Фейкові тексти: підручники з історії «ДНР»

На кінець 2014 р. на окупованих територіях Донеччини та Луганщини залишалося близько 500 тис. дітей; понад 160 тис. дітей виїхали з цих територій до інших регіонів України, тобто в окупації залишилося у чотири рази більше дітей, ніж виїхало звідти до неохоплених війною українських регіонів [1]. За ці 10 років в так званих Л/ДНР народилося покоління дітей, які завжди жили при окупантах і ніколи не жили в Україні. Діти, яким у 2014 р. було 6 років і які тільки мали йти до школи, до 2024 р. вже майже отримали повну середню освіту за російськими стандартами та навчальними програмами. У цих програмах не існує таких предметів як «Історія України» та «Українська мова та література» (можливо, десь залишилися як факультативні). Натомість з 7 до 11 класу школярі на окупованих територіях Донеччини та Луганщини вивчають «вітчизняну», тобто російську історію. Уся освіта у Л/ДНР безальтернативно замкнена на російському інтелектуальному продукті [2]. Всесвітня історія та «вітчизняна» історія викладаються за підручниками з Росії, які «повністю відповідають федеральному державному освітньому стандарту» [3]. За підрахунками росіян у 2022 р. для учнів ДНР було необхідно 5 млн. підручників [4].

У навчальній програмі шкіл окупованих Донеччини та Луганщини є також спеціальні предмети – «Вступ до історії Донецького краю» (починаючи з 5 класу) та «Історичне краєзнавство». Для аналізу я обрала кілька підручників з цих предметів для школярів та посібник для «вчителів, учнів освітніх установ, для практичного використання», виданих в 2015, 2018 та 2019 роках [5]. Перше, що кидається в очі – це географічні рамки цієї «історії ДНР»: вони охоплюють усю територію Донеччини, навіть ту, яка не була окупована на той момент – Бахмут, Маріуполь, південна Слобожанщина тощо. Загалом, у цих підручниках існує безліч аспектів для аналізу, проте я б хотіла зупинитися на кількох, які пов’язані з історію ХХ ст. та сучасними подіями і які, на мій погляд, зазнали найбільших маніпуляцій: нівелювання етнічного складу Донеччини та Луганщини; заперечення права України на ці території та акцент на «споконвічному зв’язку із Росією (імперією, СССР, РФ); героїзація воєнних злочинців та скоєних ними воєнних злочинів. Крім того, у цих фейкових історичних текстах присутня певна амбівалентність у викладенні історичних фактів.

Фейк 1: як створити споконвічних росіян на «Донбасі»

У підручнику 10 класу публікуються статистичні дані Всеросійського перепису 1897 р. щодо етнічного складу населення, які містять відверту маніпуляцію [цей уривок, які і наступні, публікуються в перекладі авторки українською]:

«До початку ХХ століття чисельність та національний склад населення Донбасу (Бахмутський повіт, Маріупольський повіт, Слов’яносербський повіт), за даними Всеросійського перепису, були такими: руські – 985 887 осіб, 86,7 % (малороси  [тобто українці – авт.] – 710 613 осіб, 62,5 %, великороси – 275 274 особи, 24,2 %, білоруси – 11 061, 1,0 %), греки – 48 452, 4,2 %, німці – 33 774 осіб, 3,0 %, євреї – 22 416 осіб, 2,0 %, татари – 15 992 осіб., 1,4 %. Усього 1 136 361 осіб» [6]. 

Головною групою у «Донбасі» нібито були «русские», яку автори підручника створили штучно, об’єднавши українців, росіян та білорусів. Причому, з цих так званих «русских» – 62,5 % це українці, які самі себе так ідентифікували, як відмінних від «великоросів» та білорусів. Частка білорусів у тексті зазначена невірно, і складно навіть припустити, чи була ця помилка навмисною, чи ні. Тобто «русские» можуть існувати тільки тоді, коли серед них є 62 % українців. Це і є спосіб існування імперії – поглинати інші етноси, їхню культури та здобутки, щоб не бути порожньою.

