Архівний суверенiтет: українські археографічні дані та виклики воєнної доби

Почну з особистого досвіду, себто з досвіду роботи у своєму науковому полі. Незабаром після початку повномасштабної війни, коли вже до певної міри перший шок від вторгнення російських військ та масштабів злочинів скоєних по відношенню до цивільного населення своє зробив, суттєво підірвавши нашу емоційну основу, до мене звернулись колеги з одного зі східних університетів України із запитом, який мене мобілізував в дію. Лінія фронту наближалася до того міста, в якому знаходиться університет, місто піддавалося постійним обстрілам, і в контексті схожих викликів по всьому сходу та півдню України, було чітко зрозуміло, що я маю одразу ж відгукнутися на цей запит. Адже мова йшла про збереження aрхеoграфічної спадщини, яка опинилася під прямою загрозою, а я працюю в інституції, яка традиційно активно та давно працює над дослідженням історії східної України, та у співпраці з багатьма університетами українського сходу та півдня. 

Прохання було доволі зрозуміле та очікуване. Мова йшла про велику низку iсторичних і не конче лише письмових документів з періоду новітньої історії України, які свого часу — ще в 1990х —було зібрано в регіоні та області в рамках досліджень певної етнічної меншини, що з «давніх давен» проживала на території області та яка давно цікавила регіональних дослідників. З огляду на свої робочі обов’язки, наукові інтереси та заангажування в академспільноти як в Україні так і поза нею, я почувалася обізнаною в питаннях важливості збереження цієї археографічної й не тільки спадщини, яка на момент початку повномасштабної війни, з новими ризиками для себе, продовжувала збирати пил на полицях в кабінеті на одному з факультетів ВНШу.

Питання полягало в тому, чи могла би я посприяти знайти за межами України ресурси зайнятися терміновим оцифруванням цих важливих документів, адже, як мене повідомили, вся ця унікальна історіографічна спадщина і досі лежить, не введена в архів, не оцифрована, тож не до кінця опрацьована та осмислена. На той час було зрозуміло, що західні колеги скоріш за все звернуть увагу на це питання та могли би посприяти такому прискореному опрацюванню. Мобілізація західної академічної підтримки українських колег набирала обертів і подібні ініціативи вже розгорталися в Україні. Якщо попитати дослідницькі інституції, для яких цей матеріал міг би представляти не тільки науковий інтерес але й постав би питанням збереження їх як своєї власної культурної спадщини, то чому би їм не попрацювати на перетині українських потреб зберегти локальну історію та намагань західних науковців помогти українським колегам з поточними викликами воєнної доби і зберегти цю ж історію як свою. Попросивши поділитися детальним описом матеріалів, я погодилась стати містком між колегами в Україні та деінде.

Розуміючи вагомість та важливість цього запиту, я розпочала пошук потенційно зацікавлених партнерів до такої співпраці, звернувшись до декількох інституцій, які або представляють наукові інтереси обговорюваної етнічної меншини або її досліджують в рамках своїх ширших мандатів. За  яких пару тижнів я отримала відповідь від канадських колег; відповідь, на яку я аж ніяк не сподівалася. «Як науковий заклад, який також свого часу співпрацював зі східною Україною, ми із зацікавленням поставилися до вашого запиту», писав мені мій адресат. «Але перед тим як надати вам повноцінну відповідь, ми проконсультувалися зі своїми колегами в Європі. І з’ясували, що матеріали, щодо яких ви надіслали нам свій запит, були оцифровані ще в 1990х та передані на зберігання в N-ський університет (в Європі), де ці матеріали на сьогодні є частиною архівних збережень університету». 

Те, що час від часу українські дослідницькі матеріали потрапляють в західні наукові інституції не є новиною для тих хто займається новітньою історією України й особливо тих, хто проводить активну збирацьку роботу різних історичних матеріалів, як от его-документацію, усну історію, мемуари, щоденники, фотографії, тощо; матеріалів які варто розуміти як новітня вже мультимедійна археографія. Така збирацька робота в різних регіонах України, скажімо в контексті етнографічних експедицій, часто проводилася із залученням західних грантів, умовою яких і було передача (як правило) електронних копій зібраних матеріалів до західних інституцій. Подібного роду співпраця відбувалася та продовжує відбуватися на базі науково-дослідних ГО, університетських програм, кафедр та наукових інститутів. Таке стале перетікання архівних даних до партнерів на захід всім знайоме, хоча й досі не осмислене. 

