Проживаючи пограниччя: (не)буденні історії (не)звичайних людей

Вступ

Книга «На Захід від Бугу: щоденники з пограниччя» постала зі сторінок польових щоденників та подорожніх нотаток, що їх я писала протягом 2015–2018 років, здійснюючи етнографічні дослідження в Польщі та мандруючи країною під час наукових стажувань і проєктів [1]. У трьох польських регіонах — Західній Померанії, Люблінському Поліссі та Підкарпатті — я вивчала особисту релігійність і міжконфесійні стосунки в різних локальних спільнотах. Ці дослідження дали змогу виявити взаємодію між різнорідною пам’яттю кожної конфесійної спільноти (римо-католики, греко-католики, православні), почуттям належності до певного місця та особистим релігійним досвідом, який вписаний до релігійного й, ширше, до історичного досвіду громади. Своєю чергою це дало змогу простежити вплив релігії на локальну пам’ять і на процеси становлення ідентичностей і стратегій співжиття між сусідами в цих регіонах. Попередні результати моїх досліджень були опубліковані в наукових статтях [2] та есеях [3].

Утім, завжди було щось, що не вкладалося в рамки академічного тексту, щось, що я лишала у своїх польових щоденниках, замальовках на папірцях, подорожніх нотатках. Напівтони, натяки, жести, приховані емоції, які стрімко вибухали підчас розмов про минуле, страхи, симпатія, любов — артикульовані й стишені. Також, було багато тиші й мовчання — вони мали для мене особливе звучання й сенс. Про це все не напишеш у академічній статті та в суто науковій монографії, стиль, структура та зміст якої мають бути витримані в певних рамках. А про людей, які приділили мені стільки свого часу та сил, впустили у своє життя, подарували такі безцінні хвилини розмов і життєвої мудрості, хотілося розповісти повніше, виразніше, більше, з тими емоційними відтінками, які супроводжували миті життя, пережиті нами разом. Тому й виник задум написати цю книжку саме такою: збіркою антропологічних есеїв з «щільним описом», та із дрібкою репортажу, включивши сюди також замальовки з моїх мандрівних нотаток. У процесі, я надихалася текстами антропологинь Сігрід Раузінг [4], Кетрін Вердері [5], Рут Біхар [6], Кірстен Гаструп [7] тощо, які, кожна у свій спосіб, виразно поєднували написання етнографічного дослідження із відвертими автобіографіями, мемуаристикою, репортажем та художнім текстом.

Рукопис цього антропологічного репортажу я завершила влітку 2021 року. Після того, як я нарешті поставила крапку, а згодом і відіслала рукопис у видавництво, відбулося багато змін — і в моєму особистому житті, і в житті моєї країни, і в цілому світі. Повномасштабне вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року та нова фаза війни, змінили все. У тому числі те, як ми пишемо, про що і навіщо. Ця книга затрималася у своєму виданні на добрі півтора року з очевидних причин, і я в котрусь мить відпустила рукопис. Кілька моїх добрих знайомих та колег загинуло на фронті, я перетворилася на номада, і думала, як віднайти власні сенси у тому хаосі, який творився навколо мене і в мені самій. Тож коли восени 2023 року я читала фінальні версії верстки одна за одною, то думала – а чи щось написане до повномасштабного вторгнення досі має сенс?

І треба сказати, що єдиний сенс, який я тоді відшукала, був у досвіді зцілення минулого та примирення з ним. Віра у те, що життя сильніше і більше за всі історичні кривди та й навіть за смерть, бриніла майже у кожній історії, яку мені довелося почути між західними та східними кордонами Польщі. «Завжди вір у торжество життя, а особливо сьогодні», – написав мені у листі 24 лютого 2022 знайомий священик, один із моїх респондентів.

