З приходом у наше життя телефонів і нетфліксу з нього поступово зникає канон популярної культури — фільми чи книжки, які знають усі, з впізнаваними героями і крилатими цитатами. Наші смаки максимально індивідуалізовані, і, часто, навіть члени однієї родини дивляться окремі серіали чи фільми у себе в кімнатах. Впродовж років викладання єврейської історії я часто згадувала студентам для ілюстрації ті чи інші фільми, «загальновідомі» на мою думку, але виявлялося, що ані «канонічність» фільму, ані численні Оскари не гарантуватимуть, що вони його впізнають. Тому цього семестру я вирішила зробити курс в Українському Католицькому Університеті про євреїв Східної Європи, який би ґрунтувався власне на кіно, і, в такий спосіб, об’єднати спільним культурним досвідом хоча б одну групу з сімнадцяти людей. Я назвала курс «Від штетла до Голлівуду: як кіно створювало образ євреїв Східної Європи» і, по завершенню семестру готова поділитися враженнями.
Я вперше викладала курс, де саме фільми, а не література, були основним об’єктом обговорення, що вимагало додаткового інструментарію для аналізу. Вже наприкінці я зрозуміла, що ми подивилися фільми за останні сто років, починаючи від «Єврейського щастя», створеного в 1925 році, і до найсучаснішого кіно, тому можемо говорити про ціле століття єврейських фільмів, яке відображає також й історію. Я поділила фільми на чотири групи, додавши до кожного відповідну методологічну читанку. «Етнографічні» фільми намагалися зафіксувати і відтворити єврейське життя в 1920–1930-ті роки, коли головними загрозами для єврейської культури видавалося зближення з іншими і секуляризація. Радянське «Єврейське щастя» і польський «Дибук» 1937 року вирішують ці питання в дуже різний спосіб: перший,показуючи всі реальність прекарної праці і суспільних поділів, а другий — через зображення всіх можливих єврейських релігійних традицій, від весілля до похорону та відлучення від спільноти. Другою групою були фільми про штетл, як створювали його візуальний образ, що, сподівано, став значно впливовішим у світі, аніж історичні штетлі. Третьою групою були фільми про Голокост, які я намагалася поєднати з темою вибору мови і тим, як поступово дражливі сцени злочинів замінюються фільмами на кшталт «Зони інтересу» (2023), де насильство за кадром. І останньою темою стала постпам’ять, а саме те, як фільми про подорожі, на кшталт «Все ясно» (2005), стають способом заново зрозуміти єврейське життя у Східній Європі.
Особливим відчуттям було викладати такий курс в Україні, адже всі фільми, які я обрала,або стосувалися Східної Європи, або навіть України, вони і відображали існуючі стереотипи, і формували уявлення про неї. «Єврейське щастя» знімали в реальних українських штетлях, зокрема в Кременчуку, залучаючи справжніх місцевих мешканців, але старанно усуваючи все неєврейське чи сучасне. «Скрипаль на даху» (1971) творить уявне, майже виключно єврейське містечко (знімаючи, щоправда, у теперішній Хорватії), і показує місцевих християн як войовничих парубків, що танцюють «російський танець» і ледь стримуються, а згодом і не стримуються, від насильства. Знятий двадцять років тому «Все ясно» (2005) немилосердно екзотизує Україну, показуючи зруйнований пострадянські ландшафти («Що сталося? Незалежність!») впереміш із мальовничими соняшниками. Нещодавній «Шттл» (2023) творить образ поділеного ідеологічно містечка, де українці живуть більш дружньо з євреями, ніж самі євреї між собою. Дивитися такі фільми — це часто зусилля або ж навіть дискомфорт, долати який я особисто могла, лише контекстуалізуючи кіно як частину епохи. Те, що в українсько-французькому «Шттл» ми нарешті чуємо українську мову, яка не є мовою погромників і вбивць, як на мене є добрим знаком того, який шлях пройшло кіно в усвідомленні місця України.
