У перебігу гарячої дискусії довкола реформи історичної освіти в Україні я чув такі мимовільні чи навмисні інтерпретації, як-от «колцентри» замість «концентрів». Дискусія в освітньому і науковому середовищі навколо запровадження нової Концепції історичної освіти, запропонованої Міністерством освіти і науки України, набула загальносуспільного масштабу, а в нашій країні чимало людей традиційно вважають себе «широкими спеціалістами» в історії, медицині та військовій справі.
Водночас справа викладання історії дійсно має величезне значення для існування й розвитку нації та держави, особливо за умов війни. Тому історики-науковці та історики-освітяни мають прояснити передумови, сутність реформи, її очікувані результати та можливі наслідки.
Отже, якщо коротко — нова Концепція передбачає дві найважливіші зміни.
Перша — поступовий перехід від теперішнього «паралельного» вивчення історії України та всесвітньої історії окремими курсами в школах до нового інтегрованого курсу, який пропонує осягнення основних проблем історії України, — смислового стрижня курсу, — у контексті світової історії.
Друга зміна — перехід від «лінійного викладання історії» від стародавніх часів до сьогодення протягом практично усього шкільного навчання до трьох концентрів: до пʼятого або шостого класу включно —пропедевтичного, «оглядового» курсу (про предмет історії, історичні джерела, хронологію та інші базові відомості для розуміння історії); другий концентр — від сьомого до девʼятого класу — весь основний курс історії від Стародавнього світу до сьогодення; і третій концентр — для учнів 10–12 класів, — спеціальні курси історії відповідно до профілю навчання (природничого, гуманітарного та ін.), що передбачає не механічне повторення дат і фактів від сивої давнини, а вивчення на новому рівні найважливіших історичних проблем і явищ. Я відніс би до них із стародавньої історії — становлення релігій та біблійні цінності, формування грецької демократії та римське право, мову й ідеї античної культури. Із Середньовіччя, наприклад, — Велику Хартію вольностей та становлення ідей гуманізму й мистецької мови Відродження, тощо. Звісно, старшокласники матимуть кращі можливості, ніж учні шостого класу, осягнути ці проблеми. І ще раз: йдеться не про вивчення гігантського за обсягом «телеграфного потоку» дат і фактів, яким наразі є сучасний шкільний курс історії, а саме осмислення, осягнення важливих для сьогодення проблем і сенсів.
Перехід від лінійного викладання історії до концентрів — це найрадикальніший крок за всю історію історичної освіти в незалежній Україні. Проте більшість учасників дискусії щодо Концепції сконцентровані не на цьому, а на запроваджені інтегрованого курсу.
Найбільші побоювання опонентів реформи полягають у тому, буцімто історія України може «розчинитися» у всесвітній історії, а викладання історії — втратити свій потенціал для ствердження української історичної пам’яті та національної самосвідомості, для виховання молодих патріотів України. Та чи існують такі загрози?
Історія України є складовою європейської, світової історії. Історичні процеси і явища неможливо зрозуміти поза контекстом. Блискучий український історик Ярослав Грицак часто підкреслює: що ширший контекст, то глибшим може бути аналіз історичного явища. Зараз інтернетом гуляє фраза, яка приписується то Грицаку, то Квіслінгу, а в дійсності є Кіплінгова: «Що ви можете знати про Англію, якщо ви тільки про Англію й знаєте». Цю думку таки актуалізував Ярослав Грицак у своєму останньому бестселері «Подолати минуле: глобальна історія України». Там же Ярослав далі пояснював: «…Тобто якщо ви хочете знати, наприклад, історію Волині, вам потрібно знати і польську історію, і білоруську історію, і литовську історію, і єврейську історію, і російську…». Так, історію Росії теж треба знати, звісно, жодним чином не підміняючи свою національну історію наративами наших ворогів.