У текстах цих підручників стосовно національного складу Донеччини та Луганщини часто використовуються / пропагуються такі терміни як «міжетнічна спільнота», «складна етнічна структура», і у такий спосіб просувається думка про людність цих регіонів зі стертою національною ідентичністю. У цьому дискурсі «Донбас»  постає як плавильний котел, який переварив усі національності та видав на-гора кінцевий продукт – «народ Донбасу» (майже російський), який немає нічого спільного з Україною, проте «добре знає та любить російську культуру»: 

(1) «За матеріалами останнього Всесоюзного перепису населення (1989 р.) в Донбасі мешкали представники понад 100 націй та народностей Радянського Союзу. У нашому регіоні сформувалась справжня, а не удавана толерантність щодо представників різних етносів. Наприкінці ХХ ст. тут склалась стала міжетнічна спільнота. Це ще одна риса демографії Донбасу, яка відрізняє наш край від інших регіонів України» [7].

(2) «… формування в донецькому регіоні населення не просто з інтернаціональними установками, а населення без означеної етнічної самосвідомості (часто подвійної чи поліетнічною), з відчуттям свого етнічного коріння та усвідомленням себе, перед усім, як мешканців регіону. Так, упродовж ХХ ст. в Донбасі склалась стала міжетнічна спільнота, яка говорить російською мовою, з єдиними ціннісними орієнтирами, рисами культури, чітким регіональним савовідчуттям,..» [8]. 

 (3) «Цей регіон є руським за своєю культурою, мовою и багатонаціональним за складом. Окрім Донецького краю, багато інших областей УРСР, перед усім Новоросія, надавали перевагу у спілкуванні російській мові, добре знали і любили російську культуру. Населення Новоросії та її частини – Донбасу було змішаним. Тут жили та живуть споконвіку і руські, і українці та багато інших [9].

Українська дослідниця Олена Стяжкіна, спираючись на концепцію Майкла Білінга про «банальний націоналізм» (почуття до нації завжди переживається через повсякденне життя), доводить, що навіть у радянський період повсякденне життя завжди і всюди було просякнуте «українським» – чи-то кухня, чи-то фольклор, чи-то родинні спогади про Голодомор тощо: «На Донеччині жінки ніколи не носили кокошник, але майже у всіх родинах носили вишиванки, наслідуючи українську традицію» [10].

Фейк 2: Давні державницькі традиції «ДНР»

Створення підручників ДНР пропагується як альтернатива українській «неправдивій» історії; це відновлення «справедливості» і подолання меншовартості Донбасу у порівнянні, наприклад, із Західною Україною [11]; і можливість заявити про окремішність Донбасу із «власним державотворчим процесом», а перебування у складі України – «прикра випадковість»:

«Найбільш розвинуті у промисловому відношенні губернії Лівобережжя «вилучалися» зі сфери впливу Центральної Ради. Національні сили в Донбасі [українські – авт.] були відверто слабкі та спиралися переважно на тилові підрозділи українізованих воїнських частин.[ … ] Набагато більшою популярністю користувалося обласне об’єднання Ради Донбасько-Криворізької республіки» [12].

А між тим, 3 вересня 1917 р. Український з’їзд Бахмутського повіту висловився проти відокремлення Катеринославщини від України і підтримав Центральну Раду у питаннях зміцнення української автономії. Після проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки, на початку листопада 1917 р. над Бахмутською повітовою управою були підняті жовто-сині прапори. Через кілька днів у Бахмуті був сформований український військовий курінь у складі 800 козаків та старшин під командування підосавула Дубовика [13].

Одним з центральних сюжетів «історії ДНР» є Донецько-криворізька республіка (ДКР), яка була проголошена у лютому 1918 р. Це утворення проіснувало лише один місяць, однак саме його вважають відправною точкою для ДНР. На основі цього факту будується «державотворчій» міф невизнаних «республік»:

(1) «Створення Донецько-Криворізької республіки – це перший досвід у справі побудови власної державності на Донецькій землі. На цю територію не розповсюджувалась влада Центральної Ради» [14].

