11 вересня 2024 року в Києві відбулася вкрай важлива подія — Четвертий саміт Кримської платформи. Кримська платформа, що постала 2021 році з метою координації зусиль щодо деокупації Кримського півострова, за чотири роки вже стала тим майданчиком, який задає тон у тому що говорять про Крим політики країн-учасниць Платформи. Не став винятком і цьогорічний саміт, на якому тема антиколоніальної боротьби була представлена у промовах. Те, про що ще декілька років тому говорили нерішучо, що видавалося якщо не девіантним, то принаймні точно маргінальним, відтепер лунає з високої трибуни. З чим можу привітати колег, які доклалися до того, аби розуміння колоніальної природи російської присутності в Криму стало загальноприйнятним.
Однак, в той день у Києві відбулася ще одна подія, можливо, навіть не менш важлива, і точно із орієнтуванням на міжнародну спільноту, а саме презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Проєкт, про початок якого було оголошено ще в листопаді 2023 року, привертає до себе увагу не лише амбітною метою (наукова та доступна глибинна презентація історії земель сучасної України та народів, що населяли ці землі), але й накресленими планами реалізації цієї мети. А саме: зусиллями 90 науковців за три роки розкрити 70 тем з історії України. Вибір тем, загалом, є доречним, зокрема з огляду на глобальний вимір. Однак, у мене як у фахівця з історії Криму та кримських татар одразу виникло питання, в який спосіб минуле Кримського півострову буде вписано в історію України для широкого вжитку.
Цю колонку я починав писати ще тоді, у вересні, але через хвилю не завжди конструктивної критики проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива», вирішив зачекати. Зрештою, зараз, наприкінці року, коли ми всі очікуємо на те, яким буде наступний рік, розуміючи, що він точно не буде легким та простим, спробую викласти деякі свої міркування щодо глобальної історії України та місця Криму в ній з огляду на нові виклики.
Одразу хочу зазначити, що уявлення про структуру наративу, що має бути підготовлений в рамках проєкту, можна отримати зі списку дослідників залучених у проєкт та тем закріплених за ними. Так, наприклад, у розділі «Наступники Русі» можна побачити тему «Ханат», відповідальним за яку є відомий тюрколог Олександр Галенко. Розум одразу непокоїть питання: «Чому Кримський ханат став просто “ханатом”?», але це, сподіваюся, можна пояснити чернетковим характером структури. Натомість інше питання викликає значно сильніше занепокоєння, а саме: «Невже історію Криму у проєкті буде обмежено лише ханським періодом?». На жаль, попри наявність в опублікованій на сайті структурі проєкту тематичних розділів, в які Крим так і проситься (як от «Тоталітаризм» чи «Регіони»), віднайти там Кримський півострів не вдалося.
Безумовно, історія Кримського ханату є не лише вкрай цікавою (тут я обережно хочу вказати на ймовірний ризик орієнталізації теми для досі спраглих на східну екзотику західних читачів), але й важливою для розуміння історії півдня тих земель, які ми зараз називаємо Україною. І я щиро переконаний, що Олександрові Галенко майстерно вдасться пояснити не лише взаємопроникнення культур за часів Козаччини, але й чим важлива для української історії спадщина Золотої Орди та що степова цивілізація дала Україні.
Однак, чи можна розповісти історію кримськотатарської держави, не пояснивши як після її зникнення з тогочасних мап у 1783 році, самі кримські татари протягом ХІХ століття поступово ставали меншістю в Криму? Після 2014 року, за яким вже закріпився вислів «друга анексія», оминути таку важливу тему «інкорпорації» Криму Російською імперією, перетворення його на колонію поселенців та «російську рів’єру» для дам з собачками? У той час, коли за межами нашої країни Крим досі вважається «історичними російськими землями», а його приналежність до України спирається лише на визнані кордони 1991 року, ми позбавляємо себе можливости розповісти світові, чому російський історичний наратив володіння півостровом став панівним, та змінити ці уявлення.
Зрештою, говорячи про глобальні історичні тенденції, які, на думку авторів проєкту, відповідають українським, слід згадати про спробу відновлення кримськотатарської державності у 1917 році та прийняту, не побоюся надмірного патосу, екстраординарну конституцію, що проголошувала свободу слова та рівність жінок та чоловіків. І це далеко не єдиний приклад переплетінь та суголосности.
