Вайтман Вейд Беорн: «Янівський табір був гібридним: він використовувався для експлуатації рабської праці в’язнів, а також для транзиту і вбивства євреїв»

«Під час радянської окупації влада депортувала і вбила тисячі людей зі Львова – як євреїв, так і неєвреїв»

– Чому Ви вирішили досліджувати історію Янівського табору? Чи були якісь персональні чинники, які спонукали до вибору саме такої теми наукових студій?

– У пошуках теми для нової книжки я переглядав записи до своєї першої книги про німецьку армію та Голокост. Там зазначалося, що німецький автопарк у Львові використовував в’язнів із табору на вулиці Янівській, про який я раніше ніколи не чув. Поглянувши на це місце, я зрозумів, наскільки воно важливе й визначне. Мене здивувало, що про нього ще не написано жодної книги. Тож я вирішив попрацювати над тим, щоб донести історію Янівського табору до більш широкої аудиторії і приділити цьому місцю увагу, на яку воно заслуговує.

– Яку роль під час Голокосту відігравала динаміка міжетнічних відносин, що склалася у міжвоєнний період? У Львові спостерігалося чимало антисемітизму, зокрема в середовищі поляків, про що Ви пишете в книзі. Це якось вплинуло на ставлення населення до євреїв міста під час нацистської окупації?

– Звісно, Голокост відбувався не в середовищі вакууму, а був пов’язаний із довготривалою історією. Львів розташований у непростому з точки зору етнічного розмаїття регіоні, де відбувався підйом і падіння ролі етносів, які його населяли, в залежності від того, кому належала політична влада. На мою думку, у Львові, як і в більшості місць тогочасної Польщі, панував антисемітизм, що ускладнювало виживання євреїв, оскільки соціальне середовище не сприяло намаганням євреїв сховатися чи втекти від нацистів. Проте я не впевнений, що поляки були більшими антисемітами, аніж їхні сусіди-українці.

– Яким чином на ставлення польського й українського населення до євреїв Львова міг вплинути період радянської окупації?

– Період радянської окупації суттєво вплинув на те, як поляки та українці згодом ставилися до євреїв. Це одна з причин того, чому я приділяю так багато уваги цьому періоду в першому розділі книги. Після Першої світової війни єврейська спільнота опинилася у складному становищі. Як поляки, так і українці сердилися на євреїв за те, що вони не підтримали жодну зі сторін у громадянській війні. До того ж багато євреїв, безперечно, раділи тому, що Львів окупувала радянська влада, а не нацисти. Неєвреї не могли зрозуміти їхню позицію і сприймали це як підтримку комунізму.

Комунізм представляв реальну загрозу для багатьох львів’ян (включаючи євреїв) і призвів до численних смертей у місті. Цей досвід став сильним емоційним підґрунтям для антисемітської концепції жидобільшовизму – теорії змови, яка стверджувала, що євреї були ключовою силою, що стояла за комунізмом.

Під час радянської окупації влада депортувала і вбила тисячі людей зі Львова – як євреїв, так і неєвреїв. А незадовго до відступу в 1941 році НКВС стратив велику кількість цивільних у тюрмах по всьому місту. Звичайно, євреї не мали до цього стосунку, але нацистська пропаганда у поєднанні з існуючими віруваннями в жидобільшовизм довели антисемітські настрої в місті до точки кипіння. Тут потрібно наголосити, що радянські репресії були не єдиною причиною спалахів антисемітського насильства, які супроводжували прихід нацистів, але вони, безперечно, були фактором, що сприяв цьому.

– У своєму фундаментальному дослідженні погромів у Східній Галичині влітку 1941 року німецький історик Кай Струве стверджує, що антиєврейське насильство у той час було комбінацією кількох синхронних подій – власне погрому та вбивств євреїв, вчинених німцями й активістами ОУН, що мали непогромницький (нестихійний) характер. І ці події накладалися одна на одну. Яка Ваша інтерпретація подій «погрому» у Львові в липні 1941 року?

