Британська школа соціальної історії війн. Частина 2: Війна та книги

Огляд на: Ендрю Петтіґрі. Книга на війні. Бібліотеки й читачі воєнного часу. К.: Лабораторія, 2024. — 448 с.

«Писати про книжки на війні в розпал війни —несподіваний поворот долі»
(Ендрю Петтігрі. «Книга на війні»)

 Здавалося б, немає настільки віддалених між собою світів, ніж книги та війни. Війна — це частина реальності, часом до незмоги жахаючої, безпощадної і точно не справедливої. Часто ми сприймаємо книги як спосіб втечі від цієї реальності. Однак книга Ендрю Петтігрі наочно ілюструє, наскільки книги та феномен війн тісно переплетені між собою. Автор практично чверть століття займається дослідженням книг і різних каналів поширення інформації, починаючи від Реформації та до кінця ХХ ст. Можна сказати, що головним предметом його багатолітніх досліджень є різні прояви та еволюція «галактики Гуттенберга»[1]. Як і книгу Маргарет Макміллан[2], дослідження Петтіґрі можна віднести до соціальної історії війн. Однак у випадку Петтіґрі «британський слід» ще більш відчутний. Можна сказати, що знаменитий афоризм Кіплінґа про те, що ви можете знати про Британію, якщо тільки її і знаєте, Автор розвернув на 180 градусів. Британський кейс є «осердям» всього дослідження, відштовхуючись від якого, будується вся аргументація та «нарощуються м’язи» решти наративу. Власне, подібна «британоцентричність» — характерна риса для багатьох популярних британських істориків, згадати хоча б популярне «Століття змін» Ієна Мортімера[3]. По суті, звідси і нижня хронологічна межа — середина ХІХ ст., коли в Британській імперії формується мережа публічних бібліотек. Верхня межа — закінчення Холодної війни та розпад СРСР. Однак більша частина книги присвячена двом світовим війнам та ХХ ст., інші періоди згадуються радше для побіжної ілюстрації. Така зосередженість на ХХ столітті має своє обґрунтування. Як показує Автор, навряд чи можна вважати збігом те, що найбільші війни ХІХ та ХХ ст. вели країни, які стали найбільш начитаними завдяки поширенню загальної грамотності в ХІХ ст.[4] Крім того, очільники різних держав ХХ ст. були тісно пов’язані з книгами — звідси й метафора, що в Другій світовій війні арміями командували автори бестселерів. Вінстон Черчилль прославився як публіцист та журналіст задовго до того, як став прем’єр-міністром. У 1953 р. його багатолітня творчість була відзначена Нобелівською премією в галузі літератури. Тим часом Адольф Гітлер та Йосип Сталін були не тільки авторами книг, що в їхніх тоталітарних системах розходилися мільйонними накладами, але й досвідченими читачами та книжковими колекціонерами. Те ж слушно і стосовно комуністичного очільника Китаю Мао Цзедуна, чий «Цитатник» («Маленька червона книжка») розійшовся накладом у понад мільярд примірників не тільки в Китаї, але й по всьому світі. Отже, як зазначає Автор: «у війні ідеї мали битися чоловіки, чиї кар’єри спиралися на силу слів»[5]. 

     Головним предметом дослідження Автора є те, як книжкову культуру перетворили на зброю. Для цього читача проводять по шести частинах, де Автор ілюструє, як книги використовувались для створення войовничих країн; як озброювались бібліотеками; як книжки функціонували і впливали на тил; як забезпечувалися війська книжками; викрадання та знищення книг під час війни; відновлення бібліотечних фондів після Другої світової та ідеологічна боротьба в роки Холодної війни[6]. Кожна із цих частин, своєю чергою, налічує три розділи. Крім того, Автор наскрізно висвітлює взаємозв’язок між патріотизмом, поезією та пропагандою у ХХ ст. Книга не обмежується читацькими смаками великих політичних діячів, а є радше нарисом впливу книг, журналів та памфлетів на людей у часи війн. У першому розділі «Заклик до зброї» Автор показує, що знищення найцінніших об’єктів культурної спадщини не є «ноу-хау» ХХ ст. чи ХХІ ст. Протягом тисячоліть історії це було ознакою остаточної символічної поразки тієї чи іншої цивілізації в битві ідей. Іспанські конкістадори не просто так знищували книжки ацтеків і майя, це було ритуальне приниження, що мало наочно продемонструвати програш однієї релігійної системи іншій. Подібну ж логіку використовували нацисти, захопивши Східну Європу та спалюючи священні тексти єврейських громад і змушуючи євреїв спостерігати за цим. Власне, цим же керувалась сербська армія, коли під час облоги Сараєво в 1992 році свідомо обстрілювала з артилерії Національну бібліотеку Боснії і Герцеговини[7]. Ці події стали прототипом популярної комп’ютерної гри «This War of Mine», розробленої польською студією 11 bit studios, одне з доповнень якої присвячене збереженню культурної спадщини з Національної бібліотеки. Українські читачі можуть також згадати численні факти спалення російськими окупантами книг з української історії та літератури в школах та бібліотеках[8].