Тож, повертаючись до свого тексту сьогодні, я гадаю, що пережите, співдосвідчене й написане раніше все ж має сенс. Історії з пограничь, відбиті в моїх польових щоденниках, свідчать про те, що через весь історичний досвід болю і страждання, взаємних кривд і образ можуть прорости нові паростки надії, взаєморозуміння і примирення з минулим. Незважаючи на спільну скриньку Пандори, яку ми несемо разом із Польщею як історичний спадок, саме ця країна першою відкрила свої кордони й усі можливі двері для українців. Я ніколи не забуду того, що мої колеги, респонденти, друзі в Польщі — усі враз стали волонтерами в той чи інший спосіб. Більшість допомоги, особливо на початку вторгнення та масової хвилі біженства, організовували звичайні люди звідусіль, власними зусиллями, пропонуючи вимушеним утікачам із України найцінніше — тепло й відчуття того, що вони не самі в цій життєвій трагедії. Жити і примножувати добро попри все – найважливіше про що хотіли розказати мені люди, чиї історії складають цю книгу. Запрошую познайомитися з однією із них.

Ключі від церкви 

І ключі тобі дам від Царства Небесного,

і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі,

а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!

Євангеліє від Матвія 16:19 

Рейсовий автобус із Перемишля петляє звивистою неширокою дорогою між маленькими селами в південному напрямку та висаджує мене біля зупинки на роздоріжжі в селі Нові Сади (пол. Nowe Sady). Усміхнений водій бажає мені гарного дня й доброзичливо додає, що знає кілька достойних родин в околиці, які шукають українку, щоб найняти до праці: якщо я не схочу, то можу сказати подругам про таку можливість. До цього за кілька років частих польових виїздів на Підкарпаття я вже звикла, як і до того, що мій статус «дослідниці-антропологині з України» викликав у місцевих мешканців щонайменше подив. Частіше ж мене прямо питали, чи я, бува, не шукаю роботу в когось на фермі, і казали, що в разі чого мені можуть допомогти знайти добре місце — доглядати старшу пані чи навіть якусь «більш кваліфіковану роботу» на кшталт праці в супермаркеті в Перемишлі. Здається, антрополог із будь-якої із «західних» країн видавався б у цьому терені меншим курйозом, ніж антрополог із України. Зрештою, на сході Польщі роками працювали антропологи Френсіс Пайн та Кріс Ханн [8], а у власне Перемишлі і його околицях проводив дослідження антрополог із німецького Інституту соціальної антропології Макса Планка, словак за походженням, Юрай Бузалка [9]. Утім, читаючи їхні праці про цей регіон, я розуміла, наскільки різним виявився наш досвід польової роботи, що своєю чергою допровадило мене до роздумів, наскільки особистість антрополога впливає на його чи її поле й наступні дослідницькі інтерпретації.

Того теплого квітневого дня 2017 року я прямую до будинку навпроти зупинки й бачу у вікні обличчя старшого чоловіка, з яким мій респондент-поляк познайомив мене напередодні. «Тобі має бути цікаво, Юлько, і старий втішиться, бо Василечко — це єдиний фактично українець, який тут лишився». Напередодні я говорила з дочкою старого — Іриною. Вона спершу представилася Іреною, і ми трохи говорили польською, аж поки жінка запропонувала мені говорити українською: «Я все розумію, тільки не говóрю, а тато говорить, він із вами говоритиме українською, він тішитиметься». Ось пан Володимир нетерпляче виглядає мене з вікна, щоби поділитися своїм оберемком історій. Ірина-Ірена саджає мене за стіл, дає поїсти, приповідає: «Ой, нащо ти принесла ті чеколяди», каже, що вони з братом — українці й часом возять батька до Перемишля до греко-католицької катедри, але українською вже не говорять, бо з дитинства звикли говорити польською — так їм було простіше жити. Пан Володимир погано бачить, але у свої майже дев’яносто має іскристий гумор і гострий розум, заходиться жартувати, одночасно звертається до доньки: «Клади їй ще, ще поклади їй, жеби [10] не била голодна [11]». Відмовитися неможливо, як це часто буває в полі: чи то село десь в Україні, чи то в Польщі — байдуже. Старші люди завжди прагнуть тебе нагодувати, незалежно від власного статку й можливостей, бо ж головне, «аби ти, дитино, не була голодна». І поки Ірина зникає в іншій кімнаті в пошуках скатертини, щоб накрити на стіл, ми з паном Володимиром прислухаємося до тиші одне одного

