Спецоперації КДБ, споживання культури й молодіжна культура в Радянській Україні, 1968–1985

Після Другої світової війни КДБ – політична поліція й головна розвідувальна служба СРСР – почав вважати Сполучені Штати Америки «головним світовим ворогом» Радянського Союзу [1]. КДБ України зосередився на спецопераціях проти свого головного ворога – капіталістичної Америки – та американського впливу на українську молодь. У 1970-х роках український націоналізм як у капіталістичній Америці, так і в соціалістичній Україні продовжував бути для працівників КДБ головною проблемою (20 % усіх справ). Не меншу увагу КДБ привертав єврейський націоналізм/сіонізм (ще 20 % розслідуваних справ). Приблизно 10 % усіх кримінальних і «профілактичних» справ 1970-х років і майже 20 % усіх справ 1980-х років розглядали «загрозу вестернізації» радянської молоді – серйозну нову проблему, з якою почав боротися КДБ [2]. Аналітики КДБ усвідомили, що

«капіталістична Америка» – не лише найперший ворог СРСР, а й «спокусливий супротивник», який створював привабливі для молодих радянських споживачів політичні форми, культурні продукти й практики [3]. 

КДБ, студентство й радянські гіпі

Співробітники КДБ, які спостерігали за подіями 1967–1968 років у Чехословаччині, наголошували на тому, що до Празької весни активно долучилися тамтешні молодь і студенти [4]. Відповідно, аналітики КДБ акцентували на гострій потребі у серйозному дослідженні різних суспільних груп радянської молоді. Ще в травні 1967 року, одразу після призначення Юрія Андропова головою КДБ, аналітики розвідки ініціювали низку проєктів із вивчення різних груп радянських студентів.

Управління КДБ у Києві фінансувало проведення спеціального дослідження за участі одеських студентів; 1968 року його розповсюдили серед офіцерів КДБ і партійного керівництва як «зразкове» опитування студентів УРСР [5]. Варто зауважити, що найбільш контроверсійний і шокуючий висновок проведеного в 1968 році опитування стосувався аполітичності й цинізму студентів та їхнього поступового дистанціювання від комуністичної ідеології і став підґрунтям активних заходів КДБ з протидії «небезпечним ідеологічним впливам» у радянській молодіжній культурі впродовж 1970-х років [6].

Водночас студенти виказували кричуще незнання марксистсько-ленінської філософії та сучасних течій західної філософії, культури й політичної думки. Брак цих знань молодь намагалася компенсувати слуханням західних радіостанцій і читанням доступної літератури. Отриману в такий спосіб інформацію студенти обговорювали зі своїми однокурсниками під час пиятик в гуртожитках і барах. Як наслідок, у студентів формувалося уявлення про Комуністичну партію як «корумповану єдину правлячу політичну організацію», яка повсякчас «відтворю[вала] радянську буржуазію» [7]. Молодь була готова прийняти західні пропагандистські кліше про «виродження Комуністичної партії» в Радянському Союзі. Згідно з опитуванням 1968 року, студенти вже не вірили, що десь є «справжні комуністи».

Опитування 1968 року, проведене з метою інформування офіцерів КДБ, виявило також абсолютну русифікацію студентства у містах Східної та Південної України, наприклад, Одесі та Дніпропетровську. Студенти «називали українську мову “колгоспною”, вважали її публічне використання смішним і дивним» і стверджували, що «знання української мови непотрібне» через її провінційність: «[Це] сільська мова, мова неграмотних і малоосвічених людей» [8]. 

Детальний і досить переконливий опис потужної комерціалізації та американізації молодіжної культури в містах на зразок Одеси, який містило опитування, – найдивовижніше одкровення для дослідників. Для багатьох студентів вираз «зроблено в США» став еталоном якості продукції та, ширше, символом успішного економічного й соціального розвитку. Вони твердо вірили, що радянські економічні умови не дозволяли підприємницьким талантам радянських громадян розвиватися й ефективно рухати вперед соціалістичну економіку. Молодь вважала, що для витіснення неякісних товарів з радянського ринку потрібна економічна конкуренція, як у Сполучених Штатах. Студенти цінували свободу думки й слова, яка, на їхнє переконання, існувала тільки на Заході. У їхній свідомості основний критерій «успішності людини визначався його/її рівнем особистого матеріального достатку (благополуччя)» [9]. 

