Чи є в нас передбачення на майбутнє?

Мене, як і багатьох інших, звичайно, турбує питання про те, що ж буде далі. Колись, перед Майданом, вгадувалося, що щось подібне до нього має статися. Чи вгадується зараз? Мені не дуже, а от колеги мають певні передбачення.

 Якщо коротко, то ці передбачення пов’язані з «новим Майданом». Так, приміром, доволі логічним виглядають побоювання нового Майдану як відповіді на невиправдані очікування Майдану попереднього. Але в умовах пов’язаної з війною радикалізації та наявності зброї та людей, які через війну пройшли, новий Майдан мав би бути страшним і кривавим, а його наслідки важко було б передбачити. Щоб запобігти цьому, треба, вочевидь, виправдати очікування – зреалізувати реформи, побороти корупцію, тощо. Серед інших цю думку висловлює Є. Головаха: «Маючи досвід перемоги над нечистою владною системою, люди надалі будуть його використовувати»[1].

Про які строки йдеться? Скільки можна/треба чекати? Я не буду наводити результатів досліджень протестних настроїв, а пошлюся на деякі виступи конференції «Держава та глобальні соціальні зміни: історична соціологія панування та спротиву в епоху модерну», яка відбулася у НТУУ «КПІ» 26-27 листопада 2015 року[2]. (Доречі, як влучно зауважила Олена Злобіна, у самій назві конференції змінені асоціації: зазвичай поряд зі словом «панування» напрошувалося «підкорення», а тепер – «спротив», що є досить симптоматичним для сучасних українських реалій.)

На конференції було багато чого цікавого, але я зупинюся головно на виступі Євгена Головахи, який певним чином узагальнив візії часу. Є циклічна концепція часу, згідно з якою все повторюється. Відповідно, згідно з нею має сенс наголошувати на минулому як «золотому віку», куди слід повернутися. Є лінійна концепція, яка наголошує на розвитку, прогресі, майбутньому. Є. Головаха стверджує, що українське суспільство фактично живе у циклічному часі. Цикли, природно, пов’язані з виборами: надії – розчарування – ненависть. І далі по колу. І було б добре вискочити з циклу, перейти на інше сприйняття часу. Однак, на думку колеги, цей перехід має бути не так до лінійної моделі, а до «попперівської», згідно з якою жодних історичних законів не існує, а існують лише наслідки певних конкретних дій в конкретних умовах. Це є добрим тому, що лінійна модель так само, як і циклічна, передбачає, ніби щось відбувається само по собі, а люди можуть лише наближати чи віддаляти те, що станеться у будь якому разі. «Попперівська» ж модель є оптимістичною, оскільки говорить, що люди самі можуть досягти того, що хочуть. Відповідно, відповідь на питання про те, що робити, полягає в тому, щоб не надто покладатися на владу, а лише – на себе. І для цього – міняти цінності, оскільки саме вони є причиною відтворення тих циклів, з яких треба «вискочити».

Ця думка напрочуд близька до того, що говорить Ярослав Грицак, спираючись на дослідження Р. Інглехарта: від цінностей виживання, з траєкторії відтворення цих цінностей й, відповідно, відтворення логіки розвитку бідних й неуспішних країн, слід «вискочити» на траєкторію країн успішних і багатих, які сповідують передусім цінності самовираження[3]. Як саме? 2007 року Я. Грицак говорив: «У часи технічної та інформаційної революції і равлики можуть літати. Людина у принципі не літає, але ж… Вона компенсує брак крил головою. Україна має невеликий вибір: модернізуватися або стати третьорядною країною»[4]. Однак після Революції гідності він й інші дослідники стали акцентувати увагу на зміні поколінь, оскільки нове покоління, на відміну від попередніх, є «глобальним»[5]. Так, наприклад Є. Головаха стверджує: «Покоління, яке вже не бачило Радянського Союзу, орієнтовано на зразки сьогодення. А у сьогоденні очевидно, що на Заході люди живуть краще. Й нинішня молодь уже більшою мірою, ніж 20 років тому, бачить для себе європейське майбутнє»[6].

Чи означає це, що можна заспокоїтися і просто чекати, коли нинішня молодь стане визначати долю суспільства в цілому? І це стане «завершенням Майдану»? З одного боку, справді так, наприклад, Олександр Пасхавер говорить, що років через десять нинішні волонтери, люди, які сьогодні мають «потрібні» цінності прийдуть до влади й ситуація зміниться. Але з іншого, він також стверджує, що «вони ще молоді й не дійшли до кінця», а тому – «я із захватом передбачаю, що попереду нас чекають ексцеси, тяжкі ексцеси»[7]. Чи справді їх чекати? І що ж робити?

На згаданій конференції Олена Злобіна, спираючись на результати досліджень доводила, що зараз відбувається активний перехід від відкритого спротиву до прихованого, і це добре. І ключовим завданням є налагодити комунікацію між владою та суспільством, для чого слід, власне, витворити це саме громадянське суспільство[8].

Дещо далі йде Я. Грицак – на його думку, слід свідомо готувати «Третій Майдан», який полягав би у «поході до влади» волонтерів, молоді, середнього класу[9]. Без цього нові цінності стануть заручниками старої влади, яка не зацікавлена у зміні ситуації, а тому матимуть менше шансів на практичну реалізацію.

Отже ми приблизно розуміємо, що робити, щоб досягти бажаного. Але що і коли буде? Додам трохи свого бачення. Важливим суб’єктом того, що відбувається є еліти. Здається, що в нинішніх умовах вони зацікавлені, передусім, у збереженні миру всередині суспільства, тому найгірші сценарії навряд чи відбудуться. І це само по собі буде сприяти зміні поколінь й утвердженню нових цінностей. Тобто попереду не зрада чи перемога, а досить довгий шлях дуже поступових змін.