Гіроакі Куромія відомий українському читачеві перш за все книгою “Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки” (Київ: Основи, 2002). Свого часу її публікація викликала значний інтерес, адже автор запропонував поглянути на Донбас таким як він є, а не з перспективи національних наративів. Інтересу додавало те, що сам автор є японцем за походженням, але американцем за громадянством, і з Донбасом познайомився не з книг, а ще 1989 р. проживав деякий час в Донецьку.
І ось лише 13 років потому вийшла друком у видавництві “Дух і Літера” друга україномовна книга Куромії, але цього разу не монографія, а збірка статей – різноманітна за своїм характером та змістом. По-перше, до неї входять статті, написані протягом 2001–2015 рр. Відтак, частина з них написані незадовго після публікації монографії “Свобода і терор у Донбасі”, а тому є розширеним, доповненим викладом окремих тез книги. А інша частина – тексти 2007-2015 рр., які є спробами спрогнозувати розвиток Донбасу в найближчі декілька років. По-друге, це статті, написані для різних видань – як академічних, так і ні. Через це сама збірка стає неоднорідною – але лише по стилю, а не за змістом. Тексти, написані для академічної аудиторії, є наповненими покликаннями на різноманітні праці та теорії, якими Г.Куромія послуговується, щоб краще зрозуміти феномен Донбасу в часи Радянського Союзу. Неакадемічні тексти – більш прості в плані викладу, з мінімумом покликань та “академічних реверансів”.
Попри те, що “Зрозуміти Донбас” – збірка статей, написаних в різний час для різних аудиторій, це доволі цілісне читання. Основна ідея, яка пронизує всю книгу, звучить просто: Донбас – це фронтир, тобто земля вільних людей. Відтак, саме це визначає і особливості соціального життя Донбасу та ідентичностей його мешканців в часи СРСР та опісля. Цікаво, що таким чином Г.Куромія наче ставить з “голови на ноги” ідею М.Рябчука про “Дике Поле”. Декілька років тому М.Рябчук – слідуючи роботі Р.Патнема та італійських колег про історичні корені розвитку демократії в Італії – заявив, що південно-східні регіони України історично належать до Дикого Поля, тобто на їх території населення ніколи не перебувало в складі правової держави західноєвропейського зразка, а жило за правом сильного. Відтак, ці історичні корені зумовлюють анархічний, аномічний характер населення південно-східних регіонів України. Г.Куромія ж в тих самих історичних передумовах бачить цілком протилежні наслідки. Оскільки Донбас був частиною Дикого Поля, тобто фронтиром, то його населення було вільним – воно не було включеним в мережі зв’язків та зобов’язань, які намагалися накинути індивідові як ранньомодерна Річ Посполита, так і модерна Російська імперія чи навіть тоталітарний Радянський Союз. І саме ця свободолюбивість, на думку Г.Куромії, робила можливою ситуацію, що “Донбас, навіть як останній європейський фронтир, цілком може випередити Західну Україну, рухаючись назустріч капіталістичній та демократичній “Європі” (С. 99).
Ці слова Г.Куромія написав в 2007 р. На жаль, зараз вони виглядають радше насмішкою, аніж прогнозом. До честі автора, слід додати, що він чесно зізнається в помилковості своїх прогнозів та спрощеності розуміння реалій сучасного Донбасу. Можна припустити, що джерелом помилок Г.Куромії є те, що він намагається пояснити сучасний Донбас, виходячи виключно з його історії, а точніше – короткого періоду в історії Донбасу: сталінських репресій 1930-х рр. Парадоксальним чином, саме дослідження сталінського терору 1930-х рр. і є сильною стороною праць Г.Куромії. Адже несподівано для українського читача, західний історик показує, що основний удар сталінських репресій припав саме на Донбас, який сприймався як територія, якою важко керувати, яка не піддається на політичні маніпуляції та успішно опирається системі тотального контролю та стеження. Г.Куромія виявив, що політичні злочинці могли спокійно переховуватися на Донбасі. В 1940-х рр. саме сюди втікали з західних регіонів України вояки УПА та члени ОУН, в 1930-х рр. там же ж переховувалися “куркулі” та “вороги народу”. Причина була структурною: на Донбасі бракувало робочих рук для виконання п’ятирічних планів з будівництва комунізму. А тому директори шахт опинялися перед дилемою: або пильнувати за походженням та минулим своїх потенційних працівників, і цим зривати виконання планів, або ж нехтувати тим, хто працює на шахтах, аби тільки план виконувався. Оскільки законослухняність для директорів в цьому випадку означала неминуче покарання – розстріл чи заслання в Сибір, то керівництво воліло “заплющувати очі” на темне минуле своїх робітників.
