Я ніколи не планувала працювати з меморіалізацією. Взагалі, мабуть, ніхто з дитинства про таке не мріє. Проте склалося так, що вже п’ять років поспіль я очолюю кураторський напрямок у виставковому центрі «Жива пам’ять» при Національному історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр» і разом з командою працюю з темами історії Голокосту та меморіалізації в Україні. За ці роки ми реалізували 14 виставкових проєктів, кожен із яких був пошуком відповідей на питання про те, як говорити з людьми про трагедії минулого, пам’ять про які була свідомо стерта.
Із початком повномасштабного вторгнення у 2022 році до цього питання додалось інше: як говорити про минуле, коли те, що здавалось історією, знову стало реальністю. Цього року – 85-та річниця масових розстрілів у Бабиному Яру. Дата, яка в будь-якій іншій ситуації означала б усталений ритуал вшанування. В Україні 2026 року вона означає щось складніше: ми відзначаємо річницю геноциду під час геноциду. Говоримо про масові розстріли, поки тривають масові розстріли. Намагаємось осмислити травму, яка ще не завершена, без дистанції, що зазвичай робить це можливим.
У таких умовах питання пам’яті набуває особливої ваги. Йдеться вже не лише про збереження знання про минуле, а про те, як пам’ять впливає на рішення, дії та здатність осмислювати теперішнє. Пам’ять – це не данина минулому. Це єдиний механізм розпізнавання, який у нас є.
За ці роки я дедалі більше впевнююся, що меморіалізація не починається з монумента. Робота з травматичною пам’яттю вимагає послідовності, яку не можна скорочувати. Я переконана, що повноцінна меморіалізація проходить три етапи: справедливість і визнання факту злочину, осмислення того, як і чому це стало можливим, і лише потім – увічнення пам’яті. Пропустити будь-який із них означає залишити травму незавершеною і відкритою для повторення.
Але щоб пам’ятати, треба мати що пам’ятати. І тут окрема історія.
Коли у 2021 році я разом з командою почала працювати над комунікаційною стратегією до 80-річчя трагедії у Бабиному Яру, я була впевнена, що ця історія добре відома, особливо киянам. Я сама виросла з цим знанням і не могла уявити, що воно не є загальним. Тому цифра з опитування вразила мене: лише близько 12 % киян знали про вбивство понад 30 000 євреїв у вересні 1941 року – одну з найбільших одночасних масових страт в історії Голокосту. Більшість сприймали Бабин Яр просто як парк для відпочинку.
Ця цифра стала для мене не просто викликом: вона підтвердила, що стирання пам’яті працює саме так – тихо, методично, і з довготривалим результатом. Відновити те, що знищувалось десятиліттями, неможливо швидко і неможливо поверхово – це робота, яка вимагає часу, глибини і постійної присутності.
Після 1941 року радянська влада зробила все, щоб Бабин Яр перестав існувати як місце пам’яті. Яр засипали, ландшафт знищили, збудували навколо спортивні споруди і житлові квартали. Назву «Бабин Яр» в офіційних документах замінювали нейтральним «місце поховання», стираючи не лише жертв, а й сам факт злочину. Жодного офіційного заходу до річниці в Києві не було аж до 1991 року.
Ми в команді називаємо це «Голокостом пам’яті» – тобто злочином, який стався вже після вбивства. Знищення єврейського населення між 1941 і 1944 роками перетворили не просто на замовчану тему, а на офіційно не існуючу. Саме про це писав Фолкнер: «Минуле ніколи не є мертвим. Воно навіть не є минулим». Радянська влада добре це розуміла і тому так наполегливо намагалась його вбити.
І все ж не вбила. Люди збирались у Бабиному Яру, ризикуючи свободою. Зокрема, у 1965 році тут відбувся несанкціонований мітинг за участі Івана Дзюби, Віктора Некрасова та інших, який став одним із перших публічних актів вшанування пам’яті жертв. Художники Ада Рибачук та Володимир Мельниченко створили проєкт меморіалу теж у 1965 році. Запит на пам’ять був завжди, його просто не хотіли чути.
Серед іноземців досі живе наратив, який роками поширювала росія: нібито українцям не було і немає діла до Голокосту. «Голокост пам’яті», 50 років примусового мовчання, слугував підґрунтям для цієї брехні. Замовчування видавали за байдужість.
