Дзеркало поета

Свого часу, 1908 року, Владімір Ленін назвав Лева Толстого «дзеркалом російської революції». «Дзеркалом», за словами революціонера, великого письменника зробили протиріччя його життя і творчости, які відображали проблеми сучасної йому селянської Росії[1]. В аналогічний спосіб ми вбачаємо «дзеркало єврейської модернізації» у життєтворчости їдишського поета Лейба Квітка (бл. 1890–1952). Його поезія відображає карколомні трансформації радянського суспільства періоду «сталінізму», а його життя – питання єврейської тожсамости в модерному суспільстві. Першій і другій проблемі ми вже присвячували свої статті[2]. Однак біографія поета не була нами розглянута сама собою – яко відображення суперечливої долі радянського єврейства. 

Лейб Квітко

1. Єврейська інтеґрація

У революційні роки, коли Квітко тільки-но почав публікуватися, він написав лист невідомому нам адресату, в якому визначив себе романтиком, який повертає життю його справжню суть:

«Мені життя уявляється повним безладом, але в ньому приховані перлини, це – перлини романтизму. Життя було б неперевершеним, світ – дивовижним, якщо б ми самі не знищили все це. […] Я вірю, що справжнє обличчя життя і світу приховано від нас, викривлено. Десь під руїнами лежить забутий оригінал справжнього життя. Якщо віз життя не витягне нас на дно та світ отямиться й згадає, чим він має стати, то я вірю: дехто великий прийде, щоб узяти до своїх рук зачаклований ключ і витягнути з-під тягаря віковічних руїн життя – справжнє, романтичне, фантастичне…»[3].

Життя до революції (напевно, й під час неї) поет уявляв безладом, від якого світ має отямитися та з якого потрібно витягнути на світ Божий перлини романтизму. Завдяки ним світ удасться виправити та показати його справжнє обличчя. Годі сумніватися, чим був оригінал справжнього життя для революційного поета – це був революційний світ утілення романтичних задумів. Певна річ, насамперед словом поета, бо ж не тільки словом «товариша маузера» мала здійснюватися комуністична революція.

Революція означала нове пере-творення світу. Не колись давно за шість днів, а тут і зараз – просто власними зусиллями. В дивному новому світі не буде місця для нерівности та насильства. Як поет творить буквально з повітря, так і революціонер далекоглядністю розуму та силою волі поставить новий світ на порожнє місце непотрібного старого життя. Отаке шляхетне творення Чогось із Нічого й звалося для поета романтизмом. І цим творцем із зачаклованим ключем до всіх загадок Усесвіту мала стати нова людина. Можливо, поет, можливо, революціонер. Яка між ними різниця!

Що означала революція для східноевропейського єврейства? Не стільки Велика російська революція 1917–1920 років, скільки революційний час 1917 і дальших не менш революційних років загалом. Для євреїв революція означала масову відмову від юдейської раціональности з її релігійним догматизмом, патріярхальним побутом та злиднями містечкового життя. Для традиційного юдаїзму все життя – традиції, а тому євреї, виходячи із міст і містечок колишньої «смуги осілости», опинялися поза традиціями. Нове покоління євреїв модернізувалося й урбанізувалося, секуляризувалося та русифікувалося – назустріч модерности.

Нове життя потребувало нової мови для людей нового покоління. Однак якою мала бути нова мова? Східноевропейські євреї опинились у ситуації, подібної до скрипаля Марка Шагала. Шагалівський скрипаль парив між землею реальности та небом уявлення, а євреї – зависли поміж землею традиції та небом революції. Перебратися із землі на небо раз і назавжди було практично неможливою справою. Тож пристрасне прагнення революційного неба й звалося романтизмом.

Вихід з містечка назустріч революції являв собою відхід од юдаїзму. Втім, східноевропейські євреї продовжували мислити традиційними категоріями в нетрадиційному світі. Традиційні форми для модерного змісту знайшлись у самої мові їдиш, містечкових образах із живопису Шагала та сентиментальних вуличних «піснях єврейського містечка», а також в етнічній кухні. Так, американська історикиня Анна Штерншис зафіксувала побутування у лексиконі еміґрантів із Радянського Союзу виразу «кошерна свинина» (sic!!!). Йшлося про страву зі свинини, приготованої євреєм і за особливим «єврейським» рецептом[4]. Штерншис зробила цей оксюморон символом радянського єврейства: юдаїзму вже немає, а єврейство ще є. Причому світське радянське єврейство не потребувало юдаїзму.