Зрозуміло, що все вмістити неможливо, хай як сильно цього не хотілося б. Однак, деякі прогалини є справжнім прикладом епістемічної несправедливості, наявність якої неможливо пояснити ані браком знаків-слів у фінальному наративі, ані дефіцитом фахівців з теми. У той час коли теми Голокосту та Голодомору отримали шанс на широке висвітлення (над цими темами будуть працювати 11 дослідників, згідно зі структурою проєкту), депортація кримських татар 1944 року залишилася непоміченою. Примусове переселення усього народу, яке було кульмінацією російської колоніальної політики та у подальшому зробило можливим тотальну русифікацію Криму, перетворення його на всерадянський санаторій, в якому після смерті Сталіна і до самого 1991 року не знайшлося місця корінному народу, це та подія, яка є ключем до пояснення крихкого миру часів Незалежности та окупації Криму РФ у 2014 році. Ігнорування історії депортації та повернення кримських татар є не тільки неправильним з морально-етичної точки зору, але й шкідливим з огляду на панівний російський історичний наратив, в якому так само відсутнє місце для 1944 року.
Чому ж я весь час згадую про сьогодення, якщо, здавалося б, проєкт про минуле? Як влучно зауважили Тімоті Снайдер, Сергій Плохій та Ярослав Грицак у Маніфесті, що з’явився роком раніше, «Шукати історичну правду в ХХІ столітті нелегко, адже міфи та перестороги разом породжують невпинну пропаганду. Україна перетворилась на центр битви за правду як жертва російського вторгнення, що його виправдовують брехнею та міфами. З цієї та інших причин Україна — слушне місце, щоби встановити правдиве минуле». Справді, нам не треба пояснювати що таке встановлення правди, повернення справедливости: саме ми є тими безголосими, які намагаються повернути собі голос. Зрештою, для нас, поки що, деколонізація все ще мета, а не просто метафора. Але такі декларації йдуть у розбіжності із тим як у проєкті планується висвітлити історію Криму та корінного народу України — кримських татар. Так, справді, внаслідок утисків, дискримінацій, зрештою, вигнання, сьогодні кримськотатарських істориків можна з легкістю порахувати на пальцях однієї руки. До того ж, деякі з них буквально не доступні після 2014 та 2022 років. Але і в Україні, і закордоном є визнані фахівці, яким під силу підготувати кримський історичний наратив. Зрештою, такі фахівці є в консультативній раді проєкту.
Є ще одна загроза. Очевидно, що написання нового синтезу української історії за поточних обставин може як підсилити нас та наші позиції, так і зробити їх слабшими. Зараз вже зрозуміло, що найближчим часом окуповані території України не буде звільнено військовим шляхом. Для Криму, який в останні роки опинився в епіцентрі уваги, це означає повернення до того стану, який існував після 2014 року, а саме брак уваги до пів острову і всередині країни, і на міжнародному рівні. А також брак розуміння чому Крим має бути звільнено, навіть в довгостроковій перспективі. Побажання «Так, Крим окуповано незаконно, але ж ви самі розумієте, краще вам прийняте це» від дипломатів та політиків знову може стати нормою. Видається, за таких умов виключення Криму з ментальної мапи України та викреслення кримських татар, їх боротьби та трагедій, з історії України є відверто небезпечним. Висловлене у вересні 2024 року Радославом Сікорським твердження про те, що Крим символічно важливий для Росії, і особливо для Путіна, але стратегічно важливий для України, може виявитися гіркою правдою, якщо ми не зможемо аргументовано довести чому «Крим — це Україна». Хай які прогнози щодо 2025 не справдилися б, очевидно, що ласувати кавою в Криму ми точно не будемо. Натомість, слід, нарешті, починати мислити стратегічно, пам’ятаючи не лише про іноземних партнерів, а й про нашу власну молодь, нове покоління, яке навіть на море в Ялту з батьками не встигли поїхати. Вірячи у майбутній успіх проєкту, в усіх його вимірах, хотілося б, аби ми власними руками не провели постійний кордон по Перекопу.