Зростаючи, як і багато моїх однолітків, у російськомовному середовищі, я вчила історію, побудовану на радянських наративах, залишених нам як спадок імперії, що розпалась. У своїй книзі «Велике імперське похмілля» Самір Пурі підкреслює, що занепад імперій і наслідки імперського правління – це не одномоментна подія, а тривалий історичний та культурний процес, що впливає на сучасну політику й міжнародні відносини. Україна була колонією у складі кількох імперій і проходила разом з ними цей процес занепаду, зазнаючи всіх наслідків, якими він супроводжувався. Одним із цих наслідків було те, що пам’ять, яку переписували імперії, зникала, і на її місце приходили нові наративи, витісняючи все, що існувало раніше. Ця багатошаровість нав’язаних «правд» і систематичне знищення носіїв пам’яті унеможливлювали її передачу наступним поколінням. 88 % киян не знали про трагедію, і це не випадковість.
Саме тому так важливо говорити повну правду, а не зручну її версію. Сторона винуватця є не менш важливою, ніж сторона жертви, а в певному сенсі навіть важливішою для розуміння того, як злочин стає можливим. Не існує жертв без винуватців. Зрозуміти мотивацію, ідеологію і механізми злочину – це не виправдання. Це єдиний спосіб не дати йому повторитись.
Коли ми готували виставку «Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022», перед нами стояло питання: як поєднати 1942-й і 2022-й не як метафору, не як публіцистичний прийом, а як структурну правду? При цьому ми з самого початку відмовились від прямого прирівнювання. Голокост має власну історичну й правову специфіку, унікальну, яку не можна звести до жодного іншого злочину. Але Бахмут дозволяє побачити щось важливе: як одне місце може стати простором нашарованої пам’яті – пам’яті про нацистське вбивство євреїв у 1942 році і пам’яті про сучасне російське насильство проти українського міста. Місто, де близько 3 000 євреїв були розстріляні й замуровані в алебастровій шахті нацистами, і місто, де 80 років потому бійці російської військової компанії «Вагнер» влаштували в тій самій шахті тир і склад боєприпасів. Ці події залишаються окремими, кожна зі своєю трагедією, своїми жертвами і своєю правовою кваліфікацією. Перша визнана світом як геноцид. Друга відбувається зараз, і її правова кваліфікація ще попереду, але це не змінює того, чим вона є. Також задокументовані свідчення про систематичне знищення інфраструктури міста та депопуляцію. Бахмут став місцем, де обидві трагедії існують поруч – не зливаючись, але й не даючи одна одній зникнути.
Експозиційним рішенням стало показати минуле і теперішнє поруч, але не злитими, не прирівняними. Події минулого – через архівні документи та історичні описи, події сьогодення – через фотосвідчення українських фотокореспондентів під час вторгнення росіян у Бахмут. Між ними відеоарти та інсталяція Михайла Алексєєнка, які утримували обидва часи разом через демонстрацію руйнівної сили тоталітарних режимів. Ця виставка підтвердила те, у що я вже починала вірити: зло повертається туди, де здатність його розпізнати вже не можлива.
Пам’ятати означає залишатись відкритими до думки, яку хочеться відштовхнути: це може повторитись. Не в якомусь абстрактному майбутньому, а зараз. І повторюється.
Водночас пам’ять неможливо відокремити від дії. Вона або стає підґрунтям для етичної позиції та відповідальності, або перетворюється на інструмент маніпуляції. Деякі висновки Девіда Райфа у книзі «На захист забуття» перегукуються з тим, що я спостерігаю в роботі: надто часто меморіалізація будувалась на ідеологічному фундаменті, а не на прагненні до правди, і саме це робило її не запобіжником, а каталізатором нових конфліктів. Російська агресія проти України – один із найсвіжіших прикладів, коли меморіалізація спирається не на історичну пам’ять, а на ту версію минулого, яка обслуговує ідеологічні потреби.
Меморіалізація – це не завершений процес і не монумент. За п’ять років роботи я дійшла до розуміння, що це постійна відповідальність: фіксувати, осмислювати і передавати – не лише те, що відійшло в минуле, а й те, що відбувається прямо зараз. Особливо зараз. Бо саме в цьому і є сенс цієї роботи – не дати теперішньому зникнути так само тихо, як зникало минуле.
У публікації використано фотографії з відкритих джерел й особистого архіву авторки.
Літературна редакція Ольги Дячук.
