Кілька зауважень щодо суперечки навколо Другого польсько-українського Комюніке
Опубліковане тиждень тому Друге польсько-українське Комюніке, підготовлене з ініціативи Центру КАРТА, одразу ж стало предметом емоційних дискусій у польських та українських соцмережах. Я очікував цього, але мушу зізнатися, був здивований такою різкою негативною реакцією, а особливо справжньою кампанією ненависті проти українських підписантів. Їх звинувачували у зраді українських інтересів, обзивали «дідами», «ухильниками» і «хрунями». Після безжальних нападок двоє відомих істориків вже відкликали свої підписи. Комюніке також зазнало критики з польського боку, хоча загалом воно не викликало такого інтересу і таких сильних емоцій, як в Україні. «Кресові» та антиукраїнськи налаштовані кола звинувачували документ у надмірній примирливості та торгівлі історичною правдою, тоді як «прагматики» вказували на те, що публікація Комюніке відбулася у невідповідний момент і не була належним чином «політично підготовлена». Реакція — з обох боків, незалежно від масштабу інтенсивності — не вселяє оптимізму. Вона свідчить про глибоке нерозуміння, а точніше —небажання зрозуміти справжні наміри і мету документа.
Сам я, хоч і є одним з його підписантів, дивлюся на Комюніке дещо збоку. Як людина, яка лише побічно торкається конфлікту часів Другої світової війни у своїх дослідженнях, я не брав активнішої участі у підготовці тексту. На завершальному етапі я лише запропонував кілька редакційних правок. Однак, ознайомившись зі змістом і загальним посланням документа, я вирішив підписати його свідомо і з повним переконанням. Що спонукало мене до цього?
Почнімо з того, що Комюніке слід розглядати, так би мовити, на двох рівнях. На базовому рівні — це спроба запропонувати певний спільний наратив щодо причин та перебігу польсько-українського конфлікту 1940-х років. Представлена інтерпретація, звісно, має досить загальний характер, їй бракує багатьох важливих нюансів. Втім, інакше й бути не могло, адже це своєрідний «найменший спільний знаменник», який пов’язує часто дуже різні індивідуальні судження та оцінки підписантів. Без узгодження подібного «спільного знаменника» неможливо було би рухатися далі, однак Комюніке в жодному разі не є якоюсь остаточною, закритою формулою. Воно також не є документом, який дає відповіді на всі питання і сумніви. Для мене очевидно, що Комюніке ще багато чого бракує, що деякі формулювання не дуже влучні і можуть викликати суперечки. Однак це не дискваліфікує ініціативу в цілому. Тридцять років минуло з часу публікації першого Комюніке. Чи варто чекати наступні роки і десятиліття, шліфуючи чергові версії тексту і спостерігаючи, як політика пам’яті, яку проводять обидві держави, щоразу більше віддаляє наші суспільства одне від одного? Чи доцільніше зробити крок вперед — нехай недосконалий, але, на моє глибоке переконання, у правильному напрямку? Я, звісно, прихильник другого варіанту, хоча й усвідомлюю різні недоліки документа, про які трохи згодом.
Основна помилка, якої припускається більшість учасників дискусії, полягає в тому, що вони розглядають Комюніке як черговий етап польсько-української баталії, в якій одна сторона намагається здобути перемогу над іншою. Звідси такі вислови, як «поле бою», «боротьба за національні інтереси», «захист національної гідності». Звідси припущення, що польські історики обманом і маніпуляціями втягнули своїх українських колег у якусь брудну гру і тактично досягли в ній успіху. Це смішно і сумно водночас. Дискутанти ігнорують той факт, що основна ідея документа була зовсім іншою. У ньому говорить не «польська сторона» і не «українська сторона», а 24 історики, люди, які не мають наміру нікого представляти і які говорять лише від свого імені — відповідно до власного стану знань і сумління. Водночас це люди, які беруть участь у польсько-українському історичному діалозі вже багато років, якщо не десятиліть, і які всі ці роки шукали спільної мови, водночас запекло сперечаючись між собою. Позиція, на яку вони стали Anno Domini 2024, не є результатом якоїсь миттєвої кон’юнктури, а є вираженням усталених поглядів, сформованих у ході цієї дискусії.