(2) «Так сталося, що історія на той момент відвела для життя Донецько-Криворізькій республіки не дуже багато часу через вплив багатьох обставин. Однак ідеї її не забулися і були збережені у пам’яті народній майже на сто років» [15].

Однак у цих підручниках не згадується контекст проголошення республіки. Окрім ДКР, у цей самий час були створені також Одеська радянська республіка, Соціалістична Радянська Республіка Таврида. Створення усіх цих «республік» було лише стратегічним кроком більшовиків – для протистояння українським національним силам. Втім, російські більшовики поступилися цими «республіками» заради створення єдиної радянської України. У денеерівських підручниках перебування Донбасу в складі УРСР розглядається як «прикра випадковість»:

«Щоб посилити Українську радянську соціалістичну республіку робітничими кадрами та промисловістю, до її складу було включено Донбас. Це було рішення більшовиків, яке не було узгоджене із народом» [16].

У цій картині світу саме Україна є окупантом, яка має «територіальні претензії до Донбасу», а запорукою існування «державності Л/ДНР» та «успіху», «гарантією стабільного розвитку» є саме Росія. Більше того, обґрунтовується нібито «законне» право Росії на ці території, починаючи із XVI ст. Це цілком у дусі проголошених Путіним тез 13 червня 2023 р. про «наші історичні території»:

«На різних етапах історичного розвитку (з XVI ст.) Донецький регіон та його мешканці відчували тісний зв’язок з Російською державою. Вона створювала тут захисні споруди, «межі», сприяла виникненню нових монастирів, організації прикордонної служби. Російська держава виявила значну наполегливість у просуванні слов’янського населення на південь, до Азовського та Чорного морів. Мета цього просування полягала у ліквідації небезпечного вогнища руйнівних вторгнень Кримського ханства. Росія традиційно сприймалася мешканцями нашого краю як потенційний захисник. У ХІХ–ХХ ст. Російська держава, а згодом СРСР забезпечили прискорений економічний розвиток Донецького басейну, і він став одним з індустріально розвинених регіонів країни. Нерозривні економічні та духовні зв’язки із Росією – гарантія стабільного розвитку Донбасу та захисту від ворога. Донецько-Криворізька республіка проголошувалась як складова частина Російської федерації» [17].

Фейк 3: Радянське минуле – «золота доба» Донбасу

У цих підручниках впадає в око ідеальне та героїчне радянське минуле Донбасу. Загалом, пануючим дискурсом у цих текстах є уславлення фізичної праці. Радянські робітники-ударники виробництва П. Анеліна, О. Стаханов та інші – «Гордість и слава Донбасу» – увійшли до пантеону радянських героїв в Донбасі. Героїзація праці як подвигу на межі зі смертю, як і в радянському дискурсі, продовжує залишатися нормою. Успіх регіону вимірюється у кількості видобутого вугілля та виплавленої сталі – риса архаїчного суспільства, де від фізичної праці залежить виживання. Причому фізична праця протиставляється праці інтелектуальній, приміром діяльності «шістдесятників» та дисидентів на Донеччині, як чомусь химерному чи несправжньому.

«Упродовж другої половини 1950-х – першої половини 1980-х рр. мешканці Донбасу жили проблемами сьогодення. Вони брали участь у нарощуванні промислового потенціалу краю, робили свій внесок у підйом цілини, сприяли обороноздатності величезної країни [мається на увазі СРСР – авт.]» [18].

У підручниках з історії «ДНР» залишається значущим міф про Донбас як Всесоюзну кочергу. Втім, цей міф варто було поставити під сумнів ще у 60-х рр. ХХ ст., коли вугілля в СРСР почало поступово втрачати своє значення із відкриттям покладів нафти та газу в Сибіру. Це потягало за собою зменшення обсягів державних капіталовкладень. На думку історикині Зої Лихолобової, «вугільна промисловість Донбасу з кінця 1960-х рр. вповзає у кризу» [19].

