Цей текст народився під впливом поточних польсько-українських дискусій навколо подій «Волинь’43». Я не беруся пояснити цю ситуацію повністю. Це радше полемічний виклад одного з можливих бачень дуже непростої проблеми, спрощення якої до чорно-білих тонів точно не допоможе врегулюванню. Вирішити її можна лише спільними зусиллями: якщо політичні актори з обох боків, у Польщі та Україні, захочуть понизити рівень політизації проблеми і спробувати змінити парадигмальну оптику бачення цієї сторінки з історії Другої світової війни. Той конфлікт, який розгорівся станом на зараз є результатом домінування однієї з парадигм. Я означив би її так: інструменталізація історії як зброї й інструменту гарантій національної безпеки.
Обидві сторони конфлікту у цьому випадку схильні використовувати історію Другої світової війни у дуже звуженому контексті: як політику міфотворення та формування національної ідентичності. Обидві сторони вдаються до маніпуляцій. Проте цей текст написаний для української аудиторії, тому я залишу польський маніпулятивний контекст для аналізу польським дослідникам, здатним до критичної саморефлексії. Я впевнений таких є чимало. Водночас зосереджуся на українських аспектах використання історії у безпекових цілях.
Як поставилася би громадськість, якби в умовах розгортання екзистенційно загрозливої й надзвичайно кровопролитної війни хтось захотів відібрати в України дрони чи ППО, якими вона захищається та здатна вражати ворога? Так, це викликало би закономірне обурення й готовність до останнього захищати своє право на володіння цією зброєю. Саме так реагує низка українських громадян на історичні претензії. Вони переконані, що будь-яка критика діяльності УПА обеззброює Україну. Відмова від цього героїчного наративу чи будь-яка його критика нібито роблять Україну вразливою до російської агресії. Саме таку думку відверто чи імпліцитно артикулює чимало учасників поточних дискусій навколо героїзації національно-визвольної боротьби під час Другої світової війни.
Я повністю згоден із тим, що позбавлення України певних видів зброї робить нас вразливими на полі бою. Проте вважаю, що аналогічне бачення функцій героїчних наративів з історії УПА нині радше заганяє нас у складну парадигмальну пастку.
Найперше варто з’ясувати, чи дійсно героїчні наративи допомагають вигравати реальні війни? Можливо, але лише частково і як допоміжний інструмент підтримки бойового духу та мотивації громадян до мобілізації й боротьби. Якби цей інструмент відігравав панівну роль, то США мали би програти нацистській Німеччині та Японії під час Другої світової війни. Демократії за визначенням не мали кращого ідеологічного інструменту у порівнянні з тоталітарними режимами, яким вони протистояли.
За тією ж логікою нібито вирішальної ролі героїчних наративів комуністичний блок під егідою СРСР мав би виграти Холодну війну у Заходу, адже мав надзвичайно ефективну систему ідеологічної індоктринації своїх суспільств, прояви інерції якої даються взнаки до сьогодні.
Ну й звісно ж, УПА програла підрозділам НКВС через брак інституційних, економічних і технологічних ресурсів протистояти сильнішому супротивнику, а не тому, що мала слабші й менш резонні ідеологічні наративи.
Розрахунок сучасної Росії перед нападом на Україну будувався на тому ж принципі, з допомогою якого вона свого часу перемагала УПА: розчавити в кілька разів меншого й слабшого супротивника силою власних армії й демографічного та економічного ресурсів. Напевно, у цій стратегії немає чогось особливого й інноваційного: ще давній Рим розчавлював своїх ворогів демографічною, економічною й військовою перевагою. Він програвав величезну кількість боїв і навіть війн багатьом талановитим полководцям, але вперто, знову і знову, воюючи роками, вигравав у них війни й знищував їхні держави.
Отже, героїчні наративи — це далеко не єдина і, ймовірно, не ключова зброя у поточній війні, в якій Росія застосовує доволі прямолінійну логіку: виснажити і поступово розчавити суперника, що в кілька разів менший за неї економічно й демографічно. А вже після того знищити його героїчні наративи та викорінити ідентичність. Але її стратегія дає збої не лише завдяки героїчному опору українців, який безумовно був і залишається ключовим, проте не єдиним фактором. Україна змогла встояти також через підтримку набагато сильнішого в економічному та інституційному контекстах ЄС. Далеко не останню мобілізуючу роль у наданні цієї підтримки відіграє один із ключових союзників України — Польща. Саме ця підтримка ЄС робить позиції Росії у війні слабшими й схиляє баланс сил на користь України. Саме тому Росію, зі свого боку, ресурсно підтримує Китай, без якого вона ймовірно вже переживала б економічну катастрофу. Тож Україна опинилася в епіцентрі складної геополітичної гри, перемога в якій залежить від багатьох факторів, що перебувають поза її межами.