      Переходячи до зв’язку між феноменом війни та книгами, Автор зазначає, що роль книжки у воєнний час і вплив воєнних дій на бібліотечні фонди кардинально змінились із середини ХІХ ст., і це пов’язано з трьома основними чинниками: 1) поява професійної армії, і особливо офіцерського корпусу; 2) промислове виробництво зброї; 3) мобілізація цивільного населення, що поклала край абсолютному поділу на комбатантів і некомбатантів[9]. Зростання загального рівня грамотності призвело до того,  що у війнах ХІХ та ХХ століть вперше і учасники бойових дій, і цивільне населення могли масово споживати та реагувати на тогочасну літературу. Це стосувалось далебі не тільки газет та листівок, але й дешевих гостросюжетних романів та серйозних художніх творів. Значення книг і створення мереж публічних бібліотек добре усвідомлювали тоталітарні лідери, як-от Гітлер та Ленін[10]. На етапі формування національних держав книги відігравали винятково важливу роль. Зокрема, праці поетів та географів[11]. Розвитку картографії під час світових війн присвячено окремий розділ «Лінії на картах»[12].  Розділ «Мистецтво війни» Петтіґрі починає з найвідоміших на Заході книг про війну «Мистецтво війни» Сунь-Цзи, «Про військове мистецтво» Нікколо Макіявеллі та «Природи війни» Карла фон Клаузевіца. Автор показує, як ці книги потрапляли у військові навчальні заклади,  як формувались бібліотечні фонди і як це відображалось на уявленнях про війну в офіцерів різних країн протягом ХІХ ст.[13] Розділ «Від «Хатини дядька Тома» до Сталінграда: чому люди воюють» є спробою продемонструвати, як книги та журнали використовувались для впливу на суспільну думку в часи воєн. Для цього Петтіґрі використовує спершу приклади Громадянської війни в США, Англо-бурських воєн та Першої світової. Завершується розділ коротким, багато в чому поверхневим оглядом Німеччини 1910–1930-х рр. та СРСР. На жаль, Автор мало уваги присвячує тому, як книги та журнали впливали на політичну кризу Веймарської республіки, радше констатуючи її як таку[14]. У випадку з СРСР Петтіґрі переважно зосереджується на труднощах, з якими стикалось більшовицьке керівництво під час війни, здебільшого через наслідки Великого терору та двоїстість системи — з одного боку, курс на розширення освіти та грамотності, наслідком чого стала широка мережа публічних бібліотек; а разом із цим прищеплювання підозрілості до старої інтеліґенції[15]. Як і у випадку з нацистським райхом, ця частина розділу досить таки поверхнева, порівнюючи з американським та британським кейсами. У «Битві науки» читач може дізнатись, як під час міжвоєнного періоду та Другої світової війни різні режими використовували наукові публікації для перемоги у протистоянні. Кульмінацією цього стала боротьба за збереження доступу до закордонних наукових журналів та водночас за те, щоб науковці ворожих країн такий доступ втратили[16]. Основний матеріал розділу стосується трикутника Німеччина — Британія — США, стосовно СРСР Автор на двох сторінках обмежується феноменом «лисенківщини» та його впливу на стан радянської науки[17]. «Академічні шпигуни» — це один з найцікавіших розділів книги, де показано, як воюючі сторони під час Другої світової залучали вчених — від фізиків до істориків — задля здобуття переваги над противником. У зв’язку з тим, що на кінець 1930-х — на початку 1940-х рр. обсяг друкованої продукції перевищив усі попередні періоди, багато спецслужб постали не так перед проблемою здобуття інформації, як перед проблемою системного аналізу та виокремлення важливого у величезному нагромадженні фактів. У випадку Британії в пригоді розвідслужбам стали численні історики, знавці античності, лінгвісти та філософи. Як зазначає Автор: «норовливі, підозріло лівацькі й схильні до втеч та еміграції науковці були потрібні, адже мало хто мав таку саму схильність до аналітичної роботи, вироблену роками в архівах»[18]. Торішній «Оппенгеймер» відомого режисера Крістофера Нолана чудово втілює на екрані всю складність взаємодії військових та вчених на прикладі «Манхеттенського проєкту» зі створення атомної бомби в США[19].