Примітно, що напередодні пленуму КПРС у вересні 1968 року, на якому розглядали перехід на нову систему планування, міська молодь обговорювала відродження приватного підприємництва в легкій промисловості та сфері обслуговування. Студентів більше приваблював чорний ринок, ніж навчальні аудиторії; понад те, вони проявляли неабияку схильність до комерційної діяльності. Молоді люди часто жартували, що «американці – мудрі люди, тому в них немає правлячої Комуністичної партії, [а є лише ринок]» [10]. 

Окрім комерціалізації, вів далі автор опитування 1968 року, додатковим доказом ефективного проникнення американських цінностей у свідомість радянської молоді є культ героя: «Сучасний хлопець і дівчина потребували справжнього героя (як зразка для наслідування)… На цьому тлі герої західних фільмів, сильні красені, які вирішували свої проблеми кулаком, несвідомо ставали прикладами для наслідування… У зв’язку з цим культом сили слід відзначити, що ми спостерігаємо дивовижне зростання симпатії до фашизму серед певних студентів…» [11].

Аналітики КДБ виділили ще одну рису колективного портрета одеських студентів: антисемітизм і расистські настрої, особливо щодо африканських студентів. Парадоксальним чином вони скоювали фізичні напади на студентів з Африки, називаючи їх «чорножопими», але водночас підтримували чеських студентів під час Празької весни та відкрито говорили про свою любов до американського джазу й біт-музики [12].

Окрім таких проявів расизму, ідеалізації фашистських лідерів та антисемітизму КДБ відзначив зростання українського націоналізму й сіонізму серед студентів в інших східноукраїнських містах. Посилення націоналізму в Дніпропетровську КДБ пояснював демографічними й політичними змінами, які викликав сенсаційний ХХ з’їзд партії 1956 року: після нього за рішенням КДБ було звільнено засуджених за «український буржуазний націоналізм» політв’язнів, які відбували покарання в ГУЛАГу. Повернутися додому на Західну Україну, однак, їм не дозволили. До середини шістдесятих років чимало таких колишніх ув’язнених осіли у східних, більш русифікованих регіонах України. Станом на 1967 рік у самій лише Дніпропетровській області таких «українських націоналістів», колишніх політичних в’язнів із Західної України, мешкало 1 041 особа [13].

Це загрожувало здійсненню ідеологічного та політичного контролю на сході України, оскільки колишні політв’язні проживали у стратегічно важливих містах (як-от Дніпропетровськ і Харків) та на їхніх околицях. Поєднання кількох чинників, серед яких культурний ефект від притоку на Дніпропетровщину студентів із Західної України та присутність колишніх політв’язнів, спровокувало серйозний міжнародний скандал. У його центрі опинилася група місцевих поетів (молодих, україномовних і патріотично налаштованих), які скаржилися на офіційну політику русифікації на сході України. Створивши «Лист творчої молоді Дніпропетровська», який документував репресії КДБ проти українських патріотів і масову русифікацію Радянської України, автори з серпня по грудень 1968 року розсилали свою відозву до різних відділів партії, комсомолу та до радянських організацій і вищих навчальних закладів Києва й Дніпропетровська [14]. Зрештою лист потрапив до українських емігрантських осередків за кордоном. Наступної весни зарубіжні радіостанції (скажімо, «Liberty») озвучили його у своїх передачах [15]. У 1969–1970 роках КДБ вдалося придушити цю групу молодих українських патріотів [16]. 

До 1990 року кримінальні справи за український націоналізм завжди мали стосунок до діяльності студентів в УРСР. «Американізація» студентства, яка спиралася на нові форми щоденного споживання західної (часто американської) культурної продукції, особливо популярної музики, викликала серйозне занепокоєння офіцерів КДБ. КДБ пов’язував цей процес із появою в Радянській Україні гіпі. Американський вплив на радянську молодь, на думку КДБ, являв собою політичну загрозу радянській системі [17].