Що мене збентежило натомість так це те, що поважні українські науковці, які звернулися з цим запитом до мене, раптом опинилися в двозначній ситуації, якій не позаздриш — просили кошти на те, що давно вже було зроблено, таким чином підставивши себе як переді мною (ми вже давно порозумілися та й тепло собі далі працюємо) так і перед західною науковою спільнотою. Як так могло статися, що науковці, які роками досліджують свій регіон, не знали, що матеріали, які й далі лежать та збирають порох в них неоцифрованими, давно стали добре інтегрованою частиною поважного європейського архіву? Як могло статися, що доробок їх попередників, колег —які працювали в університеті та свого часу погодили передачу даних за кордон — залишився невідомим фактом для тих, хто прийшов працювати після них? 

Цей казус продовжував переслідувати мене рік, та примусив задуматися над багатьма питаннями, пов’язаними з тим, як в Україні зберігається чи не зберігається культурна та так звана археографічна та історична спадщина.

Справа не лише в моїх колегах, які зосталися на мілкому та опинилися з порожніми руками, а скоріше в тому, що в університеті з різних й напевно доволі об’єктивних причин попередньому поколінню забракло свого часу ресурсів та розуміння необхідності забезпечити певну міжпоколіннєву інституційну тяглість в роботі дослідників збирачів его-документації. Прикрим було й розуміння того, що важливий археографічний пласт та доробок попередників просто розпорошився на місці. Що збирацька робота не переросла ані в колекцію в громадському архіві, ані була передана на зберігання в державний. Натомість поважна західна інституція, увібравши в себе чергову архівну колекцію з теренів далекої і «зовсім східної» Європи, стала ще поважнішою. Розмірковуючи над цими питаннями згодом мене почало переслідувати наростаюче відчуття несправедливості.  А відчуття несправедливості на голому місці не постає, а постає там, де спостерігається нерівновага в ресурсах серед тих хто співпрацює; у наявності сили ти можливостей в одних у співпраці з тими, кому сили та можливостей бракує; там де наростає просідання статусу одних та за рахунок цього —підвищення статусу інших. 

З початком повномасштабної війни в Україні низка міжнародних організацій знову мобілізувала свої ресурси для проведення нагальних досліджень в Україні, і разом з закордонними коштами в Україну почали знову прибувати закордонні дослідники. З одного боку робота таких дослідників є важливою для поширення за кордоном знань про Україну та про те, що саме відбувається в Україні під час війни. З другого боку, в Україні також зайшли й документаційні ініціативи, які передбачають або активно заохочують передачу зібраних в Україні даних, свідчень, та інших дослідницьких матеріалів на подальше зберігання в архівних та наукових колекціях західних інституцій, які виступили спонсорами досліджень.

З огляду на актуальність та історичну вартість поточної документації про війну, такі матеріали представляють собою неабияку археографічну цінність, адже недарма спонсоруючі організації зацікавлені в передачі та зберіганні цих даних у своїх архівах поза Україною. 

Цей процес поступового мігрування цінних, в усіх значеннях цього слова, матеріалів-свідчень про війну в Україні за кордон сприймається часто дуже позитивно обома сторонами задіяними у співпрацю.  Українські колеги можуть розуміти свої дії як такі, що сприяють збереженню цінної історичної інформації в надійних інституціях з великою репутацією, як от Британська бібліотека, чи низка німецьких університетів, адже поточна ситуація та архівна інфраструктура вдома часто не дозволяють дослідникам передати свій доробок в надійні місцеві руки для подальшого зберігання. До цих викликів треба додати нові загрози втрати даних через обстріли, пожежі, окупацію, тощо. Науковці, дослідники, та архіви поза Україною натомість здобувають скарби, які підсилюють їхні дослідницьку репутацію та потужності та з часом перетворюють такі інституції в іще потужніші наукові центри світу. 

Тож виникає двозначна ситуація, в якій з одного боку українські архівні колекції стають надбанням західних інституцій, а з другого боку з часом, через різні обставини включно з браком інституційної підтримки, поступово занепадають та зникають з документаційного українського поля, з поля української науки. Українське суспільство, майбутні дослідники, документальні журналісти, режисери документального кіно, з часом ризикують втратити доступ до цілих пластів архівних та археографічних скарбів національного значення, що мали би стати національною архівною спадщиною Укрaїни. Таких прикладів занепадання приватних та навіть до міри інституційованих колекцій на місцях не бракує вже сьогодні.