– Я думаю, що професор Струве тут має рацію. У погромі в Львові було задіяно багато людей, які брали у ньому участь із різних причин. Нацистські пропагандисти сповна використовували вбивства у в’язницях НКВС для розпалювання антисемітського насильства не лише у Львові, а й в інших місцях, оскільки львівський погром був частиною нацистської «Wochenschau» (щотижневої кінохроніки), яка справила сильне враження на Гітлера. Також нацисти демонстрували причетність євреїв до вбивств у тюрмах (неправдиво), примушуючи їх виносити тіла радянських жертв. Проте не все насильство під час липневого погрому у так звані «дні Петлюри» було спланованим. Українських добровольців з батальйону «Нахтігаль», судячи з усього, також відпустили для участі в акції. Ба більше, велика кількість поляків та українців з навколишніх міст і сіл скористалися можливістю приїхати у Львів і взяти участь у погромі. Декого з них, схоже, мотивувала можливість поживитися майном жертв, а також антисемітизм.

«Походження з пограниччя є фактором, який сприяє радикалізації світогляду»

– У книзі Ви пишете про те, що німці, які були родом із фронтиру, часто виявляли більшу схильність до радикальних поглядів і прихильність до нацизму (p. 56). Чи можуть фронтири сприяти й вихованню вищого рівня толерантності? Промовистий приклад німця із західного фронтиру, який був палким противником Голокосту, – Герман Фрідріх Грабе. Він народився у прикордонному з Бельгією та Нідерландами місті Золінген у небагатій сім’ї. Як Ви пояснили б такі суперечливі впливи фронтиру?

– Тут я послався б на працю Майкла Манна. Він стверджує, що в місцях зі спірними кордонами, таких, як фронтир (пограниччя), люди часто радикалізуються до крайнощів на користь однієї зі сторін. Наприклад, якщо хтось живе в Ельзасі, регіоні між Німеччиною та Францією, він може бути більш палким прихильником Франції або Німеччини, ніж той, хто живе в Парижі чи Берліні, тому що такі люди перебувають у центрі конфлікту, який стосується ідентичності та приналежності. Це також могло б пояснити, наприклад, чому в СС було дуже багато австрійців. Звісно, це не означає, що всі люди, які виросли в прикордонних регіонах, стають менш толерантними, як засвідчує приклад Грабе. Проживання поряд з іншими групами може сприяти тому, що люди почувають себе більш комфортно з представниками різних етнічностей. Можливо, відмінність тут полягає у тому, що для більш політично свідомих людей походження з пограниччя є фактором, який сприяє радикалізації світогляду.

– Як Ви інтерпретуєте роль дружин впливових німецьких наглядачів і керівників табору, які приїздили й оселялися разом із чоловіками?

– Це важливе питання, про яке багато писала історикиня Венді Лауер. На мою думку, дослідження Янівського табору демонструє, що більшість жінок, пов’язаних із СС у таборі, були щасливі стати частиною правлячого класу у тому середовищі. Лізель Вільгаус, дружина коменданта, була не тільки злочиницею, але й особою, яка жила, як королева, отримуючи чималу вигоду від постійного грабунку євреїв. Ймовірно, ситуацію посилювало й те, що як дружина коменданта вона піднялася набагато вище в соціальному та економічному становищі, ніж дозволило б її походження і виховання у звичайні часи. Ці жінки були великою мірою співучасницями злочинів своїх чоловіків, і їх явно не бентежила роль їхніх чоловіків як охоронців табору. І справді, багато з них із задоволенням використовували рабську працю в’язнів табору у власному господарстві.

– Яким чином конкуренція поміж різними німецькими службовцями впливала на долю євреїв? Яким взагалі був бекграунд більшості охоронців Янівського табору і як він позначився на їхній поведінці?

– Дійсно, світ СС не був настільки логічним і ефективним, як прийнято вважати. Янівський табір (або ZAL-L, Zwangsarbeitslager-Lemberg) був побудований поряд із філією Німецької фабрики спорядження (DAW, Deutscheausrüstungswerke) через конкуренцію між двома комендантами Вільгаусом і Гебауером. На мою думку, керівник СС та поліції у Львові Кацман думав про власну кар’єру, підтримуючи створення Янівського табору (ZAL), який був би більш-менш під його прямим контролем. Він міг використовувати наявну робочу силу для будівництва Транзитного шляху IV (Durchgangsstrasse IV) – автомагістралі через Генерал-губернаторство і райхскомісаріат «Україна», яка була особистим проєктом Гіммлера. Припускаю, Кацман сподівався, що це приверне до нього увагу Гіммлера і допоможе просунутися по кар’єрній драбині.