Тут також варто пояснити, що таке Центр КАРТА. Це польська неурядова організація, яка вже понад сорок років проводить широку популяризаторську діяльність, ініціює наукові дослідження, збирає архіви та видає (спочатку у самвидаві) поважний історичний щоквартальник. Центр, заснований активістами колишньої демократичної опозиції, залишився незалежним після падіння комунізму і не пов’язаний з жодною з панівних політичних сил у Польщі. За це він заплатив високу ціну, борючись за виживання протягом багатьох років, адже жодна правляча команда не зацікавлена у фінансуванні незалежної інституції. Припущення, що він став інструментом якогось спланованого зверху польського «історичного наступу», є просто абсурдним.
Встановлення фактів і певних загальних інтерпретацій, з якими погоджуються і польські, і українські історики, було важливим завданням Комюніке. Однак найважливішим у цьому документі є інше: погляд на польсько-українську трагедію з певної спільної моральної перспективи. У цій перспективі центральне місце займають не винуватці (що не означає відмову від їхньої ідентифікації та стигматизації!), а жертви конфлікту. Основний меседж документа: «Всі жертви — наші». Це означає, що ми повинні пам’ятати і молитися за всіх жертв, незалежно від їхньої національності, і що всі вони мають право бути гідно похованими і, за можливості, бути відомими поіменно. Це стосується і тих злочинців, які на певному етапі стали жертвами — адже саме до цього часто призводила диявольська логіка польсько-українського конфлікту. На жаль, майже ніхто з учасників дискусії, сперечаючись про — не заперечую, часом важливі — деталі, не помічає цього фундаментального послання Комюніке. А якщо й помічають, то просто відмахуються від нього іронічними, зверхніми коментарями та злісними смайликами.
На думку підписантів Комюніке, те, що стало польсько-українською фішкою — торги про кількість жертв конфлікту і про те, хто «перший почав», — ні до чого не призводить. В основі спільного документа лежало бажання уникнути «переможців» і «переможених», «наших» і «ваших» жертв та будь-якого дихотомічного поділу на «сторони» у дискусії. Це християнський підхід, підхід, який передбачає взаємне визнання провин і прощення — незалежно від того, чия вина була «більшою», а чия «меншою». Тільки такий шлях дає, на мою думку, шанс на закриття минулого і справжнє примирення.
Однак домінує зовсім інший підхід, який я назвав би воєнно-трансакційним, і який вкотре яскраво проявився під час дискусії навколо Комюніке. Отже: ми боремося до останнього за «нашу правду» і «наш наратив», навіть якщо ми знаємо (я пишу про професійних істориків, а не про громадськість, яка їм довіряє) факти і документи, які підривають цю правду і наратив. Ми також боремося за «наших героїв», навіть якщо знаємо, що вони є радше антигероями. Коли відкрита боротьба вже неможлива, ми починаємо торгуватися. Ми здійснюємо своєрідний історичний бартер — ми визнаємо щось, якщо інша сторона визнає це, і тільки тією мірою, якою вона визнає це. Ми очікуємо «паритету» і поступки за поступку. Визнання за визнання, злочин за злочин, могила за могилу, ексгумація за ексгумацію. Зі з’ясуванням правди про спільне минуле це має мало спільного.
Якби мене запитали, чи готовий я після всього, що сталося, знову підписати Комюніке, я відповів би — можливо, після хвилинних вагань, — що так. Чому вагання? Тому що я вже розумію наївність первісного припущення, що документ буде обговорюватися добросовісно. Цього, на жаль, не сталося, і я також зрозумів, що насправді він був прийнятий «обуреними» з великою радістю. Радикали з обох сторін не спромоглися на змістовну критику, натомість використали Комюніке як зручний привід, щоб остаточно підірвати довіру та усунути з публічної дискусії тих прихильників діалогу, які прагнули до зближення позицій. Саме українські підписанти постраждали найбільше, оскільки з ними поводилися як зі зрадниками, але польським теж дісталося чимало. Противники порозуміння з Україною можуть тепер з тріумфом повторювати: «Дивіться, ось воно, знову польська рука, простягнута для примирення, була відкинута іншою стороною».