В цьому аспекті Г.Куромія виявився руйнівником одного з міфів української історії. Також ретельне дослідження життя Донбасу 1930-х рр. дозволило йому показати, чому мешканці Донбасу так неохоче приймали різноманітні ідеології, а також опиралися “включенню” в протиборчі метанаративи – національний та класовий. Адже з погляду українського національного наративу Донбас не хотів ставати українським, а з погляду більшовицького – відмовлявся бути пролетарським регіоном. Зокрема, Г.Куромія показує, що в 1920-х рр. на Донбасі тішилася популярністю УКП, але не тому, що ідеологічно більше відповідала запитам місцевого населення, а тому що становила альтернативу більшовикам. Мешканці Донбасу керувалися принципом: оскільки більшовики не змогли виконати тих вимог, які перед ними ставили робітники та селяни, то, можливо, це зможуть краще зробити укапісти. Як не дивно, але саме “випробування Донбасом” змінило український націоналізм 1940-х рр. Г.Куромія цитує М.Стахіва, який відмовився від етнічого націоналізму на користь політичного, тобто від уявлень про націю як “спільноту крові”, тобто спільного походження, він перейшов до переконання, що нація – це спільнота людей, які об’єднані спільною волею жити в одній державі. І в цьому контексті неможливо не погодитися з міркуваннями Г.Куромії, що Донбас був фронтиром України, а тому міг відіграти аналогічно прогресивну роль, як і американський фронтир.
Проте на відміну від американського фронтиру, Донбас перебував в складі тоталітарної держави. Крім того, 1990-і рр. були важливим фактором, що вплинув на розвиток регіону. На жаль, Г.Куромія не враховує в своїх текстах тих змін, що відбувалися з останнім європейським фронтиром після Другої світової війни. І саме тому його прогнози були надто опитимістичними. Іншим суперечливим моментом статей 2014-2015 рр. є те, що Г.Куромія пише про Донбас як єдине ціле, не розділяючи владну еліту та простих мешканців. Звісно, в окремих випадках він констатує, що еліта “узурпувала” право голосу місцевих мешканців, проте далі в тексті Донбас постає чимось єдиним:
Донбас, так само як і колись колишні козаки, використовував протиборчі партії (російську, українську, ліберальну, марксистьку, націоналістичну тощо) для того, щоб отримати найбільшу політичну вигоду для себе в даний момент (С. 107).
Проте чи описана вище стратегія була притаманна простим мешканцям шахтарських поселень, чи це еліта в такий спосіб “репрезентувала” місцеве населення, щоб отримати більше політичного капіталу в торгах з Києвом? Як не дивно, але в цьому випадку Г.Куромія несвідомо відтворює дискурс тих регіональних еліт, які і узурпували голос Донбасу. Отже, деконструювавши радянський дискурс про Донбас як “пролетарський оплот” більшовицької влади, Г.Куромія втрапив в пастку іншого дискурсу.
Збірку завершує післямова Олексі Панича, завдяки чому вся збірка набуває більш діалогічної форми, чим спонукає читача самостійно здійснити те, до чого закликає заголовок книги – зрозуміти Донбас.
