керівництво університету у пронацистських симпатіях.
Саме у той час Клод Ланцман нелегально “проникнув” до Східної Німеччини, де він подорожував, спав у парках та записував свої спостереження. Після його повернення до Франції журнал Le Monde опублікував цілу підбірку його статей під назвою “Німеччина за залізною завісою”[5]. Ці тексти викликали велике зацікавлення у Сартра, і він пропонує Клоду співпрацю. Починаючи із 1952 року, Ланцман починає працювати редактором Les Temps modernes (“Нові часи”), видання лівого спрямування, заснованого Сартром та Сімоною де Бовуар у 1945 році. Після смерті їх обох Ланцман став головним редактором і видає Les Temps modernes й дотепер.
Сартр, де Бовуар та Ланцман проводили багато часу разом. “Вони допомагали мені думати; я давав їм поживу для роздумів”, – напише згодом останній. І не лише. Попри 17-річну різницю, у нього зав’язався роман із Сімоною. Це сталося напередодні його відрядження від Les Temps modernes до Ізраїлю, де він мав зробити репортаж.
Ізраїль справив на молодого Клода неочікуване враження: “Я думав, я напишу щось таке як про НДР [Східна Німеччина – Прим. Ред.]. Але Ізраїль порушив дуже особисті питання. Для мене це був шок. Я відкрив для себе юдейську релігію, щось специфічно юдейське, світ Минулого і Традиції. Це були дуже інтимні речі”[6]. Поїздка стала для Ланцмана приводом замислитись над темою єврейської ідентичності та переосмислити “святі”, до того часу, тези Сартра, зокрема ту, що “євреїв насправді придумують антисеміти”. Після Ланцманового повернення вони обоє довго дискутували на цю тему. Кінець-кінцем, Сартр порадив колезі написати книжку. Як згадує Ланцман: “Ця ідея видалась мені грандіозною. Але після сотні сторінок я змушений був припинити писати. На своєму тогочасному рівні я не міг відповісти на свої запитання. Мені потрібен був час. Час, щоби вирости”.
Ланцман переїжджає у квартиру до де Бовуар. Він так і залишився єдиним, із ким вона погодилася жити в одному помешканні, причому сім років. Згодом вона присвятить йому свій роман “Принадні картинки”[7]. У 1960 році він підписує Маніфест 121[8] проти війни в Алжирі, проте вже скоро на нього чекає розчарування, бо Ізраїль та Алжир не можуть співіснувати мирно.
Клод Ланцман багато працює. 5 червня 1967 року, у перший день Шестиденної війни[9],виходить друком спеціальний, більш ніж на тисячу сторінок, номер журналу Les Temps modernes, – плід дворічної роботи, присвячений арабо-ізраїльському конфлікту. І аж у 1973 році, через двадцять років після першої поїздки до Ізраїлю, не написаний свого часу репортаж і ненароджена книга вийшли на екрани фільмом “Pourquoi Israël” (“Чому Ізраїль”), фільмом про державу Ізраїль та її самосвідомість, її релігійні та політичні фундаменти, та, найголовніше, – її мешканців. “Я зрозумів, що саме так повинен був відповісти на свої запитання, підійти до цього складного питання з емпатією, не по-маніхейськи, не боячись правди, не ухиляючись від неї, показуючи всі проблеми, протиріччя, глухі кути та успіхи”[10]. Увесь фільм червоною ниткою пронизує питання: що таке Нормальність? Що таке країна, у якій кожен – єврей? “Я показую у “Pourquoi Israël”, що Нормальність є насправді Аномальністю”.
Після перегляду цього фільму друг Ланцмана з ізраїльського Міністерства закордонних справ виголосив дуже (як потім виявилось) цінну ідею: зняти фільм про Голокост із точки зору самих його учасників, фільм, який “не стільки би розказував про Голокост, скільки сам був би ним”. І Ланцман погодився, тим самим підписавшись на авантюру, яка коштувала йому дванадцяти років життя. Після цього фільму були ще фільми “Tsahal” (1994), “Переходячи життя” (1997), “Собібор, 14 жовтня 1943, четверта година по обіді” (2001), та “Звіт Карського” (2010), але лише один твір зміг принести Ланцману приблизно таке ж визнання, яке приніс йому “Shoah”: у 2009 вийшов друком його роман-спогади “Патагонський заєць“[11]. За висловом самого автора, ця книжка, вже перекладена на декілька мов, є “водночас бестселлером і лонгселлером”. У романі присутнє все: війна, подорожі, кохання, самогубство. Вже перша глава починається з “найгіршої з усіх видів смертних кар”– гільйотини. І наступні розділи так само залишають читача в напруженому стані. Загалом книжка дуже нагадує фільми свого автора. Без чіткої конструкції, у великій мірі побудована на асоціаціях і парадоксах, вона шокує прямотою і провокацією та залишає простір для ілюзії власних висновків. Книжка не роздумує над ідеями та переконаннями, не об’єднує свого автора в цілісний образ, і найголовніше – не дозволяє цьому образу довіритись. Можна багато за що критикувати Клода Ланцмана та його творіння, але важко заперечити, що він зробив неоціненний вклад у розуміння нами євреїв загалом та Голокосту зокрема.