Тож хочу повернутися до головного. 

Питання про передачу на постійне зберігання зібраних в Україні колекцій свідчень та документів про війну є питанням неабиякої важливості в контексті поточних намагань та міркувань про те (а) як Україна має відстоювати себе як суб’єкт, а не об’єкт історичних дискусій, (б) якими є роль та місце України в європейській чи ба світовій історії; та (в) як іншим розуміти Україну саме з позицій україноцентричних тлумачень геополітичної ситуації, що склалася у світі з початком повномасшабної російської війни.  З позицій сьогоднішнього дня та поточних викликів війни передача до відомих та поважних західних інституцій того що мало би потрапити до української національної архівної спадщини можливо і здається дослідникам правильним кроком задля збереження цієї спадщини. Але за деякий час, неосмислене, масове, одностороннє, довготривале перетікання архівних даних за кордон може призвести до втрати Україною не тільки самих даних, але й до серйозного підважування того що я пропоную назвати архівним суверенітетом української держави та її суспільства (суверенітетом архівних даних України). 

Корені запропонованого мною тут поняття архівного суверенітету та загалом питання архівної суверенності  треба шукати в понятті «суверенітету даних» (data sovereignty).

Поняття «суверенітету даних» у світовій науковій практиці торкається питання права чи то окремих держав чи певних спільнот, як от корінні народи тієї або іншої країни, розпоряджатися даними про себе згідно власних звичаєвих та правових норм та законів. Суверенітет даних — це питання того, хто саме контролює доступ до цих даних, хто саме й де зберігає ці дані, хто саме їх опрацьовує, заради яких цілей, хто забезпечує і хто користає з права на власність цими даними (на чию користь ці дані працюють), як ці права мають забезпечуватися, на яких умовах передаватися, розподілюватися та узгоджуватися в нашу цифрову добу; добу вседозволеного блискавично-швидкого дубпювання та копіювання. Це питання стосується даних, зібраних на території держави чи у законно визнаних межах окремих народів. 

Робота дослідників східноукраїнського університету, про який йшлося вище теж призвела до продукування та дублювання важливих наукових даних, але на сьогодні контроль над ними втратився, а розуміння правовласності над цими даними в Україні не сформувалося. Натомість цими даними тепер розпоряджаються закордонні установи. І це не поодинокий приклад втрати контролю чи можливості розпоряджатися архівними матеріалами. З огляду на те, що розпорошення з початком повномасштабної війни почало зростати, якщо так триватиме й надалі, це поступово підриватимете суб’єктність української держави та української науки у сфері продукування та обміну наукових знань про Україну. Щоби розуміти й знати Україну, не треба буде їхати в Україну, достатньо буде попрацювати у знакових, добре оснащених західних архівах.

Важливість та потужність поняття «суверенітету архівних даних» не можливо повністю оцінити та охопити поза історичними та соціальними процесами в яких перебуває суспільство. Адже це поняття є інструментом забезпечення справедливості та справедливих відносин усіх учасників дослідницького поля.   Ба більше, саме це поняття увійшло в активний обіг в тих спільнотах, культурну спадщину яких століттями апропрійовували (тобто присвоювали та приписували собі) колоніальні інституції, що постали на їх терені в наслідок колонізаційних процесів.

Так, поняття «суверенності даних», було заново переосмислене зокрема і в Канаді, в  контексті намагань низки корінних народів розвернути на 180 градусів існуючі практики збереження та оприлюднення дослідницьких даних про себе. В рамках канадської політики Правди та Примирення останнього десятиліття, та деколонізаційних намагань суспільства, перед учасниками наукового поля Канади постали нові вимоги до наукової та збирацької роботи щодо правовласности по відношенню до наукових даних — наукові дані про корінні народи Канади зібрані зовнішніми дослідниками, що потрапили та зберігаються в університетах чи державних інституціях без згоди та поза юрисдикціями корінних народів, мають належати самим корінним народам. 

