Міжнародна конференція «Деколонізація освіти і науки в Білорусі та Україні: Теоретичні виклики та практичні завдання» проходила у Вільнюсі з 28 по 30 вересня 2023 року. Співорганізаторами заходу виступили Європейський гуманітарний університет (Вільнюс), Український католицький університет (Львів) та Карлів університет (Прага). Конференція об’єднала дослідників з України, Білорусі, Литви, Канади, Німеччини, Польщі, США, Словаччини та Чехії.
Подвійна колоніальна петля та деколонізація умів
У вступному слові професор Тетяна Щитцова (ЄГУ) наголосила, що Україну та Білорусь охоплює «подвійна колоніальна петля»: російські імперські амбіції підсилюються росієцентризмом західної академії. Білорусь залишається під впливом російських імперських наративів, і цю залежність можна визначити як колоніальну, що заважає інтернаціоналізації білоруської науки та освіти. Деколонізація у сфері науки та освіти, як процес подолання культурного підпорядкування імперії, має стати політикою продукування знань, знайти завдання, що об’єднають українців і білорусів.
Проректор Українського католицького університету (УКУ) Олег Турій зупинився на історії цього закладу вищої освіти, нагадавши, що Йосиф Сліпий, засновуючи український освітній осередок у Римі, був переконаний, що вільна наука сприятиме звільненню України. Аналогічну роль для Білорусі відіграє Європейський гуманітарний університет (ЄГУ), який був заснований у Мінську, а нині перебуває у вигнанні в Литві.
Очільниця дослідницького центру «Україна в Європі, що змінюється» (Прага) Валерія Корабльова розповіла, що мета цієї установи – «вписування» українських подій у ширші європейські та глобальні тренди. На її думку, існують «пастки» деколонізації. По-перше, не можна дозволити західним науковцям апропріювати деколонізаційний дискурс, позбавивши суб’єктності українських та білоруських колег. По-друге, не можна зводити поняття деколонізації до слова, що таврує агресора, треба досягти деколонізації умів. Учасників конференції привітав також Директор-емерит міжнародних програм Американської ради наукових товариств Анджей Тимовський.
Ключовою подією конференції стала пленарна дискусія «Демонтаж імперської спадщини: “вчимося забувати” в академічних колах». Її відкрив виступ Віталія Чернецького, професора славістики Канзаського університету, новообраного президента Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень (ASEEES). Серед очевидних причин деколонізації він згадав жахи війни Росії проти України і реваншистський неоімперський поворот у російській політиці та інтелектуальному дискурсі, а також закликав до зміни парадигми у поглядах і підходах світової наукової спільноти до Білорусі та України, до звільнення від росієцентричних стереотипів, які зберігаються в глобальному експертному дискурсі. У білоруському випадку перед інтелектуалами-вигнанцями стоїть завдання підготувати бачення, практики та інституційні рамки для сподіваного поставторитарного майбутнього країни. В українському випадку війна, з одного боку, прискорила процеси зростання і дозрівання громадянського суспільства, у тому числі в його академічному та освітньому аспектах, а з іншого – масове переміщення мільйонів українців і щоденні втрати від війни спричинили значну травму, наслідки якої відчуватимуться впродовж наступних поколінь.
Професор Вільнюського університету Раса Чепайтене зупинилася на відмінностях Литви від слов’янських республік під час радянської культурної та інтелектуальної колонізації. Неслов’янська мова, давні академічні традиції, згуртованість литовських інтелектуалів довкола збереження національної культури, образ «радянського Маленького Заходу», що активно використовувався радянською пропагандою, – усе це допомагало ігнорувати політику «старшого брата». Вона підкреслила важливість національної мови в академії як противаги впливу російської культури, вказала на загрозу нової русифікації Литви, адже біженці з України та Білорусі переважно послуговуються російською мовою. Професор Чепайтене також презентувала свою нову книгу «Пострадянський транзит: від розпаду Радянського Союзу до війни в Україні».
Науковий співробітник Карлового університету Олексій Кажарський наголосив на необхідності реформування освіти та науки в Білорусі. Деколонізація у цій сфері має спиратися на принципи академічної доброчесності, професіоналізм, високі академічні стандарти, відкритість і свободу дебатів, відхід від «монологічних» методів навчання, побудованих на пасивному сприйнятті. Це серйозна проблема в Центральній та Східній Європі, де більша частина навчального процесу все ще побудована на запам’ятовуванні лекцій, що теж є свого роду колоніальною практикою.
