Транскрипти серії вебінарів «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту». Вебінар 6. «Освіта як інструмент запобігання запереченню Голокосту» (08.07.2025 р.)

Марина Маєр. Вступне слово

Маю приємність модерувати останній із серії шести вебінарів на тему «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту». Співорганізатори цієї серії вебінарів – Йоганнесбурзький центр досліджень Голокосту та геноцидів, міждисциплінарний журнал «Східноєвропейські дослідження Голокосту» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», вебсайт міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» та Австрійська служба за кордоном. Також проєкт реалізується у співпраці з Центрально-Європейським університетом. Мене звати Марина Маєр, і я представляю Австрійську службу за кордоном. Проведення цієї серії вебінарів стало можливим завдяки грантовій підтримці Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту (IHRA).

Тема сьогоднішнього вебінару стосується заперечення Голокосту та освіти як інструменту протидії цьому. Її глибше розкриють у своїх доповідях Лоррі Лінн Кінг, яка розповість про освіту як складову правосуддя перехідного періоду, Якуб Новаковський, що проаналізує спотворені наративи – викривлення та пропаганду в дискурсі про Голокост у Польщі після 1989 року, Річард Ньюелл, який представить тему осмислення заперечення Голокосту і геноциду в колишній Югославії, та Томас Кьолер і Петер Рьомер, які говоритимуть про висвітлення гендерних перспектив Голокосту від куль під час освітніх активностей.

Лоррі Лінн Кінг. Освіта як складова трансформативного правосуддя у протидії запереченню геноциду: кейс-стаді

Тема, яку ми сьогодні обговорюємо, на мою думку, є надзвичайно важливою, оскільки в моїй країні і у світі загалом правда стає предметом законодавчого регулювання і витісняється зі студентських аудиторій, а суворість в академічних колах та громадському житті викликає дискомфорт. Що це означає для нас як викладачів проблематики Голокосту та геноцидів? Відповідаючи на це питання, я завжди посилаюся на Теодора Адорно як на золотий стандарт: основне завдання освіти полягає в тому, щоб Аушвіц більше ніколи не повторився. Катерина Стендіш стверджує, що «тривалий етнічний конфлікт підтримується через контрольоване сприйняття минулого, яке подається певним чином». Тож як би ви викладали свій предмет, розробляли навчальну програму, якби метою було запобігання жорстокості? У 2020 році ми мали можливість почати практикувати це в режимі реального часу по всьому світу. Тоді, у розпал пандемії, ми у Сполучених Штатах спостерігали громадянську активність і протести, найбільші з часів боротьби за громадянські права 1960-х років. Для багатьох стало очевидним існування нерівності і прогалин у сфері охорони здоров’я, а також у соціально-економічній сфері. Лунали заклики до деколонізації, відшкодування завданої шкоди, визнання прав корінних народів на землю, хоча ніхто до кінця не розумів, що це означає. Також багато людей відчували невпевненість. Життя було схоже на американські гірки – можна було або кричати, або отримувати задоволення від поїздки.

Коли я почала працювати над силабусом дисципліни, то почувалася надзвичайно розгубленою. Єдиною моєю опорою було минуле, чого, як не дивно, виявилося достатньо, оскільки освітня система моєї країни, здавалося, не брала його до уваги. Також я мала нагоду навчатися у відомих вчених і отримувала знання від людей, які дали мені цінні поради. Від Мадонни Тандер Гок, однієї із засновників Руху американських індіанців, я засвоїла, що іноді потрібно діяти непомітно, і простіше просити вибачення, ніж дозволу. Від доктора Абдуллахі Ахмет ан-Наїма почула, що необхідно бути виваженими, цілеспрямованими й послідовними, адже ми ніколи не перестанемо відстоювати права людини і шукати способи компенсації завданої шкоди. Знаєте чому? Тому що ми не можемо повернутися назад і скасувати колонізацію, яка почалася у 1491 році. Як зазначав рабин Філіп Гудман, повстання проти тиранів – це послух Богу. У книзі «Як стати викладачем з тематики Голокосту» (“Becoming a Holocaust Educator”) основна увага приділяється ідеї педагогіки через дослідження, що означає постійно ставити запитання і шукати на них відповіді. А в дослідженні вчених Н. Войтлендера і Г.-Й. Вота йдеться про те, що поза межами дому основним місцем індоктринації в Райху були шкільні класи.

Коли людина переступає поріг аудиторії, вона приносить із собою всі свої страхи і турботи. Від викладача це вимагає визнати, що якщо його непокоять заголовки новин, то ймовірно вони непокоять і його студентів. Як зосереджуватися на навчальному матеріалі, коли є стільки екзистенційного страху та тривоги? Останні п’ять років я використовую так звану педагогіку поточного моменту (pedagogy of now). Суть методу полягає в тому, щоб бути присутнім у моменті «тут і зараз» і з готовністю приймати реальність, якою вона не була б. Для мене це означає у тому числі бути відкритою і вразливою перед своїми студентами. На початку семестру ми сідаємо і разом розглядаємо силабус. Я показую, що запланувала у нашій навчальній роботі, і запитую у студентів, чого, на їхню думку, там не вистачає. Декілька днів залишаємо на роздуми, адже ніколи не знаєш, що принесе реальність. Це також означає називати речі своїми іменами і приймати дискомфорт, а не уникати його. 7 жовтня – мій день народження. Коли я зайшла в аудиторію у понеділок після подій 7 жовтня 2023 року, як ви думаєте, про що мої студенти попросили поговорити? Я погодилася, тому що обговорити останні приголомшуючі події було необхідним у той момент.