Представники російсько-єврейської інтеліґенції намагалися зробити перші кроки до «кошерної свинини» ще за імперських часів. Російський революціонер та єврейський націоналіст, літератор і етнограф Семен Ан-ський (Шлоймо Зайнвл Раппопорт) розробив програму для збору етнографічних відомостей про східноевропейське єврейство, але втілити його проєкт перешкодила Перша світова війна[5]. Для «вписування» традиції у сучасність Ан-ський удався до антитрадиціоналістської маніпуляції з описом повсякденного життя містечкових євреїв. Він задумав внести до нього дихотомію, аналогічну християнському поділу соціяльного буття на «Боже» та «кесареве». Незважаючи на те, що юдаїзм, – на відміну від християнства, але як іслам, – є тотальною релігією. Тим паче, що християнська дихотомія «Боже–кесареве» у сучасному суспільстві, внаслідок секуляризації західного світу, перетворилися на поділ життя на «публічне» (громадянські й бізнесові справи) та «приватне» (сім’я і релігія).

Семен Ан-ський

Семен Ан-ський поділив містечкове життя на «Письмову Тору» (аналог християнського «Божого») та «Усну Тору» (аналог християнського «кесаревого»). До «Письмової Тори» він відніс сферу традиційної релігійности, а до «Усної Тори» – повсякденне життя[6]. Нагадаємо, що «дві Тори» в традиційному юдаїзмі є нерозривним поєднанням (застосовуючи християнську термінологію) «Священного Писання» та «Священного Передання» – Одкровення та його тлумачення. Поділ на «Письмову Тору» та «Усну Тору» був штучним. Він являв собою перенесення «зовнішніх» християнських чи світських реалій на життя східноевропейського єврейства. Так Ан-ський утілював проєкт інтелектуальної модернізації єврейства, що передбачав відділення віровчення юдаїзму від способу життя пересічних євреїв.

Східноевропейські євреї мали добрі стартові можливости для інтеґрації в модерне суспільство. По-перше, вони були містянами за способом життя. По-друге, вони мали, принаймні, початкову освіту, хоч і релігійного характеру. По-третє, вони були раціоналістами: для них призвичаєними нормами з регулювання повсякденности були приписи традиційного юдаїзму. «Модернізовані» євреї конвертували догми традиційного способу життя в правила сучасного життя. Але що в новому світі для них залишилося «своїм»? Як говорив один активіст «Бунду» ще на початку єврейської емансипації – у 1903 році: «…[С]тало навіть національною особливістю євреїв заперечувати свою власну національність»[7]. Отже, сучасний єврей – це той, хто не хоче бути євреєм, бо єврей – це релігійний мешканець містечка.

2. Національне самогубство?

Задамося питаннями: де знаходиться віха зречення власної тожсамости? де межа, за якої єврей втрачає свою «єврейськість»? коли інтеґрація стає самогубством?

Для відвертости у відповідях людині потрібно опинитись у «межовій ситуації». В таке становище Лейб Квітко потрапив на судовому процесі у «справі Єврейського антифашистського комітету», секретарем якого був поет. Слідство звинуватило його в «націоналістичному шкідництві» проти Комуністичної партії та Радянської держави, у перетворенні Комітету на центр антирадянської діяльності та шпигунстві на користь США. Він відкинув усі звинувачення, проте сам себе обвинуватив страшніше за будь-якого радянського прокурора:

«У В. І. Леніна сказано про те (дискусія з бундівцями), що коли відбудеться революція, коли Росія буде вільною, настане сприятливий час для асиміляції; він уважав асиміляцію за дуже прогресивний процес, і в інтересах мас, і в інтересах країни, – заявив Квітко. – І якщо Комітет, організувавши євреїв, не підготував їх до асиміляції, якщо ми вже майже асимільованих зробили знову євреями, то це значить, що ми пішли проти настанови Леніна, проти лінії партії. […] …Єврейська культура була потрібна, як і література всіх національних меншин, для того, щоби до відомого періоду підготувати маси на їхній рідній мові до асиміляції [курсив наш. – М. Г.]»[8].