     З погляду історії читання одними з найкращих розділів книги є «Друк для перемоги» та «Читання під час війни». У першому Автор показує, як дві світові війни вплинули на видавничу справу у  Великій Британії, США та Німеччині. У другому добре описується, як ті чи інші видання здобували популярність під час війни та ставали бестселерами, як влада намагалась сформувати списки «небажаних» видань, зокрема в Німеччині після приходу нацистів до влади. Яскравий приклад контраверсій, які виникали на цьому полі у Райху, — доля творів Карла Мая, автора численних оповідань про Дикий Захід. Нацисти їх виключили зі списку бібліотечних примірників на підставі того, що вони «вигадка», адже Май ніколи не бував у США. Водночас твори Мая були одними з найбільш улюблених чтив Адольфа Гітлера, до яких той раз у раз повертався навіть в останні місяці життя. Розділ «Чорні списки» показує всі труднощі, з якими стикались різні системи під час спроби вилучення та заборони того чи іншого видання. Важливою є та частина дослідження, де описується, як видавались та доставлялись солдатам книги. Чи то в підтоплених окопах під Верденом, чи під час висадки союзників у Нормандії книги були одним з найцінніших предметів для солдатів, які дозволяли психологічно переключитись від оточуючого світу та перевести моральний дух. Багатьом солдатам, серед яких мало було читачів, книжка нагадувала про життя без небезпеки й одноманітного армійського буття[20]. Автор спрощує поетичний образ «солдата-читача» і показує, що  влада добре розуміла, що не всім солдатам потрібні були книжки. Власне тут в гру вступили комікси, для яких Друга світова війна стала дійсно «золотою ерою». Супермен вперше з’явився напередодні війни в 1938 році, Капітан Америка на обкладинці першого випуску березня 1941 року гамселив Гітлера задовго до того, як США вступлять у війну. А після Перл-Гарбору всі герої коміксів, включно з Бетменом та Суперменом, на певний час залишили в покої злочинців і зайнялися саботажниками, шпигунами та ворожими злими вченими[21].

     У розділі «Письменник на війні» Петтіґрі показує стратегії поведінки англомовних авторів під час війни: від ескапізму до ангажованості та несподіваної популярності. Одна з основних тез Автора — під час війни попит на книжки тих, хто продовжував писати, був шалений. Видавці балансували між бажанням читати ескапістську літературу та коментарями про сучасні події. Подібно до своїх візаві в стані союзників, німецькі солдати під час Другої світової війни надавали перевагу найпростішим жанрам: детективи, гостросюжетні та любовні романи[22]. Власне, у цьому розділі Петтіґрі зупиняється на випадку Франції в часи окупації та тому, як різні французькі письменники намагались дати собі раду[23]. Розділ «Велика втеча» цікавий тим, що Автор показує, як формувались книжкові фонди в таборах для військовополонених і як це впливало на їхній світогляд під час полону[24]. Розділи п’ятої частини книги присвячені різним способам знищення книг під час війни — від авіаційних бомбардувань до спалення.

     Власне, тільки в другому розділі «Розкрадання» та третьому розділі «Целюлоза й попіл»  п’ятої частини перед читачем постає Східна Європа, представлена майже виключно тодішньою Польщею. Постає як об’єкт нацистських злочинів, зокрема з вивезення та знищення місцевих бібліотечних фондів та приватних колекцій. Автор, базуючись на чудовому дослідженні Девіда Е. Фішмана, описує кейс Вільно — YIVO та спробу порятунку книг з юдаїки[25]. Підсумовуюючи цю частину, Петтіґрі пише, що через бомбардування, артобстріли, міські бої, евакуації, збір брухту й зумисне знищення було втрачено близько 500 мільйонів книг. Ще принаймні 200 мільйонів листівок, брошур і плакатів залишилися на полі бою або пішли на переробку. Це завдало сильного удару колективній читацькій культурі Європи[26]. Далі Автор вперше покидає Європу і зазначає, що для Азії знищення книжок під час Другої світової завдало ще більшого удару, адже загальна грамотність там тільки починала поширюватись у ХХ ст. Водночас, якщо співставити наведені вище цифри з тим, що тільки в Німеччині за два воєнні роки (1940–1941) було видано 584 мільйони книг, можна зрозуміти, чому повоєнна Європа досить швидко оговталась від цих втрат[27].