Отже, педагогіка поточного моменту означає, що іноді треба просто зануритися в розмову і йти за студентами туди, куди веде діалог. Коли обговорюєте складні теми (наприклад такі, як рабство), важливо запитувати про самопочуття і про те, як при цьому почувається тіло. Коли проживаєте некомфортні почуття – озвучувати це. Я також використовую мистецтво як засіб для обробки інформації, тому що вважаю, що творити в той час, коли світ розвалюється, є справжнім актом опору. Тому я пропоную мистецькі проєкти для проміжного та підсумкового контролю знань. Також на першому занятті я люблю проводити зі студентами вправу, яку називаю «Позиціонування себе в історії», ставлячи таке питання: як ми всі опинилися разом у цій аудиторії в цьому конкретному університеті в Декейтері, штат Джорджія, розмовляючи англійською мовою? 

Чому це питання важливе? Тому що більшість із нас походять із сімей іммігрантів. Серед нас – темношкірі, представники корінних народів Америки, мусульмани, євреї, християни, індуси. Яка рідна мова у кожного з нас? Чому навчання проводиться англійською? Де знаходиться наш університет? Місто Декейтер розташоване на території корінного народу мускогі-крік. Це також означає, що наш університет побудований на Бікен-Хілл, колишньому поселенні звільнених рабів. Тут, у Декейтері, ми двічі переселяли людей. Також якщо ви маєте єврейське коріння, вам можливо відомі закони про суботню школу, які діяли тут з 1902 по 1932 рік: школи у цьому місті працювали з вівторка по суботу, щоб євреї сюди не переїжджали. Крім того, я даю студентам завдання, мета якого полягає в тому, щоб знати, де ми знаходимося і звідки прийшли, щоб розуміти, куди хочемо йти і як туди дістатися. Використовуючи ресурс «Native Land», потрібно дослідити демографічний склад міста чи місцевості, звідки студент родом. З чиєї землі ви походите? Чи знали ви про корінне населення? Чи вивчали його історію? Чи представники корінних народів усе ще там мешкають? Яким чином переважаюча демографічна група стала такою? Чи існує внутрішнє напруження поміж групами? Які показники здоров’я, соціального та економічного розвитку властиві населенню цієї території тощо?

Тут виникає питання, яке значення це має у контексті досліджень Голокосту та геноцидів. Як зазначала Сара Донован у своїй книзі «Література про геноцид для середньої школи» (“Genocide Literature in Middle School and Secondary Classrooms”), ми можемо вплинути на некоректне сприйняття Голокосту, адже люди схильні думати, що Голокост – це масштабна подія поза часом, явище поза межами просторово-часового континууму. А жахи, які там відбувалися, настільки моторошні і численні, що людям важко це усвідомити. Тож що тут можна зробити? Можна спробувати змінити таке уявлення, контекстуалізуючи та локалізуючи. Людям легше розглядати жорстокості меншого масштабу, а тоді вже переходити до вивчення більших злочинів. Як зауважує Норман Фінкельштейн, більшість людей знають, що сталося під час Голокосту, але не знають, як і чому це сталося. У цьому суть.

Тож що відбувається після виконання таких вправ? Емпатія студентів активізується. Вони приходять із безліччю додаткових запитань, їхня цікавість зростає. Вони починають вивчати історію міст, в яких виросли, помічати закономірності існуючої системи і ставити глибші запитання. Коли вони бачать заголовки на кшталт «Прихильники Трампа вимагають дізнатися, чи конгресмен із племені навахо перебуває тут «нелегально», то розуміють, як усе пов’язане між собою. Наприклад, вони усвідомлюють, як проблема зникнення та вбивства корінних жителів вписується у ширший контекст порушення договірних прав і боротьби корінних народів за свій суверенітет. Вони знають, що це можна простежити аж до доктрини відкриттів, яка проклала шлях до колонізації, рабства та геноциду. Незважаючи на те, що Прокламація про визволення рабів була підписана 1 січня 1883 року, всього за шість днів до цього, 26 грудня, були повішені 38 представників корінного народу сіу.

Я погоджуюсь із Зої Вейл, яка говорить, що світ є віддзеркаленням того, чого ми навчаємо інших. Ми повинні виховати покоління людей, здатних приймати правильні рішення. Догматизм і абсолютизм гасять іскру пізнання. Як зазначає Донован, «…наша робота – це значно більше, ніж накопичення знань. Одна справа – знати щось, а зовсім інша – бути здатним протистояти, втручатися й діяти. Ми маємо прагнути до моделі освіти, яка спонукатиме студента ставити самому собі питання про те, що він може зробити з отриманими знаннями» (Donovan, p. 152). На світлині – троє моїх студентів з курсу про війну, конфлікти та здоров’я, який я викладала минулого семестру. Наш підсумковий проєкт був присвячений громадянській війні в Судані. Студент створив гобелен, який зображує безперервність війни. Сонце символізує цикл насильства, а на фоні можна бачити осколки – уламки долі, а також дітей-солдатів, у яких забирають життя. Емпатія – протиотрута від дегуманізації. Адже, як казав Вольтер, якщо люди можуть переконати вас в абсурдності, то можуть переконати чинити жорстокість. Описаний вище підхід став мені у пригоді під час викладання курсів для 24 академічних груп, у яких загалом навчався 381 студент.