Службовці СС у таборі мали різний бекграунд. Цікавим фактом є те, що багато есесівців там були етнічними німцями з польських регіонів або з Банату в Югославії/Угорщині. Охоронцями нижчого рівня були переважно чоловіки з табору військовополонених «Травники». Це колишні полонені, не росіяни за походженням, які добровільно пішли служити в СС в обмін на звільнення від перебування у жахливих умовах нацистських таборів для військовополонених. Дехто з охоронців були з української поліції та збройних формувань у Львові. Примітно, що вони рідко фігурують у свідченнях тих, хто вижив: колишні в’язні Янівського табору мало говорять про чоловіків з «Травників», натомість зосереджуючись на есесівцях.

– Як можна інтерпретувати нерівноцінну торгівлю бранців львівського гетто з селянами?

– На мою думку, це випадок, коли перетинаються антисемітизм, опортунізм та умови воєнного часу. Місцеві жителі – як поляки, так і українці, особливо ті, хто мешкав за межами міста, – побачили можливість використати полонених, які, як правило, були більш забезпеченими, ніж вони. Історична традиція антисемітизму означала, що багато місцевих неєвреїв не гребували користатися нацистською антиєврейською політикою для власної вигоди. Дехто з тих, хто пережив Голокост, зазначали, що жителі сіл приїжджали до міста, щоб виміняти продукти за непомірно високими цінами на речі, які вони, ймовірно, ніколи не змогли б дозволити собі у звичайні часи, не кажучи вже про окупацію.

– Як ми можемо охарактеризувати ставлення львівського неєврейського населення до депортації євреїв у Белжець? Довгий час, опираючись на перспективу єврейських свідчень, вважалося, що позиція населення щодо депортацій була радше позитивною або нейтральною. Проте польська дослідниця Анна Вилеґала [1] у циклі своїх статей, спираючись на свідчення й джерела, які відтворюють перспективу місцевого населення, висновує про те, що для неєвреїв масові вбивства також стали колосальною травмою. Яким є Ваше бачення?

– Я не знайомий із вказаними публікаціями, тому можу відповісти в загальному. Припускаю, що були різні реакції на депортацію. Напевно, частина населення не надто переймалася фактом виселення євреїв. Звісно, антисемітизм не можна ігнорувати. Для іншої частини, особливо поляків, які більшою мірою стали безпосередніми жертвами нацистів, було очевидно, що вбивство нацистами євреїв свідчило про їхню готовність убивати своїх ворогів, що не віщувало нічого хорошого в майбутньому. У своєму дослідженні я не надто фокусувався на реакції місцевих неєвреїв. Варто зазначити, що для неєврейських жителів Львова, зокрема поляків, нацистська окупація також не принесла нічого хорошого. Нацисти на той час уже провели чистки і вбили сотні, якщо не тисячі поляків.

«Найбільш вражає те, що в’язні табору змогли успішно влаштувати повстання у двох місцях, убивши есесівців і зумівши втекти»

– У своїй книзі Ви розглядаєте Янівський табір як місце вбивства, порівнюючи з Майданеком та іншими концентраційними таборами. Якою мірою цей статус наближає Янівський табір до власне «таборів смерті»? Скільки людських життів забрало це місце за увесь час нацистської окупації?

– Я намагаюся не використовувати термін «табори смерті», оскільки всі нацистські табори певною мірою були таборами смерті. Суттєва відмінність є між центрами знищення та іншими видами таборів. Під «центрами знищення» я маю на увазі табори, єдиною метою яких було промислове масове вбивство євреїв. До цієї категорії належать «Собібор», «Треблінка» та «Белжець», які діяли в межах операції «Райнгард». «Хелмно» – центр убивства іншого типу. Сюди я додав би «Аушвіц», який був гібридною установою і включав комплекс табору знищення в «Аушвіці-II – Біркенау».

Янівський табір був гібридним: він використовувався для експлуатації рабської праці в’язнів, а також для транзиту і вбивства євреїв. Хоча це не був такий центр знищення, як табори операції «Райнгард», це місце постійно використовувалося для вбивств. У Янівському таборі, на відміну від інших центрів знищення (де відбувалися системні щоденні вбивства), кожного дня страчували невелику кількість людей, але там також часто траплялися масштабні страти. Коли «Белжець» влітку 1942 року був зачинений, частину вбивств перенесли до Янівського табору, а коли «Белжець» остаточно закрився в грудні 1942 року, цей табір став місцем для всіх видів убивств, включаючи ліквідацію мешканців львівського гетто.