Яким чином ефективність наративу про героїку УПА може допомогти у цих непростих геополітичних хитросплетіннях? Чи здатен цей героїчний наратив бути ефективним інструментом нейтралізації інформаційних впливів Росії на міжнародному рівні? Наприклад, допомогти переконати німецьку громадськість у тому, що Україна в цілому демократична держава й жертва агресії, а російські наративи про нацизм — зловіща вигадка. І знову ж таки, це дуже сумнівна стратегія. Зважаючи на велику кількість стереотипів про «українських націоналістів» як «колаборантів», що циркулюють навіть у західній академічній спільноті, почати раптом доводити їм, що насправді вони — безпомильні герої, ймовірно, не найефективніший підхід до нейтралізації проросійських наративів. Зваженіша і критичніша академічна позиція до цього питання й заклик вийти поза чорно-білі дискурси могла би відіграти кращу роль. Також припускаю, що наративи про історію Голодомору 1932–1933 рр., Великий терор, стирання пам’яті про Голокост в умовах СРСР, були би значно зрозумілішими й виграшними темами, навколо яких можна вибудовувати стратегію дискредитації радянсько-російського імперського минулого у західних спільнотах.
Тож основний фокус у просуванні героїчного наративу з історії УПА спрямований переважно на українських громадян. Це історія для домашнього використання. Складається враження, що чимало людей переконані, ніби цей підхід володіє чудодійною силою національної консолідації та політики ідентичності. Але чи дійсно це так? Без докладного дослідження однозначна відповідь на це непросте запитання була би дуже спекулятивною. Тому я радше висловлю кілька припущень, які не заперечують цей аргумент повністю, але почасти піддають його здоровому сумніву.
Та історія, яку українцям пропонують засвоїти — це переважно наратив про великий ступінь патріотизму, безпомильність і самопожертву покоління українців під час Другої світової війни. Його поширення може відігравати конструктивну консолідуючу роль до певної межі. І постає питання: якщо попередники у минулому були ладні масово віддавати своє життя за незалежність, що ж не так із сучасними громадянами України? Адже в УПА українці нібито служили добровільно, а нині громадян змушують до цього. Мовляв, як так? Але насправді УПА теж проводила чималу примусову мобілізацію. Одна з таких мобілізаційних хвиль відбувалася навесні і влітку 1943 року. Як і більшість модерних масових армій, УПА не будувалася на засадах добровільності.
Як багато українців знає, що за дезертирство в УПА часто розстрілювали? Смертна кара також застосовувалася і до цивільного українського населення у випадку його колаборації з ворогом. Якщо розповісти українцям ці тонкощі мобілізаційних процесів, наратив про героїчні подвиги може виявитися не настільки бездоганним, але більш проблематизованим та ближчим до дійсності. Звісно, цю розповідь потрібно вибудовувати, виходячи з контексту тодішніх історичних реалій, в яких домінували макіавелістські принципи політики. Бо низка практик, які застосовувалися більшістю акторів під час Другої світової війни, сьогодні засуджена цивілізованим світом і не повинна повторюватися. Це ще одна причина, чому нам варто вдумливіше вивчати історію.
У якомусь сенсі героїчний наратив про УПА знову постає дзеркальним відображенням російського дискурсу про велику перемогу. Тільки в нашому випадку — це радше дискурс «героїчної жертовності», який ми, звісно, використовуємо для самозахисту, а не легітимації агресії проти когось. А все ж наші сусіди у Польщі, які також перебувають у полоні інструменталізації історії в цілях національної безпеки, сприймають офіційну популяризацію в Україні таких наративів за акт агресії. Висловлю провокативне припущення: за поточного стану «осмислення» польським соціумом історії масових вбивств на Волині, українська політика героїзації УПА виглядає там для багатьох подібно до того, як українці сприймають відбілювання сталінізму в сучасній Росії, тримаючи у памʼяті Великий терор, Розстріляне Відродження та історію Голодомору. І справа тут не в реальній (не)співмірності цих подій, а оптиці, крізь яку здійснюються оцінки минулого. Росію можна зрозуміти: її політика героїзації сталінізму стала частиною ширшої стратегії легітимації агресії проти сусідів. Водночас ані Польща, ані Україна нині не збираються чинити агресії одне проти одного.