В Україні КДБ взявся за гіпі уже 1968 року. Партійне керівництво УРСР отримало перший офіційний звіт КДБ щодо гіпі 20 травня 1969 року. У документі йшлося про те, що послідовників руху виявили в Києві, Сімферополі, Луганську, Одесі, Львові, Рівному та інших містах України. То були переважно підлітки й молодь, старшокласники й студенти. Згідно зі звітом КДБ, українські радянські гіпі наслідували західний спосіб життя до найменших дрібниць: «Деякі з них під різними приводами намагаються уникати воєнної служби, критикують радянський лад, ведуть аморальний спосіб життя, вживають наркотики, систематично встановлюють контакти з іноземцями, займаються фарцовкою…» [18]. Порушники налагодили контакти з однодумцями в Україні та за межами республіки. Щоб краще пояснити партійним вождям феномен гіпі, аналітики КДБ включили до звіту уривки з аналітичної статті про американських гіпі авторства Кеннета Кеністона, американського соціального психолога з Єльського університету; цитована публікація вийшла у перекладі російською в американському журналі «Америка» [19]. Радянське керівництво негайно наказало КДБ розробити активні заходи з протидії новому культурному феномену, популярному серед радянської молоді.

У відповідь 16 лютого 1971 року співробітники КДБ подали партійному керівництву ще одну деталізовану доповідь з описом активних заходів проти гіпі [20]. КДБ мав намір провести операції в містах, де зародився цей рух: у Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Ворошиловграді, Запоріжжі, Сімферополі, Рівному, Полтаві, Кіровограді, Сумах, Чернівцях. Учасників руху КДБ поділяв на дві соціальні групи: 1) фарцовщики (продавці, які діяли на чорному ринку) і 2) бітломани, шанувальники «біт-музики» (англо-американського рок-н-ролу) [21]. Працівників КДБ здебільшого турбував ідеологічний аспект: «У той час, як гіпі на Заході протестують проти порядків буржуазного суспільства, у нас їхні наслідувачі виступають за перегляд морально-етичних норм соціалістичного способу життя, прагнучи створити власні моральні норми» [22]. До руху гіпі переважно належали студенти (в тому числі ті, хто покинув навчання), але його лідерами були більш зрілі індивіди, які пояснювали появу гіпі в СРСР політичними причинами.

У своїх звітах керівнику КПУ Петру Шелесту співробітники КДБ виставляли публічну поведінку гіпі неприпустимою: мовляв, пияцтво, азартні ігри, зловживання наркотиками, торгівля на чорному ринку (фарцовка), сексуальні збочення стали звичними для гіпі, а їхні збіговиська в ресторанах, кафе та міських парках впадали в око громадськості через нецензурну лексику, непристойний вигляд та образливу поведінку присутніх. На думку аналітиків КДБ, таку поведінку зумовлював ідеологічно шкідливий вплив іноземного радіо, яке систематично слухали гіпі [23]. КДБ особливо непокоїло те, що гіпі можуть організуватися й налагодити мережу зв’язків між різними містами. Відомості про такі спроби були: у 1969 році представники різних груп гіпі з Києва, Одеси, Харкова і Ворошиловграда намагалися організувати спочатку республіканський, а потім всесоюзний з’їзд з метою об’єднання в одну централізовану організацію для обміну літературою та мистецтвом і популяризації ідей та філософії гіпі. Оперативники КДБ проникали в найактивніші групи гіпі й підривали їхні зусилля зсередини [24].

«Профілактичні заходи» проти гіпі дозволили офіцерам КДБ у 1970 році обрисувати своєму керівництву групи, з яких складався рух, та описати їхнє походження. За модель типового угруповання правили двадцятеро учасників двох харківських гіпі-спільнот. Як з’ясував КДБ, цю молодь перш за все підштовхнуло до об’єднання захоплення західною (рок-)музикою. У 1968 році студенти Харківського державного університету А. Соловйов і А. Макаренко та виключений звідти Ю. Шатуновський створили «аматорський клуб шанувальників» рок-музики й провели у 1968 і 1969 роках численні «психоконцерти», які проходили у їхніх приватних помешканнях, у підвалах і на сходах громадських будівель. Згідно з повідомленнями КДБ, на цих ідеологічно небезпечних подіях лунала музика відомих іноземних виконавців, у тому числі «пісні непристойного змісту, сумнівні з політичного й художнього погляду». У КДБ наголошували, що засновники клубу планували залучити до нього до 2 тисяч осіб і навіть написали програму, де окреслили права та обов’язки учасників організації. Таємний клуб «Борці за вогонь-поштовхи в суспільство Данко» назвали на честь персонажа з оповідання Максима Горького «Стара Ізергіль»: у творі Данко врятував свій народ, пожертвувавши власним полум’яним серцем. Учасники клубу також обрали для нього гімн: пісню у виконанні британського рок-гурту «The Animals» [25].