Бувають такі миті в полі, коли тиша стає важливішою за слова, і оце спільне мовчання значиміше за будь-яку змістовну розмову. Це свого роду одкровення між тобою і людиною, яка приділяє тобі частинки свого дорогоцінного часу, а його завжди залишається так мало. Занадто мало. Сухорлявий чоловік навпроти мене вдивляється у вікно й водночас кудись поза ним; його очі, колись блакитні, вицвіли за майже століття споглядання історії та переживання її драматичних сплесків. Ніби отямившись від своїх внутрішніх спостережень, він повертається до мене. Питає тихо: «Дитино, можна? Не бійся, дід юж такий старий…» — і, отримавши мою ствердну відповідь, легко торкається мого обличчя своїми сухими старечими долонями. Він тримає моє обличчя у своїх легких долонях, і я майже не відчуваю їх, настільки легкий цей дотик. Є щось невимовно сумне і світле у цій миті. «Гарна, — каже він, опустивши руки і знову вдивляючись у вікно, — гарна, як моя дружина, свята її пам’ять».

Поки я їм, вшановуючи гостинність господарів, пан Володимир починає говорити. Здається, він говорить навіть і не до мене, а до когось іншого, до невидимого співрозмовника, з яким бесідує частіше, ніж з будь-ким: 

«Ой, Боже, шо то шє пережили ми. Силу того народу вибили. Ту називали у нас “за Вігор” [12]. Ту бýли полякí і українці, але то не бýло ріжниці — вони до церкви ходили всі. То пізніше їх так били, як українців. Тут збірник бив українських, тих, партизанів. А в сорок п’ятим році била застава російська [13], тут коло костела, а там єще кавалек [14] хати такеї, то там бил штаб бандерóвський […] тут била єдна криївка, а тих скіко — по садах, по ліси. Ту било шось страшного, вшії бились. […] прийшли поляки, і вночі ту била банда польська, не українська. Потому бандеровців взєли, поляків взєли, німців взєли — то ничього не бýло потому. […] Алє в коньцу жило шє добре, тєжко, але добре […]. Типер то спокійно, а то там побитих, то там побитих лежіло, як снопи».

Спогади пана Володимира змішуються, і ось уже я гублюся у звуках його тихого голосу поміж двома світовими війнами, польсько-українською війною за Галичину, рухливістю кордону, зміною державних утворень, до яких входило село Військо (українською) чи Hujsko (польською), а з кінця 1950-х — Nowe Sady, повоєнними переселеннями, які повністю змінили етнічну і релігійну палітру села, регіону та й загалом усієї колишньої австрійської Західної Галичини. Мій співрозмовник закінчив шість класів сільської школи і з гордістю згадує, як він співав у хорі в їхній церкві Св. Юрія-Георгія: «Дідо в хорі сьпівав, тато в хорі сьпівав, і я ше сьпівав». Тато Володимира був місцевий, мама з Борислава [15], жила їхня родина в «курній хаті» і примудрилася уникнути обох хвиль виселень українців із Підкарпаття: першої, у 1944–1946-го роках до УРСР, й другої, знаної як операція «Вісла» у 1947-му, — на колишні німецькі землі, північний захід повоєнної Польщі. Хоча їхні «родаки», зітхає оповідач, опинилися всюди: і на північному заході Польщі, і в УРСР, тепер — в Україні. Після виселень українського населення до села привезли поляків із іншої підкарпатської місцевості — села Дилангова (пол. Dylągowa) із жешувського повіту.

Зі слів пана Володимира прозирає жаль і сум за втраченим сусідством, яке мій гостинний оповідач досвідчив маленьким хлопчиком. Тут і ігри над річкою Вігор із сусідськими дітлахами — з польських, німецьких, єврейських сімей, і випасання худоби на луці, і спільне колядування на різдвяні свята: «Разом сьвята сьвяткували, колєдувати ходили до костела і до церкви». Питаю, як вони спілкувалися, якою мовою говорили між собою, — старший чоловік замислюється й не може пригадати, водночас стверджує, що «кажде говорило по-своє´му» і всі якось одне одного розуміли. Володимир розповідає про сусідів — цигана і єврея, які ходили до греко-католицької церкви:

«Я кажу: най буде циган, то не шкода, якої він нації є, аби був чоловік добрий […] Най буде циган, але добрий чоловік. У нас тут був циган, дуже добрий чоловік був, циган — і ходив до нашої церкви, і криж тримав, все […] Жид Мешко вихрестився, мав дитину з українкою, теж ходив до нашої церкви […], та його застрелив український комендант за німецької окупації […]».