Якуб Новаковський. Спотворені наративи: викривлення і пропаганда в дискурсі про Голокост у Польщі після 1989 року

Якщо розглядати Польщу та польсько-єврейські відносини, то навіть зараз, через стільки років після Голокосту і навіть після початку війни в Газі на польсько-єврейські відносини впливають не стільки виклики майбутнього чи складнощі сьогодення, скільки переважно пережиті жахіття минулого. Останнє досі формує відносини між цими двома народами – поляками та ізраїльтянами, поляками та євреями. Це особливо відчутно після 1989 року з часу падіння комунізму в Польщі. Тоді пам’ять про Голокост і польсько-єврейські відносини під час Другої світової війни стали центральною темою публічних дискусій, переформувавши національну ідентичність і ставши лакмусовим папірцем патріотизму.

Упродовж останніх трьох десятиліть як антисемітські, так і філосемітські наративи послуговувалися історичними аналогіями та надмірними спрощеннями, висвітлюючи Голокост. Ці наративи, які часто використовувалися в політичних цілях, мали на меті або відвернути увагу від причетності поляків до страждань євреїв, або надмірно підкреслити польський героїзм, створюючи викривлене розуміння історії. Говорячи про це, необхідно пам’ятати, що передвоєнна Польща мала одну з найбільших єврейських спільнот у світі: в 1933 році у Варшаві проживало більше євреїв, ніж у Франції, Італії, Португалії та Іспанії разом узятих. Польща упродовж століть була осередком єврейського життя. У 1930-х роках найбільше євреїв проживало уже в США, але з точки зору культурного та інтелектуального життя Польща все ще залишалася центром. Проте незабаром, після закінчення Другої світової війни, у цій країні залишилася одна з найменших єврейських громад у світі.

Ще один аспект, про який важливо пам’ятати, – це те, що Голокост у Західній Європі – у Франції, Відні, Берліні, Римі – відрізнявся від Голокосту у Східній Європі. Євреї там у якийсь момент просто зникли з поля зору: їх депортували до гетто, концентраційних таборів і таборів примусової праці на сході. Їхня смерть не сталася серед білого дня. Тому невизначеність їхньої долі, принаймні офіційно, була більше відчутною в Римі, Берліні, Парижі чи Відні, ніж в окупованій Польщі. На сході євреїв убивали серед білого дня на очах у місцевих неєврейських жителів. На фото, яке супроводжує цей матеріал, зафіксовано момент, де німецькі солдати знущаються з єврея посеред вулиці, а поляк стоїть і дивиться на це. Цей епізод добре відображає роль етнічних поляків як безпосередніх свідків того, що відбувалося з польськими євреями. Часто вони були не просто свідками – ставлення неєвреїв було різним і варіювалося від спроб допомогти, надати підтримку чи притулок, пасивної позиції до активної участі в переслідуваннях та вбивствах. Але незалежно від ставлення місцеві громади швидко усвідомили, що те, що відбувається з євреями, незворотне. Вони знали, що євреї не повернуться, бо бачили їхні тіла. Надалі розпочинався процес привласнення колишнього єврейського простору: будинки, магазини, ділянки були захоплені і переобладнані. Все це супроводжувалося систематичним розграбуванням особистих речей, таких як меблі, одяг, інструменти та релігійні атрибути. У контексті сьогодення більшість цих речей мала дуже незначну вартість – польські євреї були набагато бідніші, аніж німецькі чи французькі. Але в суворих реаліях війни й повоєнного польського села мати поношені черевики було краще, ніж не мати ніяких.

Що стосується польських євреїв, то під час війни вижило менше 10 % із них. Дев’ять з десяти євреїв було вбито – з 3,5 мільйонів уціліло близько 300 тисяч. Після війни деякі з них повернулися до Польщі, але невдовзі знову виїхали, намагаючись втекти від насильства, антисемітизму, комуністичного режиму й тотальної розрухи. Ті ж, хто залишився, були позбавлені права голосу і можливості впливати на те, що відбувалося: вони боялися за свою безпеку, почувалися загнаними в кут, на них нападали, їх не згадували в новинах про героїзм та мучеництво польського народу. Голос, біль, травма, горе і гнів польських євреїв були замінені голосом, болем, травмою, горем і гнівом поляків неєврейського походження. Євреїв стерли з загальної картини. В результаті значний вплив євреїв на польську історію, культуру, мову, кухню як наслідок тривалого польсько-єврейського співіснування був витіснений з колективної свідомості поляків.

