Вже понад два тижні прогресивне і не дуже українство панічно обговорює в соцмережах нову для країни проблему, яка для багатьох виглядає чи не загрозливішою, ніж чергові російські удари по українських містах. Бо в Україну нібито їдуть… вони! А саме — бангладешці, індійці, пакистанці, тобто трудові міґранти з країн третього світу (модне і коректне визначення «Глобальний Південь» миттєво забувається навіть просунутими дипломатами і експертами, коли люди власне цього півдня нібито так «глобально» наближаються до них).
Показово, що відправною точкою цієї інформаційної хвилі, в яку із задоволенням пірнули багато лідерів думок та інфлюєнсерів, став не черговий російський вкид чи маніпуляція телеграм-каналів невідомого походження, а заяви цілком офіційних, або наближених до офіційних, осіб, які, взагалі-то, порушували реальні проблеми, а саме — демографічну кризу в Україні і нестачу трудових ресурсів. Ключовим тригером нової хвилі стала квітнева зустріч у CEO Club, де керівник ОП Кирило Буданов відповів на питання з зали від директора компанії з аутсорсингу персоналу Артема Нікішова, який звернув увагу на труднощі із залученням працівників з Бангладеш, Індії, Колумбії та Ефіопії. За словами Буданова була проведена нарада «…щодо наших взаємовідносин з Африкою. …І протокольним рішенням було Міністерству закордонних справ та Службі безпеки терміново опрацювати зміни до списку країн міґраційного ризику. Тобто, можливо, частково ваше питання скоро трохи послабиться, відійде, як то кажуть, у сторону». Цілком прагматичне бюрократичне рішення, але саме воно і стало іскрою, від якої вибухнула інформаційна порохова бочка.
Слід зазначити, що деякі поважні спікери ще приблизно пів року тому пророкували неминучість «завезення» міґрантів з країн Азії, щоправда роблячи це з різним ступенем адекватності і називаючи геть різні цифри такої робочої сили. Президент КШЕ Тимофій Милованов анонсував зменшення населення України до 10–15 мільйонів, і перспективи мільйонів «імпортованих» міґрантів, якщо українці «не порозумнішають».
Цифра «мільйони міґрантів» після недавньої заяви Буданова отримала нове життя. Тему трудової міґрації знову підхопили, відірвали від контексту, і запустили по каналах без будь-якого пояснення, що це є гіпотетичним сценарієм.
Я не буду зупинятися на тому, як саме розкручувалася ця тема в медіа, як у гонитві за клікабельністю виносили у заголовки саме тезу про «міґрантів з Бангладеш» так само натхненно, як вуличний професійний жебрак демонструє на загал свої каліцтва. Усі «сенсації» роздмухувалися за одним сценарієм. Так само не зупинятимусь на фейковості цифр та й взагалі на відвертому перебільшенні загрози, адже 599 дозволів на роботу для громадян Бангладеш не те саме, що «масове завезення міґрантів». Не хочу розбиратися, чи свідомо була запущена ця інфокампанія, і які цілі при цьому переслідувалися вірогідними бенефіціарами.
Цікавим тут є інше. Показово, як багато коментаторів — від офіційних осіб до «користувачів соцмереж», обговорюючи дійсно гостру демографічну кризу, акцентували не стільки на війні, вимушеній міґрації, скільки на походженні тих людей, які нібито мають компенсувати дефіцит трудових ресурсів. Таким чином формувалася рамка дискусії: загрозою і навіть неминучим злом, до якого треба готуватися, є не проблема як така, а спосіб її вирішення, а саме — залучення міґрантів з Азії, Бангладеш, Індії, поява яких в Україні часто визначається торгівельною лексикою — «імпортування» та «завезення», нібито це вантаж.
Найяскравіше «азійська» рамка проявилася в реакції Данила Гетьманцева. Нардеп написав дослівно:«Люди з іншою культурою, мовою, релігією і, давайте будемо відверті, далеко не завжди із бажанням працювати, ніколи не вирішать демографічних проблем в Україні. Або вирішать їх так, що не приведи Боже аби вони вирішувались».
«Далеко не завжди із бажанням працювати» сказано про людей, яких ми ще й не бачили в Україні. Про абстрактних вихідців з умовного Бангладеш, Непалу, Індії. Це такий саме стереотип, що його застосовували до українських заробітчан у Польщі, Чехії, Німеччині. Ті самі слова, тільки тепер ми з іншого боку. «Не приведи Боже» — майже апокаліптичне застереження.
Аргументоване пояснення Ольги Духніч, містить і розважливу аналітику, і важливе застереження щодо реальних викликів інтеграції. Вона перераховує причини гострої реакції частини суспільства на примарну появу міґрантів. По-перше, «…. Україна як суспільство знаходиться в стані демографічної паніки за Крастєвим. Коли існує розуміння, що ми скорочуємось, а тому хочеться окуклиться, стати нездоланною фортецею і захищати чистоту крові». По-друге, «Україна не має досвідів масової іноземної міґрації, але має радянські настанови про людей “третього світу” — про нетрі і бідність, хоча бангладеське суспільство складне, там є хороша освіта, середній клас, останнім часом відбувається активна емансипація жінок». По-третє, «ми надто довго жили в умовах тривалого пригнічення і зневаги. Така ідентичність при звільненні стверджує себе з надмірною силою. Колишній об’єкт приниження нерідко переносить логіку пригнічення на інших, стаючи сам суб’єктом зверхності — тому ми “што-то одно”, а громадяни Бангладеш — “што-то другоє”».