Тлумачити настанови Леніна, як і лінію партії, – невдячна справа, тим паче, розбиратися в мінливих радянських тлумаченнях Леніна та змінах партійного курсу. Річ не в тім, що писав Ленін, а в тім, як Квітко зрозумів «дух епохи». Поет убачив у побутуванні сучасної їдишської культури не шлях збереження та примноження культурної спадщини єврейського народу, а навпаки – бар’єр перед асиміляцією, ба більше – зворотній шлях, завдяки якому вже майже асимільовані робилися знову євреями. Квітко продовжив власні думки перед радянськими прокураторами:

«Уважаючи радянську єврейську літературу ідейно здоровою, радянською, ми, єврейські письменники, і я зосібна (можливо, я найбільше за них винуватий), одночасно не ставили питання про сприяння процесу асиміляції. Я кажу про асиміляцію єврейської маси, – пояснював Квітко. – Продовжуючи писати єврейською, ми невільно стали гальмом для процесу асиміляції. За своїм змістом, творчість радянських письменників ідейно та політично витримана, і цим змістом – радянським – чимало сприяла асиміляції головних мас єврейського населення. Проте впродовж останніх років мова перестала служити масам, позаяк вони – маси – залишили єврейську мову, і вона стала перепоною. …Користуватися мовою, яку маси залишили, яка віджила свій вік, яка відокремлює нас не лише від усього великого життя Радянського Союзу, але і від основної маси євреїв, яка вже асимілювалася, застосовувати таку мову, як на мене, – своєрідний вияв націоналізму [курсив наш. – М. Г.]»[9].

Якщо єврейська культура не потрібна, будучи своєрідним виявом націоналізму, – значить не потрібна й єврейська література. Для поета від-мови-тися від мови означає вчинити самогубство. Чи був Квітко самотнім у своєму самогубстві? І як національне самозречення євреїв сприймали інші народи?

Обкладинка енциклопедії «Народи Башкортостану»

Почнемо зі сприйняття євреїв народами-сусідами. Звернемо увагу на обкладинку сучасного енциклопедичного видання з етнографії народів Республіки Башкортостан[10]. Лицева сторінка обкладинки оформлена у вигляді колажу, в якому представники різних народів постають в етнічному костюмі, а іноді й на тлі сільського пейзажу. Представники всіх народів, окрім євреїв. Єврейська жінка, зображена ближче до правого верхнього кута, одягнена по-сучасному та має модну коротку зачіску. Власне, «єврейськість» жінки полягає у виразній «південній» зовнішности та «модерности» вигляду. Так, серед представників тюркських, фінських і слов’янських народів євреї виділяються «південною» зовнішністю. А в подібному колажі за участю, приміром, народів Кавказу чи Середземномор’я євреї би загубилися. Але річ у тім, що євреї на обкладинці маркуються не тільки «расою», а й «модерністю»: вони питомо сучасні люди.

Правий верхній кут обкладинки «Народи Башкортостану»

До речі, у самій книжці глава про євреїв відведена здебільшого огляду юдейських традицій, які є старими-новими для сучасних євреїв[11]. Вони, як та жінка на обкладинці, віддають перевагу західному вбранню та модним зачіскам. Так само, як і представники решти народів Башкортостану – і не тільки Башкортостану. Однак, повторююсь, річ у «візитівці», а не в «правді». Чому так сталося, що євреїв відрізняють від інших народів саме за «модерністю» та «расою»?

Стосовно «модерности» євреїв ішлося вище. Євреї відмовилися від традиційного юдаїзму – й опинились у становищі людей Модерну parexcellence[12]. А ось щодо «раси»? У 1944 році російський поет Ілля Еренбург написав вірш про Голокост:

За то, что зной полуденный Эсфири,

как горечь померанца, как мечту,

мы сохранили и в холодном мире,

где птицы застывают на лету,

за то, что с нами говорит тревога,

за то, что с нами водится луна,

за то, что есть петлистая дорога

и что слеза не в меру солона,

что наших девушек отличен волос,

не те глаза и выговор не тот,

нас больше нет. Остался только холод.

Трава кусается, и камень жжет.

Виходячи з віршу, задамося питанням: за що нацисти вбивали євреїв? По-перше, за дивовижну та страждальницьку історію. Але виклад історії позбавлений конкретики та зведений до нічного пейзажу скорботної подорожі. Поет згадав лиш біблійного персонажа – персидську царицю, красуню-єврейку Есфірь (Естер) із «Книги Есфірі». Конкретний опис міститься в останній строфі: «Вбили за те, що відрізняється волосся, очі та вимова наших дівчат». По-друге, і це звучить переконливо: нацисти вбивали євреїв за «расу» – за зовнішні відмінності, які вважали за маркерии історичної долі та колективного характеру. Інакше кажучи, вбивали за те, що відрізняє жінку з обкладинки енциклопедії з етнографії Башкортостану від решти «національних» облич. Якщо з волоссям та очима все зрозуміло, бо вони «південні», то до чого тут вимова? Вона теж була маркером єврейства не тільки для Еренбурга, а й для його молодшого сучасника. У 1961 році Йосиф Бродський написав у вірші «Різдвяний романс»:

…[Б]луждает выговор еврейский

на жёлтой лестнице печальной…

Що це за особлива вимова? В іншому вірші –«Римських елегіях» 1981 року – пояснена відмінність:

Для бездомного торса и праздных граблей

ничего нет ближе, чем вид развалин.