Не буду згадувати події ХХ століття і сучасності, які можна осягнути лише в глобальному контексті. Наведу слова вчителя історії Олександра Сапронова: «…Як можна без інтеграції розглядати націотворення ХІХ століття, дві світові війни, Холодну війну, розпад колоніальної системи та ще купу інших тем поменше? Яскравий приклад — якраз-таки націєтворення без інтеграції з європейським досвідом і формує комплекс меншовартості, бо виходить, що одні ми такі були, в ХІХ столітті, бездержавні. А національні рухи поляків, чехів, греків, угорців, фінів, балтійських та балканських народів ідуть гуляти, бо за Францією з США їх розглядати ніколи».
Додам від себе, що не тільки сучасні, але і явища від стародавньої й модерної історії піддаються аналізу лише у контексті: опір руських князівств монгольській навалі та діяльність колаборанта Александра Невського («святого» для росіян), становлення українського козацтва та політика Речі Посполитої. До речі, варто прочитати роботи блискучої української історикині Наталії Старченко, щоби зрозуміти неможливість «відриву» (або «окремішнього вивчення») історії українського козацтва, української шляхти, української ранньомодерної історії взагалі, від історії Речі Посполитої, історії Європи. Наталія Старченко, зокрема, зауважує: «Як частина політичного народу (шляхетського стану, що мав усю повноту політичних прав), українська шляхта (тоді вона себе називала руською, виводячи свою генеалогію від давньої держави Русь) разом із іншими народами була безпосередньо причетною до творення Речі Посполитої». Тож як маємо вивчати історію Речі Посполитої за наявності «паралельного викладання історії» — в курсі історії України чи на уроках всесвітньої історії? Як «ділити» матеріал, і головне – навіщо?
Задам ще кілька простих риторичних питань: чи всі пам’ятають, що Богдан Хмельницький був сучасником Олівера Кромвеля? Чи всі розуміють, що події Козацької революції XVII століття треба вивчати в контексті світових подій, зокрема Англійської революції 1640 року?
Інтегрований курс — це не «розчинення» історії України у всесвітній історії, і не механічне поєднання цих двох курсів. Курс «Україна» — це новий курс, де і за змістом, і за більшою кількістю часу головна увага приділятиметься саме українській історії у контексті світової історії, з розглядом важливих сенсів української історії, яка має глобальний характер. Ще раз, не речитатив дат-імен-фактів-фактиків, а сучасне бачення історії.
При цьому інтегрований курс покликаний посилити україноцентричність у викладанні історії. Мій колега і друг, історик Дмитро Секиринський пише: «Як вчитель історії з 37-річним стажем пояснюю. Поділ шкільного курсу на два предмети є штучним і неефективним. Це спадок совкового поділу на історію СРСР і всесвітню історію, який існував з виключно ідеологічних причин, а потім зберігся на пострадянському просторі із заміною історії СРСР на курси національної історії. При цьому не бралося до уваги, що Україна знаходиться не в іншому Всесвіті, а є органічною частиною світової історії. Тому і вивчатися вона має у контексті світової історії, без цього контексту у ній нічого зрозуміти неможливо».
Чому ж не перейшли до інтегрованого курсу відразу після здобуття Україною незалежності? Думаю, що тоді, у 1991-му та трохи пізніше ще існувала небезпека тиску совєтської історіографії на українську, що розвивалася. Чимало викладачів отримували відомості про українську історію одночасно зі своїми учнями із «Історії України» Ореста Субтельного та ще деяких нечисленних доступних видань. Пам’ятаю, як пан Орест казав мені, наскільки він був здивований тому, що його посібник для українських недільних шкіл у Канаді став ледь не головним підручником навіть в університетах України.
Цікаво, що мало хто із критиків реформи знає, що в українській системі освіти інтеграція існує не перший рік, а в деяких класах — навіть безальтернативно. Так, у шостому класі вивчається інтегрований курс історії України та всесвітньої історії, там немає окремих курсів.
І автори підручників, і вчителі історії добре розуміють, що в історії Стародавнього світу, природно, питома вага давньої слов’янської історії буде незначною. Ми ж не займатимемось створенням міфів, як це роблять наші північні сусіди, перекручуючи та крадучи історію інших народів. Проте під час вивчення на уроках новітніх часів, зрозуміло, доля української історії може бути і більше 70, залежно від потреби наукового висвітлення історичних подій та явищ та більш ефективної методики їх викладання учням.