«Суверенітет даних корінних народів» (Indigenous Data Sovereignty) став одним із найважливіших досягнень корінних народів у намаганням керувати своєю культурною, музейною та архівною спадщиною. Поняття «суверенітету даних корінних народів» охоплює цілий спектр матеріальної та нематеріальної спадщини — усні історії, демографічні та медичні дані, архівні матеріали, а також культурні артефакти. Положення IDS ґрунтуються на Декларації ООН про права корінних народів (UNDRIP), яку Канада зобов’язалася впровадити, та нагадують усім учасникам дослідницького поля про право корінних народів контролювати збір, володіння, застосування та обмін даними про свої народи, землі, мови та культури. 

В країнах, що постали завдяки тривалим колонізаційним процесам та практикам по відношенню до корінних меншин на своїх територіях — Канада якраз є такою країною, яка сформувалася у модерну націю завдяки тривалій та всеохопній руйнівній колонізації корінного населення — архіви та музеї протягом всієї своєї історії активно (часом навіть агресивно) накопичували такі дані та артефакти корінних народів, вилучаючи ці матеріали з живого культурного контексту та розглядаючи їх як загальноканадське суспільне надбання та загальнонаціональну спадщину. Рух за IDS чинить опір цьому, стверджуючи, що дані та артефакти корінних народів є не тільки об’єктами, свідченнями колективної травми, а часто й суб’єктами духовної культури корінних народів (для порівняння, на думку спадає трактування в українському контексті ікон, які в літургічному сенсі не є ‘об’єктами’ та артифактами). Дані корінних народів отже не можуть підлягати архівації державними структурами поза юрисдикцією корінного народу, або без згоди корінного народу на це. Такі матеріали мають перейти у власність самого народу.

Безперечно, тривалий час державні архіви в таких країнах як Канада часто продовжували колонізаційні практики імперських центрів та відповідно поставали дієвими інструментами самої колонізації. Про це багато написано науковцями які досліджували роль архівів в колонізаційних процесах різних імперій. Зокрема, Ів Так та К. Вейн Янг критикують привласнення не тільки даних а й болю корінних народів як ресурсу для західних наукових досліджень. [1]

Аби віднайти та досліджувати свої власні траєкторії історичного становлення та постколоніального відродження, аби забезпечити тяглість своєї власної історичної пам’яти та бачення свого минулого через свої власні лінзи, корінним народам довелося звернутися до питання суверенності не тільки своїх корінних територій та спільнот, але й до питання суверенності своєї культурної та архівної спадщини. Така суверенність зокрема вбачається багатьма корінними народами як запорука тяглості історичної пам’яти та тяглості своєї ідентичності та прав в контексті домінуючих суспільств, які й надалі демонструють та не позбулися навичок колонізаційного характеру по відношенню до корінних меншин та громад у своєму суспільстві.

Боротьба корінних народів Канади за свої права та за суверенітет даних про свої народи, врешті призвела до позитивних наслідків, до усвідомлення важливості такого підходу до національного самозбереження. Розуміння та відстоювання права власності щодо культурної спадщини корінних народів є абсолютно ключовим та дієвим механізмом деколонізації. Визнання права на власні дані корінних народів кардинально переформатувало стосунки між корінними народами та зовнішніми дослідниками, які намагаються досліджувати різні аспекти культури та суспільні процеси в житті корінних народів. Дослідницькі дані стали потужними ресурсами у перемовинах між корінними народами та тими, хто націлений репрезентувати їхню культуру та спадщину денінде про те, як саме формулювати ці репрезентації. Корінні народи випрацювали протоколи визнання та повернення своєї тої чи іншоі спадщини як з архівів та музеїв Канади так і з міжнародних музейних та архівних колекцій. 

Цей важливий досвід боротьби за суверенітет своїх даних корінними народами в Канаді вартий уваги українських дослідників, аналітиків, та архівістів, саме в нашу добу війни та незавершеного історичного зламу. Варто замислитися над триваючим розпорошенням майбутньої національної архівної та археографічної спадщини, яке відбувається під гаслом «нагального забезпечення» збереження українських даних, що опинилися під загрозою в наслідок російської агресії. 

Сьогодні неосмислене та непрописане переведення українських архівних даних, зокрема документації що засвідчує хід війни, за межі України без належного розуміння та форматування матриці інтелектуальних прав, права на зберігання, права на користування активно підважує архівний суверенитет України. Адже таке активне поточне перекачування даних за кордон несе в собі певні загрози сповільненої дії та насправді нагадує нам або власне і є прикладом нових, сучасних цифрових форм та практик наукового споживацтва та епістемічного колоніалізму.  