Да и они в ломаном «р» еврея

узнают себя тоже; только слюнным раствором

и скрепляешь осколки, покаместь Время

варварским взглядом обводит форум.

Йдеться про м’який звук «р», поширений у вимові багатьох, хоч і далеко не всіх, євреїв. Натомість у слов’янських мовах «р» тверда. Це й «расово» відрізняє євреїв. Саме тому у вірші Бродського, який сам картавив, римські руїни порівняні з розпадом єврейського «р» під час вимови. В інших европейських мовах звук «р» м’якіший, ніж у слов’янських мовах. Тому ця відмінність є доволі сумнівною. Звісно, «південна» зовнішність – теж сумнівна річ, позаяк впадає в око лиш при порівнянні з «північними» людьми европеоїдної раси. Але якщо люди різного походження належать до однакової культури, то як інакше їх розрізняти?

У традиційному світі євреї були носіями інакшої культури. Культура світу єврейських містечок чимало запозичила від народів-сусідів, наприклад, мову їдиш – з верхньонімецькою основою та слов’янським пластом. Навіть коли вітаються їдишем, зичать здоров’я: Зай гєзунд! (Бувай здоровим!). Так само, як у слов’янських мовах: «Здрастуйте! Здоровенькі були!». А не побажанням миру, як у семітських мовах (івритом – Шалом алейхем!; арабською – Салям алейкум!).

У модерному світі інтеґрація євреїв, що набула максимального ступеню в радянському суспільстві з його «кошерною свининою», дійшла аж до того, що євреї відрізнялися від інших народів, – згадаємо того бундівця, – відсутністю культурних відмінностей. Залишалася тільки «раса». За яку в середині ХХ століття вбивали. Як тут не згадати інший вірш про Голокост – «В Бабиному Яру» Леоніда Первомайського:

Стань біля мене, стань, мій сину,

Я прикрою долонею твої очі,

Щоб ти не побачив своєї смерті,

А тільки кров мою в пальцях на сонці,

Ту кров, що й твоєю стала кров’ю

І зараз вилитись має на землю…

Батько прикрив долонею очі сина, подібно до того, як релігійні євреї прикривають долонею очі під час молитви «Слухай, Ізраїль!». Вони прикривають очі назустріч Богу, а він навпаки: прикрив очі – назустріч смерті… І як тут не згадати «Псалом» Пауля Целана, який лунає музикою Голокосту:

Ніхто не зліпить знову нас із глини та землі,

нікому наш прах не обмовити.

Ніхто, нікому.

Слава во вишніх тобі, Ніхто.

Для тебе любо хочемо

цвісти.

Тобі

навстріч.

(Переклад Івана Лучука)

Йоханан Петровський-Штерн «Шоа»

3. На межі

Не будемо категоричними: не тільки «раса» залишилася для євреїв. У першій половині ХХ століття єврейські інтелектуали творили модерну єврейську культуру (або культури). Дезорієнтованих акультурованих євреїв намагалися сполучити в рамках автономних утворень: або у вигляді мережі сучасних єврейських громад, як пропонував історик Семен Дубнов, або за допомогою політичних автономних структур – на кшталт Євсекції партії більшовиків. У Радянському Союзі розквітала їдишська культура, а загальновідомим радянським єврейським поетом був Лейб Квітко.

А якою була самоідентифікація євреїв? У традиційному світі єврейська тожсамість була ідентичністю тотальної культури, з позиції якої людство поділилося на євреїв і не-євреїв. Євреї мали позитивну тожсамість, а не-євреї – негативну. Натомість для «народів світу» (як традиційно євреї називають не-євреїв), які були носіями християнства або ісламу, вони самі мали позитивну тожсамість, а євреї – негативну.

Для модерного світу, з його християнським підґрунтям, «просвічені» люди мали позитивну тожсамість, а традиційні євреї – негативну. В процесі модернізації позицію сучасної людині перейняли й акультуровані євреї. Виходячи з містечка, вони позбавлялися негативної тожсамости. Але чи набували позитивної? Радянські євреї з їхньою «кошерною свининою» мали майже нульову тожсамість. Адже вони відрізнялися від решти народів тим, що не мали майже жодних відмінностей. Хто хоче бути «нулем»? Коли «нуль» – найбільш помітна цифра серед одиниць. Звідси один крок до самогубства поета, який від-мови-вся від мови, або самогубства народу, який відмовився від самого себе.