В обох випадках кінцева мета однакова: здобути свободу безперешкодно і без протидії «скигліїв» формувати власну націоналістичну політику пам’яті, нехтуючи чутливістю сусідньої нації, виходячи з уявлень про унікальність власних страждань і морально бездоганну поведінку власного народу. Це призводить до конструювання хибного образу минулого. Про те, наскільки це небезпечно, попереджав ще у ХІХ столітті видатний краківський історик Юзеф Шуйський, який називав фальшиву історію вчителькою фальшивої політики. На жаль, так може статися і зараз: побудова фальшивого образу власного минулого та відносин із сусідом на основі націоналістичних міфів, напівправди та замовчувань, може назавжди розділити наші народи і диктувати згубні політичні вибори в майбутньому. Польсько-українське Комюніке, яке зазнало такої нищівної критики, попри всі його недосконалості, було спробою запобігти такій ситуації, пропонуючи інтелектуально чесне, максимально об’єктивне бачення нашого спільного минулого. Воно не є комфортним ані для поляків, ані для українців, але підписанти вважали, що тільки відверто подивившись правді в очі, і при цьому зосередившись не на взаємних розрахунках, а на спільному горі, ми зможемо разом рухатися вперед. Що тільки так ми зможемо знайти відповідь на виклики, які ставить перед нами не історія, а сьогодення, зокрема, війна, що триває, — війна, оголошена проти цінностей, які однаково дорогі і українцям, і полякам.
У напливі агресивних коментарів на адресу Комюніке потонули набагато рідкісніші відгуки, що містили змістовну критику документа. Однак я намагався прислухатися до цих голосів. Як я вже зазначав, з самого початку я усвідомлював, що ми не підписали досконалий текст і що він мав стати лише вступом до подальшої розмови. Тепер — завдяки критичним голосам — я можу чіткіше бачити деякі слабкі сторони Комюніке, яких раніше не помічав.
1) Подекуди справді бракувало розставити всі крапки над «і». Як наслідок, у читача може скластися враження, що, пишучи про злочини, скоєні польською стороною, автори Комюніке лукавлять і вдаються до евфемізмів. Якщо таке враження виникає (запевняю, що це не так), то воно дуже помилкове, і відповідні пасажі слід обов’язково переписати. Особисто я переконаний, що ми зобов’язані називати кожен злочин — чи то український, чи то польський — злочином і що жоден, навіть якщо ми розуміємо його мотиви, не заслуговує на виправдання чи поблажливе ставлення.
2) Коли я вперше прочитав текст Комюніке, у мене склалося враження, що він занадто довгий і навіть «перевантажений», що його автори без потреби заглиблюються в різні деталі. Можливо, однак, деякі важливі питання все ще залишаються пропущеними в ньому. Від кількох людей, які беруть активну участь у польсько-українському діалозі, я почув звинувачення, що в Комюніке недостатньо відображено контекст: різні ініціативи щодо примирення за останні тридцять років і прогрес у дослідженнях конфлікту часів війни. Можливо, тому текст справді варто доповнити в цьому плані. Зі свого боку, я не бачу для цього жодних перешкод.
3) Як видається, джерелом деяких нападок на Комюніке є неточні, не зовсім ясні формулювання, що з’являються в ньому, які розуміються деякими читачами у спосіб, що не відповідає намірам авторів документу. Ситуація ускладнюється відсутністю повної сумісності між польським та українським текстами. Це стосується, наприклад, пасажу про «самовільні» дії українців у 1918 році, який зазнав гострої критики в соціальних мережах. На мою думку, польська версія має дещо інше, більш складне і нюансоване значення, ніж українська. Дискусії навколо подібних нечітких пасажів переконують у необхідності повернутися до тексту Комюніке, уточнити та узгодити його.
Особисто я готовий у будь-який момент підписати Комюніке з поправками, що враховують вищезазначені зауваження. Можливо, слід внести й інші зміни та доповнення, які нюансували би картину, змальовану авторами документа. Безумовно, варто продовжити наші розмови на цю тему. Вірю, що під покращеною версією Комюніке підпишуться багато з тих польських та українських істориків, які зараз стримуються і спостерігають за всією цією суперечкою збоку.
На завершення ще раз прошу: давайте не будемо ставитися до польсько-української пам’яті як до поля бою, на якому має перемогти «наша» сторона. Якщо ми так зробимо, ми всі програємо, а фальшивий образ історії (нашої власної, сусідньої, наших взаємин) заведе нас на манівці фальшивої політики.