Чи знайдуться в Україні зараз інтелектуальні та інші ресурси на осмислення ролі та розуміння важливості відстоювати свій архівний суверенітет? Чи знайдеться час та сили на проговорення того, які  ефективні  системні кроки українська держава та українські дослідники могли би робити задля успішного реверсу в процесах односторонньої перекачки архівних та наукових даних за кордон? З боку науковців — було би добре побачити запуск виваженого дискурсу довколо цього питання , що саме би міг означати архівний суверенітет для України в контексті воєнної доби та після неї. З боку державних служб було би добре побачити проговорення цього питання і в юридичній площині, особливо з огляду на те, що в Україні вже можна простежити, до певної міри, і за паралельними намаганнями запустити процеси репатріації культурної матеріальної спадщини. 

Якби питання архівного суверенітету було би вже осмисленим та проговореним та набуло актуальності в Україні, можна було би продовжити список питань до прифронтового університету з їх проханням нагально оцифрувати матеріали про етнічну меншину своєї області. Чи була підкріплена угодами та іншими документати передача даних за кордон тридцять років тому, та якщо так, то на яких умовах? Чи отримав університет (як інституція) якісь дивиденди з розбудови західної архівної колекції? Можливо прифронтовий університет мав деякий час бесплатний доступ до бібліотеки свого західного партнера? Чи партнери узгодили принципи співпраці на довготривалий строк, які можливо забезпечили певне покращання інфраструктури на місці, для подальшого зберігання та належного опрацювання оригіналів колекції? Чи партнери поділилися всім що було оцифровано? Чи в архівах N-ського університету зазначено, що матеріали, які тепер зберігаються в його архівах передані на зберігання Україною. Можливо там прописано, що оригінали є частиною, бодай у символічному сенсі, української археографічної чи культурної спадщини? Цей список питань може різнитися, бо контексти передачі цифрових копій архівних даних за кордон різні, кожний зі своїми нюансами. Усвідомлення можливої «несправедливості» або нерівноправного партнерства, кожного разу може диктувати свій формат вирішення питання передачі даних за кордон. 

Нещодавно в Україні завершив роботу проєкт з подальшої розбудови мережі та спільноти громадської архівістики, яка продовжує нарощувати в Україні свої потужності як легитимний формат науково-дослідницької роботи. Саме цей сектор наукового продукування даних є водночас і найбільш активним і найбільш гнучким щодо зберігання (че передачі за кордон) зібраних та заархівованих даних, зокрема свідчень про досвід війни. У роботі громадських архівів по збереженню архівних колекцій в регіонах та громадах (де відбувався збір) полягає неабиякий потенціал для українського суспільства та держави в площині збереження археографічних матеріалів як майбутньої національної архівної спадщини. Цю роботу можемо без вагань назвати важливою формою громадського активізму воєнної доби. Можливо саме цей сектор, із добре відомими учасниками в полі документації свідчень війни і міг би швидче розвернутися в бік такої роботи деколонізаційного порядку, адже громадський сектор продовжує перебувати на передовій культурного фронту, та працює як на українське суспільство так і для української науки та держави. Не дарма Українська асоціація усної історії активно просуває ідею співпраці українських державних архівів з громадськими усними істориками та активно сприяє організації заходів спрямованих на діалог між громадськими дослідниками та архівістами. [2] Не дарма Державна архівна служна України та Український інститут національної пам’яти активно співпрацюють і з УАУІ і з громадським науково-дослідним сектором з самого початку повномасштабного російського вторгнення.

Співпраця та виважений, «не нашвидкуруч» діалог між різними учасниками наукового поля — дослідників, громадських організацій, наукових інституцій, архівів та центральних державних установ на сьогодні можуть запропонувати свої модулі та формули опрацювання ідеї «суверенітету архівних даних України» заради того, щоби зберегти новітню археографічну (письмову, мультимедійну, цифрову, тощо) спадщину саме як українську. Ця спадщина активно формується на наших очах та має послужити майбутнім дослідникам ставши з часом достовірними історичними джерелами про велику війну. Адже від належної роботи над здобуттям такого архівного суверенитету залежатиме розбудова та продукування якісних знань про Україну саме в Україні, як сьогодні так і в майбутньому. Це був би важливий крок для змістовного просування деколонізації знань про Украіну у світі.