Доповідь професора Андреа Граціозі (Неаполь, Італія) та дискусія на 6-й щорічній конференції Німецько-української комісії істориків 2021 року в Берліні.
У своїй промові Андреа Граціозі назвав ХХ століття століттям політичного голоду, коли уряди, втілюючи грандіозні трансформаційні проекти, могли створити голод і розглядати його як терпимий і бажаний етап на шляху досягнення своїх цілей або могли висувати суперечливі вимоги, які зводили запобігання голоду нанівець. Близько 30 років, з 1919-1920 по 1947 роки, голод використовувався в різних умовах для досягнення різних цілей і був спрямований проти різних категорій населення. Професор порівняв різні голоди в Радянському Союзі та в усьому світі, приділивши особливу увагу казахському та українському голодам. Він зазначив, що український голод був спланований, про що свідчить той факт, що смертність була найвищою в Харкові та Києві, які не були хліборобними регіонами, але навколо цих двох українських столиць був сильний опір до 1919 року, що яскраво свідчить про політичний характер голоду. Від радянського до ефіопського голода початку 1980-х років, найважливішими у ХХ столітті були політичні голоди, спричинені соціалістичними спробами трансформувати суспільство. Ці спроби базувалися на ідеї, що селяни погані і є перешкодою на шляху модернізації, хоча публічно влада використовувала проселянську риторику.
Граціозі пояснив, що геноцид є дуже складною категорією для істориків. Це юридична категорія, яка була створена в умовах політичного конфлікту, але історики не можуть покладатися на юристів чи суддів, тому поле історичної інтерпретації геноциду ще не вибудувалося.
Граціозі зробив висновок, що голоди в Україні були основним інструментом модернізації та національного будівництва. Найбільші політичні, соціальні та економічні інноваційні зміни кінця 20-го століття були відповіддю на найважливіший політичний голод того століття.