Саме тому поточний конфлікт набуває якогось сюрреалістичного присмаку: актори з обох боків ніби самі загнали себе в пастку єдиної парадигми, поза оптикою якою вони не здатні розгледіти історію УПА та насильства під час Другої світової війни. Звідси й стільки галасу навколо символічного присвоєння Володимиром Зеленським звання «імені Героїв УПА» Окремому центру спеціальних операцій «Північ».
Чи можливо вибратися із цих пасток сприйняття? І як? Послабити градус протистояння може лише зміна парадигмальної оптики в баченні історії визвольного руху під час Другої світової війни на рівні політики та досліджень. Тоді обидві сторони зможуть відійти від формату «війни двох правд» до формули «спільного дослідження й осмислення минулого». На жаль, я не надто вірю в ефективність формули «пробачаємо і просимо вибачення», хай як красиво вона звучала б і які добрі наміри відображала б. Ця християнська концепція прощення перевантажена моральними імперативами й дискурсом провини. Адже просити пробачення мають ті, хто вчинив дуже погано. Проте я маю припущення, що для більшості учасників поточного конфлікту і з польського, і українського боку просити пробачення не має за що: ймовірно більшість не має персональних сімейних історій з 1943 року.
Особисто я таку історію маю, але мені ніколи й на думку не спадало просити пробачення у своєї польської колежанки Ельжбєти, чиїх рідних вбили в моєму селі влітку 1943 року. Як і Ельжбєта не просила пробачення за те, що рідний брат моєї бабусі, ймовірно, загинув від рук польської самооборони, коли в лавах УПА брав участь у нападі на одне з польських сіл. Я спершу хотів би бодай наближено зрозуміти, що саме там відбулося — чому люди чинили насильство. А вже тоді (якщо виникне така потреба) дискутувати про моральні аспекти цієї історії. Ані я, ані Ельжбєта зовсім не очікували один від одного вибачень. Нам було достатньо збереження гідності один одного в сьогоденні й взаємної поваги до наших непростих сімейних історій. Ми не жили в парадигмі історії як зброї та інструменту національної безпеки. Але й парадигма прощення була нам однаково далекою. Спільні дослідження й повага до пам’яті усіх загиблих — це могла би бути не гірша формула порозуміння, без надто знеособлених обопільних вибачень на рівні деперсоніфікованих політичних інститутів.
Але для цього потрібно відійти від парадигми розуміння історії як зброї й інструменту політики національної безпеки. Політика національної ідентичності є важливою і потрібною складовою національної безпеки, але вона мала би відігравати конструктивну консолідуючу роль всередині та ззовні, а не створювати нових ворогів в умовах складної війни на виживання.
Чи потрібно при цьому знецінювати історію УПА й дошуковувати всіх можливих критичних аргументів? Це була би прямо протилежна деструктивна крайність. Чимало людей, які воювали в лавах УПА, вчинили багато героїчного й доброго. Хтось міг водночас воювати за незалежність і чинити насильство проти цивільних: українців, поляків, євреїв, чехів. Не всі були причетні до цього насильства. Не всі пішли воювати добровільно. Це була війна, де насильство набуло екстремально масових проявів (і УПА точно не була головною причиною цього). Але Друга світова війна в Україні також залишила чимало прикладів героїчних вчинків, які варті вшанування й захоплення. Іноді до тих і тих вчинків могли вдаватися одні і ті самі люди, іноді різні. Людська природа надміру амбівалентна, і заперечуючи цей факт, ховаючись від нього за шорами лише героїчних наративів, ми ризикуємо тупцювати на місці або прийти в нікуди. Досліджуючи цю історію на мікрорівні, я щоразу більше переконуюся, наскільки вона багатогранна й далека від спрощених дискурсів героїки, провини й безвинності — цих занадто морально навантажених понять, які заважають розкрити реалії складнішої соціальної дійсності.
Українське суспільство стане набагато зрілішим, якщо дозволить собі вдумливо дослідити ці непрості сторінки поза безкінечним порочним колом чорно-білих дискурсів. Глибше осмислення історії Другої світової війни та визвольного руху дало би значно більше розуміння природи насильства і польському, і українському суспільствам.
Ми також маємо поруч повчальний приклад — російське суспільство, безнадійно далеке від такого сценарію. Щодня ми поглиблюємо цивілізаційну прірву між нами. Проте оптика героїки, провини й безвинності може затягнути нас на протилежний бік.