Вищезазначене відбувалося у 1950–1970-х роках. Але наприкінці 1980-х у Польщі сталося багато змін, які торкнулися зокрема й питань, пов’язаних із пам’яттю поляків про євреїв. Так, у межах процесу демократизації поляки раптом усвідомили, що живуть у постєврейському просторі. Було відкрито пам’ятники та меморіальні дошки, відремонтовано синагоги, і деякі з них використовуються як музеї або культурні центри, а в деяких проводяться богослужіння. Було приведено до ладу деякі єврейські кладовища і засновано програми єврейських студій. Відвідування Аушвіцу чи інших таборів стало частиною польської шкільної програми. Організовуються фестивалі єврейської культури, будуються музеї. І, що найголовніше, ми стали свідками відродження єврейського життя. Рівень пробудження і способи, якими поляки сьогодні говорять про єврейську історію, вражають. Багато в чому це результат взаємодії місцевих активістів, які часто з власної ініціативи і за власний кошт працюють над збереженням останніх слідів єврейської спадщини своїх міст. Вони не тільки визнають, що єврейська культура є частиною їхньої власної ідентичності, але й пишаються тим, що Польща колись була полікультурною багатоетнічною країною.

Однак подекуди результати подібної діяльності не надто позитивні. У більшості місць, де неєвреї організовують фестивалі та комеморативні програми, споруджують пам’ятники, прибирають кладовища, відкривають культурні центри чи єврейські музеї, уже немає євреїв. Історії про євреїв – іноді справжні, а іноді й вигадані – розповідаємо ми, етнічні поляки, і ми ж їх слухаємо. Деякі з цих розповідей мають на меті спонукати нас замислитися над складною польсько-єврейською історією, зіткнутися з власними демонами, проколоти бульбашку нашого колективного нарцисизму, який психологиня Агнєшка Голець де Завала описує як переконання, нібито наш народ набагато кращий за всі інші і заслуговує на належне визнання та славу. Такі колективні фантазії не є чимось незвичайним. Але польський нарцисизм відрізняють переконання в нашій неперевершеній хоробрості і моральній стійкості, яку неможливо придушити, накладені на наратив про виняткові страждання й мучеництво. Це призводить до конфлікту між ліберальними силами, які керуються так званою педагогікою сорому і намагаються відверто подивитися на найскладніші аспекти польсько-єврейських відносин, та тим, що багато хто називає педагогікою гордості, яка прославляє досягнення польської нації через дуже вузьке розуміння патріотизму. Як уже зазначалося, подібна ситуація не є унікальною, але цікаво те, що в Польщі полем битви між цими двома силами – лібералами та консерваторами – є єврейська пам’ять і польсько-єврейські відносини.

До того ж іще однією загрозою є не тільки антисемітизм, який все ще існує, а штучна версія філософствування, що все більше поширюється. Йдеться про вибіркове поверхневе захоплення раптом відкритою єврейською культурою, а точніше її неповною версією, позбавленою будь-яких нюансів, яка відповідає нашому баченню минулого – гостинної великодушної Польщі та поляків, що несуть допомогу і спасіння євреям у біді. У цьому наративі євреї є зручним об’єктом, завдяки якому можна проявити свою щедрість, мужність та жертовність. Без євреїв наративу не існує: вони потрібні, бо дають нам тих кришталево чистих героїв, якими можна пишатися – доказ нашої хоробрості і героїзму. Таким чином Праведники народів світу стають інструментом, щитом, що захищає нас від будь-яких звинувачень. Ми більше не викреслюємо євреїв з історії, як це було за часів комунізму. Натомість ми відводимо їм дуже конкретну роль – роль пасивного отримувача нашої милості, який замість того, щоб після війни віддячити нам відданістю та повагою, відплачує огидними звинуваченнями в участі у Голокості й захопленні власності, повністю руйнуючи нашу репутацію в світі. 

Протягом останніх років у Польщі спостерігається зміцнення радикальних сил, правих рухів, які поширюють ідею великої Польщі, Польщі для поляків, білої Польщі. Вони завжди існували, але попередні демократичні уряди постійно боролися з ними. На жаль, правий уряд, який був при владі у Польщі до останніх виборів, дозволив їм вийти з тіні. Цей правий уряд також дав чітко зрозуміти своє бачення минулого. Одним із прикладів може бути програма під назвою «Respect us» («Поважайте нас») – кампанія, спрямована на протидію тому, що, як вважав уряд, було фальсифікацією історії польських євреїв часів Другої світової війни. Вантажівки з написами про порятунок євреїв поляками курсували по всій Європі з метою просування наративу про польський героїзм та протидії звинуваченням Польщі у співпраці з нацистами. Є й інші приклади. Добре відомий так званий закон про Голокост від 2018 року, який мав на меті захистити репутацію Польщі шляхом криміналізації заяв, що неправдиво приписували злочини нацистів, включаючи Голокост, польському народу або державі. У Східній Європі є прислів’я: не майбутнє є невизначеним, а минуле постійно змінюється. Це особливо актуально для Польщі, де відносини між поляками та євреями більше говорять про сучасне польське суспільство – його страхи, мрії і прагнення, ніж про історичні реалії Голокосту. І розуміння того, як ці наративи конструюються та спотворюються, має вирішальне значення не тільки для збереження історичної правди, а й для осмислення складнощів ідентичності, пам’яті і політичного дискурсу в сучасній Польщі.