Міркування слушні, але є декілька незручних питань: чи тільки «радянські настанови» зумовлюють сприйняття «третього світу» як світу «нетрів» та «бідності»? Здається, «радянські настанови» навпаки, принаймні на рівні декларацій та офіційної риторики, були досить компліментарними до «народів, що стали на шлях прогресу». Інша річ, що побутова свідомість зберігала цілком інший пласт — зверхності і зневаги, але чи можна назвати це наслідком «радянських настанов»? Можливо, скоріше порожністю і ліцемірством в їхньому впровадженні за умови відсутності реальних контактів з представниками інших культур. І як бути з тими молодими українцями, що підхопили антиміґрантський хайп, хоча їх не виховували в дусі «радянських настанов»? Друге питання: якщо наша ідентичність звільнюється і, стверджуючи себе з «надмірною силою» нібито природно переносить механізм пригнічення на інших, цими іншими можуть бути будь-які чужинці чи виключно вихідці з Азії та Африки?
Якщо говорити про соцмережі, то тут бачимо досить багато зневажливих і ксенофобських коментарів. Певна частина з них, звісно, вкинута ворожими тролями і ботами, але лише частина. Істотна частина таких коментарів з’являється під матеріалами, які, власне, є цілком нейтральними або навіть критичними до паніки. Тобто, навіть спроба розібратися і заспокоїти аудиторію стає майданчиком для викиду ксенофобії і конспірологічних дописів типу «влада свідомо замінює народ».
Я далекий від тієї частини громадськості, яка засліплена реальними та уявними стражданнями Глобального Півдня, яка захищає будь-яких його представників, попри їхню, скажімо так, не завжди законну і гуманну діяльність. Я усвідомлюю ті проблеми, з якими стикається ідеологія і практика мультикультуралізму в Західній Європі — і зростання злочинності, і навантаження соціальної системи, і формування іншомовних і іншокультурних анклавів в європейських містах, а також те, що корені цих проблем є у площині неконтрольованої міґрації і труднощів в інтеграції. Але водночас мені не зрозумілі такі висловлення і натяки з боку окремих наших лідерів думок та медіа, в яких нема розрізнення між обґрунтованою стурбованістю викликами міґраційної політики і відвертою зневагою до людей за ознакою походження. Хоча це походження не викликає такої реакції, коли частина канадських парламентарів, що має індійське походження, регулярно голосує за допомогу Україні, або коли нас підтримує американка з індійським корінням Камала Гарріс, чи Ріши Сунак, чи індійці – депутати і міністри країн Співдружності.
Чимало студентів з цих країн навчаються у наших вишах, і навчаються непогано. Ще у Маріуполі у мене була група студентів з Бангладеш, яким я викладав на підготовчих курсах історію України і які виявили себе як відповідальні і розумні люди, які готові дискутувати, порушувати цікаві питання, ну, наприклад, чи можна провести паралелі між колоніальною залежністю Бангладеш від Британії, і України від Росії. Ну майже так само, як в наших деколоніальних студіях, про які тоді ще мало хто говорив.
Мені можуть закинути, і, можливо, справедливо, що для виснаженою довгою війною країни поява представників геть інших культур стане ще одним серйозним іспитом. Адже приїдуть люди з середньою або навіть початковою освітою, представники далеко не найпрогресивніших соціальних прошарків. Але, шановні «лідери думок» і журналісти, ви хоча б не запаковуйте своє занепокоєння в ксенофобські обгортки у часи, коли наша дипломатія намагається здобути прихильність Глобального Півдня шляхом ідеологічного протягування тонкої асоціативної нитки спільного колоніального минулого. Цей наратив важливий, і він теоретично може відкрити двері там, де суто «євроатлантична» або «ціннісна» аргументація не спрацьовує, — в Африці, Азії, Латинській Америці.
Але ці двері зачиняться дуже швидко, якщо Глобальний Південь почує, як українські публічні особи говорять про громадян Бангладеш чи Індії. Адже впевнений, що принаймні в посольствах цих країн стежать за подібними висловлюваннями.
Що ж виходить? З одного боку, ми шукаємо визнання себе як колонізованої нації, з іншого — відхрещуємося від усього, що може підважити нашу «європейськість», але «європейськість» у розумінні XIX століття — білу, цивілізованішу, культурнішу, розвиненішу, ніж інші. Ми, радше згодні сприйняти образне висловлювання Оксани Забужко, що ми — «білі негри псевдоЄвропи», в якому точно виражена вся тріада нашої бажаної ідентичності: «білі» — адже європейці, «негри» — адже упосліджені, «псевдоЄвропи» — Росії.
Картина світу, в якій колоніально упосліджені — це ми, і хіба що Литва з Латвією поруч, а Бангладеш — то чупакабра, може й не здаватися проблемою всередині країни. Але назовні вона руйнує саме той наратив, який ми намагаємся просунути з різних міжнародних майданчиків. Якщо ми справді хочемо, щоб на Глобальному Півдні нас сприймали як народ, що кров’ю і ціною незліченних жертв звільняється від імперської залежності, нам самим варто позбутися того зверхнього погляду, який ми так не любимо в інших. І не намагатися натягнути на себе тягар «білої людини».