У жовтні 1969 року Макаренко і Шатуновський спробували організувати демонстрацію на площі Дзержинського в центрі Харкова. Вони збиралися публічно вимагати, щоб місцева влада офіційно визнала організацію гіпі. Аби запобігти таким діям гіпі, КДБ провів спецоперацію й заарештував десятьох харківських активістів руху. Окрім того, у квітні 1970 року у Ворошиловграді за вживання наркотиків у громадському місці заарештували дев’ятьох учасників місцевої гіпі-спільноти. Того ж місяця КДБ повідомив, що запорізькі гіпі влаштували у своєму місті марш з метою популяризації своїх ідей. Гіпі були і у Львові: у грудні 1970 року 22 місцеві учасники руху розробили устав клубу гіпі й готувалися до аналогічної публічної акції. У квітні 1971 року 30 гіпі з Івано-Франківська організували рок-концерт на центральній площі міста. У Чернівцях вечір 18 червня 1971 року ознаменувався тим, що оперативники КДБ затримали 17 гіпі. На честь дня народження Пола Маккартні місцеві гіпі вийшли на вулиці Чернівців із власноручними плакатами, на яких зобразили виконавця; у результаті рух у центрі міста було паралізовано. Численні арешти КДБ зрештою поклали край таким прилюдним подіям, але не існуванню гіпі [26]. Гіпі-рух продовжував зростати, особливо у столичному Києві.

До кінця 1969 року КДБ виявив у Києві понад 170 гіпі й викрив їхнього «президента». Згуртувати й консолідувати рух у Києві намагався колишній студент Київського педагогічного інституту С. Баєв. Баєв поводився доволі зухвало. Він підтримував контакти з іноземними туристами й журналістами, зокрема з американцями, і відкрито критикував радянську систему. Він та його послідовники засуджували вторгнення радянських військ до Чехословаччини й говорили, що хочуть втекти за кордон [27]. Попри активні й профілактичні заходи КДБ (арешти, виключення з комсомолу і вишів, допити учасників руху та їхніх батьків) групи гіпі в Києві збереглися. У 1974 році рух пожвавив ще один лідер гіпі – студент біологічного факультету Київського державного університету Олег Покальчук; він робив акцент на релігійному (духовному) аспекті життя українських гіпі. Покальчук запропонував своїм послідовникам нову модель: «буддистську комуну». У 1974–1975 роках КДБ зафіксував активну взаємодію українських гіпі з православними й баптистськими спільнотами, а також розвиток в УРСР кришнаїтського руху. Встановлені таким чином зв’язки зрештою допомогли їм вийти на контакт зі своїми одновірцями за кордоном [28]. 

В офіційній доповіді Володимиру Щербицькому, датованій 11 жовтня 1979 року, голова КДБ України Віталій Федорчук визнав неспроможність зупинити рух гіпі в УРСР. За Федорчуком, КДБ зареєстрував 80 кримінальних справ проти тих, «хто наслідував західних гіпі», у різних областях України [29]. Як показують дані КДБ, «гіпі-пацифісти» («Система» за словами учасників руху) продовжували існувати в Україні навіть у квітні 1987 року. Загалом у республіці налічувалося 60 гіпі (здебільшого в Дніпропетровську, Львові, Одесі, Сімферополі), у Києві – 30 [30].

Головну загрозу руху гіпі КДБ бачило в політизації радянської молоді та появі політичних практик у молодіжному середовищі. «Інституціоналізація» радянських гіпі, як її називав КДБ, становила небезпечну альтернативу радянським молодіжним організаціям, скажімо, комсомолу. Оперативники КДБ побоювалися поширення руху гіпі: щупальця підпільних гіпі-клубів сягали всіх великих індустріальних міст. Так, у лютому 1971 року кіровоградські гіпі організували антикомсомольський «Союз вільної молоді», до якого увійшло 20 осіб. Учасники об’єднання планували організувати масовий виступ «вільної молоді» Кіровограда, покликаний мобілізувати юнацтво на колективну боротьбу за «свободу слова, вільну любов і свободу демонстрацій» [31]. КДБ вдалося запобігти цьому завдяки активним заходам свого місцевого управління (зокрема, через проникнення таємних агентів КДБ у лави згаданого об’єднання).