Мовно фільми також показують трансформацію. «Дибук» 1937 року — це цілком їдишемовний фільм, знятий людьми, для яких це все ще була мова повсякдення, навіть якщо не їхнього особисто. «Скрипаль на даху» англомовний, без спроб відтворити мовне розмаїття. Для фільмів останніх років — «Шттл» або ж «Lemberg machine» (2024) — поєднання їдишу, польської, української, німецької та російської стає очевидним вибором, щоби не лише розповісти історію, а й відтворити складну культурну ситуацію, де та чи інша мова додає рівня розуміння. Щоправда, тепер мовців їдишу знайти досить складно, і надто літературна мова різатиме вухо тим нечисленним глядачам, хто зможе її зрозуміти.
Коли ми почали, то виявилося, що більшість фільмів на єврейську тематику, які студенти бачили, — це фільми про Голокост. Мій курс намагався показати трохи різноманітнішу картину, в якій ми дивилися «Дибук» 1937 року, комедію «Єврейське щастя», «Скрипаль на даху». І, попри коментарі, що хочеться дивитися фільми не лише про Голокост, саме про нього студенти обрали писати абсолютно всі письмові роботи. Навіть фільми зняті до Голокосту, такі як «Дибук» не можуть сприйматися без розуміння того, що сталося згодом і стають своєрідними способами коммеморації.
Одне з питань, яке я задала для письмової роботи було те, з чим пов’язане уникання демонстрації насильства у фільмах про Голокост. На зміну «Списку Шиндлера» з довгою сценою наляканих жінок у газовій камері приходить «Зона інтересу» чи «Іда». Деякі студенти пов’язали це з тим, що суспільство віддалилося від війни і не хоче про неї чути. Інші — навпаки вважають, що насильства зараз дуже багато і тому перевантажений глядач не сприйме його у фільмі. А ще хтось сприйняв це як спосіб незвичайною формою привернути увагу. Психотерапевтична мова уже міцно увійшла в студентський лексикон, і частим поясненням таких змін є намагання уникнути тригерів і зробити перегляд менш стресовим для глядачів
Я використала цей курс, щоб зробити проєкт суспільно орієнтованого навчання, який студенти виконують разом з фахівчинями з Центру міської історії (Львів). Проєкт присвячений темі постпам’яті і полягає в ідентифікації любительських фільмів, знятих туристами зі Штатів чи Ізраїлю в українських містечках протягом останніх десятиліть. Такі фільми, що почали з’являтися ще в 1930-ті роки (найдавніша колекція зберігається в інституті YIVO в Нью-Йорку),показують, що подорож і надалі є одним з основних способів інтеракції зі своїм минулим, особливо для покоління постпам’яті. Але ці фільми мають цінність не лише для родин, адже вже за декілька років стають справжнім історичним джерелом, на якому ми можемо бачити зниклі пам’ятки єврейської спадщини чи чути голоси уже покійних свідків. Студентки знайшли понад п’ятдесят таких фільмів і роликів, у яких бачимо часто зовсім крихітні українські містечка і села.
Я не вмію знімати кіно, але це вміють робити учасниці мого курсу. На першому занятті ми дивилися документальний фільм про єврейський Львів, знятий у 1938 році. Це один з п’яти документальних фільмів з аудіорядом їдишем, які були зняті для американської авдиторії, але виявлені вже після війни. Ми бачимо у фільмі єврейські пам’ятки, мешканців, продавців на базарі і релігійних євреїв під синагогою. Я запропонувала частині студентів зняти такий фільм у тих самих локаціях тепер, у 2025 році, щоб зрозуміти, як ми бачимо «Єврейський Львів»сьогодні. Їхній фільм також стає джерелом, фіксуючи прапори з чорними стрічками, туристів, знищене єврейське кладовище і сміття на місці синагоги Золота Роза. Єврейське життя у старих кварталах стало пам’ятником, а те, яке є, неможливо побачити на вулицях. Згадуючи зауваження про мартирологічність більшості єврейського кіно про Східну Європу, я думаю про те, як складно її уникнути. Aдже навіть зображення просто єврейського побуту, матиме закладену в собі ідею майбутньої трагедії.