Через деімперіалізацію до демократії
На наступний день роботу конференції продовжила пленарна дискусія «Впровадження деколонізації сьогодні та після війни». Валер Булгаков (часопис «Arche Пачатак») порівняв історію деколонізаційних процесів в Україні та Білорусі і спробував відповісти, чому Україна обрала шлях деколонізації, а білоруські інтелектуали досі обмірковують це як чисто теоретичну проблему. На його думку, дві країни мали різні стартові умови, зокрема в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувалося поширення національної свідомості, а в добу СРСР вдалося зберегти україномовне шкільництво. Білоруські ж еліти не були готові до деколонізації, не мали політичної програми перетворень, не підтримували білорусизацію. В сучасних умовах без деколонізації неможливий демократичний транзит.
Оксана Довгополова (Одеса) приділила увагу одеським контекстам деколонізації. Вона звернула увагу, що в Україні утвердилося різне ставлення до імперій. Спадком Австро-Угорщини пишаються, до Росії та СРСР застосовують культуру скасування, про Османську імперію не згадують взагалі. Робота з імперською спадщиною має включати збереження знаків імперій у публічному просторі для нагадування, пам’яті про участь українців у імперських проєктах, адже забуття робить нас слабкими. Краще говорити про деімперіалізацію, ніж про деколонізацію.
Андрій Возьянов (Вільнюс) вважає, що більшість диктаторських режимів є ворогами як освіти, так і виробництва знань. Освітня система в Білорусі використовується як інструмент колонізації, з проникненням багатьох елементів з російських програм та ідеології. Тому критично важливо зробити доступними для учнів і студентів інші джерела знань, підвищити роль самоосвіти, використовувати освітні можливості діаспори. Університети певною мірою відповідальні за збереження культурного розмаїття та поширення обізнаності про колоніальний гніт у регіоні, а також за розробку нових інструментів антиколоніального опору.
Панельні дискусії
Надалі робота продовжилася на тематичних панелях. На панелі «Українознавство та деколонізація пам’яті в умовах війни» Марія Рогожа і Олена Павлова (Київ) у доповіді «Викладання та дослідження мемів війни в Україні як шлях до деколонізації освіти» розглянули залученість українців до різних форм культурного протистояння як способу постколоніальної боротьби. Юрій Латиш проаналізував деколонізацію історичної пам’яті під час російсько-української війни.
Панель «Колоніальні та деколоніальні стратегії в білоруській культурі» відкрив Валер Булгаков доповіддю «Білорусь у категоріях колонізатора і колонізованої: література і наука ХІХ ст. як джерело колоніальної історії». Він, зокрема, зауважив, що важливою колоніальною стратегією була стратегія презентаційного обмеження. Білоруси були наділені менталітетом пригнобленого, безпорадного племені, органічно нездатного до самостійного розвитку, племені, яке потребує постійного захисту з боку нації, що стоїть на вищому рівні розвитку. Водночас колоніалізм викликав до життя антиколоніальний ідеологічний дискурс опору, зародження і розвиток якого є найяскравішою подією білоруської літератури ХІХ ст. Іван Новік (Вільнюс) проаналізував постколоніальну теорію як методологію і практику історії білоруської філософії. Андрій Горних (Вільнюс) зупинився на діалектиці процесів модернізації та внутрішньої колонізації на основі досліджень білоруського кіно. Поліна Присмакова (Маямі) виступила з доповіддю «Деколонізація через модернізацію системи освіти державної служби».
Під час роботи панелі «Розбудова нації та деколонізація в шкільній освіті» Тарас Ткачук (Вінниця) і Анастасія Онатій (Київ) висвітлили вплив тоталітарної ідеології на зміст і форму підручників з української мови, що ілюструють три періоди радянської та пострадянської історії: сталінську добу, період перебудови та перші роки незалежності України. Альона Маркова (Прага) у доповіді «Деколонізація, дерадянізація та національне будівництво в білоруській шкільній освіті періоду національної емансипації (1990–1994/95): досвід, переосмислення та (не)вивчені уроки?» наголосила на необхідності створення і реалізації нового бачення національної історії, національної ідентичності та національної освіти, щоб згодом просувати їх на міжнародному рівні. Степан Захаркевич (Вільнюс) висвітлив тему «Присвоєння культурної спадщини та репрезентація етнічних меншин у національному пантеоні Білорусі: на сторінках шкільних підручників з історії Білорусі», наголосивши на широко вкоріненому дискурсі примордіалізму. У підручниках історії відомі представники національних меншин Білорусі або ігноруються, або за замовчуванням вважаються білорусами. Сергій Ольшевський у доповіді «Деколонізація в шкільній освіті. З чого почати?» зупинився на необхідності довести батькам, що деколонізація шкільної освіти необхідна для створення справедливого, інклюзивного та різноманітного навчання, яке враховує і цінує різні культурні, історичні та соціальні контексти.