Річард Ньюелл. Осмислення заперечення Голокосту та геноциду в колишній Югославії

Я зацікавився цією темою під час дослідження концентраційного табору Ясеноваць, який є одним із найменш відомих і найменш вивчених концентраційних таборів Другої світової війни. Є значна передісторія, на якій я не буду зупинятися, а коротко розгляну Ясеноваць і Сребреницю та зв’язки між ними. Я помітив цікаву тенденцію і спробую викласти її під час доповіді, оскільки вважаю, що вона має значення для миру та стабільності в регіоні. Цей процес спостерігається упродовж останніх п’яти–шести років, і зараз саме час про це поговорити у контексті розвитку культури пам’яті, особливо в Сербії, адже в ній з’являються певні ознаки зрілості.

Концентраційний табір Ясеноваць, найбільший на Балканах, діяв з 1942 по 1945 рік під керівництвом ультрафашистської групи, яка називалася «усташі». Вони були налаштовані на вбивство, а держава у їхньому розумінні була одним із його інструментів. Прикладом є фотографія, що супроводжує цей матеріал, із Меморіального музею Голокосту США. На ній зображено не дуже високопоставленого члена угруповання усташі, який стоїть у ямі посеред тіл. Найімовірніше, його звали Хінко Піччіллі. Усташі вбивали сербів, євреїв та ромів. У цілому в результаті їхньої діяльності загинуло близько 80 000–100 000 осіб. Після Другої світової війни розгорілася масштабна дискусія щодо чисельності жертв, яка триває й донині. Хорватські націоналісти, як правило, наводять значно менші цифри – від 10 000 до 30 000 осіб, тоді як сербські націоналісти називають цифри на кшталт 1–1,5 мільйона. Найбільш поширене недостовірне число, яке використовується на сьогоднішній день – 700 000 осіб. Сам табір Ясеноваць піддається постійним різноманітним формам заперечення.

Наступна подія, про яку будемо говорити, – це геноцид у Сребрениці. Зараз я знаходжуся в Сараєво, а завтра збираюся відвідати Сребреницю, щоб взяти участь у заходах з відзначення 30-ї річниці геноциду, який відбувся під час війни після розпаду Югославії. Невелике містечко Сребрениця, наповнене боснійськими мусульманськими біженцями, було оточене військами боснійських сербів і з 1992 по 1995 рік зазнавало інтенсивних бомбардувань, обстрілів, голоду та терору. Міжнародна спільнота, представлена канадцями, а пізніше голландцями, була присутня в місті, але не відвернула трагедії. Коли війна наближалася до кінця, армії боснійських сербів потрібно було зачистити території після себе, і вони почали спустошувати анклави. У результаті трапилася трагедія, коли у Сребрениці було здійснене масове вбивство 8 372 боснійських чоловіків. Цей геноцид також піддається постійним різноманітним формам заперечення, особливо в сербській політиці, наукових колах та інших сферах.

Отже, прямих зв’язків між цими двома місцями – Ясеновацем і Сребреницею – небагато. Події в одному місці відбулися на 50 років пізніше, ніж в іншому. Географічно також небагато прямих зв’язків. Зв’язки є досить абстрактними, але їх можна встановити через те, що я назвав би масштабом трагедії (scales of tragedy). Одна трагедія підкреслюється, щоб применшити значення іншої: до подій в таборі Ясеноваць привертається особлива увага, щоб применшити значення, заперечити або навіть виправдати те, що сталося в Сребрениці. І в цьому задіяні декілька ключових інституцій, серед яких Музей жертв геноциду в Белграді. Це державна установа, створена в Сербії у 1992 році. Фактично це не зовсім музей, а сукупність офісів, де домінують консервативні науковці та Сербська православна церква. Вони багато в чому ініціюють зміни у розвитку концепції «сербської культури пам’яті», зосереджуючи увагу на тому, що називають безперервністю геноцидних злочинів проти сербів, починаючи з Першої балканської війни і аж до «Косовського погрому 2004 року». Не всі ці події можна класифікувати як геноцид, але їх варто розглядати як свого роду геноцидне насильство та військові злочини проти сербів як нації-жертви. Представники сербської нації дійсно дуже постраждали під час Першої та Другої балканських воєн, Першої й особливо Другої світової війни.

Подальші доповнення до переліку подій є цікавими, оскільки вони обговорюються без урахування контексту, в якому виникли. Концепція жертовності сильно проникає в культуру пам’яті, яка зараз розвивається. Ця ідея з’явилася на Балканах, зокрема в Сербії, у 2010-х роках, де культура пам’яті вже існувала, але ідея сформулювати це саме як культуру пам’яті та сприймати її як щось дієве і таке, що можна використовувати, була новою і дуже популярною. Сербський президент Александр Вучич у 2021 році зазначив, що розвиток культури пам’яті про наших жертв є найкращою відповіддю на заяви офіційних осіб країни, яка вчинила найжахливіші злочини проти сербів у Ясеноваці. Міністр культури Нікола Селакович минулого року підкреслив те, як важливо сприяти розвитку культури пам’яті, і означив одним із найголовніших досягнень Сербії та Республіки Сербської [1] за останнє десятиріччя спільне відзначення важливих дат. Одна з найцікавіших тез демонструє дуже чітке розуміння того, що культура пам’яті пов’язана з майбутнім. Вона належить єпископу Радє Чуліберку, одному з провідних експертів Сербської православної церкви з питань Ясеноваця, Голокосту та Другої світової війни. Він говорить про те, як пам’ять буде використовуватися для майбутнього повернення до Косово – до обітованої землі, до заповіту, до місця, де народ сформував своє історичне буття. Отже, дуже чітко простежується розуміння того, що ідея розбудови культури пам’яті полягає в тому, щоб допомогти повернути своє майбутнє.