І попри всі лиха, насилля та людську жорстокість, які Володимир бачив під час Другої світової війни, мій співрозмовник свято впевнений, що тоді «люде були якось добрішиє», а зараз вони втрачають зерна доброти в собі та не бачать добра в інших…

Випромінюючи гордість, пан Володимир говорить про сільську церкву Св. Юрія Мученика: «Тіко у нас така є, і ше у Львові». Збудовано церкву у Війську, «як казали», ще у XVII ст., перебудовано у 30-х роках XIX ст. і відновлено 1932-го. Тоді моєму оповідачеві було два роки. У Війську була своя парафія, до якої належали філіальні церкви в селах поблизу: Новосілках Дидинських, Трушевичах та Кальварії Пацлавській, відомого паломницького місця, яке до 1947 року ділили римо- і греко-католики. Після операції «Вісла» нечисленні українські та польсько-українські родини змогли лишитися в околицях, але більшість переховувалися за новими іменами й ідентичностями, які вони змушені були вибрати: деякі приязні ксьондзи підробляли метричні записи та видавали колишнім греко-католикам і православним на Підкарпатті нові свідоцтва про хрещення — не в церкві, а в костелі. У той час це означало належність до польського народу, а відтак примарну надію на те, що родину не переслідуватимуть «за зв’язки з УПА», навіть якщо таких зв’язків і не булою Після хвиль примусових виселень та усталення польсько-радянського кордону [16] у церкві Св. Юрія Мученика влаштували склад збіжжя для «пегееру» (PGR). Куди зникли церковні коштовності та реліквії — невідомо. Пан Володимир розводить руками й зітхає: скільки різних банд «ґрасувало» по тих лісах, люди й не знали часом, чи то «українська банда», чи «польська банда», одне було відомо, що це «банди рабункове» [17], які з’являлися вночі, грабували недограбовані оселі та викликали в людей жах.

На початку 1990-х років, з відродженням Української Греко-Католицької Церкви, пан Володимир опинився в центрі руху за відродження парафії та церкви. Тембр його голосу підвищується, старий прикриває очі й емоційно розводить руками. Каже, що «як комуна впала», то українці з різноманітних країн, вихідці з колишнього Війська, почали висилати гроші на ремонт і відновлення церкви. Численні родичі пана Володимира з Польщі, США, Австралії, Німеччини, України почали приїздити до Нових Садів на Підкарпатті. Хтось хотів побачити «батьківські гроби», хтось залишав гроші на відновлення церкви, хтось привозив із собою хрести, кадила, оздоби […]. Церкву наново освятили 1993 року. Утім, за словами мого оповідача, належного ремонту та повного відновлення церкви в її довоєнній красі, як він очікував, так і не сталося.

Спершу з Перемишля щонеділі приїздив священник і відправляв служби Божі, потім служби почали відбуватися на Різдво й Великдень, іноді під час Успенського посту в серпні коли до церкви відбувалося українське паломництво. А далі, втручається в розмову Ірина, останній священник приїздив у це село більш ніж п’ять років тому. Тоді з церкви було взято всі цінні предмети культу, аби зберегти їх. Після цього церкву зачинили. Більше літургій у ній не було. Пан Володимир заходиться плакати […]. Він жаліється, що церквою нікому опікуватися: у селі лишилося тільки дві родини, які мають українське походження, причому вже друге і третє покоління в цих родинах виросли поляками — хрещені в костелі, розмовляють польською, і церква не має для них такого значення, як для нього. А він, мовляв, уже дуже старий і поруч із ним лишилася одна дочка, яка теж уже не молода. Вони зберігають ключі  від церкви на той випадок, якщо раптом завітають туристи чи знайдеться меценат, який захоче виділити кошти на відновлення церкви, чи, може, приїдуть священники з України, чи хоча б свої, з Перемишля, і заходяться щось робити з покинутим храмом. «Але ніхто не приїздить, — хитає головою Ірина, — цвинтар зовсім заріс. І нібито на паперах церква Св. Юрія в Нових Садах належить Українській Греко-Католицькій Церкві, але по суті всі про неї забули». Перевіряю побіжно Інтернет-сторінку grekokatolicy.pl. Справді, місцева церква входить до складу парафії в Перемишлі. Мені не віриться, що вона аж настільки покинута й занедбана, тож я збираюся піти й подивитися на неї. Ірина хоче йти зі мною, а пан Володимир радіє, що хтось нарешті цікавиться його церквою. «Будеш знімкувати? — питає мене. — То, може, потім, дитино, напишеш про нашу церкву? Така є ше тіки у Львові, теж Святого Юра».