Роботу панелі «Деколонізація та дерадянізація» відкрила доповідь Олексія Ластовського (Вільнюс) «Білоруський історичний наратив: деколонізація чи постколоніалізм?». Він відзначив майже повне ухилення білоруської історіографії від теоретичних дискусій, і пов’язав розвиток постколоніалізму в білоруському інтелектуальному середовищі, виклики деколонізації та обмеження існуючого історичного наративу. Андрій Казакевич (Вільнюс) виступив із темою «Пост/неоколонія. Рефлексія колоніальної залежності та визволення в білоруській інтелектуальній думці 1990-х рр.» Олександр Кравченко (Харків) у доповіді «Українська культурологія: парадокси академічного транзиту та перспективи деколонізації» зробив огляд викладання цієї дисципліни в Україні, відзначивши, що вона успадкувала радянську тематичну матрицю і функціональну ангажованість. Тому на часі є деколонізація структури і змісту, деконструкція методології та теорії, емансипація практик культурологічної освіти.
На панелі «Авто(де)колонізація в академічній спільноті» Саєда Масуд (Університет Брауна) презентувала доповідь «Теорії самоколонізації Франца Фанона та Алі Шаріаті: випадок високоосвічених людей». Доповідачка відзначила, що для цих інтелектуалів глобального Півдня колонізація й імперія стосувалися не лише влади та економіки, а й епістемічного контролю над свідомістю панівних верств населення, особливо високоосвічених. Тому інтелектуали мають наблизитися до простих людей свого суспільства, а не дивитися на них зверхньо. Андрій Лаврухін (Вільнюс) проаналізував колонізацію та самоколонізацію академічної спільноти Білорусі російським науково-освітнім дискурсом, констатувавши, що з початком військової агресії Росії проти України освітня сфера Білорусі перетворилася на поле постійної війни за світогляд та ідентичність білорусів. Осмисленню проблеми впливу російської юридичної науки та освіти на розвиток білоруської була присвячена доповідь Альони Басалай (Вільнюс) «Пророк із сусідньої держави чи на кого орієнтована білоруська юридична наука та освіта?» На загрозу несприйняття ідей деколонізації білоруськими науковцями та суспільством вказав Максим Корольов (Варшава). Це може призвести до ізоляції прогресивної інтелектуальної думки та консервації стану справ у системі освіти та науки. Виходом із ситуації може стати широке громадське обговорення на тлі масової рекламної діяльності.
Під час конференції відбулася ще низка панелей, презентацій та дискусій («Проблеми білоруськомовної освіти», «Постколоніальна теорія у єврейських студіях», «Культурологія як ризикований проєкт: ревізія постколоніального досвіду», «Деколонізація білоруської державної служби: приклади практики в освітньому секторі»). На жаль, автор цього огляду не мав можливості відвідати усі заходи, адже вони відбувалися паралельно з іншими.
Регіональна співпраця – шлях до виробництва нових епістемологій
Практичний вимір конференції був пов’язаний з питанням: як саме має здійснюватися деколонізація в освіті та соціально-гуманітарних дослідженнях? Відповідь на нього шукали в останній день роботи конференції учасники трьох робочих груп. Підсумки їх роботи підбила пленарна дискусія «На шляху до плюриверсального знання: як регіональна співпраця може стимулювати виробництво нових епістемологій?»
Джеймс Крапфл (Монреаль), фасилітатор групи «Деколонізуючи імперські епістемології в дослідженнях», звернув увагу, що держави, які утворилися на місці імперій у 1918 році, самі проводили імперську політику, зокрема щодо національних меншин. Тому критично налаштовані щодо деколонізації славістики вчені попереджають, що це відкриє двері для епістемологічного націоналізму. Однак, на думку Джеймса Крапфла, націоналізм має дві валентності: він може бути імперіалістичним, тобто наслідувати політику колишніх імперій, але він також може бути визвольним.
Фасилітаторка групи «Що таке деколонізована освіта?» Оксана Дудко (Торонто) наголосила на важливості мови у деколонізаційних процесах. Важливо, що на конференції українська та білоруська мови були почутими і зрозумілими поза межами україно- та білоруськомовного середовища. Група визначилася, що основним змістом деколонізації є відмежування від Росії. Окремі її учасники пропонували позиціонувати Україну й Білорусь як ключовий регіон у забезпеченні безпеки Європи або ж як частину Балто-Чорноморського регіону. Оксана Дудко також піддала різкій критиці погляди Вальтера Міньйоло, який вбачає у Росії, Китаї та Ірані деколонізаційні сили, тобто альтернативу Заходу. Такий плюриверсальний світ – це світ Заходу, Китаю і Росії, але в ньому немає місця для України, Білорусі та інших країн. Постає питання, як надати видимості «малим державам» у деколоніальній теорії.
Альона Маркова, фасилітаторка групи «Дерадянізація, деколонізація та розбудова нації: формування нової концепції та нового національного канону шкільної освіти» зупинилася на трьох складових побудови національної ідентичності в білоруській освіті: мові (починати впровадження білорусизації з учителів), європейському просторі (входити до нього, але залишатися білорусами) та відмінності (просувати власний культурний бекграунд у мультикультурному світі).