Однак у радянському минулому Донбасу відсутні негаразди, несправедливості, дефіцит товарів першої необхідності, від якої потерпали робітники тощо. У цих текстах взагалі немає протестних настроїв. Хіба що липневий страйк гірників 1989 р., але насправді їх було набагато більше, хоча і не таких масштабних. Зберігається мовчання щодо насилля держави над громадянами: немає жодного слова про працю репатріантів, військовополонених та засланих на Донбас, для яких праця була примусом, а не «подвигом». Натомість є ностальгія та жаль щодо розпаду СССР. І ці тези цілком корелюються із заявою В. Путіна про те, що «розпад СРСР став трагедією та розпадом історичної Росії»:

(1) «Варто відзначити, що невдоволення економічною складовою життя [в СРСР – авт.] незабаром перетвориться на ностальгію – після розпаду СРСР ситуація погіршилася в рази» [20].

(2) «Донбас у складі новоутвореної держави [Україна – авт.] був відділений від єдиного російського простору. Негативні наслідки цього процесу не змусили себе довго чекати» [21].

Фейк 4:Громадянська війна на Донбасі та її герої

Початок війни Росії на Донеччині та Луганщини навесні 2014 р. у підручник описуються виключно як «громадянська війна», в цих сюжетах участь Росії зовсім не означується. Ці події також позначаються як «русская весна». Причинами цієї «громадянської війни» називаються «донбасофобія», ворожа ідеологія «київської хунти / режиму» та небажання населення Донбасу жити за принципами та ідеалами, які є «несумісними із життям»:

(1) «У 1990-ті рр. проти населення Донбасу (як і проти мешканців усіх пострадянських регіонів) велася повномасштабна ідеологічна війна, мета якої була дезорієнтація людей, нав’язування їм несумісних із життям ідеалів та норм поведінки» [22].

(2) «Можна констатувати, що «донбасофобія», яка почалася ще з часів першого майдану, за час правління Януковича посилилася в рази і стала однією з причин громадянської війни, що вбухнула у 2014 р.» [23].

У текстах підручників наголошується на виключно самостійності «народного ополчення», яке нібито за короткий термін пройшло шлях від окремих загонів до боєздатної армії. У цьому дискурсі присутні власні «герої», які є воєнними злочинцями, оголошені у розшук, зокрема міжнародний. Серед них – т. зв. «міністр оборони ДНР», Ігор Стрєлков, засуджений міжнародним судом у Гаазі до довічного ув’язнення за збиття боїнгу МН17. Ігор Стрєлков – етнічний росіянин, громадянин РФ. У цьому героїчному пантеоні є «осетинський громадський діяч» О. Мамієв (Мамай), уродженець російського міста Ухти А. Павлов (Моторола), а також вихідці із «донбаського пролетаріату» – А. Захарченко, А. Мозговой, М. Толстих (Гіві). Наразі всі вони є загиблими, втім були глорифіковані пропагандою ще за життя.

З 2014 р. в ДНР впроваджується новий хронотоп – новий календар важливий подій. У свідомості населення ці дати намагаються закріпити через оголошення вихідних / неробочих днів, проведення урочистих заходів тощо. У підручниках ці події пропонуються школярам для обов’язкового запам’ятовування.

Це важливо запам’ятати

7 квітня 2014 р. – проголошення Донецької народної республіки

11 травня 2014 р. – референдум з питання набуття статусу Донецької та Луганської самостійних республік

2 листопада 2014 р. – перші вибори голови Донецької народної республіки та депутатів до Народної Ради [24].

Ці події мають запам’ятати не лише школярі «ДНР», але й учні російських шкіл. Влітку 2022 р. директор Служби зовнішньої розвідки і одночасно голова Російського історичного товариства Сергій Наришкін на загальних зборах заявив, що вважає за необхідне відобразити у шкільних підручниках «героїчну боротьбу народів Донбасу». Після того, за повідомленням ТАРС, у Рососвітнагляді «не виключили», що в ЄДЕ [єдиний державний іспит] з історії з’являться питання про визнання Росією ЛНР і ДНР [25]. 