Наше довге чаювання добігає кінця. Ірина витягає з шухляди ключі від церкви, вдягає теплу куртку, бере з собою хустку, ідемо до церкви. Дорога в’ється змійкою спершу до маленького римо-католицького костелу і цвинтаря при ньому. Ірина запрошує зайти й веде мене до могил родичів, чиє прізвище викарбувано на могильній плиті латиницею за польським зразком: Wasyłeczko. Є і «гробовці», як каже Ірина, інших членів родини — знаних і незнаних, близьких і далеких, чиє прізвище написано кирилицею і латиницею. Можна побачити й могили з надписами німецькою: «Hier ruht in Gott… Friede Seiner Asche» [18] — мовчазні свідоцтва про спочилих мешканців німецької колонії Фалькенберг, заснованої 1782–1783 років на землі, виділеної з села Війська в рамках осадницької акції, яка здійснювалася за ініціативи австро-угорського імператора Йосифа II. Питаю, чому німецькі могили на римо-католицькому цвинтарі й чи була в німецьких осадників своя кірха та власний цвинтар. Ірина каже, що німці, які заснували колонію, мабуть, були католиками, а в селі «завжди» було тільки два цвинтарі: біля костелу й біля церкви, бо «навіть жиди ходили або до костелу, або до церкви». «Тутай то вже напевно всі мішані», — посміхається жінка. На іншому повороті височіє придорожній хрест, біля якого порається маленька літня жіночка в довгій чорній спідниці, світлій блузці, у білій хустині на голові. Вона прибирає сухі квіти біля підніжжя хреста, натомість кладе оберемок свіжих, ранніх польових. Ірина вітається з жінкою, та відповідає, ми, не сповільнюючи кроку, прямуємо далі. Я оглядаюся: жінка запалює лампадку біля хреста, хреститься й завмирає в молитві. «Хто вона?» — питаю в моєї співрозмовниці. Ірина звертає мою увагу на маленьку охайну капличку у дворі, повз який ми проходимо. У білій капличці, доглянутій та прикрашеній тими ж польовими квітами, видно статуетку св. Антонія з дитям на руках. Ірина каже, що жінка, яку ми зустріли біля хреста, німецького походження, мешкає в цьому дворі й доглядає хрест і капличку, які ще «за німців» стояли. «До першої війни» [19] дорога була ширша і капличка Св. Антонія була при дорозі, нею опікувалася німецька родина з дому поблизу. Частину родини разом із більшістю німецьких мешканців Фалькенбергу виселили в 1939–1940 роках до Німеччини; ті ж, хто змогли лишитися, завдяки вчасній допомозі місцевого ксьондза підробили церковні метрики і «зробилися поляками». Їхні нащадки вже були поляками. Але капличка Св. Антонія і придорожній хрест лишилися під опікою цієї родини з німецьким минулим та польським майбутнім. Ірина показує на старий мурований будинок і каже, що такі оселі зосталися по німцях; ось іще одна, і ще. Ми йдемо по тій частині сучасного села Нові Сади, яке було Фалькенбергом.

Ірина пригадує — її мати завжди казала, що, попри всі тягарі непевного часу між двома війнами, тоді жилося добре і дружньо: «Бýли розмаїтиє люде. Алє жи´ло шє якось, гандлювало, святковало, сьпівало…». Жінка тяжко зітхає, згадуючи матір: «Скільки років пройшло, а досі сумую. Така вона в мене добра була». Ми можемо втрачати рідних, друзів, коханих, однак життя не готує нас до втрати когось із батьків. Cлухаючи Ірину, я думала, що для мене така втрата настане ще нескоро, що в мене є час подорослішати, помудрішати, стати сильнішою — підготуватися (наче до цього можна підготуватися). Я помилялася. Є речі, які мені, мабуть, ніколи не збагнути, і найбільше — таємницю смерті та життя, термінів, які нам не перейти…