     Остання частина книги присвячена Холодній війні. Петтіґрі зосереджує увагу на тому, які видання вилучались у повоєнній Європі як в демократичному, так і в соціалістичному блоці. У розділі про реституції бачимо, як швидко процеси повернення викрадених фондів перетворились на частину ідеологічного протистояння між учасниками Холодної війни. Знищення єврейських громад у Східній Європі порушило нелегке питання — кому ж власне повертати викрадені нацистами образотворчі та книжкові колекції? Як наслідок, майже до кінця ХХ ст. більшість книг, що належали єврейським громадам та інституціям, зберігались у різноманітних бібліотеках СРСР, обох Німеччин, Великої Британії та США. І тільки в 1990-х роках почався процес ідентифікації цих книг[28]. Цікаво, що Автор проводить чітку паралель стосовно ролі інтелігенції в повоєнній Європі. В обох таборах Холодної війни прагнули позбутися старої інтелігенції. Однак і комуністи[29], і союзники в Західній Німеччині[30] зрозуміли, що неможливо будувати нове суспільство без допомоги «старих» юристів, лікарів, промисловців та професорів, які до того могли бути в одному випадку антикомуністами, а в протилежному — щирими прихильниками нацизму. В ідеологічній боротьбі Холодної війни популярні книги відігравали важливу роль. Особливо, про шпигунів. Однак тут вчергове дається взнаки «британоцентричність» Петтіґрі. Він досить детально описує, як британці сублімували свою суспільно-політичну кризу 1950–1960-х в упевненому образі плейбоя-агента Джеймса Бонда Ієна Флемінга[31].

Однак реакцію Радянського Союзу Автор подає виключно у вигляді рецензій на фільми про Бонда в радянській періодиці. Оминаючи те, що популярність «бондіани» на Заході була одним з чинників, що змушували Радянський Союз шукати відповіді в «ідеологічно правильному» образі ідейного розвідника. Кульмінацією цього образу стали екранізації книг Юліана Семенова, найвідомішим з яких став Ісаєв-Штірліц із «17 миттєвостей весни». Цензура часів Холодної війни зачепила не тільки комуністичні країни, але й США.  Проявом цього став «маккартизм» 1950-х років, що характеризувався не тільки антикомунізмом, але й новою хвилею пуританізму. Станом на 1955 р. багато штатів США ухвалили закони проти коміксів. Наприклад, у Нью-Йорку ухвалили закон, що забороняв вживати в заголовках коміксів слова «злочин», «жах», «страх» і «секс». Внаслідок цього близько 80 коміксів опинилося поза законом[32].

    У післямові «Кода. Кінець історії та продовження війни» Автор згадує війну в Україні: «розвиток трагічних подій в Україні багато чого нас навчив, зокрема й того, що застарілі концепти ХІХ століття про зони впливу й досі можуть мати небезпечні наслідки для країн, які виборюють незалежність, як Україна»[33].  Аналізуючи вплив «Кінця історії» Френсіса Фукуями, Петтіґрі дійшов висновку, що Фукуяма та більшість західних еліт фундаментально не зрозуміли процесу модернізації. Власне, Автор далі розвиває тези Ліз Трасс весни 2022 року, коли вона була міністром зовнішніх справ в уряді Бориса Джонсона[34]. Коротко їх можна звести до наступного — західні еліти очікували, що геоекономіка переможе геополітику. Тобто Захід очікував, що, даючи доступ до своїх технологій, автоматично започаткує процес демократизації в інших суспільно-політичних системах. Як пише Петтіґрі: «ми натомість не змогли зрозуміти, що країни, не розташовані в центрі культури друку, візьмуть у технологій Заходу те, що вважають культурно відповідним, але не обов’язково ще й переймуть його політичну систему чи соціальні норми»[35]. Завершує книгу Автор розмірковуваннями, чому багато разів анонсована «смерть книги» так і не настає. Відповідь він знаходить в історії спілкування, частиною якої є історія книжок — люди розробили мову, але не замовкли, почавши писати, не кинули письмо, коли навчились друкувати, та не забули про друк, коли з’явився інтернет. Звідси його «книжковий оптимізм»: «друк та ідеї, які він робить незмінними, переживуть нас так само, як перша друкована книжка пережила після першого гордого власника ще двадцять поколінь, які народилися і померли»[36].

     Що ж можна сказати про цю книгу? Із сильних сторін, це чудовий стиль написання та велика начитаність Автора. Здатність, здавалося б, нудні історії про книги, журнали та бібліотеки перетворити на цікаву оповідь. Читач багато дізнається про книжкову справу Великої Британії та США ХХ століття. Дещо менше про Німеччину, ще менше про Радянський Союз та зовсім мало про Францію. Решта теренів, як-от Скандинавія чи Східна Європа, з’являються всього декілька разів за всю книгу. Власне, згадана «британоцентричність», на жаль, тут дещо зле жартує з Автором. У дослідженні вкрай не вистачає як контексту Східної та Південної Європи, так і Азії та Африки для порівняння. Зосередження переважно на Британії та США часів Другої світової війни залишає практично на марґінесі як міжвоєнну й повоєнну добу, так й інші країни. Попри це, книга є чудовим екскурсом в історію друкованого слова на Заході у ХХ столітті.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.