Текст Сергія Пахоменка «Чи можуть деколонізовані говорити?» пропонує важливу рамку для осмислення сучасних процесів в Україні: деколонізація постає як спроба віднайти власний голос поза імперськими режимами знання. У цьому сенсі включення маріупольських греків до ряду «деколонізованих» виглядає логічним: активізація мовних ініціатив, апеляції до корінного статусу, інституціоналізація культурних практик можуть інтерпретуватись як прояви деколонізації.
Водночас траєкторія їхньої ідентичності сьогодні демонструє перехід від «територіального контейнера» до мережевих форм спільнотності. Якщо протягом понад двох століть ця етнічність була привʼязана до ландшафту українського Північного Приазовʼя, то після 2022 року фізична руйнація цього простору та вимушене переміщення прискорили ці процеси: греки Приазовʼя, розпорошені по містах України, утворюють мережі, продукують смисли і беруть участь у дискусіях довкола закону про загрожені мови та статус корінного народу. У результаті ідентичність дедалі більше функціонує як фрагментоване мережеве поле, де спільність підтримується циркуляцією символічних кодів, памʼяті та медійних практик. Тож інтерпретація мого колеги потребує уточнення.
По-перше, редукування процесів до реакції на сучасний «деколонізаційний тренд» ризикує спростити значно довшу історичну динаміку. Дослідження етнічної культури та самосвідомості греків Північного Приазовʼя дозволяють побачити послідовність трансформацій: від конфесійної єдності ромеїв Османської імперії — до локалізованої спільноти у межах Російської імперії; від елліністичних проектів ХІХ століття (зокрема, пов’язаних із діяльністю Феоктиста Хартахая) — до радянських класифікацій (греко-татари, греко-елліни часів Савви Ялі) і пострадянських форм (уруми та румеї). У цьому контексті події після 2022 року радше відкривають вікно можливостей, а процеси, які вже тривали, різко стають інтенсивнішіми.
По-друге, сама теза про «голос» передбачає наявність єдиного субʼєкта, здатного до саморепрезентації. Однак у випадку маріупольських греків ми говоримо не лише про множинність позицій, а й про те, що сам «голос» є ефектом механізмів, які визначають, хто саме отримує можливість говорити від імені спільноти. І якщо етнічність — це не «група», а спосіб бачити світ і певна політична мова, то доречніше говорити не про єдину спільноту, а про поле конкуруючих проектів довкола уявлень про етнічну історію Криму та Північного Приазовʼя. Станом на 2024–2025 роки ці проекти інституалізувалися через громадські організації, освітні ініціативи, медійні платформи та публічні виступи. Це простежується у двох наративах, що їх продукують «підприємці етнічності» (лідери, активісти), які «роблять» групу, говорячи від її імені.
Перший — елліністичний, простежують ще з ХІХ століття. Він розглядає маріупольських греків як частину ширшого грецького світу, апелює до спадщини ромеїв і до сучасної Греції як культурного та політичного центру історичної спільноти та її анклавів. У цій рамці ключовими є новогрецька мова та включення до транснаціонального простору еллінізму. Йому відповідає і актуальний статус спільноти як національної меншини, включно з можливостями міжнародної взаємодії з Грецією та Кіпром.
Другий — автохтоністський, сформований наприкінці ХХ століття і значно активізований останніми роками. Він наполягає на унікальності саме «надазовської спільноти», її окремій історії та культурі, а також на окремому мовному статусі. У його межах відбувається інституціоналізація понять «урумська» та «румейська мови» як загрожених і таких, що потребують захисту. При цьому йдеться не лише про фіксацію існуючих практик, а й про активне конструювання об’єкта збереження: те, що подається як «ревіталізація» і насправді є результатом академічної та культурної роботи зі створення стабільних категорій. У межах цього наративу також активізувалося питання про надання спільноті статусу корінного народу, що «перевертає шахівницю» всіх чотирьох дискурсів: українського, російського, а також грецького та турецького, про які йтиметься далі.