Щоб ідеологічно виправдати таємні операції проти молодіжної культури, КДБ звинувачував гіпі у зв’язках з фашизмом і неофашизмом; їх зображували як один з основоположних елементів Празької весни. Гадані зв’язки між ідеологією гіпі та фашизмом дали КДБ карт-бланш на агресивні дії для стримування політичної активності молоді в радянській Україні.

Антифашистська кампанія КДБ

У постсталінський період КДБ задокументував два масові організовані рухи серед молоді УРСР: спочатку з’явилися гіпі, а згодом – феномен, що «наслідував» панк-рух. Спершу була помітна фіксація послідовників обох течій на західній культурній продукції, особливо рок-музиці й фільмах. Однак до 1980-х років їхні культурні практики еволюціонували; серед іншого, як задокументував КДБ, вони інтегрували в себе неонацистські ідеї. Особливо виразно й радикально це проявлялося серед радянських послідовників західного панк-руху [32]. Ба більше: якщо українські гіпі були радше зрілими людьми з вищою освітою, які наслідували американські культурні практики пацифізму й ненасильства, то значно молодші українські панки, які частіше мали лише середню освіту, перейняли набагато радикальніші насильницькі – а іноді й відверто неофашистські – моделі поведінки, сформовані неофашистськими рухами, які виникли в Італії, Німеччині та Великобританії після 1945 року.

Восени 1982 року у своїх звітах очільникам української Компартії офіцери КДБ наполягали на тому, що українська радянська молодь демонструвала явну прихильність до неонацистських і фашистських ідей. КДБ виявив численні зображення фашистської свастики на тротуарах та стінах громадських будівель і телефонних будок у низці українських міст, у тому числі Чернівцях. У вересні 1982 року КДБ встановив особи щонайменше п’ятьох колишніх студентів місцевих технікумів (віком від 17 до 19 років), які займалися такою «неофашистською» діяльністю. У звіті говорилося, що юнаки слухали американську «біт-музику, яка прославляла американських поп-ідолів», що глибоко вплинуло на їхній світогляд [33].

Крім того, звіт КДБ наголошував, що італійська стрічка «Площа Сан-Бабіла, 20 година» (італ.: «San Babila ore 20: un delitto inutile») – «фільм про безчинства фашистської молоді [в Італії]» – живила інтерес молоді до фашистських ідеології, символіки й атрибутики [34].

На думку офіцера КДБ, українська молодь, яка копіювала італійських неофашистів, перебувала під особливим впливом побачених у фільмі Ліццані модного одягу й поведінки молодих фашистів [35]. Українські юнаки вдома слухали заборонену рок-музику, яку транслювали іноземні радіостанції, зустрічалися у кафе в центрі Чернівців та публічно критикували радянський лад і політику [36]. Двоє лідерів угруповання відкрито говорили, що радянську політичну систему обов’язково треба змінити, а владу має отримати «військовий режим», який керував би державою за допомогою фашистських методів політичного управління. Міліція виявила, що затримані прилюдно демонстрували великі зображення свастики. Підозрювали їх і в іншому злочині: 10 травня 1981 року хтось спалив прапор СРСР, який висів на фасаді громадської будівлі у центрі Чернівців [37]. 

Кампанія КДБ проти панків

У Радянській Україні кампанія КДБ проти неофашистської молоді поєдналася з попередньою ідеологічною кампанією проти згубного впливу західної поп-музики. Заходи, розпочаті в 1960-х роках для боротьби з «біт-музикою» гуртів «Beatles» і «Rolling Stones» та їхніх шанувальників-гіпі, трансформували в кампанію проти «панків-фашистів»; вона досягла кульмінації у 1980–1981 роках. Певною мірою ця кампанія стала реакцією на інформацію, опубліковану в радянських центральних виданнях, які зображали британських панків неофашистами й «скінхедами». Встановлений КДБ зв’язок між західною музикою, панк-рухом і фашистською символікою увиразнився: все назване підлягало забороні для масового споживання в Радянському Союзі. 