Церкви не видно з дороги, вона ховається в густому гаю на високому пагорбі, дорога до неї губиться в кущах жовтих форзицій та в рясних рядах дерев. Ліворуч нас зустрічає курган, викладений із каменю та увінчаний хрестом, — пам’ятник Невідомому стрільцеві Української галицької армії, освячений у жовтні 1928 року о. Йосипом Мариновичем, парохом парафії у Війську, відомим своєю діяльністю щодо розбудови греко-католицького паломницького місця на Кальварії Пацлавській. На кургані можна прочитати табличку українською, з викарбуваною на ній гілкою калини: «Борцям за волю України 1918–20 рр. Комітет охорони військових могил. Перемишль 1926» і нижче «Тим, що загинули в 1945– 47 рр. Спілка українців-політв’язнів і репресованих у Польщі. Перемишль 2008 р.». Біля підніжжя кургану лежать побляклі під сонцем і дощем два штучні вінки з жовто-блакитними квітами і стрічками. «А, — відмахується Ірина на моє запитання, — то з консулату України в Перемишлі. Добре, якщо раз на рік хтось згадає про це місце. Приїдуть на День Незалежності України, покладуть вінок і поїдуть. А то, буває, і не приїздить ніхто». Ось і церква — по праву руку від нас.

Ірина тяжко зітхає, показуючи мені занедбану картину повільної руйнації старого цвинтаря й колись величної церкви, видихає гірко: «Нікому ми тут не потрібні — ані Польщі, ані Україні». «За комуни» цвинтар неодноразово грабували. Ірина каже, що її однокласники, та й більшість сусідських дітей з польських родин у 1960-х роках грали на цьому цвинтарі в шпигунів, розвідників і партизанів, шукали там закопані «трупи бандерóвців із золотими зубами». Учителі у школі лякали їх «лісовими бандами», «бандерóвцями з чорним піднебінням» і «українськими поліцаями». Ірині та її брату тільки й лишалося, що ховатися за польською мовою і мовчати — у надії, що ніхто не розпитуватиме їх про родинне минуле. Серед чагарників можна побачити надгробки польською, є церковнослов’янською, є українською. Більшість могил напівзруйновані, на них важко прочитати надмогильний напис повністю, однак подекуди є й відносно нові таблички на металевих хрестах та побляклі штучні квіти.

Моя супутниця каже, що в 1990-ті роки багато вихідців із колишнього Війська приїздили з усього світу, куди їх закинула доля, приходили на цвинтар, відновлювали могили своїх. Часто, не зумівши знайти точне місце поховання, просто ставили символічний хрест і табличку з іменем спочилого.

Біля кількох дерев звалені докупи старі хрести — поіржавілі металеві та дерев’яні з тріщинами; дерево поволі розсихається… Виділяється серед загальної картини запустіння високий дерев’яний хрест із тріщиною посередині, поставлений, як свідчить вирізьблений на ньому напис, у 1988 році, на честь «1000-ліття хрещення Руси-України». Біля його підніжжя туляться одна до одної з десяток лампадок і глиняний глечик зі штучними квітами.

Попри всю занедбаність місця, де природа відвоювала простір у людської пам’яті, заповнивши його чагарниками, квітами, травою, норами невідомих гризунів та пташиними гніздами, церква — мурована, оборонного характеру, з маленькими вікнами напівколами, з трьома контрфорсами з півночі, одним із півдня, зі трисхилим дахом під бронзовілою бляхою, із вежею та дзвіницею, сувора й велична у своїй пронизливій самотності. Біла фарба стін подекуди облупилася, відкриваючи сіре тло, ніші маленьких вікон обліпили ластівчині гнізда, хрест на бані дзвіниці покосився, одначе церква у своїй красі, підсвіченій багаторічним смутком, змушувала зупинитися і просто дивитися на неї, міркуючи над крихкістю життя, пам’яті й матеріальних об’єктів, що їх людина прагне лишити по собі. Збудувати дім, посадити дерево, звести церкву. Все це може бути забуте, покинуте, зруйноване іншими, природою чи невблаганним часом. Церква, як дім Бога на землі, теж може не вистояти: творіння людських рук колись неодмінно програє часу.

