Як перекласти трагічний досвід минулого?

ХХ століття залишило по собі спадщину трагедій, які не піддаються цілковитому осмисленню. Неможливо примиритися із загибеллю мільйонів. Чи може історик не тільки визначити ідеї та зафіксувати події, встановивши причинно-наслідковий зв’язок між словами і справами, а й розтлумачити сам трагічний досвід? Чи може для цього бути придатним історичний наратив? Для відповідей на ці питання звернуся до бестселеру сучасної російської літератури, який побачив світ у 2006 році, – роману Людмили Улицької «Даніель Штайн, перекладач».

1

Персонажами популярного роману є люди, які пережили Другу світову війну, та їхні нащадки, мешканці Держави Ізраїль, котрі прибули туди з усього світу, а також ізраїльські араби, православні віряни з Радянського Союзу та люди, з якими вони перетиналися. Більшість цих людей, які живуть на сторінках роману, належать до тих груп, про які не напишуть у підручниках з історії. Це здебільшого польські євреї або вихідці з мішаних єврейсько-польських сімей, які сповідують католицтво, а тому випадають з кола традиційно зрозумілих «євреїв», араби-християни, чужі й для євреїв, і для мусульман, та й люди найрізноманітнішого походження, яких доля в пориві власної гри або виконуючи високий задум закинула на Землю Обітовану.

Може, саме таким людям і потрібна Обітована Земля? А решта, пересічна більшість, вдовольниться багатьма іншими теренами. Бодай би ця Земля була на землі!

Папа Римський Іоанн Павло ІІ і приятель його молодих років –
Освальд Руфайзен, прототип Даніеля Штайна

Описаних Улицькою людей об’єднує постать католицького священика і монаха-кармеліта, брата Даніеля Штайна. Його образ списаний із реального брата Даніеля – єврея-католика Освальда Руфайзена (1922–1998). Під час війни літературний Штайн, видаючи із себе поляка, влаштувався служити перекладачем при групі німецьких військ у Білорусі. Він допоміг урятуватися євреям з ближчого ґетто напередодні його ліквідації. Після цього йому довелося переховуватися в жіночому католицькому монастирі. Там він охрестився. Після війни він отримав місце в монастирі кармелітів у Польщі, замість Кароля Войтили. Настоятель монастиря справедливо вирішив, що єврею-християнину важко буде служити в миру. Пізніше брат Даніель поїхав до Держави Ізраїль служити серед місцевих католиків різного походження.

Штайн був перекладачем у прямому та непрямому значеннях. Під час війни він був перекладачем для німецьких офіцерів, білоруських поліцаїв і партизанів. У Державі Ізраїль він був перекладачем для туристів із різних країн, для яких водив екскурсії по святих місцях і казкових краєвидах. На кошти від туристів-екскурсантів він утримував власну католицьку громаду.

Брат Даніель усе життя був «перекладачем» між найрізноманітнішими людьми, поєднуючи та надихаючи їх. Він також був «перекладачем» між релігійними традиціями, синтезувавши у власному служінні юдаїзм і християнство. Персонаж Улицької створив власне юдео-християнство – церкву апостола Іакова. Штайн відмовився від догмату Святої Трійці та додав до літургії юдейські благословення. Звісно, це вияв суто єврейського «побутового» ставлення до християнства, яке не приймає тринітаризму та божественности Христа і з якого Авторка зробила доктрину свого героя. Саме за антитринітарне вільнодумство російські «православні» критики обурилися на роман. Бодай бути антитринітарієм не означає бути нехристиянином.

Відповідно до законів жанру, «вільнодумство» Даніеля було викрито. Причому доніс на нього православний священик-єврей, якому головний герой допоміг налагодити сімейне життя, зробивши його фіктивний шлюб із литовкою, колишньою католичкою, ефективним шлюбом. Проте напередодні відсторонення від служіння Штайн розбився в автокатастрофі. Як завважив один із критиків, прізвище героя Штайн (камінь) – невипадкове, бо відсилає до апостола Петра, на камені якого буде сотворена Церква Христова[1].