На думку радянських музичних критиків, характерне для радянської періодики зображення панків фашистами спантеличило й дезорієнтувало тисячі комуністичних ідеологів у провінційних містах радянської України [38]. Радянські пропагандисти формували погляди кагебістів і комсомольців, які вірили, що панки й фашисти – це одне й те саме. Усіх комсомольських функціонерів і тих, хто відповідав за дискотеки в Радянській Україні, було спеціально застережено щодо панк-ідеології. Отримане ними попередження містило російські переклади фраз, які побутували серед британських панків.

Перший публічний скандал, пов’язаний з «фашистською музикою» і демонстрацією фашистської символіки, розгорнувся восени 1982 року в Дніпропетровську. Міська міліція заарештувала двох студентів, Ігоря Кейвана та Олександра Пластуна, які володіли колекціями платівок із західною музикою; їхню публічну поведінку міліція описала як «неонацистську». Студенти були одягнені у футболки із зображеннями американських і австралійських рок-гуртів, «Kiss» і «AC/DC», що й привернуло увагу міліціонерів, які сприйняли ці зображення як «фашистські». Після арешту Кейвана й Пластуна їхні «фашистські» колекції платівок конфіскували, а інформацію про антирадянську поведінку студентів відправили їхнім вишам.

У грудні 1982 року Дніпропетровськ і Дніпропетровську область сколихнули міліцейські рейди й обшуки в рамках кампанії проти фашистів і панків. Дніпропетровський міськком партії звернувся до Надії Онисімівни Сарани, багаторічної комуністки та учасниці антифашистського опору в часи Другої світової війни, з проханням написати лист про шкідливість «модної» поведінки місцевих панків-фашистів. 22 грудня 1982 року комуністичні функціонери провели в центрі Дніпропетровська відкриту зустріч за участі всього комуністичного та комсомольського активу. Під час заходу присутні публічно підтримали лист Сарани, спрямований проти панків, і оголосили війну панк-руху в УРСР. Під тиском КДБ місцеві ідеологи організували показовий суд над Кейваном, Пластуном та ще одним молодим панком, Вадимом Шмельовим; процес відбувся у січні 1983 року. Всіх трьох юнаків виключили з комсомолу та ВНЗ. Офіцерів КДБ обурило те, що Кейван і Пластун інтерпретували покарання як порушення їхніх прав людини. Цей випадок встановив прецедент і визначив повсякденні практики комсомольських осередків у питанні ідеологічних чисток запідозрених у захопленні забороненою музикою молодих людей [39]. 

Кампанія проти панків особливо зачепила українських шанувальників геві-металу [40]. У 1983 році дніпропетровська міліція заарештувала десять студентів місцевого ПТУ за звинуваченням у «хуліганстві». Правоохоронці виявили у них зображення, асоційовані з нацизмом і американським «Ку-клукс-кланом». Як з’ясувалося, Сергій Онушев, Олександр Рваченко та їхні друзі виготовили білі мантії й нанесли на них літери KKK, вдаючи із себе учасників цієї американської організації [41]. Встановили, що лідером студентського гурту був Сергій Онушев; він слухав касети з музикою гуртів, які «належали до профашистського руху – “Kiss”, “Nazareth”, “AC/DC” і “Black Sabbath”» [42]. Місцеві ідеологи встановили прямий зв’язок між цією музикою та фашистськими нахилами групи Онушева [43].

Гучний розголос отримала й справа, відкрита проти студента філологічного факультету Дніпропетровського університету Дмитра Фроліна; її висвітлювали місцеві журналісти. У результаті кампаній проти панків і фашистів Фроліна заарештували в 1983 році та виключили з комсомолу й університету у 1985 році за «пропаганду фашизму». Місцеві ідеологи зазначали, що діяльність Фроліна є прямим наслідком «інтенсивного прослуховування» музики «фашистських груп» на зразок «Kiss» і «AC/DC» [44].