Підсумки дискусії підбив Анджей Тимовський. Він відзначив, що деколонізація, в тому числі й у сфері науки та освіти, має два напрямки – деструктивний (знищення культури, нав’язаної з імперського центру) та конструктивний (заміна імперського підходу якісно іншим поглядом на світ – «федералістичним», децентралізованим, плюриверсальним). Інколи ми дивимося на деколонізацію з точки зору боротьби двох наддержав і приходимо до висновку, що набагато краще бути колонізованими Заходом, ніж Росією. Ця конференція дає можливість сказати, що існує інша альтернатива. Тут формується спільнота інтелектуалів, які зможуть сформувати та репрезентувати українське та білоруське бачення в науці.
Синдром Хоми Гудзя та перспективи деколонізації у Східній Європі
Конференція виявилася інтелектуально та емоційно насиченою і засвідчила, що вчені різних країн розуміють один одного. Поєднавши теоретичний (панелі і дискусії) та практичний (робочі групи) підходи, вона перетворилася на унікальну платформу для обміну думками та досвідом, створення нових теоретичних і практичних знань для застосування у сфері освіти. Учасники погодилися, що українська і білоруська гуманітаристика мають право на суб’єктність і повинні подолати ізоляцію та (само)геттоїзацію, а західна академія – колоніальну росієцентричну візію Східної Європи. Конференція стала важливим кроком вперед на шляху обговорення спільної політики деколонізації та створення мережі для подальшого просування деколонізації в білоруських та україністичних дослідженнях.
Разом з тим, варто відзначити кілька проблем у сфері деколонізації, які потребують осмислення. По-перше, багато учасників конференції підкреслювали необхідність створення позитивної візії й креативного контексту деколонізації. Адже в українському суспільстві вона часто асоціюється із руйнівними актами – демонтажем пам’ятників (причому на місці демонтованих роками бовваніють пустирі) та перейменуванням топонімів. Такі дії нагадують поведінку селян з повісті Михайла Коцюбинського «Fata Morgana», які під проводом вічного наймита Хоми Гудзя нищать будинок, ламають меблі, палять гуральню лише тому, що все це панське (у нашому випадку – імперське/радянське). Подолання синдрому Хоми Гудзя – це переосмислення імперської спадщини замість її знищення, наповнення новим змістом, аби, за словами Оксани Довгополової, використати зброю імперії проти самої імперії. Варто звернути увагу на думку Валерії Корабльової, що деколонізація – це не позбавлення чогось, а навпаки, імпульс до культурної творчості, вибудовування нових зв’язків, нове відкриття сусідніх спільнот без посередництва імперського центру.
По-друге, на конференції мало говорилося про досвід деколонізації на глобальному Півдні, у тому числі в сфері освіти й науки. Не були присутні представники країн, які на Бандунзькій конференції 1955 року проголосили необхідність боротьби із колоніалізмом. І в цьому контексті слід звернути увагу на дещо зверхнє ставлення до досвіду цих країн у східноєвропейських суспільствах. При здійсненні політики деколонізації в Україні не з’явилися топоніми, присвячені видатним діячам антиколоніального руху, натомість відбулося масове перейменування топонімів на честь Патріса Лумумби, що може підривати довіру в постколоніальних країнах щодо щирості намірів деколонізації в Україні.
По-третє, доцільно зупинитися на експлуатації деколонізаційного дискурсу різними політичними силами світу, в тому числі й країною-агресором, яка декларує намір утворити коаліцію країн-жертв колоніалізму, а також багатьма лідерами африканських країн і навіть Президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим. Не варто забувати, що часто риторика протистояння неоколоніалізмові використовується для виправдання недемократичних практик.
По-четверте, в авангарді боротьби із колоніалізмом на глобальному Півдні стояли ліві та/або лівонаціоналістичні рухи, орієнтовані на ідеї соціальної справедливості. В той час, як в Україні та середовищі білоруської опозиції ці течії маргіналізовано, натомість на передній план вийшла суміш ідей націоналізму та лібертаріанства. В основі цих ідеологій лежить повага до «сильного», а сильним зазвичай виявляється колонізатор. Яскравою ілюстрацією цього є позиція Ілона Маска та Джордана Пітерсона, які були мало не іконами для українських лібертаріанців, але під час війни не стали однозначно на бік України, відтворюють чимало кремлівських наративів.
Отже, для дослідників та практиків деколонізації на Сході Європи залишається чимало роботи. Організатори запланували проведення наступної конференції на осінь 2024 року в Карловому університеті.
Більше про конференцію читайте на її сайті.
У публікації використано фото з сайту конференції та Фейсбук-сторінки Європейського гуманітарного університету.