У дискусіях-суперечках про моделі викладання історії часто посилаються на досвід інших країн. Згоден із Сергієм Громенком, істориком, автором багатьох наукових та популярних книжок, редактором та співавтором низки наших спільних підручників, щодо позитивного досвіду Польщі (а також Австрії, Британії, країн Балтії, Скандинавії, інших європейських країн) у методології вивчення історії, розгляді національної історії у контексті світової. Очевидно, ніхто не закидатиме полякам брак патріотизму. Саме високий рівень національної самосвідомості поляків (і естонців, і литовців, і латишів) дозволив їм посідати чітку позицію супроти імперського безумства сучасної Росії та її війни проти України.
Поляки вивчають національну історію саме в контексті європейської та світової. Вони мають багато програм, ще більше підручників, і ніде та ніхто не боїться «розчинення» історії Польщі. Мене колись позитивно вразив підхід в одній із польських «лінійок» підручників історії, де виклад навчального матеріалу було побудовано за такою логікою: історичні події у світі — у Європі — у Польщі — «зміни в мені», тобто в людині.
Ще багато можна писати «за» інтеграцію. А які ж аргументи проти?
Ми вже згадували марні побоювання «розчинення» історії України у всесвітньоісторичному контексті; нічим не обґрунтовані побоювання втрати україноцентричності курсу (Концепція саме її відстоює).
Деякі учасники дискусії, політики-депутати протестують, зокрема, проти того, чого в Концепції немає взагалі, наприклад — заперечують настанови «демілітаризації» історії. На жаль, так виявляється відомий пропагандистський прийом: приписати комусь/чомусь ідеї чи слова, які ніколи не промовлялися, а потім переконливо їх розбити.
Проти інтегрованого курсу виступає частина вчителів, на мій погляд, через низку причин. По-перше, Міносвіти України не провело необхідної попередньої інформаційної, роз’яснювальної роботи. По-друге, досить велика частина вчителів має консервативні погляди на історію та її способи викладання, спираючись на власний досвід освітніх проблем успадкованих після численних, часто непідготовлених та недосконалих, реформ. Частина вчителів та «експертів» висловлює побоювання, що перехід до інтегрованого курсу знизить ефективність навчання (?) та нанесе шкоду вихованню патріотизму.
Моя колежанка і друг, вчителька історії Наталія Власова пише з цього приводу: «А хто і коли перевіряв ефективність двох паралельних лінійних курсів?.. Я розумію, чому розвели такий кіпіш… Коментують, панікують, створюють петиції… Більшість елементарно боїться і не хоче змін. Не хоче міняти звичні підходи, створювати нові дидактичні матеріали, отримувати нові програми або підручники… Тому починається спекуляція на “патріотизмі”, “нищенні історії України”, звинуваченнях МОН і реформаторів».
Отже, ще одна група противників інтеграції — та невелика частина вчителів, яка просто лінується перевчитися, відмовлятися від напрацьованих роками планів-конспектів уроків та методичних розробок. Визнаю, що я особисто належу до останніх: я є дуже лінивою людиною. Інша річ, що побути лінивою людиною не дуже вдається. Власне, через те, що мені було ліньки марно вбивати час на викладання історії за непридатними для школи підручниками постсовєтської доби (шановного академіка В. Сарбєя та ін.), я і почав писати свої методичні розробки, посібники, підручники.
Зараз мені було би набагато легше відстоювати викладання в школі паралельних курсів з історії України і всесвітньої історії. Бо «лінійку» цих підручників ми з колегами давно розробили, її чудово сприймають та обирають вчителі, вона є базою для «подальшого оновлення і покращення». А ось роботи над принципово новим інтегрованим курсом «Україна і світ» у співавторів Дмитра Секиринського, Наталії Власової, Влада Кронгауза та вашого покірного слуги, на порядок більше, ніж при створенні «традиційних підручників паралельних курсів». Проте ми будемо продовжувати розробку програм і підручників, історичних атласів та методичних посібників до інтегрованого курсу історії.