Ірина крадькома витирає сльози. Вона позбирала трохи сміття — розбиті лампадки, побляклі штучні квіти, різний мотлох; хоче викинути його дорогою назад. Жінка вставляє ключ у замкову щілину — і двері зі скрипом піддаються. За порогом церкви буквально збиває з ніг хвиля сирості й запаху цвілі. Одразу біля входу, біля ніші для свяченої води, висить дерев’яна табличка. На ній зображено хрест, із якого капають сльози, та напис: «З Божої ласки 15.08.1993 року після 45-річної розлуки християнська громада села Війська знову прийшла до своєї святині, церкви Св. Юрія». Очевидно, повернення до церкви символічно було прив’язане до традиційного періоду паломництв і великих відпустів на Підкарпатті, адже 15 серпня Римо-Католицька Церква обходить Внебовзяття Діви Марії.

Більшість моїх старших співрозмовників у Перемишлі та околичних селах говорили, що перед Першою світовою війною та й у міжвоєнні роки римо- і греко-католицькі паломницькі періоди та відпусти нерідко змішувалися, бо було багато польсько-українських сімей, і паломництво, приурочене до римо-католицького Внебовзятя, могло перетікати в Успенський піст і Успіння Богородиці за юліанським календарем . Особливо ж це стосувалося таких відомих марійних місць, себто місць культу Богородиці, як Кальварія Пацлавська. На стінах подекуди розповзається грибок; сходи, що ведуть до хорів, всіяні мишачим послідом. Піднімаюся вгору й на хорах знаходжу сухе листя, навіяне сюди, мабуть, через роз – биту шибку, уже засохлі трупики кажанів, мертвих метеликів і мух, застиглих у павутинні та пилюці на вікнах. Павуки спускаються на тонких нитках зі стелі, потривожені візитом непроханої гості, вочевидь намагаючись змусити мене піти, щоб їхній спокій повернувся. Тихо. З хорів добре видно іконостас із ажурними Царськими Воротами та образом святого Юрія-Георгія Змієборця і престол у святилищі. Чого не бракує в церкві, так це синьо-жовтих прапорів: біля іконостасу й на стільцях і лавах по обидва боки проходу […].

Спускаюся з хорів сходами, що жалібно риплять, намагаюся не наступити випадково на павуків, яких тут, мабуть, сотні. Крокую обережно проходом і бачу Ірину, яка визбирує сміття: сухе листя, мертвих комах, бляклі синьо-жовті штучні вінки зі стрічками — сліди минулих візитів, які здійснили офіційні особи і які ніяк не відобразилися на стані пам’ятки культури й архітектури, вже не кажучи про її сакральний вимір для багатьох. Перед іконостасом стоїть тетрапод, укритий шаром пилу, на його потрісканій поверхні — дві свічки, яких давно не торкалося полум’я. По обидва боки від нього — сірі від пилу, але колись білі із золотом корогви. З ажурних Царських Воріт на мене дивляться потріскані лики чотирьох євангелістів, застиглі у світлому сумі; над Воротами, на наверші іконостасу, напнутий гаптований рушник, теж уже сіруватого, а не білого кольору. Піднімаю голову й дивлюся на потріскані розписи на стелі. Сирість торкнулася і їх, фарба облупилася в багатьох місцях, стали невидимі лики святих, Богородиці, Христа з апостолами — усе зникає в тумані занедбаності й вологого повітря. Зайшла в захристію за вівтарем, щоби побачити скупчені залишки ремонтного сміття, пил і павутиння, стос невикористаної плитки для підлоги, поламані стільці і стіл, кілька свічок у підсвічниках та велике дерев’яне розп’яття. Маленький металевий Христос на ньому дивився з покірністю прийняття.

Ми з Іриною повернулися до їхньої з батьком оселі. Скоро має бути мій автобус до Перемишля, останній сьогодні. Пан Володимир обіцяє, що наступного разу, якщо доживе до мого приїзду, покаже мені старовинне Святе Письмо, яке йому дісталося від матері. Він проводжає мене, крекчучи й затримуючи мої долоні у своїх. Я поспішаю, бо хочу встигнути зупинити автобус на розі між двома селами. Мені незручно прощатися і йти, тим більше я боюся, що «наступного разу» може й не бути, як це часто трапляється в етнографічній роботі. Ми приходимо до людей і йдемо від них, і добре, якщо лишаємо по собі тепло свічки, а не випалену землю.