Роман написаний не в наративній, а в епістолярній формі. Наративний виклад вимагає від письменника сили-силенної подробиць. Перед очима читальника мали би розгорнутися картини багатотисячних потоків євреїв-біженців із Польщі 1939 року та безпощадних облав на білоруських євреїв, описи повоєнного життя в Польщі, Радянському Союзі, Америці та Ізраїлі, дружні розмови між Каролем Войтилою та Даніелем Штайном, теологічно-філософські монологи-міркування брата Даніеля про юдаїзм і християнство, життєві історії тих, кого Штайн урятував із ґетто, та парафіян брата Даніеля, які хиталися між релігією та повсякденністю.

Чи «переклав» би такий роман, який досяг би багатотомних розмірів, досвід людей ХХ століття? Чи самі би ці люди та ми, читальники з ХХІ століття, зрозуміли би цей «переклад»?

Відома російська письменниця Людмила Улицька

Напевно, листовний виклад виявився оптимальним, бо лист – це опис пережитого досвіду, який щойно впорядковується під пером адресанта. А романні описи перевантажили би читальника сирими неосмисленими матеріялами життя.

2

Як історики можуть представити трагічні події ХХ століття? Монографії подібні до романів. Вони теж викладають купу подробиць. Витискають ці подробиці з архівних документів, мемуарів самовидців та інтерв’ю з ними. Певна річ, цього не досить для «перекладу» досвіду.

Історик, на відміну від літератора, не може оперувати умовними персонажами. Історику потрібні або реальні люди, або умовні маси. Однак реальність умовних мас здається мені сумнівною, коли йдеться про драматичні або трагічні періоди, які змінюють умови життя мільйонів людей. Можна навести безліч прикладів, коли умовним масам історики приписують незнайомі цим масам інтенції. Особливо це видко із радянських історичних творів про революційних «трудящих». Цей камінець можна закинути в город деяких українських істориків, під пером яких умовні маси змагаються за незалежність України задовго до ХХ століття.

Опис подій не дорівнює опису досвідів. Особисто я стикався з важкістю опису трансформаційних процесів переходу до Модерну. Пересічні люди, які переходили до сучасного міського способу життя за пізньоімперських і ранньорадянських часі не залишили нам значної кількости мемуарів. Однак спосіб їхнього життя змінився кардинально. Принаймні, ззовні. А що вони думали собі про все це? До «перехідних» поколінь належать мільйони тих, хто пережив досвід російських революцій початку ХХ століття, двох світових війн, кількох геноцидів і депортацій.

Поєднання реальности та умовности практикувалося істориками минулого. Так, один із отців історії, Фукідід, вкладав у вуста еллінських провідників часів Пелопоннеської війни, цілі промови, які вони «насправді» не виголошували. В такий спосіб він реконструював погляди учасників подій і справляв живе враження на читальників. Подібний прийом застосовував один із представників старого українського письменства – канцелярист за професією та історик за покликанням Самійло Величко.

Чи можливо уявити собі такий історичний твір, який теж складався би із листів? Звісно, не реальних листів реальних людей. Такими листами були би реконструкції можливих поглядів можливих людей з досліджуваної епохи. Цей підхід дозволив би типізувати поширені життєві траєкторії та представити їх нашим сучасникам-читальникам. Саме такий опосередкований характер і міг би «перекласти» досвід минулих поколінь.

Тоді важливо було би надати голос не тільки різнорідним «більшостям», а й представникам «меншостей» – на кшталт персонажів роману. Насправді як «більшість», так і «меншість» є мовчазними. Але всі мають бути почутими. Тим паче, саме долі «меншости» – вузли вселюдських протиріч.

Нехай мої міркування не здадуться фантастикою. Бо ж історик – перекладач. Він перекладає досвід минулих епох мовою сучасних реалій. Від того, наскільки він опанував мистецтво переходу між двома мовами, залежить якість «перекладу» – доступність переказаного досвіду.

________________________________________

Використані світлини запозичені з відкритих джерел