Слова директора Музею жертв геноциду про те, що культура пам’яті – це те, над чим ми працюємо разом, як установи, так і люди, – ще раз підтверджують, що ця ідея в Сербії значною мірою розуміється як щось, що можна використовувати для проєктування майбутнього. Сам музей серед іншого займається діяльністю, спрямованою на заперечення подій у Сребрениці. Тож хоча це музей, присвячений геноциду сербів, він також відіграє активну роль у запереченні геноциду в Сребрениці. Під його егідою організовувалися конференції з метою заперечення останнього. Ключовим також став період 2019–2024 років, коли уряди Сербії та Республіки Сербської найняли групу експертів для підготовки остаточних звітів про події в Ясеноваці і Сребрениці. Ці фахівці, безперечно, мали досвід у своїх сферах, але не в питаннях Балканського регіону, а також не мали необхідних мовних навичок. Наприклад, було запрошено поважного африканського чиновника з Міністерства внутрішніх справ Нігерії працювати над питанням про те, були події в Сребрениці геноцидом чи ні. Для координації цих проєктів залучено історика Гідеона Грайфа. У результаті він видав книгу «Ясеноваць – Аушвіц на Балканах», яка отримала повну підтримку від Сербської держави і розповсюджувалася по всьому світу. Ця книга обсягом понад 700 сторінок була написана за півтора року. Також він був призначений головою Незалежної міжнародної комісії з розслідування страждань усіх народів у регіоні Сребрениця у 1992–1995 роках, яка була створена боснійськими сербами з метою спростування встановлених раніше доказів геноциду в Сребрениці та просування наративу про страждання боснійських сербів у цьому регіоні в той період.

Отже, ми спостерігаємо одночасне заперечення подій у Сребрениці та спотворення подій у Ясеноваці. Які ж причини цього? Окрім очевидної – того, що ніхто не хоче брати на себе відповідальність за геноцид? Усе стає зрозуміліше, якщо дослідити політичні промови, виголошені на меморіальних заходах у Ясеноваці. Президентка Республіки Сербської Желька Цвіянович у 2021 році виголосила промову, в якій означила три тези, що показують, чому ці два періоди, ці дві події (Ясеновачь і Сребрениця) протиставляються одна одній. У першій тезі міститься спотворення Голокосту: президентка заявила, нібито історики стверджують, що Ясеноваць за своєю жорстокістю та брутальністю був набагато гіршим за Аушвіц й інші табори смерті в Європі часів Другої світової війни. Отже, рівень страждань у таборі Ясеновець піднімається до більшого рівня, ніж в Аушвіці. Надалі вона зазначила, що це та багато інших місць жахливих страждань слугували попередженням, а також лінією оборони від нової Голгофи, яка загрожувала нам у 1990-х роках. Отже, пам’ять про Ясеноваць нібито є лінією оборони проти того, що сталося в 1990-х роках. Це намагання перекрутити історію, щоб заявити, що події в Сребрениці були самообороною. Третя теза розвиває цю думку, стверджуючи, що все, що сталося в минулому, додатково зобов’язує нас охороняти і захищати свободу Республіки Сербської, підкреслюючи ідею, що Республіка Сербська все ще перебуває під екзистенційною загрозою.

Томас Кьолер, Петер Рьомер. Висвітлення гендерних перспектив Голокосту від куль під час освітніх активностей

Томас Кьолер

Розпочнемо з перегляду короткого відео про наш меморіальний комплекс «Вілла тен Хомпель» у Мюнстері, Німеччина. За часів нацистського правління будівля нашого меморіального комплексу була штаб-квартирою поліції Західної Німеччини, де працювало близько 60 офіцерів, у підпорядкуванні яких було 200 000 поліцейських. З цього місця підрозділи військової поліції, відомі як поліцейські батальйони, відправлялися по всій Європі під час Другої світової війни. Вони систематично брали участь у здійсненні Голокосту, зокрема масових розстрілах – так званий Голокост від куль. Наукове дослідження участі нацистської так званої поліції порядку розпочалося в США на початку 1990-х років з книги «Звичайні люди» нашого колеги Крістофера Браунінга. Він вивчав 101-й батальйон поліції з Гамбурга і його участь у Голокості. Наш меморіальний комплекс, заснований у 1999 році, у своїй дослідницькій та педагогічній діяльності також базується на ідеях Браунінга.