Амбівалентність в оцінці подій у текстах підручників

При уважному прочитання фейкових текстів, може бути помітна певна амбівалентність (роздвоєність), що особливо властива для підручників, написаних у перші роки окупації. Але це твердження є справедливим виключно для періоду в історії Донеччини до 1991 р. Ця амбівалентність полягає у тому, що з одного боку зберіглася певна схема і сюжети української історії, які, здавалося, можна було б оминути. Складається враження, що український бекграунд авторів-істориків, які почали колаборацію з окупаційною російською владою у 2014 р., зрештою проявив себе. З іншого боку, відбувається ревізія в оцінках явищ та подій: применшується, нівелюються український національний рух; пом’якшуються злочини комуністичного режиму або навіть не засуджуються як такі тощо.

Для прикладу: тема комуністичних політичних репресій наприкінці 1920-х – у 1930-ті рр. У денеерівських підручниках згадуються резонансні для Донецького регіону політичні процеси; у хронологічній послідовності переховуються події Великого терору в Донбасі. При цьому, відсутнє  однозначне засудження політичних переслідувань у СРСР, які подекуди характеризуються як «побічні явища». Прослідковується думка, що винуватцем репресій є Сталін та НКВС, при цьому не засуджується сама політична система, що їх породила. Зрештою, ця думка не є новою: вона панувала в російській історіографії (хоча й в українській також) у 1990-х рр. У денеерівському / російському дискурсі усі ці злочини певною мірою виправдовуються заради «поступу розвитку», «необхідності подолання недоліків», а людські жертви як неминучість заради цього ж «поступу». Крім того, у деяких історичних посібниках є згадка про загальноукраїнський науковий проєкт «Реабілітовані історією», метою якого є виявлення та реабілітація жертв політичних репресій; і водночас – відзначається внесок (як «досягнення») місцевих співробітників ДПУ в справі виявлення шкідників у промисловості.

У підручниках з історії так званої ДНР згадується чутлива для українського суспільство тема Голодомору. «Голод 1932–1933 рр.» визнається виключно наслідком колективізації та розкуркулення, при цьому зазначається, що робітники Донбасу меншою мірою (менше, ніж селяни) потерпали від голоду, які в їдальнях споживали печеню, ряжанку та чай.

У цих текстах є також згадка про українських «шістдесятників» та їхніх лідерів, які були уродженцями Донеччини, і одразу підкреслюється, що цей рух був нібито зовсім непопулярним в Донбасі. Втім, автори підручників чомусь не оминули його увагою. 

Амбівалентність присутня у використанні певної термінології. Зовсім несподівано на сторінках підручників можуть з’явитися терміни «голодомор» (щоправда, поодинокий випадок) або написання прізвища засновника Донецька Джона Хьюза в українській транскрипції (в російській – Джон Юз). Але це ймовірно як виключення, як ненавмисні обмовки, які пропустили цензори (напевно, також із українським бекграундом) і не побачили у цьому «крамолу».

Можливо, ця амбівалентність стала причиною того, що перший заступник міністра освіти РФ Александр Бугаєв у квітні 2022 р. заявив про незадовільні результати перевірки підручників Л/ДНР і необхідності створення нових підручників з «суспільствознавства, історії, географії та інших дисциплін»:

«Які були підручники на місцях (в ДНР та ЛНР), нещодавно проаналізували понад 300 підручників […] що там було аж волосся дибки стало. Переробляти доведеться практично усе, що пов’язано із суспільствознавством, історією, географією та ще багатьма предметами», – сказав Бугаєв на засіданні комітету Ради Федерації з науки, освіти та культури, де обговорювалося питання про співпрацю у сфері освіти з ДНР та ЛНР [26].

***

Звичайно, не треба  сприймати пропаганду як реальність. І те, що учні пишуть твори на теми «Чому я люблю ДНР», «Моя республіка», «Подвиг народу Донбасу», «Донбас та руский мир» [27], може зовсім не означати, що абсолютно всі школярі дійсно люблять Л/ДНР та «русский мир». Так завжди діють окупанти. Нацистська Німеччина, приміром, пропонувала святкувати на окупованих територіях дату 22 червня – день нападу Німеччини на СРСР – як дату звільнення від більшовизму, і місцеві брали в цьому участь. А потім ці ж місцеві святкували 9 травня після звільнення від нацистської окупації. Росія на окупованих українських територіях використовує систему освіти для ідеологічної обробки населення. Послідовно упродовж десяти років для «населення Донбасу» створюється демонізований образ України. Наразі ця пропаганда підсилена присутністю російської армії та зброї у цих регіонах.