Фільм “Shoah”
Фільм Клода Ланцмана «Shoah», який вийшов на екрани у 1985 році, триває близько дев’яти годин. Це дуже багато, як на кіно, тому його вартує дивитися частинами. У цьому фільмі автор по-новому розкриває тему трагедії європейських євреїв, ставлення до неї їхніх сусідів і деяких представників Третього Рейху. Стрічка вважається однією з найкращих в документальному кінематографі XX століття та презентує свій унікальний стиль, оскільки не містить архівних документальних фото- та відеоматеріалів. Вона передає всі жахи Голокосту та суть процесів, що відбувалися, лише через розповіді очевидців та їхні коментарі. Всього за дванадцять років роботи Клод Ланцман та його команда відзняли 350(!) годин інтерв’ю, до того ж частину із них – без відома респондентів.
Методологічна особливість фільму полягає в тому, що режисер із неймовірною майстерністю вводить нас у контекст Голокосту. Під час перегляду фільму в глядача складається враження, ніби це він сам їде в одному з поїздів, що прямують до концтабору. Такого ефекту Ланцман досягнув, використовуючи інтерв’ю з жертвами злочинів (євреями з різних кінців континенту, яким вдалося вижити), свідками цього (поляками, які жили поруч з євреями, неподалік таборів смерті; політичними діячами), та німцями, причетними до злочинів (керівниками відомств, членами партій та їхніми родичами). Автор звертається також до документів і спогадів, та, врешті-решт, – до історика Рауля Хілберґа, який їх усіх коментує.
Левову частку фільму займають записані розмови із самими євреями з різних кінців Європи, що побували в концентраційних таборах чи Варшавському ґетто, але яким вдалося залишилися живими. Вони розповідають про жахіття життя та смерті, про жорстоке поводження охорони, про методи брехні та залякування з метою утримання в покорі смертників, про знищення людей і поведінку приречених, про свої надії та сподівання, а також – маніпуляції людськими почуттями з боку наглядачів.
Епізод із Шимоном Сребрніком, одним двох вцілілих євреїв з міста Хелмно,
де він показує Ланцману місце масових розстрілів
Ще однією висвітленою темою у фільмі є стосунки жертв Голокосту з іншими підкореними Німеччиною народами. Інтерв’юер розкриває її через гострі запитання про рівень антисемітизму в людей, які були їх сусідами, та у тих, що проживали навколо концентраційних таборів. Тобто він бесідує зі звичайними поляками, котрі нерідко ставали свідками винищення своїх сусідів-жертв режиму.
Перед нами також постає проблема грабунку єврейського майна під час Голокосту. Тут Ланцман намагається прояснити питання про роль у цьому польських, грецьких та інших обивателів. Окрему увагу автор звертає на заселення колишніх єврейських будинків польськими селянами. Розпитуючи своїх респондентів-поляків, автор задає безліч питань про попередніх жителів цих будинків: ким вони були, чим займалися, звідки приїхали нові поселенці, яким було їх ставлення до законних власників та їхні стосунки загалом. До кінця не зрозуміло, чи автор фільму звинувачує нових жильців цих осель в привласненні чужого, в вигодах, які принесло їм винищення євреїв, чи, можливо, Ланцман прагне просто висвітлити їхню точку зору на проблему Шоа. Іншим наміром інтерв’юера, можливо, були роздуми над тим, чи перетворилися ці будинки (які зараз заселені польськими селянами) у місця Пам’яті (в сенсі, у якому про це говорить в однойменній монографії П’єр Нора), тобто чи вдалося їм стати живими нагадуваннями про долю людей, які в них жили, уроками, які дала людству їхня смерть. До певної мірі режисер провокує оповідача на якусь антисемітську відповідь, не проявляючи розуміння того, що респондент знаходиться поза контекстом проблеми, висвітленої у фільмі. Хоч це і не заперечує того, що відповіді на питання все-таки свідчать про певний рівень антисемітизму.