Що стосується кількості загиблих, то є лише приблизні дані: було убито щонайменше 41 000 осіб, але інші науковці кажуть про 80 000 жертв. На відміну від «Аушвіцу» чи деяких інших таборів, не збереглися списки депортованих, на основі яких можна було б установити кількість євреїв, що прибули до табору.

– Які форми опору та стратегії виживання використовували бранці Янівського табору? Чи можна робити висновки про те, що якісь зі стратегій виживання були ефективніші за інші?

– У книзі я приділяю багато уваги обговоренню різних форм опору, які практикували в’язні табору. Оскільки Янівський табір розташовувався на околиці міста Львова, втекти звідти можна було в інший спосіб, ніж з інших таборів, особливо у сільській місцевості. З другого боку, якщо в’язні мали родичів у гетто, есесівці могли тримати їх у заручниках, щоб запобігти втечі. Незважаючи на це, однією з найбільш примітних відмінностей Янівського табору є кількість успішних втеч.

Що стосується стратегій виживання, припускаю, що застосовувалося багато таких самих прийомів, як і в інших таборах. Найбільш вражає те, що в’язні табору змогли успішно влаштувати повстання у двох місцях, убивши есесівців і зумівши втекти. Це неймовірно захоплива історія.

«Я не сказав би, що сексуальне насильство було цілеспрямованим елементом нацистського геноциду, але воно, безперечно, було частим явищем»

– Якими були гендерні особливості насильства щодо бранців табору? Як проявлялося сексуальне й сексуалізоване насильство і яка його роль у геноцидній політиці в цьому місці? Ви згадуєте про те, що расові закони Німеччини забороняли інтимні стосунки з євреями. Як у цьому контексті можна потрактувати сексуальне насильство, ставлення до якого навряд чи могло якось регулюватися на рівні законодавства, а радше формувало окремий неформальний простір геноцидної практики?

– Поведінка есесівців у Янівському таборі загалом характеризувалася відсутністю контролю і надзвичайною жорстокістю. У результаті вони могли робити з в’язнями майже все, що завгодно, не боячись наслідків. Сюди входило сексуальне та сексуалізоване насильство. Есесівці безкарно ґвалтували, а потім убивали своїх жертв, щоб приховати злочини. Крім того, те, що Янівський табір багато в чому був поза полем зору та уваги, сприяло поширенню сексуального насильства, особливо зважаючи на те, що всі есесівці, схоже, толерантно до цього ставилися. Хоча статеві контакти з євреями офіційно були заборонені, загальновідомо, що насправді це було досить поширеним явищем під час Голокосту, і не тільки в Янівському таборі. Я не сказав би, що сексуальне насильство було цілеспрямованим елементом нацистського геноциду, але воно, безперечно, було частим явищем через те, що есесівці мали цілковитий контроль над своїми жертвами.

– Чому німці у Янівському таборі створили настільки брутальну атмосферу й перманентно знущалися над бранцями? Яку роль тут відігравав фактор «дикого сходу»?

– Я вважаю, що тут суттєву роль відіграв недостатній контроль за співробітниками табору. Комендант мав звання лише старшого лейтенанта і, безсумнівно, був особливо жорстокою і безпринципною людиною. Також, ймовірно, мав значення той факт, що табір офіційно не був концентраційним, а відтак не підпорядковувався Інспекції таборів (IKL). До того ж у Янівському таборі сформувалася справжня культура насильства, що ще більше загострювало проблему.

– Як Ви оцінюєте поточний стан вшанування пам’яті жертв Голокосту у Львові?

– Я вважаю, що у Львові добре попрацювали над тим, щоб запровадити комемораційні практики і вшанування пам’яті. Львівський Центр міської історії зробив неймовірну роботу разом із музеєм «Територія терору». Місце синагоги «Золота Роза» було меморіалізовано у дуже зворушливий спосіб. На місці Янівського табору є невелика меморіальна дошка, так само, як і на станції Клепарів. Однак ще багато чого потрібно зробити, зокрема на місці Янівського табору. Було б добре знайти і вшанувати місця захоронень в ярах за табором та краще задокументувати будівлі, що залишилися, а також сам табір. А втім, очевидно, що Україна – країна у стані війни, яка бореться за своє існування, тому цілком зрозуміло, що зусилля з ушанування пам’яті поставлені на паузу.

Розмовляв Петро Долганов.

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини, надані автором.