Спочатку я наведу два приклади, які покажуть, чому важливо враховувати гендерний підхід у дослідженні історії злочинців, чому таким чином можна краще розуміти Голокост і чому без гендерної перспективи Голокост можна аналізувати лише у спотвореному вигляді. У другій частині нашої доповіді Петер розповість про те, як ми використовуємо гендерний підхід у педагогічній діяльності, особливо на семінарах з поліцейськими групами. У 2019 році ми приймали Крістофера Браунінга в Мюнстері на міжнародній конференції, щоб обговорити, як розвивалися так звані дослідження злочинців (perpetrator research) упродовж 25 років після виходу його книги. У результаті була опублікована книга «Поліція та Голокост», у якій також висвітлювалася роль гендерного підходу. Наша канадська колега Доріс Берґен тоді зазначила, що підхід Браунінга в його аналізі Голокосту значною мірою ігнорує категорію гендеру. І я хотів би проілюструвати це на конкретному прикладі.

Браунінг дуже детально описує розстріли жінок і дітей поліцейськими в Польщі. Він використовує це як доказ особливої жорстокості виконавців злочинів, наприклад описуючи, як спочатку один поліцейський розстріляв матерів, а потім інший – дітей. Убивство жінок і дітей таким чином для нього є символом жертв геноциду. Жінки тут включені в дослідження, яке фокусується на чоловіках-злочинцях, через їхній емоційний вплив, але не як історичні суб’єкти. Я хотів би проілюструвати наслідки такого підходу. На фотографії зображена друга рота 101-го батальйону влітку 1942 року в містечку поблизу Познані, що в західній частині Польщі. Видно барак, де жінок перед депортацією змушували роздягатися і проводили обшук на наявність цінних речей. Фотографію зробив поліцейський з цього підрозділу. Але Браунінг не згадує, що там мали роздягатися лише єврейські жінки і що така практика застосовувалася тільки до євреїв. Категорія гендеру для нього тут не важлива. Єврейській жінці в центрі фотографії вочевидь наказали дивитися на фотографа. З виразу її обличчя зрозуміло, що вона почувається неприємно, тоді як деякі поліцейські сміються. 

На іншому фото із цієї серії поліцейські оточили і торкаються руками вагітної єврейської жінки, яку фотографують у спідній білизні. На ще одному фото 16 поліцейських оточили чотирьох чи п’ятьох жінок у спідній білизні і змушують їх роздягатися. Поліцейські спостерігають за процесом, а фотографія фіксує це сексуальне насильство. І тут Браунінг не згадує про сексуальне насильство над єврейськими жінками, а лише про загальну жорстокість перед депортацією до табору смерті. Є ще один фактор, який слід проаналізувати в цій сцені Голокосту, а саме присутність дружини заступника командира цього поліцейського батальйону. Його звали Юліус Волауф, а його дружину – Вера. Вона якраз відвідувала свого чоловіка під час військової служби, і на фото видно її приязний вираз обличчя. Під час візиту вона сама була вагітною і на власні очі бачила роздягання, сексуальну наругу й депортації. Відтак вона поділяла історію насильства свого чоловіка та поліцейського батальйону. В нашому аналізі цей приклад показує, що арійські жінки могли бути співучасницями, які підтримували динаміку вбивств. Це зокрема зображено в сучасному кінофільмі «Зона інтересу».

На наступних фотографіях можна бачити поліцейських, які демонструють свою гіперсексуальність. Вони озброєні і добряче напідпитку. Такі пиятики, про які Ед Вестерман опублікував статтю в нашій книзі у 2023 році, систематично супроводжувалися злочинами зґвалтування, особливо єврейських жінок. Територіальне завоювання так званого сходу було пов’язане із сексуальним гнобленням і подальшим убивством єврейських жінок, що вважалося виявом расової переваги. Поліцейські підраховували кількість жінок, яких вони зґвалтували, та кількість тих, яких згодом застрелили, щоб представити себе якомога більш маскулінними і зміцнити солідарність групи. Наприклад, чоловіки з 45-го батальйону поліції вибрали молодих українських жінок, яких змусили роздягнутися прямо на краю розстрільної ями. Там їх зґвалтували, а потім убили. Під час іншого масового вбивства, в якому брали участь службовці поліції порядку, було розстріляно близько тисячі євреїв із білоруського села, до того ж молодих жінок перед убивством відокремлювали і ґвалтували.

Ба більше, гендерна перспектива дослідження Голокосту стосується і єврейських чоловіків. Поліцейські проявляли крайню жорстокість щодо чоловічих статевих органів, умисно фотографували чоловіків оголеними, виснаженими від голоду і з опущеними геніталіями, обрізали їм бороди та пейси, мочилися на них, ґвалтували дружин і доньок на їхніх очах, а потім розстрілювали. Перед убивством їх принижували і позбавляли чоловічої гідності. Поліцейські писали листи з описом подібних подій, які потім відправлялися додому польовою поштою. Питання в тому, чому вони ділилися цим екстремальним досвідом? Доріс Берґен вважає, що участь у таких подіях слід розглядати як важливу частину історії Голокосту. Чоловіки розповідали, що вчиняли насильство, за що отримували повагу і незмінну любов своїх дружин та родин у Німеччині. Це давало їм можливість бачити себе привабливими чоловіками й люблячими батьками. Отже, з гендерної перспективи під час дослідження Голокосту варто також враховувати таку категорію, як сім’я.