По-третє, внутрішні наративи формуються не у вакуумі. Пахоменко згадав два колонізуючі дискурси: український та російський, хоча я додатково вказав би принаймні ще два:
- Грецький дискурс розглядає такі спільноти як маріупольська частиною історичної єдності ромеїв Османської імперії, які створили власну державу Грецію, і тепер пропонує їм моделі включення через культурну інтеграцію та інститути громадянства для діаспори, продовжуючи логіку елліністичних проектів на кшталт «Мегалі ідеї».
- Турецький дискурс, натомість, інтерпретує цю спільноту як одну з тюркських груп, що зазнала християнізації та еллінізації, відкриваючи альтернативні можливості символічного включення. (Автор статті брав участь в польових дослідженнях турецької експедиції селами Донецької області в 2003–2005 роках, за результатами якої вийшла низка публікацій різними мовами та монографія пантюркістського змісту.)
Важливо, що всі чотири дискурси функціонують не лише як інтерпретаційні рамки, але й як набори інституційних інструментів: від освітніх програм і культурної дипломатії до академічних досліджень і гуманітарних проектів. Йдеться, таким чином, не лише про конкуренцію наративів, а й про конкуренцію ресурсів впливу, де маріупольські греки поступово опиняються на перетині щонайменше чотирьох дискурсивних полів посеред двох триваючих протистоянь: греко-турецького (який можна порівнювати з напруженням Енозіс/Таксим) та українсько-російського.
Саме тому питання, поставлене у тексті Сергія Пахоменка, потребує уточнення. Проблема полягає не лише в тому, чи можуть деколонізовані говорити, а в тому, що їхній голос формується в полі вже наявних дискурсів. У цьому сенсі сучасна активізація, включно з рухами за визнання статусу корінного народу/народів, скидається радше на процес пошуку релевантної позиції в уже структурованому полі дискурсів. Це рішення не є суто символічним, бо воно втручається у процеси політичної субʼєктивації спільноти, змінюючи її співвідношення з іншими сегментами грецької спільноти в Україні та актуалізуючи логіки окремішності. Водночас, воно створює зони правової невизначеності і у логіці колонізації, фактично відкриваючи додаткове вікно можливостей для зовнішніх проектів впливу. Непрояснена позиція Греції, потенційне залучення Туреччини та можливість інструменталізації цієї теми Росією лише підсилюють складність.
Утім, самі дискурси — український, російський, грецький, турецький — є лише видимою частиною глибшої структури. Вони задають поле можливих позицій для підприємців етнічності, але не визначають логіку, за якою ці позиції осмислюються. Логіку ж задає метарівень — парадигма мислення: саме вона вирішує, що може бути названо «етносом», «мовою» чи «корінним народом», і тим самим наперед окреслює межі будь-якого «голосу». У цьому сенсі дискурси — це інструменти колонізації, які видно, а Парадигма — це та, яку не видно. І саме тому деколонізація, що зупиняється на рівні дискурсу, лише відтворює колонізацію на глибшому рівні.
Есенціалістська парадигма, сформульована в межах радянської традиції й популяризована Юліаном Бромлеєм, продовжує відтворюватися передусім в автохтоністському наративі: спільнота проголошується «етносом» на підставі фіксованих відмінностей культури та мови, і саме в цьому полягає глибша, непомічена колонізація. Радянська мислительна матриця надалі організовує дискурс тих, хто вважає себе від неї вільними. Звільнити з радянського полону може допомогти розуміння того, що ідентичність є динамічною, контекстуальною і змінною категорією, а «етнічність без груп» виявляється продуктивнішим аналітичним інструментом для опису реальної множинності позицій. Саме тому діалог між двома наративами нагадує діалог між сліпим та глухим (бо кожен наратив виглядає репрезентантом колоніальної парадигми мислення).
Справжня деколонізація починається не з вибору між наративами, а з усвідомлення парадигми, в якій ці наративи стають можливими. Вона означає не перемогу одного наративу над іншим, а відмову від самої логіки пошуку «етносу» як фіксованої сутності, від сортування людей за культурними чи мовними ознаками як маркерами. Вона стає можливою лише тоді, коли на місце есенціалістської матриці Бромлея приходить відкрита ідентичність Роджерса Брубейкера — простір самовизначення, а не класифікації.