Лейб Квітко під час Голокосту зрозумів, що сталось і до чого дійшов світ, коли життєвий порядок – байдуже, радянський чи ні – зруйнував Голокост. І в 1943 році Квітко написав листа своєму другу, поету Мойше Хащеватському, який воював на фронті:

«Я вірю, що обличчя цього життя та цього світу несправжнє, воно підроблене. Десь під розвалинами років і часів лежить полишений оригінал, і лише він є справжнім. Якщо колісниця життя не дотягне нас до прірви для тих, хто втратив усе, а мир згадає, де він на світі, я вірю, що хтось великий здобуде таїну воскресіння з мертвих і за допомогою Чотирьохлітерного Істинного Імені Божого витягне з-під залишених тяжкими роками руїн життя. Справжнє життя»[13].

Так революційна романтика з винайденням традиції змінюється контрреволюційною релігією, що відкидає модернізацію традиції. В епоху Голокосту, – перед обличчям безглуздої смерті, яку неможливо ані осягнути, ані зупинити, – скривавлені вуста – байдуже, хасида чи комуніста – самі починали шепотіти молитви. Коли вже все втрачене – залишається Той, Хто – як виспівують у поминальній молитві – створить мир для народу Ізраїлю[14]. Бо юдаїзм, – як і християнство, як й іслам, – не визнає смерті: смерть – лише тимчасовий стан, за яким прийде загальне воскресіння. І принесе його Володар Божественного Імені[15] – Месія. «Месіянські» висловлювання з листа зрілого Квітка напрочуд нагадують його революційні висловлювання з листа, написаного набагато раніше:

Що змінилося? На(від)родилася релігійна віра. Обидва листа читаються зовсім по-релігійному. В Кабалі – містичному юдейському вченні, що ним насичений хасидизм, а саме у вченні Іцхака Лурії із Цфата – земний світ є викривленим. Під час творення світу іскри божественного світла були захоплені в пастку шкаралупами пітьми[16]. Перлини романтизму, про які писав Квітко, нагадують іскри божественного світла, полонені частинами Зла. Месія має визволити божественне світло з вериг пітьми. Тоді лев ляже поряд із ягням. Ба не тому, що настане світова гармонія, а тому – як наголосив засновник любавичського хасидизму рабі Шнеур-Залман з Ляд, – що втратить свою хижу природу.

…Традиція подібна до слідів на піску, які залило море модерности. Здавалося, що сліди назавжди зникли. Але досить хвилям відкотитися назад, аби втрачені сліди виступили перед очима здивованого мореплавця, який вже давно полишив рідний берег…

Старий поет, зрілий п’ятдесятирічний чоловік, вдивляється в морські хвилі – і раптом бачить сліди на піщаному дні. І по тих слідах із сільського хедеру на Поділлі біжить маленький хлопчик-сирота, а вдома його дожидає стара бабуся.

Він потім напише вірші про свою бабусю-маму Міреле (Марію), згадає про неї в автобіографії 1935 року та не згадає в біографії 1943 року, коли реальних єврейських бабусь позбавляли життя по всій Східній Европі[17].

…Бабуся простягає до онука свої лагідні руки, а на столі лежить шматок черствого хліба та стоїть глечик із козячим молоком, до якого вже підбирається кицька, що так полюбляла гратися з мишами…

* * *

Сучасна людина не вірить у прогрес і бачить, що очікування ґлобального щастя обернулися досвідом ґлобальних катастроф. Не тільки поезія, а й саме життя Лейба Квітка перетворилося на дзеркало епохи. Поет побачив жахи навколишнього світу – і під час судового процесу, на якому отримав смертний вирок, зрікся своєї культурної справи. Вірогідно, його поезія не змогла визволити зі світового безладу перлини романтизму, тим паче, вона не стала колісницею життя для витягнення світу з прірви. Однак життя продовжується.

Оптимізм, притаманний традиційному мисленню тих, хто очікує на Месію, виявляється сильнішим, ніж песимізм тих, хто не може писати поезію та музику після Голокосту. І спадкоємцями оптимізму стають безбожні онуки викреслених бабусь. Життєтворчість Квітка віддзеркалила трагедії ХХ століття, коли люди, не тільки євреї, ставали «нулями». Але людство продовжує своє справжнє життя, хай і не романтичне та не фантастичне, здійснюючі постійні переходи від негативної до позитивної ідентичности та навпаки. А новим проблемам єврейського життя – сіонізму та Державі Ізраїль, діяспорі та участі в житті державних націй – потрібні нові дзеркала.

Світлини запозичені з відкритих джерел