Петер Рьомер

У своїй діяльності ми намагаємося поєднувати науку з освітньою роботою. Сьогодні будемо говорити про поліцейських, оскільки це основна група, яка приходить до нас на навчання, і наша мета полягає в тому, щоб висвітлити варіанти дій, які історично мав індивід, і зрозуміти процес становлення злочинця, особливо якщо він працює на державу на певній посаді. Тож ми розмовляємо з цими людьми про минуле їхньої професії, звертаючись до них і як до поліцейських, і як до особистостей, що дає імпульс порушувати питання про сьогодення. Ми надаємо великого значення історичним фактам. Зокрема принаймні одна з 10 жертв Голокосту (загалом 600 000 осіб) була розстріляна німецькими поліцейськими. Томас уже згадував про Голокост від куль, який не дуже відомий у сучасному німецькому суспільстві. Щоб краще передати значення наведених цифр, ми також працюємо з першоджерелами – індивідуальними біографіями й особистими документами, – розповідаючи історії як окремих злочинців, так і жертв. 

Пропоную розглянути представлені цифри на основі двох типів джерел. Перше джерело – це листи польової пошти, які дають уявлення про гендерні ролі, як зазначила Доріс Берґен. Наведений нижче лист був надісланий на прохання сина, який хотів дізнатися, чим займається його батько за кордоном. Лист адресований дружині та синові поліцейського на ім’я Курт Дрейєр з Дюссельдорфу: «Краснобрід, 18 листопада 1942 року. Мої дорогі мамо [2] і Ганс-Юрген! Дякую за ваші теплі листи від 10, 12 та 14 листопада. За останні дні не відбулося нічого особливого, я нічого не робив, тільки один день стояв на варті. Однак відпочинок скоро закінчиться – схоже, що завтра ми знову вирушаємо в дорогу. Я себе почуваю добре і сподіваюся, що ви теж. В суботу я зняв високі чоботи з мертвої єврейської жінки. Розмір, мені здається, 35-й. Напевно, хлопчик зможе їх носити, якщо додати підбори. Це хороші високі чоботи. Чекайте мене додому в січні. Мені є багато що вам розповісти. Найщиріші вітання вам обом і сподіваюся скоро побачити вас вдома у хорошому здоров’ї. Ваш люблячий батько».

Отже, з одного боку, не дуже комфортно читати такий текст, бо це любовний лист. З іншого – це приклад, який добре демонструє дегуманізацію людей і жертв. На фотографіях, які в подальшому надіслала Курту Дрейєру дружина – його син Ганс-Юрген у чоботах, знятих з «мертвої єврейської жінки». Якщо продовжити аналізувати польову пошту, то можна побачити ще більший рівень дегуманізації людей. Курт Дрейєр навіть відкрито говорить своїй дружині, що «уклав єврейську хвойду». Тут не зовсім зрозуміло, про що йдеться, адже слово «уклав» (flachgelegt) у німецькій мові може означати, що він застрелив або ж можливо навіть зґвалтував цю єврейську жінку. У будь-якому разі, він відкрито пише про це своїй дружині. За логікою Доріс Берґен, він намагається справити враження на свою дружину та сина такими «подвигами». Судячи з фотографій, які він отримує у відповідь на свої листи, йому це вдається. Таким чином, застосування насильства – можливо також сексуального – проти цивільного населення було не тільки зброєю війни, а й інструментом, який давав цьому чоловікові владу.

Друга група джерел – це фотоальбоми, які ми досить часто розглядаємо на семінарах. Ось приклад фотоальбому члена поліцейського батальйону, де демонструється зброя та ритуали маскулінності. Це документ самопрезентації. Типові світлини (притаманні і сьогоднішній поліції) – коли чоловіки намагаються гарно виглядати на фотографіях зі зброєю. А ось кухоль, який імовірно використовувався для вживання алкоголю. На ньому показано маршрут пересування поліцейського батальйону. Можна припустити, що це сувенір, який поліцейський створив власноручно. Майже всі місця на маршруті позначають участь цього поліцейського батальйону в Голокості від куль.

Ми намагаємося обговорити з поліцейськими їхню професію з використанням ментальної карти. Які цінності важливі для них у їхній роботі? Іноді вони кажуть, що їхні цінності дуже демократичні. Але є ще й цінності, притаманні поліції в будь-якій системі, не тільки в демократичній, такі як лояльність, дисципліна, товариськість, згуртованість, уміння працювати в команді й громаді. Це досить стереотипні чоловічі цінності, необхідні для роботи в поліції як сьогодні, так і в минулому. Під час роботи на семінарі можна дійти висновку, що ці цінності є чинниками групового тиску чи взагалі функціонування в таких групах, як батальйони поліції в минулому або сучасні поліцейські підрозділи. Водночас це потенційні фактори, які, на думку Браунінга, призвели до Голокосту, і, як на мене, вони гендерно зумовлені. Таким чином, зв’язок зі злочинами минулого спонукає до дискусій на тему совісті та гендерних ролей. Хоча учасники сучасних семінарів здебільшого представлені чоловіками і жінками у співвідношенні 50/50, сама поліція все ще характеризується чоловічими цінностями, що значною мірою пов’язано з історією цієї структури.

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватних архівів авторів та з відкритих джерел.