Окупація триває довго і поки що не завершилася. За цей час порушився єдиний освітній простір України, відбулося інкорпорування освіти на окупованих територіях системою освіти РФ. Виросло ціле покоління дітей та підлітків, які навряд чи одразу і безболісно після деокупації сприймуть альтернативну історію. Особливо у тих випадках, коли батьки цих дітей зараз воюють на боці країни-агресора і вважаються «героями» або загинули «як герої». Наративи про «героїв ДНР» для цих сімей не пропаганда, а частина їхньої родинної історії. Просто роздати українські підручники не вийде, цього замало. Втім, після деокупації Донеччини, як й інших окупованих регіонів України, не виключним є сценарій повоєнної Німеччини і настання «Години Нуль» (Stunde Null). Для Німеччини «година нуль» – це 8 травня 1945 р., тобто розрив з минулим, його забуття та початок нового. Родинні історії про воєнні злочини і про батьків / матерів, які скоїли воєнні злочини, будуть табуйовані. 

Після деокупації цих територій постане цілий комплекс проблем та викликів – політичних, економічних, морально-правових. Приміром, подальша доля вчителів ДНР. На початку травня 2023 р. «влада» ДНР оголосила про працевлаштування 11 демобілізованих студентів викладачами шкіл республіки після того, як вони закінчать свою педагогічну освіту [28]. Тобто на момент окупації Донеччини ці студенти, яким наразі може бути від 18 до 22 років, у 2014 р., були дітьми у віці від 8 до 12 років. Вони отримали денеерівську шкільну освіту, вступили до місцевих університетів, були мобілізовані окупантами на військову службу, можливо, зазнали каліцтва, якщо виникла потреба у працевлаштуванні в школі. З іншого боку, набагато чисельнішою за них є категорія вчителів, які не змогли виїхати з окупованого регіону у 2014 р. Відповідно до українського законодавства, вчителі на окупованих територіях за здійснення пропаганди та впровадження освітніх стандартів держави-агресора караються виправними роботами або ув’язненням до 3-х років із позбавленням права обіймати певні посади від 10 до 15 років. При цьому «свідома» та «вимушена» колабарація в галузі освіті законом не передбачені. Водночас ця опція – «добровільна участь» чи «примусова участь» – доступна для учасників збройних формувань країни-агресора та осіб, які працювали в окупаційних органах влади [29]. Процес деокупації освіти буде болісним і для деокупованого населення, і для суспільства всієї України [30]. Крім того, буде існувати чимало інших проблем, пов’язаних із визнанням дипломів, правом інтелектуальної та майнової власності.

У 2016 р. виник громадський рух «Деокупація. Повернення. Освіта», що був ініційований викладачами університетів та науковцями Донеччини, які були вимушені виїхати звідти. Питання про повернення вони актуалізували вже після двох років окупації Донецька. Зокрема, вони ініціювали обговорення теми «право на покарання та право на чисте ім’я» тих, хто залишився в окупації; про правила повернення, в яких повинні бути чіткі механізми прощення, і механізми покарання. Протидіючі російським наративам про «громадянську війну в Донбасі» та «сепаратистів», активістки цього руху наголошують, що це окуповані люди, проти яких окупант здійснював і продовжує здійснювати воєнні злочини, а також злочини в гуманітарній сфері. Окуповані люди позбавлені інформаційної суб’єктності – вони не мають повноцінного доступу до інформації і не мають право на вільне висловлення [31]. Право говорити від «імені Донбасу» привласнила собі Росія, так само як і писати «історію Донбасу». Насправді таке розтиражоване РФ гасло початку російсько-української війни у 2014 р.“услышать Донбасс” означає “говорит Москва” [московское время … архаїка].

Ця публікація є розширеною версією виступу, проголошеного на конференції «Journée du CERCEC» у Парижі 19 червня 2023 р.

У публікації використано зображення, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.