За словами офіцерів КДБ, «молодіжна культура фашистської музики» сформувалася на основі ідеалізації Гітлера та лідерів українських націоналістів часів Другої світової війни на зразок Степана Бандери. У 1983 і 1984 роках міліція затримала учасників «фашистської бандерівської групи», які навчалися у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті. Ці студенти, Костянтин Шипунов та п’ятеро його послідовників, слухали «фашистську рок-музику», організували власну партію і популяризували ідеї нацистських лідерів й українських політиків-націоналістів. На додачу, вони критикували русифікацію українського культурного життя, виступали за незалежність України від Радянського Союзу та наполягали на захисті національних прав усіх патріотів України [45].

Кримінальні справи проти українських шанувальників «фашистського» геві-металу розкривають цікаві зв’язки між різними формами споживання культури в УРСР 1982–1984 років. Заарештовані учасники груп Онушева і Шипунова зізналися, що їх надихали образи «охайних, розумних і цивілізованих» нацистських офіцерів, зображених у радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973 рік).

Ще в грудні 1983 року секретар Дніпропетровського обкому комсомолу О. Федосєєв доповідав ЦК ВЛКСМ у Києві, що в лютому–березні 1983 року місцеві ідеологи зіткнулися з розквітом панк-руху в Дніпропетровську, але їм вдалося мобілізувати активістів і «радянських патріотів» та організувати у місті й області спеціальні заходи з контрпропаганди. У результаті «фашистський рух» було придушено. Розроблені Дніпропетровською обласною комсомольською організацією політичні заходи «боротьби з фашистськими панками» стали зразком для всієї республіки та отримали схвалення керівництва КДБ [46].

Між 1982 і 1985 роками КДБ і міліція виявили в Україні двадцять нових груп неофашистів/панків з сотнями послідовників. Учасники цих груп, яких арештовувала міліція та допитувало КДБ, використовували різноманітні фашистські символи й атрибутику, розмальовували обличчя «на манер панків» і голили скроні [47]. Лише деякі із затриманих, однак, мали відношення до нацистської ідеології чи фашизму.

Висновок

Кампанії КДБ проти гіпі, фашистів і панків у Радянській Україні боролися з характерним для молодих українців захопленням продуктами західної (особливо американської) популярної культури, як-от фільми й поп-музика, та ідеалізацією західних неофашистських образів і культури. Проте ці кампанії дали протилежний очікуваному результат: вони сприяли величезній популярності заборонених західних культурних продуктів серед молоді. За іронією долі, вжиті КДБ заходи посилили інтерес до західної культури у середовищі ідеологічних кураторів, які наглядали за молодими порушниками й мали викреслити західну культурну продукцію з уяви радянського юнацтва.

Кампанія проти панків у Радянській Україні мала ще один непередбачуваний і небезпечний результат, який перебував у центрі уваги офіцерів КДБ і місцевих пропагандистів. Упродовж 1982–1984 років активні дії КДБ проти «панків-фашистів» та агресивні й примусові заходи влади щодо непокірного юнацтва спонукали молодь до політичного осмислення державного ладу і відвертої критики радянської політичної системи, яку молоді люди називали мафіозною [48]. Після 1967 року та старту кампаній проти гіпі в Радянській Україні КДБ остерігався потенційної «політизації» культурного споживання серед місцевої молоді. Докорінна різниця між мирною і відносно аполітичною позицією радянських гіпі та поведінкою українських «панків-фашистів», натхненних італійськими фільмами й англо-американською рок-музикою, посилювала тривогу КДБ. Політична поведінка молодих комсомольців стала небезпечним культурним явищем. Їхні політичні програми інкорпорували неофашистські культурні практики й кидали виклик радянській політичній системі, яку, на думку молоді, слід було замінити на «більш ефективну, чесну й стабільну» авторитарну систему. Ба більше: чимало українських панків вимагали «звільнення України від російської експлуатації» [49]. Проаналізовані в цьому дослідженні культурні тенденції, присутні серед молодих радянських українців, а саме суміш любові до популярної культури та політичного націоналізму, пережили переслідування КДБ й виявили здатність до відродження в пострадянській сучасній Україні.

Цей текст є скороченою версією одного з розділів книги Sergei I. Zhuk, KGB Operations against the USA and Canada in Soviet Ukraine, 1953–1991, Routledge: 2022, pp. 282.

Переклад Олесі Камишникової.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та відкритих джерел.