Мій гостинний співрозмовник просить затриматися й видихає з натиском: «Розкажи їм про мене. Я бим міг, але вже не розкажу, а ти розкажи». Кому «їм»? Священникам, ієрархам Церкви, які забули про церкву Св. Юра в Нових Садах місцевій владі чи ширше — владі польській або українській? Людям? Кому…?

Спираючись на патик і пересуваючись із допомогою дочки, пан Володимир проводжає мене до порога й настійливо вкладає в руки якийсь згорток — він довго шукав його в себе в кімнаті, поки ми з Іриною пили чай «на дорогу». У старі пожовклі газети бережливо загорнуті дві теплі хустки з розсипаними по картатому тлу барвистими квітами. Він купив їх колись на ярмарку в Перемишлі для своєї дружини, на котрусь річницю їхнього шлюбу. З надією, що згодом, коли церкву Св. Юра в рідному селі знову відчинять, вони разом підуть туди і його люба жінка напне котрусь із тих хусток. Однак дружина ніколи не носила яскравих хусток із ярмарку, все берегла для якогось особливого випадку, прасувала раз на рік і вкладала назад у шафу, пересипаючи подрібненою лавандою. Дружини немає вже багато років, але я чимось на неї схожа — так каже пан Володимир. Мені все ще здається, що він тримає моє обличчя у своїх сухих легких долонях. Він дарує мені дві картаті хустки у квітах із запахом лаванди та минулого часу, загорнуті в газети, надруковані ще до мого народження. Теплі картаті хустки, призначені жінці, яка ніколи їх не одягала, лишень берегла для іншого, особливого дня, що так і не настав. Жінці, яку поховали на цвинтарі біля римо-католицького костелу, бо греко-католицький священник, якого старий просив провести обряд, не мав змоги приїхати. Бо «такі були часи»…

Наступного дня в Перемишлі я стою у притворі катедри Іоана Хрестителя. Щойно закінчилася вечірня служба Божа. Ввічливий сивий парох, слухаючи мої запитання сторонньої спостерігачки з України, яка осьдечки одразу за кордоном, але водночас так далеко, сумно зітхає, скрушно розводить руками й каже: «Думаєте, мені це все не болить?! У мене серце кров’ю обливається за ті забиткові [20] церкви. Але хто буде обслуговувати ті парафії, хто буде платити за ремонт церкви, за світло, за утримання? Хто буде створювати окрему парафію, як там тільки одна жива душа, що хоче йти до церкви? Хто нам пришле ще одного отця, щоби їздив по тих селах?». Так і виходить, що старовинна будівля церкви належить Українській Греко-Католицькій Церкві в Польщі, але по суті окремої парафії на цю церкву немає. Будівля потихеньку занепадає і руйнується, слугуючи притулком для кажанів, мишей і пташок, старий цвинтар заростає, і скоро вже не буде нікого, хто пам’ятав би, як «до війни» в церкві Св. Юра правилося, які були храмові свята 6 травня на Юрія та 17 грудня на Варвари, як прочани гуртувалися в паломницькі групи на шляху до знаної місцевої святині, «гори двох обрядів», Кальварії Пацлавської […].

Сивий отець у притворі катедри Іоана Хрестителя в Перемишлі тяжко зітхає знову, дивиться вгору сумними добрими очима й говорить: «Ви зрозумійте мене: Україна нам ніяк не допомагає, Польща тим більше, а ми тут у Перемишлі, як в облозі. То на нашу процесію нападуть, то когось поб’ють, то нам якісь претензії висувають, то ще щось. Польща свої костели в Україні он як ремонтує, а Україна зі своїми старими церквами в себе не може дати ради — постійно йдуть новини, що десь згоріла старовинна дерев’яна церква. То що вже тут про нас говорити…». Священник проводжає мене до виходу з катедри, бажає успіху в дослідженнях і посміхається — тяжко, з неприхованим сумом: «Не знаю, чи ви мене зрозуміли, але повірте, що нам тут дуже, дуже нелегко…».

Ця публікація є адаптованим для сайту «Україна Модерна» розділом книги Юлії Буйських «На захід від Бугу: щоденники з пограниччя» (Чернівці: Книги – ХХІ, 2024. – 456 с. ISBN 978-617-614-440-3). Публікується з дозволу Видавця.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.