Інтерв’ю з польськими мешканцями містечка Грабів (Grabów)
Відображення ставлення німців, як простих охоронців, так і високопосадовців, до «Остаточного вирішення єврейського питання», також є дуже важливим розділом фільму. Інформацію тут можна почерпнути як від свічень про поведінку міліції та СС від євреїв, так і від самих німецьких чиновників вищої ланки, більшість з яких намагається виправдатись, твердячи, ніби вони не розуміли злочинної суті процесів, що відбувалися. Наприклад, Клод Ланцман аналізує щоденник керівника варшавського Юденрату Адама Чернякова паралельно зі записами заступника комісара єврейського ґетто Варшави Франца Ґрослера. У цьому йому допомагає історик Хілберґ. Автор фільму прагне дізнатися, чи розумів німецький чиновник, що відбувалося із населенням ґетто та на що були направлені дії нациського режиму, а також як він сам ставився до планів німецької верхівки. Посадовець цілковито заперечує, нібито він розумів суть тодішніх процесів, наголошуючи на тому, що він був лише маленьким ґвинтиком у німецькій бюрократичній машині. Відтак, Ланцман звертається за коментарями до фахового історика. І тут Хілберґ дотримується абсолютно протилежної думки. Озброївшись переконливими аргументами, він відкидає можливість нерозуміння процесів зі сторони Грослера.
Схожа ситуація виникає й тоді, коли беруть інтерв’ю у Вальтера Штирера, голови департаменту «Бюро 33 Залізниці Рейху», чиновника, який мав справу зі спецпоїздами, що замовлялися службовцями СС до концентраційних таборів. У Штирера запитали, чи виникали в нього підозри про те, для чого використовувались ці поїзди, адже вони прибували до таборів повними, а відправлялись звідти порожніми. Посадовець відповідає, що підозр, нібито поїзди використовують для знищення людей, в нього не було. Проте Рауль Хілберґ знову заперечує: це не був нормальний розклад поїздів; такі дивні маршрути та ціла низка інших речей мали викликати підозру.
Певно, особливої уваги в стрічці заслуговує інтерв’ю, взяте у польського зв’язкового між урядом в екзилі та польським підпіллям – Яна Карського. Він мав доручення від голови польської партії Сіоністів, яке полягало в інформуванні світової громадськості про стан європейських євреїв, їхне винищення нацистами та про способи, якими союзники могли би допомогти євреям. Карський двічі був у Варшавському ґетто. Його розповідь про свої пережиття просто вражає і є одним із найемоційніших моментів у всьому фільмі. Згодом Ланцман випустив розширену бесіду із Карським окремим фільмом (“Звіт Карського”, 2010).
Уривок з фільму із Карським
Якщо порівнювати творіння Ланцмана із іншими документальними стрічками про Голокост, то варто згадати проект Стівена Спілберга «Перерване мовчання», який складається з п’яти частин, знятих різними режисерами: «Очі Голокосту» угорця Януша Саса, «Ті, хто пережив» аргентинця Луіса Пуеноса, «Діти безодні» режисера з Росії Павла Чухрая, «Я пам’ятаю» поляка Анджея Вайди та «Пекло на землі» чеха Войцеха Ясні. Схожість цих двох проектів полягає в основуванні на розповідях очевидців Голокосту. Але у «Перерваному мовчанні», на відміну від “Shoah”, використовуються фотознімки та інші матеріали документального змісту.
І, все ж таки, Клод Ланцман створює дивовижний ефект присутності. Камера знімає поруйновані концентраційні табори, а в той час закадровий голос респондента розповідає про кошмар, яким було перебування в концтаборі. Цей типовий для фільму ефект – дуже дієвий по відношенню до глядача, він немовби переносить нас в саме ґетто, дає змогу доторкнутися до страху та відчаю людей, які там перебували. Також поваги заслуговує сама концепція фільму: режисер не втручається зі своїми коментарями, глядачу просто демонструються записи інтерв’ю з очевидцями та учасниками подій, що дає можливіть (нібито) вибудовувати самостійні висновки. Хоча, якщо придивитися ближче, стає зрозуміло, що режисер своїми запитаннями та послідовністю викладу матеріалу, все ж, сам підводить нас до роздумів певного штибу.
[1]Romain Leick, Martin Doerry, “Der To dist ein Skandal,” Der Spiegel (36/2010), 146-150.
